Енеїда (1798)/II
| ◀ Часть I | Малороссійская Енеида въ трехъ частяхъ Часть II |
Часть III ▶ |
|
|
Еней попливши синимъ моремъ,
На Карпагену оглядавсь;
Боровсь съ своимъ сердега горемъ,
Слизьми небижчикъ обливавсь.
Хоть отъ Дидоны пливъ поспѣшно,
Да плакавъ гирько неутѣшно.
Почувшижъ що въ огнѣ спеклась,
Сказавъ: „нехай ѣй вѣчне царство,
„Минѣ же долголѣтне панство
„И що бъ друга вдова найшлась!
Якъ-ось и море стало грати,
Велики хвили поднялись,
И вѣтры зачали бурхати,
Ажъ човны на морѣ тряслись.
Водою чортъ-зна якъ крутило,
Що трохи всѣхъ не потопило,
Вертѣлись човны мовъ дурны.
Троянци зъ страху задрожали,
И що робити всѣ незнали,
Стояли мовчки всѣ смутны.
Одинъ зъ Троянской ватаги,
По ихъ винъ звався Палинуръ,
Сей бильше мавъ другихъ отваги,
Смѣленькій бувъ и балагуръ;
Що напередъ сей схаменувся
И до Нептуна окликнувся:
„А що ты робишъ панъ Нептунъ?
„Чи се и ты пустивсь въ ледащо,
„Що хочешъ насъ звести ни на що?
„Хиба пивкопы вже забувъ?
А далѣ писля сей мовы
Троянцямъ винъ всѣмъ такъ сказавъ:
„Бувайте, братця, вы здоровы!
„Отъ-це Нептунъ замудровавъ.
„Куда теперь мы, братця, пійдемъ?
„Въ Италію мы не доѣдемъ,
„Бо море дуже щось шпуе.
„Италія видсѣль не близко,
„А моремъ въ бурю ѣхать слизко,
„Човнивъ нихто не пидкуе.
„Отъ-тутъ земелька есть, хлопята,
„Видсѣль вона не-въ-далеку,
„Сицилія, земля богата,
„Вона минѣ щось по знаку.
„Дмухнимъ лишъ, братця, мы до неи,
„Збувати горести своеи,
„Тамъ добрый Царь живе Ацестъ.
„Мы тамъ, якъ дома, очуняемъ
„И якъ у себе загуляемъ,
„Всіого багацько въ іого есть.
Троянци добре принялися
И стали веслами гребти,
Якъ стрѣлки човники неслися,
Мовъ зъ-заду пхали ихъ чорты.
Ихъ Сицилійци якъ узрѣли,
То съ города мовъ подурѣли,
До моря бѣгли всѣ стрѣчать.
Тутъ мижъ собою роспытались,
Здоровкались и обнимались —
Пишли до Короля гулять.
Ацестъ Енею, якъ бы брату,
Велику ласку показавъ
И заразъ попросивъ у хату,
Горѣлкою почастовавъ;
Наклали на закуску сала,
Лежала ковбаса чи мала
И хлѣба повне решето.
Троянцямъ же дали тетери
И видпустили на квартери,
Що бъ шли, куда потрапить хто.
Тутъ заразъ пидняли банкеты,
Замурмутали якъ коты,
У кахляхъ пиднесли пашкеты,
И киселю имъ до ситы;
Гарячую мягку бухинку,
Зразову до рижкивъ печинку,
Гречаныхъ съ часныкомъ панпухъ.
Еней зъ дороги налыгався
И пѣнненькой такъ нахлыстався,
Трохи не вышовъ зъ іого духъ.
Еней хоть трохи бувъ пидпилый,
Да зъ розумомъ таки зобравсь;
Винъ сынъ бувъ богобоязливый,
По смерти батька не цуравсь.
Въ сей день іого отець опрягся,
Якъ чикилдыхи обожрався,
Анхизъ зъ горѣлочки умеръ.
Еней схотѣвъ обѣдъ справляти
И тутъ старцивъ нагодовати,
Що бъ Бигъ душѣ свій рай отперъ.
Зобравъ Трояньску всю громаду,
И самъ пишовъ на двиръ до нихъ,
Просить у ихъ собѣ пораду,
Сказавъ имъ рѣчь въ словахъ такихъ:
„Панове, знаете, Трояне
„И всѣ хрещеные міряне,
„Що мій отецъ бувавъ Анхизъ.
„Его сивуха запалила,
„И живота укоротила
„И винъ, якъ муха въ зиму, слызъ.
„Зробити поминки я хочу,
„Поставити обѣдъ старцямъ
„И завтражъ въ пору неробочу,
„Скажите, якъ здается вамъ? —
Сіого Троянци и бажали
И всѣ у голосъ закричали:
„Енею Боже помоги;
„И коли хочешъ, пане, знати
„И самы будемъ помогати:
„Бо мы тобѣ не вороги.
И опромѣтью всѣ пустились
Горѣлку, мясо куповать,
Хлѣбъ, бублики, книши вродились,
Пійшли посуду добувать,
И колыво съ кутей зробили,
Ситы изъ меду наситили,
Зъѣднали разомъ и попа;
Хозяинивъ своихъ ззывали,
Старцивъ по улицямъ шукали,
Пійшла на дзвинъ дякамъ копа.
На другій день раненько встали,
Огонь на дворѣ розвели
И мяса въ казаны наклали,
Варили страву и пекли.
