Люборацькі (1920-ті)/1/XII
| ◀ XI | Люборацькі Частина перша XII |
Частина друга. I ▶ |
|
— А в нас, паничу, отсе колись весілля буде, — заговорив хурман, підїзджаючи під Солодьки.
— Яке весілля? — питає Антосьо лежачи.
— Та був архирей, то обіцяв прислать богослова.
— Як-то?
— Та так: був у церкві, панни під благословенство підійшли, він і питає: то се ваші сироти? — Се, — відказав благочинник. А о. духовник, кажуть би-то, й попросив, щоб жениха, мовляв, прислали; архирей, мовляв, і обіцяв.Антосьо слухав сю мову, а вона йому й голови не держалась: он по жнивах до Камянця на екзамен, то не до весілля.
— О. Яким вже й не перевозяться, — заговорив далі чоловік.
— А як же? — запитав Антосьо.
— Та так. Доїзджають з тієї парафії. Кажуть би-то, подали прошеніє назад на своє місце.
Справді, о. Яким як почув, що архирей обіцяв жениха, то й не став перетрясатись; а що перевіз — тут було, а решта й на тій парафії: що-ж, — думає, — не встигну перевезтись, а там і вибирайся. І вже сидів, як горобець на колі, поки не зженуть.
Настала перша Пречиста. День був чудо, що за хороший: сонечко гріло, легенький вітрець подихав, на небі ні хмариночки! Селом дівчата все в квітках та в білих-білющих вишиваних сорочках. Як би се в гетьманщині, то співи не вгавали-б, а там сього немає: ходять, жартують, сміються, — здорові, то й веселі; хороші, то й щасливі.
А в двірку пані-матки Люборацької, як на похороні: тільки гуси кричать під порогом та чечуга реве. Іноді вийде дівчина-наймичка, „гиля!“ крикне і побіжить через подвірря. О. Яким ще з церкви не вийшов; Антосьо ходив по хаті та люльку курив; стара також у церкві була; а Мася з Орисею гиркались, — та каже: „тобі жениха пришле архирей“, а та каже: „тобі“.
А селом кацап іде, точка-в-точку коробейник: і на тімї йому розділено, і потилиця підголена, і в китаєвім ормяці, в личаках; через плечі, замісць коробки, чамайдан висить невеличкий; борода тільки пухом поростала, а в руках палиця далеко довша за самого. Збіглась в гурт дітвора, хто був на улиці, а хто й з дому вибіг, почали кричать: „кацалапи косолапи, гаспедові діти! ганчірки збірають, жінок прибірають; купують щетину, вбірають дитину!“ А другі знов: „неголені, бородаті, дражнять собак по-під хати! в корчах засідають, людей виглядають; сто душ — сто копієк; гу-гу! тюга! кацапюга!“…
Мовчав він, то дітвора обісмілювалась, і підійшли до його ступнів з-на десять. Один відважнійший і почав:
— Гей, Руський! а ми знаєм, на що в вас червоні ластки в сорочках!
— А на що? — гукнув другий.
— Щоб мав у що ножаку витерти, як заріже кого. — І зареготались усі; кацап почав грудками шпурляти. Тоді ще гірше стали кричать; і на бороду, і на личаки, і на все — на все познаходили приповістки. Так його вели аж ген-ген селом.
— А ґдє ваш поп жівйот? — поспитав він.
— Он! он! — показала дітвора на коршму, — там той піп, що кацапам треба.
Назустріч люде з церкви йшли, нагнали дітей і кажуть:
— Пан-отець у нас доїзджає; а живе на парафії вдовиця. Он і двірок! — показали. Кацап потяг далі, а люде своєю дорогою.
О. Яким тільки-що відпуст прочитав, не вспів і поздоровкаться з попадею, як той кацап суне через поріг; разів з-по десять перехрестивсь в обидва кутки та й питає, показуючи під грубу:
— Чи можна чамайдан вон туда?
— Можна, — озвавсь о. Яким. — А ти купуватимеш що, чи так звідкіль Бог провадить?
— Увідіш, — відказав він, розпрягаючись, гримнув чамайданом об землю і ногою підсунув у куток; застогнав і каже:
— Тепер, бачка, пазволь рекамендоваться.
— Ізволь, — озвавсь о. Яким.
