Люборацькі (1920-ті)/1/V
| ◀ IV | Люборацькі Частина перша V |
VI ▶ |
|
Кому лучалось бути в Умані на Софіївці літ тому з двадцять назад, той мусів завважити на гулянні за паном статнього козака, чорнобривого, високого; з обличчя він був дуже гарний, а в очах світилось щось котячого, мов би так і кинеться, як кіт на мишку.
Ми себе забули, а ляхи не забули, що̀ ми були; то мов би на знак, що поконали козацьку волю, що по їх сталося, — двірських служак звуть козаками й зодягають їх наче б по-козацьки, тільки все на сміх: шлик козацький з червоним верхом й китицею, а шаровари аж білі, й сірого сукна куртка — не куртка, а немов би фрак, та й не фрак; а казна що: з-переду поли зовсім обрізані, а з-заду хвостик, й блискучими кгудзами обтикано. Ще й жилетка червона, як жар, і також з блискучими кгудзами. Літом, замісць отого фрака, козаків водять в такій одежині, що й імя нема; до станка пришито замісць полів брижі з-на пядь довжини. Замісць шлика, літом можна бачити на козаках якусь шапочку-макотьорку, що тільки чуб накриває; по-під шию вона ремінцем привязується, щоб з голови не зпала. Де-де на такій шапочці можна бачити й гальони. Запорожжя панам кісткою в горлі сіло; то щоб лучше його осміять, вони вчепили своїм дворякам оселедець: жмут волосся коло лівого вуха. Його там звуть: „кок“.
Такий то був козак й так зодягався, що ходив за паном по Софіївці. Був він син звичайного кріпака, чи, як там звали — панського підданого, Стецька Печериці, а сам звався Явтух. З-початку, як і всі хазяйські сини, пас він батьківські ягнята; а там, як набірали хлопців у двір, то й йому випала лиха година. В дворі Явтух спершу був за козачка — ніби то кухтою, — а там, як підріс, то й козаком зробили — се-б-то їздив за форися й коло панів таки услуговував.
А в пана була „содержанка“, її величали панна Фрузина. Була вона звичайна Приська, чи Фрасина — по книжному Евфросинія, — кріпачка, силою взята в двір; за літ скільки запаніла, зляшіла й стала зватись з волі пана, та й не без своєї, Фрузиною й панною.
Поки Явтух ріс та краси набірався, Фрузина ледачіла, старілась; як йому минуло двадцять, як на його всі заглядалися, — їй стукнула тридцята паска, а з обличчя більш двадцяти літ їй не показувало. Тоді стала вона докучать панови: віддайте мене, бо собі сорома наробите: де-ж мені діться з малим сиротою?
Не трудно було вдоволити її, мавши панську власть: — рече й биша! Й дав пан приказ „некрут“ ловити. Наробили галасу в селі, а парубків з двадцять забили в дибки. Стали небораки в лаву, кожен із сторожем в паровій дибці та ще й у путі. Нікому й у голову не приходило, чого то панна Фрузина в вікні сидить — сумна та невесела; матінки плачуть, сестри побиваються; то думали, що й їй до серця дійшло. Явтух жартував, посмішкувався з новобранців, що вони носи позпускали й так поприбирані; а того й у голові не клав, що взавтра ясне сонце, з-за гори викочуючись, застане й його на зборні, в дибці, й ланцюгом до сторожа прикованого.
— Що? найшла-сь до сподоби? — питав пан Фрузини, як новобранців на зборню відвели.
— Ніт, — каже вона.
— То, може, кого знаєш, що не взяли? кажи, я пошлю.
Не думаючи, Фрузина показала на Явтуха; не думачи, пан послав Явтуха ж за війтом й двома десятниками.
— Прийшли! — Явтух доложив.— Poczekają, — відказав пан, і казав давать вечеряти.
Веселий Явтух до столу услуговував, а ще веселійш позирала на його Фрузина.
— Fajkę! — гукнув пан по вечері.
— Słucham! — Одвітував Явтух, й люлька як вродилась.
— Поклич сіпак! — додав пан, пихкаючи.
— Słucham, — озвавсь Явтух і зник.
