Люборацькі (1920-ті)/1/XI
| ◀ X | Люборацькі Частина перша XI |
XII ▶ |
|
Тим часом екзамен зближався. Страху — страху, Боже твоя воля! Не один останню копійку протратив на свічки, та молився по цілих ночах, щоб Бог поміг щасливо. Салдати, мабуть, смотру так не бояться, як тут екзамену. Й Антосьо щиро молився. Перед самим екзаменом і не снідав. Та не він один, а рідко хто снідає, йдучи на екзамен, аж мов би се у звичай ввійшло. От Антося і в четвертий кляс „попромували“.
Хто його зна, де та дітвора такої пихи набирається. Аби тільки в четвертий кляс перейшов, то наче не той хлопець стане: задере носа, що куди! й з ким вчора горобці дер, сьогодня й поглянуть не хоче. Й Антосьо так: зараз десь і маніжка в його взялась і така жилетка, що до маніжки; й прості чоботи виваксував. А що бідним шараваркам, то найбільше досталось. Були вони прості димові, та ще й зроблені на славу: як Дунай широкі й короткі, чуть низче колін. В свою пору були вони й довші, та Антосьо вигнався за рік. До сих то шараварок здумав він стремена вчепити, та не мав з чого, так з ниток, — тільки випростувався, стремена й порвались. Що робить? Понадрізував халяви й попришивав шкурлати з-на пядь шириною. Та й пришив же! — циганською голкою і суччю[1]. Тоді й натяг до сподоби. — Оттак виштатувавшись, надів кашкет на бакір, підняв плечі чуть не до вух і почав ходить „стибнівкою“ взад і вперед по подвіррі, — за подвірря вийти не хватало сміливости. А сіртук у бідолахи сірий, суконний; стан аж на плечах і кожний кгудзик иначий, — навіть білі були між чорними, — той з вушком, той з дірками, на тому якісь квітки, на другому вовча голова, той як десятничок завбільшки, а другий більш гривні. До того ще й столи чисті в хазяйок, що як пишеш, то по самі лікті так заялозиш, наче ковбаси продавав. Та що кому до того? ось він чвертоклясник уже, — пусте, що сорочка, як на чумакові, біла. З такою міною Антосьо й хурмана привітав.
— Чого воно їжиться? чого дметься, як шкурлат на жару? — думав собі хурман. — Хіба я не знаю, що̀ воно за птиця? Своя ж сестра ріднесенька на його плюнуть не хоче, то чого б я дувся? Що попович? Овва! яке ж невидальце! — Так дума собі хурман, а того й не знає, що ні Антосьо, ні його „камбраття“ й не думали чваниться родом: вся біда, що він чвертоклясник — от що!
Так, як бачили-сьмо, Антосьо й у дорогу вирушив; і до хурмана вже й не говорить, як бувало по-переду; а що сей пійде розсказувати, то він тільки осміхнеться та — „харашо, ладно!“ — Мало того, що їхав напижившись, а то ще як здибався з ким, то вивернеться на бричці й гука: „торкай!“ Любив неборак і яку квартирку в горлянку вилить; то ввійде в коршму, й наче лиш йому світ вільний: ходить, руками розмахує; „водки!“ — крикне, — й все ходить, аж луна йде; та все поглядає, чи дивляться на його люде, й дума: мабуть пізнають, що я не що̀-небудь, а чвертоклясник.
Не доїздячи Солодьків, коршма стоїть; тут він виваксував чоботи, надів другу маніжку, обтріпав жилетку то-що від пилу; а сіртука не займав, бо він під пилом видавав новійший. І шапки не чіпав; бачив неборак, що поштарі їздять запиляні такі, то й собі так: хоч по шапці, каже, подумають, що хутко їхав.