— Честь імєю рекамендоваться — Тульской духовной семінарії кончівшій курс Тимоха, Егоров син, Пєтропавловскій.
Глянув батюшка на свою жінку, а пані-матка на свого чоловіка і ждуть, що далі буде.
— Тошна атрекомендовался, как єсть, — додав Тимоха, — не сумлєвайс, бачка!
— Как же ти попал к нам? — пита о. Яким.
— Владика, значит, дядька мнє, так я і прібил. Он ізволіл паслать мєня сюда женіхом. Вот тє і білет…
З сим словом вийняв папір із бриля і подає.
— Ета дєрєвня, вєдь, Сєльо̀дкі завйотса, — додав далі Тимоха.
Не втерпіла попадя, зареготалась і пішла в валькир, як там звуть.
— Иш, баба! — каже Тимоха, — зуби скаліт! — і додав: — у тєбя вєдь, бачка, дєфкі-та єсть?
— Та єсть же.
— Нутка виваді! Аль нєту! дай адєтьса.— Ізволь, адєвайся! — озвавсь о. Яким, і дума собі: — що то з сього вийде?
Сів Тимоха на помості і став розмотувать волоки; скинув личаки, далі ормяк, зоставсь в одній сорочці. Тоді до чамайдана, сюди-туди потяг реміняччя і вийняв чоботи та й взувся; за тим сіртук вийняв і решту вбрання; вдягнувшись, як належить, попросив гребінця. Дали йому гребінця. Як зовсім причепуривсь, тоді каже:
— Ну! теперя что? брав маладєц?
— Нічого собі, — озвавсь о. Яким.
— Вєстімо нічаво! А дєфкам-та твоім палюблюс?
— Се вже побачимо.
— Нутка паказивай іх і пабачім. Мой дядя, владика то-ись, ізволіл пахваліть іх — хараші, мол, бері, — ґаворіт.
Відхилив о. Яким двері в сіни і гукнув:
— Ганно!… і ти Мотре! ходіть сюди!
— Вот ти і дєвкі, — каже він Тимосі, як ті ввійшли.
— Ента вєдь служанкі-та?
— Тєбє ж дєвок нужно било!
— Нєту! ти мнє поповен пакажі!
— А то в нас панянки звуться!
— Так панянков паказівай! Всьо адно — хлєб і піроґ.
Зареготали дівчата і пішли в пекарню, а о. Яким у валькир.
— Гей! дівчата! — сказала пані-матка, як ото пішла в валькир, регочучись, — вона аж до сестрів прийшла. — Гей, дівчата! — каже, — прислав вам владика богослова!
— С-с! — засичала Орися і закрила лице руками; а Мася байдуже.
— То не для мене, — каже вона. — А гарний він? — запитала.
— Такий гарний, що куди! — заговорила пані-матка, — ось ідіть подивіться.
Кинулись вони всі три — бо й Текля побігла — і дивляться в двері. Тимоха як-раз личаки скидав.
— Отсе-о? — питає Мася.
— Він самий, — відказала пані-матка.
— А хай же йому все зле та нехрещене!… отсе богослов?
— Таже богослов!
І почали кихкать всі чотири.
— Се твій! — каже Мася Ориси.
— Ні, се твій, бо ти старша, — озвалась Орися.
— Ні, — показала пані-матка на Теклю, — се її буде!
— А хай він скрутиться! — озвалась ся, — се Масин! а я ще мала̀.
— Ні, твій! — озвалась Мася, — а я за богослова не піду. — Засоромилась Текля і пішла, а ті регочуться. Як чують, о. Яким іде. Вони й шурнули далі, аж не потовпляться в двері.
— Куди ви? куди? — заговорив пан-отець, — прибирайте-но-ся та виходьте!
— Що там таке? — заговорила стара, йдучи насупроти.— То архирей богослова прислав, — каже о. Яким.
— Господи, слава тобі! — заговорила вона, хрестючись, і додала: — покійні татуньо було все кажуть нам: як би ви, діточки, в манастир пішли, то лучче б було: зійде син Божий судити, то з чим перед його станете? От і я вам, діточки мої, раяла-б у манахині. Що вам з того віддання? отак бідувати, як я? Та ще як би лиш се! А то смерть зближається, а я ніколи за тими клопотами не вспіла і Богу щиро помолиться. Господи-Господи! — закінчила, — не дурно покійні татуньо було розсказують, що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з креміня від доброго кресала. Або-ж дітлахи не допечуть? Проклинаєш, то й пробиваєш дорогу в пекло, та ще й на саме дно. Господи-господи, прости мене! — заговорила далі, звівши очі до-гори.