Ввійшли сіпаки, трохи не в ноги поклонились.
— Ото, — почав пан, — panie dobrodzieju, вважаєте, я завважив, що в нас один некрут негодящий; треба його, panie dobrodzieju перемінити…
— Пан те знають, — відвітував війт. — Як перемінити, то й перемінити.
— Я, panie dobrodzieju, — заговорив пан, — перебрав все село й годящого такого не знайшов. Беріт Явтуха.
— Двірського, вельможний пане? — війт каже.
— Якого тобі двірського? — підхопив один десятник.
— Та двірського ж! — пан каже, й гукнув: — Явтух!
— Słucham! — Сіпаки зирнули один на другого, а Явтух з'явивсь.
— Ступай за ними, — сказав пан.
— Słucham, — одвітував Явтух, і всі вийшли.
— А що? — почав війт за ворітьми, — за діло браться!
Десятники й схопили Явтуха за руки.
— Що се? за що се? — почав Явтух.— Довідаєшся згодом!
— Мабуть на зборню? — сумно запитав Явтух.
— Та вже ж не в панську пекарню!
— Та в некрути? — додав Явтух.
— Та вже ж не тарілки лизати!
— Не потішайтесь, дядьки! — Явтух каже. — Мене спіткала лиха година, вона ж й на ваших дітей засіла, та може й вас не мине.
— Та се що другого, — відказали ті. — Чи нас, чи дітей наших заберуть, то громада добрим словом згадає; а тебе ледачого здамо, то й на молебень дамо.
Ще б, може, розмова велась, та вже зборня відчинилась.
— А! а! — почали новобранці на все горло, як побачили, що Явтуха в дибки забивають, — отсе тобі, щоб не глузував з чужої долі лихої!… Ти думаєш, ми не бачили, як-то ти шкірив зуби, як нас переписували? ото не смійся, підошво панська!
— Браття! — почав Явтух, та з гурту перебили:
— Еге! браття! а давно побратався? а за годинку перед сим? Ге! панський устілок, бач! Не забули ми тобі, як ти нас прискаржував!
— Браття! — почав знов Явтух, — і я безталанний, і ви не щасливійші за мене; не сварімось же хоч тут, звідкіль не кожен до дому вернеться. А хто скаже: кому з нас не останній раз завтра мати борщу наварить?
— Що правда, то правда, — заговорив сторож, — і мій син…
— Та що правда, то не гріх, — одвітувано з гурту, — а як-то тобі з панських подушок та на соломі спати?
— Який чорт — не я бачив подушки!
— А чого ж так з-висока на нас позирав єсь?
— В палацах, бач, жив, — підхопили з гурту.
— Хай же й на зборні поваляється!
Й почали пісню:
Ой зачула моя доля,
Що не бути мені дома;
Буть в неволі козакові —
У залізі, у закові —
В тяжкій дибці, в лютім горі,
У некрутському наборі.
Ще пісні не скінчили, як запіли півні, й Явтух заплакав: у сю пору він весною, бувало, соловейка слуха крізь вікно з палацу; заплакала й решта новобранців: у сю пору вони, хто в полі ночував, зганяли воли пастись; хто дома — не раз з дівчиною-зіркою стояв де в затишку, або під деревиною сидів. А тепер!…
Се діялось аж за Тульчином, від Солодьок миль за девять, або що.
У Явтуха ще жив батько — заможний був чоловік, — ще жила й мати, й сестра-каліка. Тільки й роду було. В селі як в барабан вдарив, що Явтух на зборні сидить; ще на світ і не заводилось, як дійшла ся чутка й до отця-неньки й, чуть на̀-зорю, вони вдарились до пан-отця та лямцем йому до ніг: „пан-отченькуІ добродієчку! визвольте наше дитя! Хай матимем хоч під старість на помогу. Хоч з торбами підемо, та прейма матимем, де зіму зімувати“.З попа була людина добра, то чи сказав що, чи ні, а зодягся в рясу — знак, що пан-отець до двора йде за ділом — й каже: „піду, попросю, а більш не можу“.
Так коло полудня вернувся пан-отець, і Явтухів батько прийшов до його. Сей на́глядці ходив за батюшкою, й ох, як тяжко було батькови, що пан-отець загостювали, а його син — одним-однісинький — отам у дибці!