— А може, — думає, — й зовсім мені не треба б було обтріпуватись? Хай би може так було; сказали-б: такий запиляний наш попович приїхав! такий запиляний! сказано, з далекої дороги. — Та вже минулося. От він і сів на бричку: „торкай!“ — й тільки закурилось.Так же пашні половіли, так же коники цвірчали, й усе так же було в полі й тепер, як тоді, коли Антосьо первий раз до-дому їхав з Крутих; та він уже не такий був. Змалювавши себе в своїй голові на поштарських, тільки погукував: „торкай!“ — Навіть дзвінок йому причувався. Здається, повинен би веселим бути, коли так; аж ніт: нахмурився й на бік щоб оком моргнув. Одна соломина висунулась з брички, й він задививсь, як вона хитається, що аж забувся.
— Стой! — гукнув перед порогом, як хурман і сам став. Та й коні добре знали, що тут треба стати, й самі далі не пішли-б, хоч би їх ніхто не спиняв.
— Позносиш! — сказав Антосьо хурманови з такою міною, наче там у його казенні гроші або що, й пішов виступці, поволік чоботи. Осміхнувся хурман і поїхав на тік, бо в бричці опріч килимка, подушки та двох-трьох пар шмаття, нічого не було. Хіба ще книжка яка. Ввійшов Антосьо до хати й важно-преважно поклонився, наче аршин проковтнув і не може голови зігнути; так же важно поклав свій кашкет на столику коло дверий і почав вітатись з мамою, з сестрами та все мовчки.
Кинула оком мати на його вбрання, та й відвернулась, щоб на первім ступні не засміятись, і вийшла зараз; Мася зареготалась; Орися тільки губи закусювала; Текля тож осмішкувалась, бо вже й вона виросла за той час. А Антосьо вийняв хустину з кишені, — як онуча, — й став обтирати лице перед дзеркалом.— Ух! — каже, — как я зашмалілся! а пилі сколько!
— Як на свинячім стегні, — озвалась Мася.
— Ну — да! То єсть — как у тєбя на шеї — ти хатєла сказать! — озвавсь Антосьо.
— Зовсім ніт, — каже Мася, — в мене шия чиста, — не віриш, то подивись: я що-дня мию, хіба вже прем часу не маю.
— Ґдє видано, ґдє чувано, чтоби свиндя, — на се слово наліг голосом, — та шею сєбє умівала? — каже Антосьо.
— То ж — свиня, а то — Мася, — озвалась Орися.
— А я мєжду вамі не разлічаю, — Антосьо каже, — і то свиндя, і то свиндя.
— То свиня ж ти сам! За що ж ти мене свинею нарікаєш? — озвалась Орися.
— Бо ти свиндя! Просто свиндя, єще і бурая, тупорилая. Вот тєбє — єй Богу!
— Навчився! — каже Текля.
— І ти, паросёнок, смєєш? Так і дам! — І замахнувся кулаком.
— А зась! не знаєш? — озвалась Орися. — Ще не ти тут ста̀рший.
— Чого ти? чого ти? Я і тєбє „по макоѣдахъ!“ — гукнув Антосьо.
— Tak i być powinno — защебетала Мася — ładnie! Oto ładnie!
— І ти, Брут, против мєня! — сумно заговорив Антосьо, а далі й крикнув, — молчать ти, ляшка проклята!— A hyclu ty jeden chodzisz! jak ty śmiesz? Ta ja tobie nie Orysial
Антосьо і в кулаки вже наплював, щоб так і трахнуть, та ввійшла мати.
— Що? вже заходились воюваться? — заговорила вона.
— А чого ж они, дряни, смєют возвишать свой нелєпий голос против мєня?
— Так як же з тебе не сміятись? — каже мати. — Та подивись сам на себе! — Й засміялась.
— Tu quoque, Brute! — заговорив Антосьо й додав, — а развє я сам на сєбя стараюсь? Єсли я смєшной то ви с сєбя смєйтєс, что так мєня убіраєтє.
Й став ходить по хаті та руками розмахувати. А мати думає: що се він каже? квакай, брусе, чи що?
— Як не буде мені сіртука, — почав далі Антосьо, — то хату рознесу. — Й стукнув кулаком в стіл.
— Не рознось так скоро, — заговорив о. Яким, ввійшовши з надвору, — бо се хата моя; а я тобі що̀ винен?