Довго панянки не хотіли виходити, а найбільше Мася; та о. Яким як почав, як почав, що так не годиться, бо прогнівитѐ владику, то вони й почали збіратись.
— Я вийду до його, — каже Мася, — але чорта зїсть, що за його вийду!
— А я, думаєш, вийду за його? — каже Орися.
— Он хто вийде за кацапа, — показала Мася на Теклю, — бо й мовчить, — каже.
— Та хай він сказиться! — озвалась Текля. — Що̀ вам таке сьогодня! — І знов вийшла собі.
О. Якима вже не було тут, як панянки отак гуторили: він пішов до Тимохи. Пані-матки також не було: вона понесла закуску, та там і зосталась. Тільки поприходили дівчата з пекарні — Ганна й Мотря.
— То до кацапа так прибіраєтесь? — кажуть. — Бог за що! От би й не виходили! — І почали приставлять, як він хрестився, як сідав, роззувався, прибірався — та аж покачуються від сміху. Ввійшов о. Яким.
— Та годі вам, — каже, — виходьте вже котра; а то він почина вже сопти.
— А як зветься? — пита Мася.
— Тимоха, Єгоров син.
Аж душаться всі та пригадують.
— Чому не Єгорка? — одна каже.
— Та Єгорка єсть — Єгоров же син! Он чому не Афонька? — І почала рохкати і все, як кривляться з руських. Тимоха тим часом затирав печену курку, що на стіл подали.
От вийшла Мася, що зоря зійшла. Само собою вона не думала вийти за жадного богослова, та за Тимоху й не кажи, а вийшла тільки, щоб вчинить волю о. Якима та не прогнівить владики.
Тимоха сидів в кінці столу. Як вийшла Мася, вклонилась, чи присіла — все одно, він схопивсь, аж стіл загрукотав, і прибіг до неї; так дивиться в лице, так заглядає; провів очима аж до ніг і пішов навкруг обдивляться. Спочатку Мася оторопіла, хоч і витресувана була, а тепер відійшла, крутнулась і пішла з хати, зажарившись.
— Brutal, — каже сама до себе і мало волосся не рве, що вийшла до його, та не кляне владики, ні! аж гілля гнеться!
— Нічево сєбє, — каже Тимоха, — толька такая тощая, да, как відна, хахлуша горда̀. А пакажі-ка, бачка, другую.
О. Яким вже розсердився. В тій стороні Українці себе не забувають і що хоч кажи, не розсердиш так, як словом „хахол“. За се слово готов очі видерти. Як би Тимоху не владика прислав, то знав би він, що̀ то хахлуша, і десятому заказав би! Та ба! Чолом муру не пробєш! воля владики як смерть — ні відпросишся, ні відмолишся!… І пішов він по Орисю, а Тимоха став серед хати проти валькирових дверей, заклав руки за спину і жде.
Вийшла Орися. Тимоха й сю обдививсь зо всіх боків, як кобилу на торзі.
— Ета лучше! — каже. — А пакажі-ка третью. — Шурнула й Орися, тільки вітер повіяв.
— Та третя ще не доросла, — озвавсь о. Яким.
— Ну, так єту друґую отдаш за мєня?
— Та не мені-ж з тобою жить, — заговорив о. Яким, — треба самої поспитати.
— Ну! так паді паспрасі.
Пішов о. Яким у валькир, а Тимоха став ходить по хаті та й думає собі: — еще би на неё, какую-нібудь дєвчонку, абращать вніманіє! Ішь, мазепи, что видумалі!
Все переговорив о. Яким, а того таки не добився, щоб дівчина сказала: „пійду“. З тим і вийшов.
А Орися припала до подушок та плаче-плаче.
— Ну что? — заговорив Тимоха.
— Мовчить, — озвавсь о. Яким.— Стало быть, моя; коли би не хатєла — сказала би, а малчанье знак саґласія.
Поглянув пан-отець на свою попадьку, що тут же стояла, оторопівши, і каже:
— Що йому казати?
