Люборацькі (1920-ті)/2/V
| ◀ IV | Люборацькі Частина друга V |
VI ▶ |
|
Мов би на крилах полетів Антосьо до-дому, як роспустили уже на вакації; в дорозі й горілкою жида підпоював, і все; коні біжать, духу пускаються, а він все свариться: — чого помалу їдеш? Як же йому й не гонити? Там дівчина-зірка очі видивила, виглядаючи, — жде, не діждеться, аж змарніла перепілочка. Бачився він з нею й прошлими вакаціями, й Різдва не минав, ні Великодня; та хиба не довго ждати три місяці? І день і година роком стане; а то ж то три місяці! Пожди, будь мудрий, й не май гадки про бачіння!
Що то вже було радости, як побачились небожата! І не сказати. На Поділлю й тепер в звичаю цілувати панянок в руку, а тоді можна було й на коліна взяти; то ніхто не дивувався, що Антосьо поцілував Галю в руку. А вона аж скипіла. І він, неборак, як попав руку в руку, то й до-віку не випускав би. Як би приросла, то ще подумав би, що Бог щастя послав. І так поцілував, як тільки міг щиро — найщирійше; дівчині аж наче якийсь мороз пішов по-за плечі, й мов би вітер повіяв в грудях, і серце тьохнуло. І йому тьохнуло воно, тріпнулось; і так любенько стало на душі, так гладенько та солоденько!
Пішли старі про Камянець роспитуватись, про урожай, а молоді як би могли крізь землю пройти, щоб там притулитись, поголубкатись, то ні мінути не ждали-б. І таки діждались тієї доби, що остались на-самоті: о. Олександер, Галин батько, пішов на тік, бо снопи привезли; пані-матка до льоху пішла по огірки для робітника на полудень, а о. духовник — вже другий місяць на сході був, як зневаживши сей світ, на той перебрався. Оставсь Антосьо з Галею — самі-самісеньки…
Щаслива в Бога та людина, що має сльози тугу виливати, та та̀ щасливійша, що має серце серцю до розмови, що має пару собі до любови; що долю й недолю має з ким ділити, — що болить одного, й другого болить. Щаслива в Бога та людина. І на душі лехко та тихо та блаженно, як в Божому раю. Щасливий був Антосьо, щаслива й Галя, хоч вони й не балакали з собою. Та що там і казати, де одному за другого все відомо, що̀ тільки знати хочеться; а що навкруги діється, до сього діла, як до того листочка, що вітер поніс. Блаженствували, голубкаючись! Та хай же собі блаженствують, а ми подивимось трохи назад, — на Масю огляньмось.
Зближались Зелені Свята; всюди мились, білились — і в Люборацької так. Та кому було таки чимало роботи, а вдовиця жила в хатині, що через сіни хатка, то махнула щіткою сюди-туди й у хаті, як в чашечці чисто та біло та чепурно. Та хіба-ж на сьому й годі сказати? На Зелені Свята в кожній хаті повинно бути, як в гаю: в кожнім кутку гиляка зелена, на кожнім гвіздочку кленина або липина; долівку травою вистелять та татарським зіллям[1] — серце роспливається. Та розривається воно в того, хто не має чим прибрати свій куточок, як люде. І Люборацька сумувала; просила старости, та той ні се, ні те; вдавалась до зятя, а сей ще менше. І сіла, зажурилась, каже: — Господи-Господи! Колись на сі свята в мене було весело-весело та зелено-зелено! й за образами май, й по гвіздочках май!… Всі діточки в-купці, й о. Гервасій — хай царствує, хоч і злий був — похожає по хаті. А хата була просторна, й на землі трави — хоч качайсь. Господи-Господи! Як згадаю, то так було й у мого покійного татуня! Сам ходить старий та все научає: а так і так, діточки, буде, як зближиться страшний суд; такі й такі будуть люде! А ми слухаємо, навчаємось… Господи-Господи! А тепер ось як буде! В людяного шинкаря й у корчмі краще!