Сироти вже жили на подвіррі, там була стара хата. Та о. Яким був як і одинокий, то вони все в його сиділи. — Наче йому смолою губи заліпив, так Антосьо змовчав. Та не перемінив своєї постанови, щоб сіртук справили, та ще не аби-який, а суконний.
— Де я тобі возьму тих грошей? — сказува̀лась мати.— А мєня ґдє взялі? Там і дєнєґ вазьмітє.
Плюне мати та й піде. А Антосьо знов:
— А каґда мнє сіртук справітє? — Все по-московськи балакав.
— Отсе біда мене опа̀ла з тими чужоземцями, — каже собі стара. — То ляшка вдалась, сей москалем став! Ото понаучувались! цур йому з такими школами! Не даремне мої покійні татуньо — хай їм царство небесне — було кажуть, що в одній хаті житиме кіт, миш і собака. Отсе ж так воно й є!
Вже не далеко було до первої Пречистої, а сіртука Антосьови все не було. Далі пані-матка зібралась і поїхала до міста, й набрала свойому синови на сіртук і на все, що треба.
Як росприскається мій Антосьо! е, як та вода на лотоках бурлить, що ні спинку, ні гаманцю не має…
— Как можна? как можна? — гука. — Їм — ніби дівчатам-сестрам — то во̀н что понасправлялі, а мнє і сіртука харошово не хатітє! Так я сєбє сам…
— Ну й сам собі справляй, — каже мати, — аби-сь тільки мав за що.
— Найдьом! — озвавсь Антосьо.
Приїхали кравці; Антосьо як не той — тихий, смирний, що куди. Так і до Крутих поїхав, що наче другий розум вступив йому в голову.
Ще серпень був, як Антосьо забаг: їхати та й їхати до Крутих.
— Що тобі такого, сину? — каже мати, — ти-ж ніколи так не рвався з дому; а було аж після Пречистої, — після другої вже.
— Е! — озвавсь Антосьо, — тоді то старших боявсь, то що; а тепер чого бояться, коли сам старшим буду! Як спізнюся та пропустю, то хай йому цур! Лучше вже й не являтись. В четвертім клясі, — каже, — не те, що в других, — хоч пів року пройде, все поповниш; тут все по-латинськи та по-гречеськи. То коли його вивчити? — От так він говорить, а сам собі дума: — Добре перед жінкою і тумана перти, бо не поправить.
— Бідні діти! — подумала мати. — Добре мої татуньо розсказували, що то будуть не ученики, а мученики! — Й почали в дорогу рехтуваться.
Був вересень на початку; сонце пекло, аж шкварчить; по узгіррях всяке зело пожовкло; а з-за гори підіймались хмари — на дощ збіралося, кожен знає.
В сю саме пору в Крутих на тім пляцу, що коло Пйотрової, стояло скільки чвертоклясників, — все в новім убранню, і паличками землю корписали, й Антосьо межи ними. Сіртук на йому новий, роксаковий — поли аж по кістки; шаравари черкасові, на стременах і напруджені, хоч смичком поводь; кашкет новий з китицею; жилетка шовкова в квітки й чоботи на рипах ваксовані.
Наче сумували чвертоклясники, бо мовчали, а на виду не сум видно було: всім очи світились, як каганці.
— Жаль, — каже один, — що ми не вкупі живемо!
— Жаль, — каже другий, — а добре було-б!— Та що жаль, то жаль, — озвавсь Антосьо. — Ходім же з жалю та випєм!
— Ходім, — заговорили ті. — Й пійшли вниз, униз, та й до Пйотрової.
Вже й „кози“, як звали второклясників то-що, понаїзджались, та ще кляси не починались, не було й журнала в станції, то дітвора й хати не держалась — розбрелись, хто куди попав.
— А де були? — запитає старший, як ще й запитає.
— До міста ходили, — відкажуть і покажуть папір чи „цизорик“, що колись купили, аби старшому очи запхати.
То й тепер нікого з малих не було дома — ні духу.
— Так і треба, — кажуть чвертоклясники.