— Та я знала-б, що̀ казати, та владика, — відказала пані-матка сумно.
— То-бо-то й біда, — каже о. Яким.
— Что ж? — заговорив Тимоха, — долґо-ль єщо?
— Тут нічого, — відказав йому пан-отець, — казав архирей, то коли береш, — я не перечу; аби дівчина пішла.
— Дєвчину-то не прасіть стать. Колі ти соґласєн, так завтра і к вєнцу.
— А сватання?
— Какоє тє сватанье? Павєнчаємса і пасватайомса.
— Та треба-ж весілля справить.
— Мнє вєсєло будьот с малодушкой! вот тє і вєсєлье. А я уж па бєлу свєту панамаялса, нє терпітся ждать. Атдахнуть хачу.
— То хоч музики найняти треба та людей зізвати; ми-ж не в пустині живемо!
— Ми с табой развє не люді-та? а музика — чортова видумка — і без неё абайдьомса. Колі падапьом, то пєсонку сиграєм; а ти поскачеш. Ти, чай, не плахой скакун? У вас, я слихівал, харашо пляшут. Покажеш мнє сваю хахлацкую пляску.
Скипів пан-отець — от би в морду заїхав! — та архирей прислав молодця, то й рука задеревеніла.До вечора о. Яким порозсилав верхи, до кого з сусід було близче, просить на завтра на весілля. Писать не було часу, та таки, правду сказать, в сільських пан-отців і чорнила не водиться. Як треба що підписати, то до дяка посилають; як тут висохне, що й окропом не розведеш, не то горілкою, то до двора посилають. І о. Яким — раз, що не мав часу, а друге, що чорнила не було, — ні до кого ні слова не написав; а тільки розсказав посланцям, як що казати, та й годі.
Ніч панянки просиділи над прасуванням. Для Орисі й води не треба було: слізми сприскувала аж їй очі почервоніли.
Ні до кого не пристає так ота приповість: „знайся кінь з конем, віл з волом“, як до Подолян: там як їздять в гостину, то піп до попа, дяк до дяка, пан до пана; лиш оті скарбові лушпайки лізуть на світло, як тьма. Сих всюди повно, бо голодні. Тим то всі там падкі на оказії. І вже як де лучиться весілля чи празник, чи що, то гостей настягається, що й голці не впасти. І тут так було. Хоч о. Яким і не всім, а лиш кому-не-кому дав знать про весілля, і то до кого близче; а чутка — не конем же їй їздити! — прогула долинами та поріччям, наче її вітер розніс, наче її сном навіяло. І на другий день, що далеко було до захід сонця, а вже давно подвірря повне було, і тік повний — всюди брички, всюди коні; в хаті набито, аж плече в плече труться. Меж всіма Антосьо дибав, що той журавель, та наче-б вуса підкрутював, хоч йому під носом ще й не світило, як то кажуть. Маніжка на йому біла, вигладжена, аж полискується; жілетка пікова з синіми квітками і блискучими гудзиками; сіртук чорний суконний і шараварки якісь смуганисті на стременах. Сам брови нахмурив, задер чуба до-гори і з глубокомисною міною штовхається то з хати, то до хати; там гукне, там кашляне, а до гостей щоб словечко промовив, хіба: „да!“ — то осміхнеться і пальцем по-під ніс, наче вуса прогортає.
— Що се так довго нема з Кукилівки? — почав він, зустрівшись з матірю коло вогню, що на подвірі росклали.
Пекарні в пан-отців тісні, то на коліну більш-менш велику оказію вже страву готовлять на дворі.
— Та дай мені чистий покій! — озвалась стара на слова Антося. — Я не маю коли і в голову пошкрябатись.
— Та що тут — не маю коли! — каже він. — Та се-ж не порядок, як не буде о. духовника.
— От поправ півзиня під носом! Ще-сь до того не доріс, щоб матір навчати.
Відкашлянувсь Антосьо раз і другий голосно та й потяг на тік, наче йому там єсть діло, а справді то так собі, аби ногами виробляти, бо любив, що як шараварки на стременах, то якось шарпає, як ходиш. А він не жалував натягти їх — хоч смичком води, як по струнах.