— Ні приступу! — каже пан-отець.
— Ох лихо моє! — мало не заголосив Стецько, — пропаща дитина, та й ми з нею пропащі.
— Підождіть, може ще що й буде.
— А чи буде ж?
— Та се в волі вашого Явтуха й у вашій…
— Де вже!
— Я вам кажу. Ось слухайте: панна Фрузина — так і пан-отець її величав, — за його тупкає перед паном.
— Панна Фрузина?! Тьху! тьху! — почав Стецько плювати.
— Чого ж ви росходились? — пропаде син.
— Та хай лучче пропадає, аби як людські діти, а ніж по-собачий. Я ж догадуюсь, чого їй завагається: вона хоче з ним до шлюбу стати.
Як почав батюшка вговоряти, як почав вмовляти, як почав преставляти та виправдувати її, то Стецько слухав, слухав та й каже: „порадимось з жінкою й побачимо“.
Через тиждень в дворі й у Стецька весілля було: музики бубнили, чарки дзвеніли, набірались лиха й підошви й передки. А Явтуха мали на оці, аж поки від шлюбу не вертались. І всі дружби й бояре в путах були, бо забрав він новобранців, — каже: „хоч в-останнє свою біду потішите“. — Й потішили вони свою біду на славу; а ніхто й гадки не мав, що до вечора дибки позлітають, — що пан тільки таку штуку вдер, аби парубків полякать й віддати Фрузину.
Скоро весілля скоілось, та не забарилось лихо: Фрузина панства не кидалась, а свекор й свекруха, не діждавшись добра від невістки, з журби та з лиха так і покотились. За ними й каліка, на той світ перебралась. Поки ж батьки жили та сестра, то Явтух для їх притулку державсь своєї пані жінки, хоч і сміялись з його на все село; а як Господь прийняв їх до Себе, то побивши Фрузину на всі боки, що качалась з московський місяць, махнув рукою й пішов на Басарабію[1] й слід загубив, наче снігом замело. Розсказували чумаки, що бачили його в Одесі, після в Миколаєві, там на Дону; й вже казав, що за Дунай махне. З того часу Явтух як у воду впав: ніхто про його жадної звістки не приказував.
Заросла буряном Стецькова хата: там — а ще тоді — за грунта не тісно було, то ніхто не замешкав спустілого обійстя. Явтушиха ж не довго держалась: пани прозвали її панею Печержинською з Печерихи, перевезли в місто й ославили розумною, чесною та ще й умілою учителькою. „Вона, кажуть, в такого-то пана й ключницею була, й дітей учила, й до розуму їх подоводила.“ — Й звезли батьки чималий гурток діточок — й хлопців, й дівчат. Вміла ж вона тільки читать по-польськи, що коло двору навчилась, та гаптувати сяк-так. От і все, що вона вміла доброго.
Такую-то учительку нараяли й пан-отцеві Гервасієви! В такі-то руки повезла пані-матка свою Масю, вирвавши її з-межи дівчат-селючок, як зуб з ясен, на лихо та на безголовя.
Від Тернівки до Тульчина таки чималий світ, то в Уманщину й чутка не дійшла про дивне життя теперішньої пані Печержинської.
Задалеки видно Тернівку, а тернівський костьол, що за торговицею стоїть, звідкіль оком засягти, біліється. Тепер Тернівка — погане місто: доми все соломою криті, десь-то якийсь-то під гонтою, — і як порівняти її з другими містами на Поділлю, то вона трохи лучша від Шашови[2], а села єсть кращі. По лівий бік Дніпра міста́ нігич не походять на тогобіцькі, то й рівнять нічого.