Антосьо зараз пішов у пекарню і просить хазяйку.
— Чи не можна-б, щоб Мотря пішла до Кромбера?
— Чого вам аж до Кромбера? — хазяйка каже.
— Вишняку! — з пишною міною відказав Антосьо.
— Та не можна від якого другого жида, а конче від Кромбера?
— А хіба-ж ми що? може грошей не маєм? — заговорив Антосьо й вийняв з кишені капшук повний, грішми набитий.
— Ось! — каже, — дивіться! — І дав аж пять карбованців.
Кромбер — то був самий багатий купець в Крутих: винами торгував, а наливок і не було в його ніколи.
Та Любораченко не знав, і хазяйка не знала, що є, а чого нема в його, бо то все голота була, що й не снилось їй лучшого, як наливка.
Від Пйотрової треба було через яр іти, через два містки, а там ще степком по-за жидівськими домами, а там уличками та переулочками, доки на місто вийдеш, а Кромбер аж за містом жив, в поперечній перії, — то Мотря таки ген-ген забарилась.
Чвертоклясники тим часом трощили кавуни.
— Може курку, або гуску? — питає Антосьо.
— Як би так через місяць, то недовго б їй заважати у тебе в скринці; а тепер ще домашні птиці небесні в пузі превітають.
— То й не треба! Може меду? — каже.
— Нам і так солодко, — відказали.
Вже третій кавун доїдали; калюжі по всім столі, аж на землю тече; по хаті шкаралуп, як на баштані коло куріня; а що зернят усюди, то вже й Бог забув.
— Нема вишняку, — заговорила Мотря, ступивши через поріг. — Та що-ж ви наробили? — додала вона. — Де вам і сі пляшки поскладати, що на столі такі калюжі?
— Та клади де-небудь, — озвавсь Антосьо, — хоч і на кроваті тим часом.
— А я, — каже Мотря, — взяла рому та вина; може віднести? я з такою умовою і брала, що як принесу, то щоб назад прийняв.— Говори! ми його приймем, що й сліду не знайти.
Поклала Мотря пляшки на кроваті й взялась прибірати на столі; Антосьо склянку витирав, а тих два чвертоклясники поглядали один на другого, то на ті пляшки. Через годину в Пйотрової вже співали.
— Позич мені, брате, скільки карбованців, — почав далі один з гостей просить Антося.
— А скільки тобі? — Антосьо каже.
— Та так з пять, або що.
— Нема пяти, — Антосьо каже, — десять, коли хоч, дам.
— Давай уже й десять, що робити з тобою? — каже той.
Поліз Антосьо до капшука, а той другий чвертоклясник дивиться, і йому аж очи забігали.
— Та не давай йому, — каже, — а дай, брате, мені лучше!
— Ні, ні! мені дай, а йому не давай, — озвавсь той.
— Не вір! не вір! — каже другий, — мені дай, а йому ні!
Антосьо все корпавсь у капшуці; далі вийняв цілу паку бумажок — все по десять та й по десять — і дав одну тому, що просив. Взяв той і почав чванитись:
— Бач, — каже другому, — таки моє цвите, а твоє гниє.
— То позич же й мені, — почав другий, — коли йому позичив, хай не дражниться.— На̀ й тобі десять, — з пихою, як який миліонщик, заговорив Антосьо.
— Овва! — каже сей, — бач, і в мене є! Випєм же тепер за здоровя Антонія Гервасієвича, що позичив нам грошей.
З сим словом налив склянку: — Твоє здоровя, Антоній!
Антосьо завязував капшук і не чув, а, може, до тої пори вже й вуха йому позакладало.
— Чуєш! Люборацький! — почав той.
— Га! — каже Антосьо.
— Дай тобі, Боже, здоровя!
— Дай тобі, Боже! — озвавсь Антосьо.
І сей хильнув та й налив і каже до того другого:
— А ти чому не пєш?
Той мовчав. А на його беднюги надійшли, — спустив носа, як індик, губу відквасив, голову повісив та й сидить, лиш сопе.