І Текля смутна ходила. А Масі не було дома, пішла до оконома.
— Чи не пішла-б ти, доню, — каже далі пані-матка Теклі — хоч би-сь травиці нажала, бо за татарським зіллям далеко. Возьми дівку та й підіть у-дво̀йзі.— Та я вже й сама так думаю, — озвалась Текля, — та куди-ж піти? Чи в нас є свої луги, щоб пішов та й нажав? Либонь таке випадає, що піду за татарським зіллям та й збудусь клопоту.
Вже Текля й простирало знайшла, дівка серпи забрала, тільки піти нажати, завязати й принести; вже й на двір вийшли. А тут їде віз повен маю — так на Поділлю звуть клечання, — а під гіллям трава, та ще й не аби-яка: материнка про-між траву, чебрик і всякі зілля пахущі. І не куди їде він, а до них у ворота прямцює. От приїхав під ворота. Текля стоїть, землі під собою не чує; а погонич, дворяк, зняв шапку, кланяється.
— Прислав, — каже, — пан лісничий клечання; просив, щоб прийняли.
Не відказала дівчина, крутнулась на місці й побігла до хати:
— Мамуню! — каже, аж в долоні плеснувши, — а пан Кулинський прислав клечання й трави пів воза! От ідіть, погляньте!
І побігла сама на двір. За нею вийшла й пані-матка, постогнуючи. Самі з воза здіймали, до хати вносили, жодним листочком до землі не доторкнулись; хіба сам який урвався та пішов млинком за вітром. Через годинку в хаті стало, як в садочку: й зелено, й запашно, й свіжо-свіжо, аж наче вохко. І перед хатою май стояв, — дворяк сам і позабивав; Текля тільки придержувала, а стара командувала: — а сюди надай, а туди похили.
Отак обмаївши, раділа стара, позираючи на прибрану хату; раділа й Текля: й личко їй повеселіло, й брова піднялась, і оченята поясніли, — як веселка стала гожа та румяна.
— Добрий то пан отой Кулинський, — почала Текля.
— А видно нічого собі, — озвалась мати.
— От коли-б сватав Масю!
— Що Бог судить, те й буде. А я воліла-б, діточки мої, щоб ви в манахині пішли. Що з того світа величного та пишного? Сльози, дитино моя, дрібні та пекучі. Так я й Орисі казала, ще ти маленькою була; не послухала вона, а тепер бідує та кляне свій вік. Добре мої татуньо покійні — а твій уже дідуньо — розсказують було, що буде горе, горе й горе людям, живущим на землі… З якихось книжок покійні вичитували. Тепер уже й не чути за такі книжки, попереводили…
— А так, — каже Текля, — так. Їй аж обридло слухаючи, як мати все татуняє, проте слухала й підтакувала не раз: — на те вона мати, — дума собі, — щоб її слухати, щоб її не перечити. А Мася, то вже було й озветься: — та годі вже з вас! розносились: татуньо та й татуньо; наче вони були на ввесь світ голова!… А хоч би й так, та загули, то на що згадувати?
— Е! доню! — озветься мати, — як би нашому Антосьови хоч половину того розуму, то чого-б я хотіла!
— Та хоч би і в-двоє більше, то, не бійтесь, не знайшло-б ся другої такої, як ви, щоб носилась з ним, що курка з яйцем.— Добре, добре! хай буде по твоєму, — озветься мати. — Хай я дурна й нерозумна; а все таки буду поносити татуня, бо покійні правду казали. От і се кажуть було, що в останні часи встане дщер на маму свою — або ти не так?…
— Вже млин розмоловся! — скаже Мася й піде з хати.