Йдучи грядою від Теплика на Вищий Ташлик до Серебрії — соб ліс тягнеться, — зветься Сибір, — а цабе долиною сѐла; та хіба під вечір або дуже зраня можна здогадатись, що там села, бо дим зніметься, а другої позна̀ки нема, — сказано, в яру; а село з селом, як кільце з кільцем в ланцюгу звязується. Вищий Ташлик, Нижчий Ташлик, Середина, Березівка, Чан ідуть долиною, бік-у-бік труться. Долиною, вважаєте, річка тече — Вудич то-що, — й стави все долиною, то села й тягнуться по-над воду. А Серебрія на поперечнім яру, як до Тернівки їхати, в сторону від тих сіл. Так їдучи від Теплика, як минеш Вищий Ташлик та Серебрію та спустишся в видолинок, а там виберешся на невеличку гору, та проїдеш мимо одного хреста, що стоїть при дорозі, та не доїздячи до другого, бачиш, що Тернівка як з землі росте. В сам-перед покажеться з-за гори костьол мурований, білий й червоний дах під бляхою; там один за другим жидівські дімки, все з заїздами й новий недостроєний ратуш, та коло його журавель над колодязем (а там й колодязь звуть криницею). Підїзджаючи все ближче та й ближче, бачимо тепер нову церкву, що років зо два як вистроїли, й другу стару, маленьку, убогу, аж нижче пляцу, де ярмарок стає, — аж за жидівськими домами за поперечною перією. Дімки потягли й долинами, й по узгірях, — все хрещений люд живе за містом. То тепер така Тернівка, що вигоріла здорово; а колись вона була гарна: доми все були під черепицею, жили все багаті купці, багатими крамами торгували.
Так ще тоді, як Тернівка гарна була, по дорозі від Серебрії до міста парою миршавими кіньми й пара лошат з-заду, їхала зелена бричка, присадковата, черевата, й страх торкотала. На передку сидів хлопець літ дванадцяти, собою сухощавий, в гуньці[3]. Се-б-то мав бути за хурмана, та тільки батіг держав у руці; колись сей батіг був й посмолений, а тепер вже давно обліз, аж рудий, та товстий такий! і на кінці кгудз, як голубяче яйце. Віжками керувала мов би шляхтичка, що сиділа з-заду. На голові в неї старенька хустина, чорна, з краями в квітки; на плечах пальто тернове, також чорне; на ногах черевики нові, козлові, ще не назувані; на шиї низка коралів і три дукачі щиро-злотих. Опріч сих двох, на бричці була ще й дівчина, закутана в хустку, що тільки їй очі блищать, — щоб не загоріла.
Погана була їх їзда: то посторонок урветься, й вони стануть, увязують; а тільки рушать, як, дивись, орчик відірвався, або ланва спала. І знов стають, вяжуть; і знов рушать — і знов пригода: заколесник згубили, й колесо зліта.
— АІ лиха моя година! ото їзда! — говорить з досадою та жінка. — На, подерж віжки.
Хлопець бере віжки, а вона злізе, шука мотузка в бричці, вяже. Поки тут вправиться, то коні позаступають.
— Возьми, Митре, росправ, — озветься до хлопця, — бо я боюся.
То й хлопець злізе; та поки тут росправить, то або нашильник злетить й висить на крижиках, або коні зовсім пороспрягаються, що тільки в шлеях стоять. Піде Митро туди, а тут знов позаступають. Тим часом дівчина й засне на бричці.
— Вставай, дочко, будем їхати! — скаже та молодиця.
Дівчина сяде, очі протира; й рушать, та й знов пригода.
Таку їзду в тій стороні називають попівською. І справді, се попадя їхала: пані-матка Люборацька везла Масю до учительки. Виїхали вони з дому ще вчора, на Пречисту, а се вже другий день в дорозі. Як би далеко, то-б і не диво, а то всього на̀ всьо миль чотири — й так забарились! Не що, а справа їм заважала, то в Серебрії й заночували: попросились до якогось хазяїна в обійстя, аби від злого чоловіка безпечнійше. Ні хати, ні вечері їм не треба було; хата для звичайного — ввесь світ, а їжу мали з собою — курочку печену, в рукавци завязану та в синім папери поверх рукавця, та квашені огірочки; для Митра в торбині сало на три цалі.
— Їж, доню, — каже мати, розвязавши, що треба було.
— А ви? — дочка питає.