— Чуєш, бра! — заговорив Антосьо, — чому, бра, не пєш?
— Не хочу!
— Ти вже сердишся?
— Сердюся.
— Та за що-ж?
— Як то за що? — каже той нахмурений, — чи-ж я таки рівня тому, що ти й йому, й мені по десять карбованців дав? Хіба він тобі такий приятель, як і я?
— Ще більший! ще більший! — підхопив той і додав: — Люборацький! чуєш, Люборацький! — каже, — коли хоч, кажи в вогонь лізти — полізу! їй Богу, полізу! за тебе, братіку, і в огонь, і в воду — їй-Богу! О, бач! — почав далі й поліз по кроваті, зняв образ, поставив на столі й почав поклони бити. Вдарив їх скільки й каже: — Заклинаюсь отсим святим чи святою, що тут намальовано, бо щось не добачаю, коли я не більший приятель для Антося, як той. Чуєш? — гука до того нахмуреного, — чуєш? їй-Богу, правда! — й поцілував образ.
— Дурний ти, — заговорив той, — хіба я тебе не знаю, що ти світовий брехун? От коли я не брехун, то так що ніт! І присягну, що ніт. — І собі збірається лізти, та Антосьо придержав його за полу, каже:
— Вірю! їй-Богу вірю! От на̀ тобі іще десять карбованців, бо я тобі вірю.
Взяв сей і каже:
— А я таки поцілую святого Миколая, що з мене лучший для тебе приятель, як з отого сучого сина брехуна! — Й поліз здіймати св. Миколая та ставити на кроваті. — Бач, — каже до того, що вже клявся, — все таки моє цвите, а твоє гниє — ось уже друга! — І з сим словом так тикнув під ніс бумажкою ніби, а замісць неї кулаком, що той аж на ногах не встояв, а мусів присісти. Та не зважив на се, а заговорив до Антося:
— Так! — каже, — то ти… Не брат же ти мені! На тобі й сих десять, що вже-сь дав. — І дає йому позичені гроші.
— Не беру я, — каже Антосьо, — я-ж тобі позичив.
— Я не хочу; возьми собі назад. О! бач! — каже далі, піднявши руку над головою, — о! бач! — І з сим словом поклав бумажку на стіл, і разом зо всеї сили вдарив кулаком.
— Та я не беру, й не бачу, — каже Антосьо, — хоч і за вікно викинь. Я-ж тобі позичив? Ти-ж мене просив?
— Та я тебе просив, щоб на-рівні стали з тим сучим сином, що он до образа пнеться, та не може зняти.
Той і справді топтавсь по подушках, стогнав, а св. Миколай все на гвіздочку висить.
Почувши ту мову, Антосьо приступив до його й тиче в руку ще десять карбованців, і торка, що „сховай, аби той не бачив“. Повеселійшав неборак, побачивши, що таки „не гниє його“, що таки на-рівні стали, й почав запихати в кишеню обидві бумажки. Антосьо тим часом налив стакан вина випив і почав припроша̀ти: — „пийте, браття!“ — хоч тут був всього один брат, а другий все стогнав коло образа.
— А ти-ж віриш мені, що я не брехун? — каже той, що присягався, — як віриш, то випю.
— Братіку! — почав Антосьо, — братіку!… ш-ш-щоб мене грім побив, як не вірю. Та щоб я тобі не вірив, мойому приятелеві? я? тобі? та я не знаю що!…
Обнялись і поцілувались. А той, що стогнав коло образа, мабуть розсердився, бо разом як сіпне, то так і дав сторчака аж під стіл. Простягнувсь тут, поцілував образ і сунув його під кровать.
— Полеж, — каже, — ти там, а я тут трохи відпочину.— Пяниця, сучий син! — заговорив сей, що клявся, як той заснув. — Йому пити! йому… йому, — каже, — ет! що й казати! От коли ми, братіку, козаки, то так! Ми й ще випєм! А правда?
— Правда, — каже Антосьо, — правда, братику! — І налив.
— Поцілуймось же!… — каже той, — поцілуймось!