Незабаром приїхали і з Кукилівки аж двома бричками: на одній о. духовник з сином-попом і внуком-чвертокласником, на другій його невістка з дітьми; між другими була дочка літ чотирнадцяти або й менше — ще вчилась. Пішли сі до хати, а Антосьо став порядкувать, де брички поставити, що коням їсти давати.
Тим часом клуню вже давно причепурили: оббили килимами то-що, і там музики грали таки свої сільські, бо Чехи, що послали за ними верстов зо двадцять, ще не приїхали. Як заграли музики, то з хати так всі й висотались, та в клуню. Той тільки й остався, в кого або чарка в руці була, або закуска на видельцях. Між другими зостались і Кукилівські: хто ходив, хто сидів коло стола, а Галя — внука о. духовника — сіла на скрині коло порога; в хаті душно було — то щоб провівало. Під стіною коло вікон оперся Антосьо плечем і з неї очей не зводить: дивиться та й дивиться. Кортіло сердешного забалакать до дівчини, та з чого почати? А дівчина гарна. От і постебнував він через хату і сів непоодаль від неї на стільці; а душа аж тремтить, аж руки трясуться; далі й почав:
— А ви, панно Анно, давно, пріїхали із пенсіона?
— Już tudzień minął — відказала вона.
— А я вот і не умію по-польски, — каже Антосьо, пересуваючись з стільця на стілець — все ближче до дівчини.
— A ja po rosyjsku nie umiem, — озвалась Галя.
— Учітесь, — каже Антосьо. — Вас же там учать?
— Uczą, ta wszystko ро polsku, — відказала Галя.— І географію по-польски учать?
— Nie, my jeografii nie uczymy.
— А что же ви учите?
— Zakón Boży, pisać, haftować, tańczyć.
— Вот я і танцовать не умію.
— Czemu ż się pan nie uczy?
— Ноги не служать, — відказав Антосьо.
Галя засміялась, і він засміявся та й протяг ноги, наче його дубом поставило на стільці, і поліз до кишені. Галя на все око дивиться, як хлопець пручається; а він вийняв здорову дулю червонобоку, обдув, бо в тютюні була, і подає дівчині:
— Проше, — каже.
— Dziękuję, — відказала вона, взявши грушу, і завинула її в хустку.
Поки-ж справлялась вона, то Антося і в хаті вже не було: чмигнув на двір, та такий радий-радий, що заговорив, аж наче йому в грудях ширше, аж наче світ перемінився. — Та яка-ж вона гарна, — каже далі сам до себе, — їй-Богу гарна. А добра яка! От, Господи! — Так, балакаючи сам з собою, і не счувсь, як опинився аж в садку; а там груші — рясота́, аж гилля гнуть, та пахущі такі! От і вчепивсь хлопець трясти; полупотіли червонобокі, а він ну вибірать, котра з-межи всіх найкраща, щоб ще дать Галі. І знайшов таку хорошу — щоб де струпочок або-що: з одного боку жовта, а з другого румяна, як жива.
— Отсю, — каже, — понесу! О, понесу! — додав з жаром, — їй-Богу понесу, і віддам. — І ну скакать на одній нозі, та все: бррр! бррр! бррр! І очі якось чудно вирячив. Подивившись з боку, можна-б подумать, що хлопець здурів; а він зовсім не здурів — і не думав дуріти. То з радощів так. Брикає та скаче; ще й хвицанув скільки раз. А там, затираючи руки і якось особно, як тільки семинаристи вміють, осмішкуючись, потяг доріжкою до хати. Ще щось і приговорював до груші.
Прийшов хлопець до хати — нема Галі; то він на тік та в клуню. А вона тут, сиза горлиця, танцює та, танцюючи, блиснула оком на Антося, — ще й так любенько; далі другий раз, там і третій.
— Отже вона мене полюбила, — подумав Антосьо. — О! і ще глянула, — дума собі, — от і ще… Їй же Богу, полюбила. — І так зрадів, що чуть-чуть ізнов не почав брркать, та скакати, та хвицати. А з неї очей не зводить, і серце йому так і роспливається; а в руках груша аж помнякшала, так її наминає.
— Як би мені віддать її своїй Галочці? — почав далі роздумувать. Та прилюдне не можна, — думає собі.