— Ет! за мене не турбуйся; я й дома наїмся. То тобі що другого: ти в школах будеш, в чужині; як не купиш, то й не з'їси. А на стіл дадуть не те, чого тобі забагнеться, а що самі схочуть, щоб дешевше стало. Не дарма мої татуньо покійні — а твій дідуньо — було розсказують, що як зближиться страшний суд й матиме анцихрист народитись, то всюди будуть школи, будуть ученики й учителі. А то будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі. Отсе-ж воно й єсть.
Мася мовчки їла, Митро коні ладнав до ясел, а пані-матка то вкусить, то говорить.
— От, — почала вона, — й сі моди! Ніхто й не чував про їх, а покійні татуньо все знали — з якихось книжок вичитували — й кажуть було, що в останні времена жіноча стать убиратиметься, аки біси. Або-ж воно не так?! Все се покійні татуньо з книжок вичитували. Нема тепер таких правдивих книг, — попереводили.
На другий день, се-б-то вже в неділю — де празник на Пречисту, то на попразен, — чуть-на̀-зорю, подякувавши хазяям за притулок, рушили вони з подвірря, на все придивившись, щоб пригоди не було, й покатали вздовж селом в долину.
До Тернівки оставалось ще вісім верстов — люде лічать. Тих вісім верстов їхали вони мало не до самісінького полудня. Як осталось тільки один переярок переїхати, а там й коливорот, вони стали при долині й попередягались. Мати надягла новий-ніби шляфрочок, чорний, терновий, й те-ж пальто, в которім їхала; завязала голову новою хусткою, все чорною й краї в квіти, й наготовила кашмірову шаль, щоб накритись, як з брички злізе. Дочка надягла зелену сукню, як там звуть, що мати переробила з своєї дівочої одежини, — з тої самої, в котрій вінчалась. Вона б і ще її шанувала, та трохи сама розрослась, що вже не надягти, а тут для Масі треба було щось путящого справити, й нового пошкодували, то порішили з старим. Закрутилась Мася в таку ж хустку, яка в мами на голові; впакувались і поїхали.
Як приїхали під самий коливорот, пані-матка поспитала в заворітнього:
— Де тут жиє учителька, пані Печержинська?
— Он! у поздовжній перії, — показав той. — Ото, — показує, — бачите червоний дім з зеленим піддашком, не доїздячи до поперечної перії?— Бачу, — відказала пані-матка, — ото він, що за ним зараз другий під новою гонтою?
— Ото-ж то! — каже заворітній. — Так між тими двома домами двірок стоїть, перед вікнами городчик, нова брама з подвірря, цвяхована.
Дивилась пані-матка, куди показував старий; дивилась й Мася, а серце їй так і мліло: „що-то буде?“ — думала вона.
Подякувавши заворітньому, розплутавши коней, пані-матка рушила з місця та рушаючи перехрестилась, щоб без пригоди хоч містом проїхати. Тепер тут не коливорот, а тільки стовп стоїть, що на йому ходив коливорот, й на землі лежить довге дерево, обтесане, подовбане. А колись до посессії тут було справно! Коливорот — ще й помальований зеленим — на ланцюгах ходив, обкований був. І на стовпі бляшане півпівника: куди вітер, туди й він обертався та чергинькав.
Як би хто з лівобичан вїхав в Тернівку, або й у Теплик, або що, то дивним йому показалось би, дивлячись на ту крилату звірину, що там на вишках понамальовувана; на тьму-тьмущу жидови, на ту неохайність та нечупарність. А тут зо всіх боків шарпають: „co pan kupuje? co panu potrszebno? Do mnie, pani! do mnie, pani! u mnie lepsze towary“. А правобічане до сього вже узвичаїлись, й тільки махне рукою, або й так поїде; а то ще й злають, як останнього — й ні суда, ні росправи нема. Й мої подоржні мовчки собі їхали.
— Годі! годі! Митре, стій! — сказала пані-матка, як підїхали під браму до пані Печержинської.Став Митро, пані-матка роздивилась на ті прикмети, що люде показали, й почала злазити.
— Злазь, — каже, — й ти, Масю!