Поцілувались і випили.
— А ти, сучий сину, пянице! — почав все один до того, що лежав долі, — ти вже не пєш? га? не пєш? — і почав штовхати ногою. — Чуєш? будеш пити?
— Мбу-ду, — озвавсь той і завив: — в бездні гріховній валя-а-яся.
— Ти, сучий сину, не в бездні, а під столом! — каже сей.
А той все: — неизслі-димую милосердія…
— Мовчи! — гукнув сей.
— Твоєго… — співав той.
— Залиймо його, Антосю, хай мовчить!
— Заливай! — каже Антосьо.
— Я ромом, — каже сей.
— Хіба я що? — каже Антосьо.
— Не будеш сердитись?
— На тебе? я? сердитись? братіку! Лий, скільки хоч. Іще пошлю Мотрю, а ти лий!…
Взяв сей пляшку й почав лити тому саме в губу.
— Брр-бр! — почав той, — бррр! всемирний потоп! Гвалт! — і обернувся потилицею до гори й маца по-під кровать: — Святий Миколаю! рятуй! — А той на потилицю льлє та й льлє.
— Що ви робите! — почала хазяйка, — ото гарно! Й образи познімали! А! люде-люде! А поналивали! — ото! А той що робить? вже джмілів слуха? гарно!
— Молчать! молчать! — почав Антосьо, — я тут хазяїн!
— Такий мені хазяїн красний, що хазяйці й чарки випити не дав…
— Є! є! ще випєте й дві.
Через годину й хазяйка пристала до гурту, й всі разом співали. Та вже не тут, а полізли на горище, бо почала дітвора сходитись.
Не раз оттак пили вони та приспівували. А стара Люборацька раз збіралась до міста: треба було Орисі футро справити, — ще й не справити, а верх набрати, бо блам[2] був готовий з Масіного футра. То вже для Масі що иншого — для неї треба було й блам купити й накриття, бо вона старша; а Орися менча, ще й в переробленім походить.
Збіралась пані-матка: й коні вже запряжені стояли коло порога, вже й пообідала на дорогу, — зовсім готово, тільки сісти. Коли до грошей, що в скрині були, а там щоб копійка!
— Нещастя моє! — заголосила. — А хто ж тут так господарював? — Найперше до Масі вчепилась: — то ти, каже, вкрала? — Та ся не далась: зараз відгризлася. Потім до Орисі, — ся плаче, присягається: — на що мені? — каже.
— Чи не брала ти, дочко? — питає Теклі.
— Ні, мамочко, їй-Богу ні!
— Не святі-ж злізли з неба та гроші вкрали, — озвалась стара, — хто небудь та взяв же їх!
А плачу було та клопоту, — не доведи, Господи! На Антося ніхто й не подумав. Далі до ворожки вдалися. Ворожила вона, ворожила, та й каже: „таки з ваших хтось, та його нема дома: чорнявий, невисокий, ще молодий.“
— То чи не Антосьо? — каже Текля.
— Де-ж би таки Антосьо крав! — каже мати.
Проте, подумавши, порадившись, запрягли коні та й поїхала до Крутих.
Пють чвертоклясники, та кавуни їдять, та родзинки, та всякі ласощі; а Антосьо лиш погукує на менших: „біга̀й до міста! та біга̀й!“ І цибухів накупив, і тютюну.
Хазяйка догадувалась, що щось-то воно є, та не сміла сказати ні старшому в очи, ні смотрителеві, бо як не правда, то буде їй лихий світ. Як тут Люборацька — рум, як пить дало.
— Що мій син тут поробляє? — питає.
— Пє та гуляє, — відказала хазяйка.
— А де його скриночка?
Показала хазяйка, — скриночка стояла й не замкнена. Коли до неї, а там всього-на̀-всього пять-десять карбованців.
— Бідна-ж моя головонька! — заголосила мати, — ото шатнув!
— А скільки було? — питає хазяйка. Вже догадалась.— Та вже! скільки не було, а назад не вернеться.