Певно й на сей раз вона-б не знесла, цвікнула-б; та, як знаємо, не була дома, — у оконома була. І частенько вона туди ходила. І пан Кулинський було прийде; сидять, вигадують. Хто його зна, що там було між ними, тільки в селі як у дзвони вдарив, що Кулинський, пан лісничий, хоче женитись на попівні-сироті, на Масі. І справді він поклонився пані-матці хлібом.
Та хто-ж він такий був, той пан Кулинський?
Пан Кулинський був собі шляхтич з тієї дрібної нешеретованої шляхти, що крізь щаблі вилітає, не то пяничка, не то ні, а так собі ні се, ні те; мав дещо худобини і два сини. Собою був русявий, вусатий, дзюбатий, й говорив баса̀, аж бурчало. Не хазяйнував він, а терся по офіціях: то за писаря був у скарбу, то коло винниці, то за підлісничого був; а там і лісничого доскочив. Як всі такі, й він мав коня, рушницю та пару хортів, — от і вся худоба, як не рахувати зброї; знайшов таку, що й опеньгався. Не багато вона принесла йому, та не довго й заважала; на четвертім року по весіллі й Богу душу віддала, зоставивши тих два сини, що й росли урвителями при батькові. Старший уже був пів-парубка, як отсе пан Кулинський почав на Масю насватуватись.Не пообіщала стара, та й хліба не відіслала.
— Через скілька день, — каже, — всю правду скажу; хай-но з дочкою переговорю, та з людьми порадюся.
Первий був о. духовник — ще жив, — до кого Люборацька вдалась за порадою.
— А що-ж, — каже старий, — віддавайте, коли беруть.
— За Ляха?
— За кого Бог судив.
— Та чи матиме вона щастя за Ляхом? І віри відцурається, не то що… Ви-ж пан-отче її добре знаєте.
— Се вже як Бог дасть. Зате вам з плечей злізе.
— Та лучше хай би я терпіла, — озвалась пані-матка, — а ніж вона має. Бо от і з Орисею: вийшла безщасниця за кацапа, а він і лається хахлушою, та галушницею, та обливанцями всіх попрікає… Знайшов приключку за якісь горшки перед парастасом — заплював її нещасну, захаркав, що бідна мало утроби з себе не викидала. Хіба-ж мені добре дивитись? За себе я вже й мовчу. А як і ся занапастить себе, тоді я вже що?…
— Та Орися не Мася, — озвавсь духовник, — а Мася не Орися; ся не дасть собі в кашу наплювати — як москаль який.
— Та воно правда, що ся нікому з дороги не вступить; та чи не буде їй тим гірше?
— Се вже воля Божа, пані-матко, — каже старий. — От дай нам Боже здоровля! — заговорив, наливаючи в чарку, бо вже закуску подали, — та хай вашому синові в Камянці легенько гикнеться.
— Дай йому, Господи, як найлучше! — заговорила пані-матка, зломивши руки до Бога. Й додала: — Мала мені надія на його: таке ледаче вдалось, що тільки лежить та свище, або грає, і ніколи людяного слова не скаже, а все по-московськи та по-московськи.
— На те його вчать, пані-маточко, щоб забував хлопство. По чім би й пізнав, що вчений, як би говорив, як і ми грішні? Колись було та минулось…
— Господи-Господи! — заговорила пані-матка, зітхаючи. — Колись то не знали ні тих наук, нічого; а хліб проте їли. Щоб то й до-віку хай би так було! Ні вже, опутав сатана!…
— Та пийте пані-матінко! — став старий припрошати. — А що в світі діється, — додав, — ет! не наша голова в тім!
— Правду кажете, пан-отче, не наше діло попа судити.
— То-ж бо то! От пийте-но! Хай тому тяжко, кому невесело!
З тим Люборацька й виїхала, щоб віддати Масю. Опріч о. духовника, радилась вона й ще то з тим, то з другим, і ніхто не розраював. Тим часом пан Кулинський і Мася, думаючи, що мати перечитиме, вдались до Печержинської, і ся приїхала раїть.