А дівчині й покою не дають: тільки один пустить, то другий підхватить, і потрясла, аж вітер віє. Думав-думав Антосьо та й почав досадувати, що не вміє танцювать. От — дума — й шепнув би їй на ухо, танцюючи: „вийдіть, я щось скажу“, — а так що? другий треться коло неї, а я слинку ковтаю. Та й рванув зразу і подибав з клуні. Як би хто запримітив, то не що друге подумав би, а тільки, що він або ключі загубив, або що; та не до його було — і ніхто не завважив, як рушив він, як вийшов за клуню, озирнувсь на всі боки, похитав головою і пішов далі бурянами, наче від людей утіка. Та куди-ж се? — В кутку на току був льох, а над ним катряга чи половник; сюди-то побрив Антосьо. Була й друга дорога, та він не мав охоти шукать, та й часу не мав.
Коленому відомо, що катряги низькі будуються, а долівка там мяка, аж пухка. Отже се не заважало Антосьови. Прийшовши в катрягу, він закрив очі долонею, перекинув голову назад; постояв так таки довгенько, осміхнувся і каже: „ну от так!“ 3 сим словом лівою рукою взявся в боки, а праву відставив, як наче держить панянку, і ну витрясать польки, приграючи на губу: ти-ни-ни-ни, ти-ни-ни-ни. Упрів, засапавсь, та й ліг.
— Добре, — каже, — їй-Богу, добре. Тільки видихаюсь, піду та так і втну з Галею. О! голубочко моя! серденько моє! гай!-гай! — та й піднявсь, обтріпався і став та й думає: чи йти, чи ще попробуваться? Ні, попробуюсь іще. — І почав танцювать.
Потанцювавши довгенько, — вже наломавсь, — подумав і пішов з катряги. Та на самоті чого не вдаси? а в гурті, як не той. — І Антосьо так: сів, лиш сопе та придивляється, як другі гасають. Серце рветься, та воно-ж і мліє, як тільки подумає хлопець, що треба підійти, завербувати; а там ще й дивитимуться всі.
— О! Господи! — заговорив Антосьо в душі, — чому в мене тієї сміливости нема? — І пішов знов у катрягу, і знов почав танцювать; аж кружало витоптав, танцюючи, на розсипчастій долівці. Та що з того? Так і день минув, і вечір настав, і ніч приходила, що Антосьо не відваживсь і ногою ступити. Як лягав спати, то найгірш печалував, що не віддав груші: вона-б, зозулька моя, — каже, — ізїла-б, осміхнулась би до мене; а так… Господи-Господи! — І почав їсти її сам, та ще й з таким смаком ізїв, який Галі й не снився.
Довго не спав Антосьо — все думав за Галю, а як устав на другий день, то наче в раю прокинувся: приснилась йому дівчина, що обіймала, що цілувала.
— Як би то на-яву так! — заговорив він, хутко-хутесенько руками потираючи. — Як би то на-яву так! А може се й мені, як Йосифови, откровеніє? — Тут уже не втерпів, щоб не порадуватись: став прямцем і почав підскакувать. Порадувавшись оттак, може, таки з пів години вмився, прибрався і пішов шукать Галі.
— А ви снились мені сеї ночі, — сказав їй Антосьо, знайшовши на городчику, що Богу молилась.
Галя тільки осміхнулась і вже не кінчала молиться. І Антосьо осміхнувся та й дума: — чому тепер нема груші? от би і віддав. — І каже:
— Ви любите їсть груші?
— Люблю, — відказала вона.
— Пайдьом в сад, я вам натрясу.
— Dziękuję bardzo, — відказала Галя.
— Пайдьом! — попросив Антосьо, кивнувши головою. — А там такії хорошії груші! От пійдем! їй-Богу пійдем! самі посмотрите.
Подумала Галя, подумала і пішла в садок. З-роду з-віку Антосьо не був таким щасливим, як тепер: наче його на небо несуть. Та не довго було се блаженство: як в пізні неділишні обіди, почали гості розїзджатись, і Галя поїхала. До самого виїзду Антосьо державсь її, як репях; а як виїзджала, то вийшов аж до брички і стільки сміливости набравсь, що підсадив. Подякувала дівчина, як слід, а він тільки дивиться, наче душу свою випроводжає. В очах і радість сяла непритворена, і якесь сердешне тепло щире, і жаль, і все — навіть несміливість; губи усміхались і мов би кривились, язик щось би сказав, та слова завмирали, чи лучше — нічого було говорити.