Як прийшов і Антосьо з клясу. Напалась мати на його; лаяла-лаяла, а він і губи не роззявив. Аж на послідку каже:
— Ото треба було справити мені сіртук.
— А ти-ж справив собі його?
— Ніт, — відказав Антосьо, хлопнув дверми й вийшов.
Так мати й поїхала, що він і не показавсь їй на очи.
Бідна мати! виїзджаючи, ще просила хазяйку, щоб не розглашала: — своя праця, каже, своя й дитина. А як треба буде Антосьови грошей, то вже будьте ласкаві, каже, до пяти карбованців не позичайте.
Розсердився Антосьо, що мати крадені гроші одняла, й хоч присилали за ним підводу на Різдво, не поїхав до-дому.
— Що мій Антосьо там поробляє в чужині, — згадувала мати на багату кутю за столом, — чи має хоч хліба доволі?
А Антосьо й вухом не вів: підцапивши гроші, порозпозичав, а після лиш відбирав та гайнував. І на Великдень не поїхав. Та на сей раз мати вже не посилала підводи від себе, а просила о. духовника, як їхав за своїм, то щоб і Антося привіз. Та дарма, — Антосьо й не подумав їхати, а поїхав тільки сам духовниченко. Син сердився, що мати крадені гроші відібрала, а мати бідкалась, побивалась: і сорочечку синові, й грошенят, і маслиця, і медку — всього посилала, аби тільки брав духовник. А духовник був чоловік, яких рідко, то й набере для Антося повну бричку, що й сісти нігде було.
— Чому до-дому не їздиш? — питають Антося камбраття вже перед другими вакаціями.
— Як мені їздить на чужих? або й на своїй тарадайці? Як пришле мати коляску, то поїду.
Люборацька й справді купила криту бричку на рисорах; вже сподівалась богослова, бо се курс кінчали, то готувала придане. Антосьо довідався, то дув на коляску.
— Доки не пришле коляски, то — сучий син, коли поїду!
— Та поїдеш ти й верхом, пішки коло палички як стара матиме розум та нічого не пришле; або й пришле, як до других сиріт присилають, підводу з торбинкою на плечах, щоб дорогою не боявсь.
— Та я не Люборацький, коли поїду, як не в колясі.
Таку розмову вели чвертоклясники вж перед публичним екзаменом перед „промоцією“ в семинарію. Через день і списки прочитали, й Антося назначили в семинарію; кому й похвальний лист дали — такий размальований та золочений, і Антосьови дали його.
Ідуть собі купами — то̀ ніби семинаристи, то̀ вже третьоклясники, то чвертоклясники; гуторять собі йдучи: як хто зодягнеться дома, бо вже в вищім клясі буде; а семинаристи: як то гуляли-б, як би не чортів екзамен в Камянці, що без його не пустять в семинарію. А попереду всіх їде віз-літерняк[3] чорними волами.
— То се до тебе коляса! — каже один Антосьови.
— Може до тебе, то так; а до мене приїде четверня „лихих“.
Так сміючись наздогнали й ту хуру. Аж вона і насправжки до Антося.
— Ворочайсь до-дому! — гукнув Антосьо, — скажи хай колясу пришлють.
— Хай уже завтра, паничу, — озвавсь чоловік з воза, — хоч дайте волам відпочити.
До вечера та через ніч Антосьо роздумав, що доведеться пішки йти, коли не поїде волами; то й намовив чоловіка:
— Проси, каже, мене: я буцім буду не хотіти, а ти все проси; то я й поїду, буцім то твою волю вчиню. А за се тобі дорогою — знаєш!…
Саме як зійшлися камбраття зо всієї „сеі магали“, а хто і з тієї, щоб поглузувати з Антосьової коляски, як входить його хурман, кланяється чуть не в ноги, просить, молить:
— Їдьте, паничу!
— Та їдь уже, — кажуть камбраття, — тут сорома жадного нема; хто знатиме дорогою, що то Люборацький їде, той самий, що на колясу засідав? А ти ще в сорочці їдь, то кожен подумає, що який шляхтюга в поле, або до млина. Ще й соломи наклади в драбини, то й поїдеш, як в колясі: ні стукне, ні гуркне.Трохи посперечавсь Антосьо та й каже:
— Через вас, браття, тільки поїду та через просьбу сього чоловіка; а без сього — сучий син, що ні ногою з місця!