Зітхнула дівчина й злізла. Пані-матка казала Митрови з'їхать з дороги, дати коням пашні, й строго-на́-строго наказала від брички не відходити: в ногах там були складені то сорочки для Масі, то-що. Та ще се байдуже, — на бричці зоставались ріжні горнята: то з повидлами, то з конфитурами, — се-б-то варення, — то з медом, з маслом; то курчата, то хрущики, то сухарики, то-що, — все, що мати для Масі з дому набрала, щоб дитина не мліла голодом в чужині, так щоб хто не пожив без Масі, — он що!
Оттак роспорядившись, обтріпала мати дочку від пилу, а дочка матір, й потягли в двір. Люборацька вже й шаллю застелилась.
Може думаєте, що дітвора сипнула з хати зустрічати новобранку-товаришку, як то бува з школо́ю? Може хто вийшов зустріти пані-матку? Ніт! Зійшла вона з дочкою на рундук, поторгала дверми, — ні духу не чути; ще раз поторгала та й каже: „нема нікогр“. Й вернулись до брички.
Гірко ту мову розсказувати, яку вела мати з дочкою, бо й своє лихо згадається, а за лихо… та цур йому!… Мати згадувала своє дівування, й рівняла давнину до теперішнього; а дочку в село манило, між дівчата, й жаль їй було, що теперішній світ так відмінився від давнього, як ще бабуня її дівочила. Й сплакнула Мася. Зітхнув Митро, бо слухав, аж рота роззявив, й так подивився, що пані-матка й здогадалась, що він хотів щось сказати, й запитала:
— Що ти хотів говорити?
— То я собі так, — озвавсь Митро.
— Та говори-бо, чого ти?
— То я.... теє.... то я так собі, — каже хлопець, чухаючись.
— Та кажи-бо!
— Їдьмо до-дому! — каже Митро.
— От тобі й дурень, — озвалась пані-матка. — А Мася ж?
— Возьмім до-дому, — каже Митро.
— А для чого ж ми возили її сюди?
— Та що! — каже Митро. — Бачите, їмость, — додав, — вас у нас в селі всі поважають, бо ви таки найстарші між жінками, — сказано: попадя, пані-матка, всьому селу мати; й ви не держите мужички за ворітьми, а тут сами на сонці печетесь. Їдьмо! тут нема правди. Й коні тупають, — далі каже, — муха, значить, тне.
Не мала пані-матка часу відказати на сю орацію, бо надійшла молодиця звідкільсь, така роскішна з себе, та румяна, в швабській сорочці, в цицовій спідниці й на голові хустка здорова замість намітки. Се знак, що вона коли не некрутка, то покритка.
— Чи не до учительки? — поспитала вона й якось так глянула на Масю, наче почувалась старшою за ню.
— До учительки ж, — озвалась пані-матка.
— Нема в-дома, — відказала молодиця, — ще з костьола не вийшли. Просимо до хати; я тут за господиню.
Не вспіла пані-матка й роздивитись гаразд, ні прохолодитись, — бо двірок на льодовні стояв, — як прийшла й Печержинська й панянки з нею. Панянки ж десь в сінях поділись, а вона ввійшла в хату. Були дуже пізні неділішні обіди, як се діялось.
— Niech będzie pochwalony Jesus Chrystus — привітала вона, тицьнувши, наче її хто по-під коліна торкнув.
— На віки віков, амінь! — відказала пані-матка.
Стояла вона очима до порога, коло вікон. Тут же комода стояла, на ній всякі коробочки, пляшечки, кошички; над комодою дзеркало, а під дзеркалом подушечка на голки, піском набита, заволічкою вишивана, з китичками. Коло матері й Мася стояла.
— Kogoż mam honor poznać? — запитала учителька, розпрягаючись з капелюша, що був як одеські лабази, як тоді носили. Й кинулась до дзеркала.
— Та я — попадя, — відказала пані-матка, давши місце Печержинській.
— A, xiędzowa! — відказала та, — proszę siadać, — додала. — A to, — показала на Масю — córeczka pani?
Подякувала пані-матка за честь й каже:
— Tak jest — córka moja. — Вона де-що могла сказати по-польськи, та не кожен раз відважувалась, бо не духвала на себе.— Do nauki zapewnie — процідила Печержинська.
— Та само собою, — озвалась пані-матка.
— Bardzo mi prszyjemnie!… A ona umie po polsku?