— Я, — каже, — добре знаю пана Кулинського, статок і все, й панну Марію знаю, — знаю, що буде добра̀на пара.Того-же таки вечора, як Печержинська приїхала, Кулинський і з старостами прийшов. Багато гостей поназїздилось на сватання, аж у клуні їх приймали. Клуню гарно килимами вбили й тут пють, гуляють. А в хаті заїдня, колотнѐчі: содома піднялась, що й не сказати: Мася з матіррю зуб на зуб стинається. У вдовиці була якась сотня карбованців на проценти, то Мася вимагала собі більше проти Теклі; а стара хотіла Теклі більше, а Масі меньше.
— Таки я возьму чотириста! — каже Мася.
— Ти-ж береш і коні, й воли, й овечки, та ще й більшу половину грошей хочеш? Ні, сього не буде, поки я твоя мати. Що-ж Теклі зостанеться?
— Теклі? — каже Мася. — Текля буде попадею, то буде з неї і двісті. Й з тими ськатиме свого бородача! А схоче більше мати, то продаватиме хавтури.
— Ot dziewczyna! Złoto, nie dziewczyna! — дума собі Печержинська, — dalibóg, złoto; jak Boga kocham złoto. Co to znaczy nauka! A była by głupia, jak owieczka…
— Дочко! схаменись! — каже мати. — Тут же не все ляхи; тут і пан-отці є!
— Годі вам мене вчити! — озвалась доня, — я вже й свій розум маю.
На тім покінчили, що записали Масі триста, а других триста зосталось для Теклі; записали все на папері, й староста поніс сватачеви.
— Чи не поправите чого? — каже.
Прочитав сей і підкрутив: Herazym Kuliński.Прийшла пора й на своє хазяйство Масю виряджати. Надавала їй мати всього, ще й більше, як написала — навіть курей і гусей на ро̀звід дала. Як те відправили, дійшло до подушок. Мася всі забірає.
— Що ти, доню, робиш отсе? — каже мати.
— Подушки забіраю, — озвалась Мася і своє робить.
— А мене отсе без подушки оставляєш?
— А кулак під голову не покладете?
— Яка то ти, доню! А ти-ж у матері спала на кулаку, що й їй так стелиш?
— Еге! захотіли ви! — каже Мася. — Я що іншого, а ви попадя. І на кулаку виспитесь, аби тільки свині часу дали.
— Ще-сь, доню, не спіймала Бога за ноги! Дай тобі, Боже, й на сім світі рай; та як така будеш, то не далеко виїдеш.
— Ну-ну! росходились! От іще татуня спомяніть! — озвалась Мася з фуком.
— От же й спомяну; та що? Бо покійні таки й кажуть було, що як зближиться анцихрист, то люде будуть запопадливі такі, як ти, доню! і встане дочка на матір, як ти, доню!…
— Ну-ну! годі вже! Йдіть отам свою Теклюню навчайте, як попа заплітати; а я обійдусь і без вашої науки.
— Доню, доню! Бог з тобою! — заговорила мати й вийшла до Теклі, що плакала в другій хаті. А Мася подивилась по кутках, чи нема ще чого взяти, й казала — вже свому — козакові завязувати що в простирало, що в килимки, й виносити на віз.
— Не плач, доню, — вговорювала мати Теклю, — все се зпокон-віку Богом назначено. Покійні татуньо все се знали й нас — дітей своїх — научали, а я вже тебе буду. Не плач доню! Бог не без милосердія, козак не без долі.
— Будьте здорові! — каже Мася, прийшовши до їх.
— Хай тебе Бог благословить! — озвалась стара, перехрестила її й свяченою водою покропила. Текля стояла мовчки. От Мася й до неї приходить: „будь здорова!“ — каже. — Й поцілувались. Випровадили її хлібом-сіллю аж за ворота й довго дивились на ту куряву, що стовпом ставилась за бричкою. Кулинський жив у лісі, то й Мася туди поїхала.