На роспрощання поставили могоричу: той злотий, той два — і зашуміло в голові. Почувши хміль, хлопці роз'ятрились — тільки б гуляти! та де в біса грошей взяти?
Як би до кожного підвода була, то ще пів біди-лиха; а то лиш до Антося; а мати всього тільки карбованця прислала, щоб на дорогу було, а довги, на случай будуть, то просила духовника поплатить, як свого братиме з шкіл. Та Антосьо не задумався. Кинув оком на свій похвальний лист, що лежав на столі, і каже: „ось гроші!“ схопив його в руки і аж головою струснув та й побіг з хати.
— Куди ти? — гукають.
— Пождіть мінуточку, а я вернусь з могоричем.
Не могло сим і в голову зміститись, як Антосьо через похвальний лист на гроші розживеться; а він потяг просто до Кромбера. Поздоровкавшись з купцем, як годиться, Антосьо почав:
— Пані Орун! я в вас не раз грішми сипав, то ви вже знаєте, що я на копійку не жадѐн: маю, слава Богу, не одну тисячу. Та ось що: перевели мене, бачите, в Камянець, то треба гульнути, а в мене, як на те-ж, ось один карбованець в кишені. Сього мало й на закуску. Так будьте ласкові, дайте мені вина на пять карбованців та ще й з десять карбованців грішми. Не сьогодня — завтра пришлють за мною підводу, то я вам віддам та ще й дам вторгувать; бо до мого сусіда приїхала підвода, то привіз звістку, що моя сестра віддається, і на вино мені гроші пришлють, щоб до Балти поїхати. Так я і в вас Балту знайду.
— Хіба в Балті луччі вина, — почав купець, натягаючи пейси, — коли сами балтянські купці в мене вина беруть?
— Та я се добре знаю, тим і кажу, що в вас Балту знайду.
— Ще лучче, як Балту, бо вони беруть, що мені не годиться, — заговорив купець.
— То вчиніть же мою просьбу, — просить.
— Гм, — подумав купець.
— Коли ви може се, або те, — бо яких людей в світі не буває, — то я вам дам свій білет в застав. А ви добре знаєте, що мені без білета з Крутих не виїзджати.
— А покажіть той білет, — каже купець.
Антосьо вийняв з кишені похвальний лист, розвернув і дав.
— А який же він мальований! — каже Кромбер. — Чого в вас такий мальований билет?
— Бо се вже билет мені аж до Камянця, — озвавсь Антосьо, — з ним маю явиться перед самого архирея, а без його і в Камянець не пустять.
— Ну! хай же він у мене полежить, а ми ходім до льоху.
— Дайте, — озвавсь Антосьо, — я його заверну в що, бо знаєте, перед архирея з ним треба являтись, то щоб чистий був.
— Та хиба я його дам дітям бавитись?
— Та воно так, а все-ж безпечнійше.— І то правда, — озвавсь купець. — І вдвійзі завернули його в лист паперу; Кромбер заховав його в комоду, і пішли в льох. Тут Антосьо розпечатував одну пляшку вина і роспили, — каже: за мною хай буде.
Через пів-години чи що у Пйотрової такий гомін піднявся, що куди-куди!
Погуляли на прощання — добре погуляли! І Антосьо, паличкою вимахуючи, поважно пішов з компанією через місто, наче-б „на ту магалу“, ще й Кромберови, що на рундуці ходив, вклонився, думаючи: „Оставайся здоров з похвальним листом, а я за якусь копійку з твоїх карбованчиків ще й на дорозі десь випю за твоє здоровя!“ — Серце йому тьохкало, та аби за місто.
Оттак ішов Антосьо, виштатуваний на останній гудзик, а за ним тихою ступою чорні воли в возі, набитим соломою в драбини, і гейкав чоловік.