— Ні, — видказала пані-матка.
— Aj-aj-aj! jaki srom! — каже Печержинська й додала: — U mnie się nauczy. Czy pani dobrodzika nie z Sołodków?
— Tak jest, — відказала пані-матка.
— A to słyszałam od p. Rosolińskiego.
Тут принесли каву. Мася не тільки не пила сього дива, але й не бачила, то й в руки взять не хотіла: що-ж, дума, візьму, а як упюся? — Й все дякує.
— To idź, serce, poznasz się z panienkami, z towarzyszkami. Idź kotiu! — каже Печержинська.
Мася стояла мовчки.
— Чому ж не йдеш? — озвалась мати.
— Так, — каже Мася.
— Йди, йди! тобі лекше буде обізнатись, поки я тут.
— Не хочу я, — каже Мася.
— Olano! — гукнула Печержинська.
— Słucham, — відозвалась, й ввійшла та молодиця, що запросила пані-матку до хати.
— Zawołaj tu Kasię, Masię....
— Бач, й тут є Мася! бігай! — заговорила пані-матка.
Мася й рухнула за Оляною. Думала небога, що тут, як на селі. Та не пройшло й чверть години, як вернулась.— Чого ти? — спитала мати.
— Тут все ляхівки, — відказала Мася, — сміються з мене. Не хочу я тут бути! — Говорить й очи витера, бо соромиться, та сльози сами ллються, мов би їх там повні озера в запасі було.
— O! jakie ż one! — каже Печержинська — ja ż im dam! — Й до пані-матки заговорила, — вона балакала по-польськи, а ми на своє звернімо, — каже: як же ви, їмосць, погано повели свою дочку! Як хлопка яка! а дитя шляхетне. Та байдуже, — додала, — в мене вивчиться. — Й каже: — все то простота винна!
— Може й так, — думала собі пані-матка, — може ми й прості. А мабуть, що вона правду каже, бо поміж пани треться, то всякого дива наслухається. А вони мають час світ розпізнати, — не те, що ми, хлібороби: ніколи й в голову пошкробатись — не знаєм світови ладу. Не дарма покійні татуньо було розсказують, що як зближиться страшний суд, то світ обернеться очима назад, а потилицею наперед.
Багато було б розсказувати, як би прийшлось перебірать все, що ні говорила Печержинська з пані-маткою; тільки що подобалась вона Люборацькій, бо облесна була.
Наслухавшись всякого глуму над українщиною, пані-матка згодилась з Печержинською за тридцять карбованців на рік й все своє для дочки: харчі, прачка, — та й поїхала до-дому.
— Слухай же, доню, учительки, — сказала мати дочці, — та вчися, а я буду довідуватись, як матиму зможність. А чого треба буде, переказуй через ярмаркових.
Мася випровадила матір аж за коливорот, тут й сю мову слухала, та й заплакала, прощаючись, — гірко заплакала.
— Не плач, доню, — каже мати, — учительку розумну матимеш, наведе на добро. А що чоловікови лехко достається? Не плач же! — каже, й в голову поцілувала. Й Мася вернулась, обтерши очі, бо вже знала сором, а мати поїхала, думаючи сама собі: бідна дитина! не матиме добра в сій школі, бо не даремне ж покійні татуньо кажуть, було, що будуть не ученики, а мученики....
— А що доброго? — поспитав пан-отець, як пані-матка до-дому вернулась.
— Та ще нічого, — відказала вона.
— А хоч можна сподіватись чого доброго?
— Та обітреться, а більше — хто його знає....
— Коли б хоч від мужицтва відвикла!
— Тобі все панство в голові! — каже пані-матка, — а он вони до костьола ходять на набоженство, а не до своєї церкви.
— Та хоч й у хліві Богу помолиться, аби щиро, — озвавсь пан-отець. — А приклад добрий матиме: там все пани та й пани, та пані; навчиться всього модяного. За віру ж нічого бояться: не зломить, бо не тямить по-латинськи.... Та найлучше, що приїхала-сь, бо мені аж живіт запався. Пошукай но чого смачненького з'їсти: сама покріпишся, та й я коло тебе....