Наче спустіло обійстя, як виїхали Кукилівські — не для всіх, а тільки для Антося: і сумно йому, і чудно; і щось би робив, і кудись би пішов, і щось би говорив. Так аж тремтить балакать — в грудях широко, та наче горло вузьке, наче нема до кого слова промовить, хоч гостей ще повнісенька хата.
Днів через два по весіллю Люборацька виряжала зятя під рукоположення в Камянець; дала йому грошей і всього, а Орися велику пухову подушку і одіяло. Та не сам Тимоха поїхав, а поїхав і о. Яким за парафією, і Антосьо в семинарію. Випровадили їх хлібом-сіллю і зостались дома самі свої.
— Слава Богу милосердному, — заговорила тоді пані-матка, — отже добре покійні татуньо кажуть було, що як Бог дасть, то і в вікно подасть…
— І дав же! — озвалась Мася. — Не мав що, та кацапа! Хоч би попович, та свій, а то рижий та поганий. Я-б лучше втопилась, а за його не пішла.
— Ти вже й розвязала губу, — заговорила мати.
— Або-ж не правду кажу? — озвалась Мася, — хіба не кацап?
— А як кацап, то що? — каже Орися. — Ти-б, може, й за кацапа пішла, та не бере!
— Сестричко! голубочко! — заговорила Мася, — цяцькайся ним сама! І всю Московщину зведи сюди, зі всього світа збери лапотників, хай до тебе моляться, як до святої, — я не позавидую.
Орися щось хотіла відказать, та залилась слізьми, що й голос завмер. Мася сіла, надулася; а стара каже, зітхнувши:
— Не даремне мої покійні татуньо кажуть було: — в день радости взридаєте і восплачетеся! Так воно й єсть: щоб радіти, а у нас сльози ллються.
З тим і вийшла з хати. І Мася вийшла. Осталась сама Орися плачуща, та Текля ходила по хаті, — то стілець поправить, то піл обмете, то се, то те, — сказано, після людної оказії.
Минув день і не один, як згадала стара:
— Десь-то наші тепер обертаються?
Дочки зітхнули, та й тільки. Ніхто з них в Камянці не був, то й не сікались вгадувати, де-б саме вони були.
— Мабуть вже дуже далеко! — заговорила стара, киваючи головою.
А вони в ту саме пору підїзджали до Мальованої коршми, що стоїть на великім тракту аж за Шайгородом.
— То се Мальована коршма? — поспитав Антосьо.
— Се, — відказав о. Яким.
— А чого-ж вона так зветься? — знов поспитав Антосьо.
— А он — хіба не бачиш — на віконицях помальовано.
Дивиться Антосьо: на одній вікониці вітряк, на другій музики грають, на третій якийсь чоловік з рушницею, вусатий, присадкуватий.
— Отсе Кармалюк, — озвавсь о. Яким.
— От який він був! — заговорив Антосьо. А Тимоха, як неживий, мовчав.
Роспрягли коні і полягли спати.
Чи навмисне, чи несподівано Мальована коршма стоїть в такій прикметі, що хіба сліпий не полюбується. І Антосьо вийшов, — і сон його не бере, — став на порозі, взявся в-боки. А зправа і зліва ліс чорний та темний, грабина, як свічки, та ясенина, та всяке дерево — одно в о̀дно рівне та високе. Легенький вітрець подихав і все те кланяється, шелестить; і наче тихий гомін розходився в гущині, і дзвони причувались. Де-де ятел довбав, жовна̀ фітькала, туркала горлиця, припутень гув, та ще якась птаха тільки трр… тррр. Тут же зараз копи стояли; а по горі далеко за долиною, що стелиться перед очима, щось рябилося, і не пізнати, чи люде ходили, чи товаряка паслась.
Постояв Антосьо, полюбовався та й пішов в ліс горіхів шукати. Ходить, блудить, а в душі йому Галя, що та зірочка, сяє. Чи горіх знайде хлопець, чи китицями гордовину, все її згада: от би й дати, — каже. Вона-б осміхнулась, заговорила; та розлучила лиха година.
І на бричці сидючи, те й робив, що про Галю думав і розмовляв сам з собою за ню й за себе. Нім до Камянця доїхали, то й посватався в думці і оженився.
Миргород.