Пять казанивъ стояло юшки,
А въ чотырохъ були галушки,
Борщу трохи було не съ шѣсть;
Барановъ тьма була вареныхъ,
Курей, гисей, качокъ печеныхъ,
До сыта що бъ було всѣмъ ѣсть.
Цебры сивухи тамъ стояли
И бражки повныи дѣжки;
Всю страву въ ваганы вливали
И роздавали всѣмъ ложки.
Якъ проспѣвали со святыми,
Еней обливсь слѣзьми гиркими
И принялися всѣ трепать;
Наѣлися и нахлистались,
Що де-яки ажъ повалялись,
Тогди вже годѣ поминать.
Еней и самъ со старшиною
Анхиза добре поминавъ;
Не зрѣвъ ничого предъ собою,
Аще зъ-за-столу не встававъ;
А далѣ трошки проходився,
Прочумався, протверезився,
Пишовъ къ народу, хоть поблѣдъ. —
Съ кишени вынявши пивкипки
Швирнувъ въ народъ дрибныхъ, якъ рѣпки,
Що бъ тямили іого обѣдъ.
Въ Енея заболѣли ноги,
Не чувъ ни рукъ, ни головы;
Напали съ хмѣлю перелоги,
Опухли очи, якъ въ совы.
Увесь обдувся, якъ барило,
Було на свѣтѣ все не мило,
Мислѣте по землѣ писавъ.
Зъ нудьги охлявъ и изнемигся,
Въ одежѣ лигъ и не роздѣгся,
Пидъ лавкою до свѣта спавъ.
Прокинувшись увесь трусився,
За сердце ссало, мовъ глисты;
Перевертався и нудився,
Не здужавъ головы звести,
Поки не выпивъ пивквартивки,
Съ имберомъ пѣннои горѣлки,
И кухля сыровцю не втеръ.
Съ пидлавки вылѣзъ и струхнувся,
Закашлявъ, чхнувъ, и стрепенувся,
Давайте, крикнувъ, пить теперь.
Зобравшися всѣ паненята,
Изновъ кружати начали,
Пили, якъ брагу поросята,
Горѣлку такъ вони тягли;
Тягли тутъ пѣнненьку Троянци,
Не вомпили Сициліянци,
Черкали добре на захватъ.
Хто пивъ тутъ билшъ отъ всѣхъ горѣлки,
И хто пивъ разомъ пивкондійки,
То той Енеевѣ бувъ братъ.
Еней нашъ роздоброхотався,
Игрища вздумавъ завести,
И пьяный заразъ розкричався,
Що бъ перебійцивъ привести.
У виконъ школяри спѣвали,
Халяндры цыганки скакали,
Играли въ кобзы и слѣпци;
Тутъ розны чуты були крики,
Водили въ городѣ музыки;
Моторны, пьяны молодци.
Въ присѣнкахъ всѣ паны сидѣли,
На дворѣжъ вкругъ стоявъ народъ,
У викна де-яки глядѣли,
А иншій бувъ на верхъ воротъ;
Ажъ-ось пришовъ и перебіецъ,
Убраный такъ, якъ Компаніецъ,
И звався молодецъ Даресъ;
На кулаки ставъ выкликати
И перебійцю вызывати,
Кричавъ опареный мовъ песъ.
„Гей, хто зо мною выйде битись,
„Покоштовати стусанивъ?
„Хто хоче пасокою вмытись?
„Кому не жаль своихъ зубивъ?
„А нуте, нуте йдите швидче,
„Сюды на кулаки лишь ближче?
„Я бебехивъ вамъ надсажу;
„На очи вставлю окуляры.
„Сюды поганци бакаляры!
„Я всякому лобъ розможжу.
Даресъ довгенько дожидався,
Мовчали всѣ, нихто не шовъ;
Зъ нимъ битися усякъ боявся,
Всѣмъ бо собою страхъ задавъ:
„Такъ вы бачу всѣ легкодухи,
„Передо мною такъ, якъ мухи
„И пудофеты на голо.
Даресъ усѣмъ тутъ насмѣявся
Собою чванивсь, величався,
Ажъ слухать соромъ всѣмъ було.
Абсестъ Троянецъ бувъ сердитый,
Згадавъ Ентелла Козака,
Зробився мовъ не самовитый,
Чѣмъ дужъ видтиль давъ дропака.
Ентелла кинувся шукати,
Що бъ все, що бачивъ розказати,
И що бъ Дареса пидцьковать.
Ентеллъ бувъ тяжко смѣлый, дужій,
Мужикъ плечистый и невклюжій,
Тогди винъ пьяный вклався спать.
Знайшли Ентелла сѣромаху,
Що винъ пидъ тиномъ гарно спавъ,
И сю сердиту, пьяну птаху,
Будити стали що бъ уставъ.
Всѣ голосно надъ нимъ кричали,
Ногами всилу роскачали,
Очима винъ на нихъ лупнувъ:
„Чого вы? — що за вража мати
„Зобралась не давати спати;
Сказавши се, и зновъ заснувъ.
„Да встань, будь ласковъ, пане свату!
Абсестъ Ентелловѣ сказавъ:
„Пійдить лишь вы собѣ и къ кату,
Ентеллъ на ихъ такъ закричавъ;
А послѣ бачить, що не шутка,
Абсестъ сказавъ, яка почудка,
Проворно скочивши здригнувъ:
„Хто, якъ, Даресъ? ну, стійте наши,
„Пану Даресу зварю я каши,
„Горѣлки дайте лишь напьюсь.
Примчали зъ казанець сивухи,
Ентеллъ ѣи разкомъ дмухнувъ,
И одъ сіеи винъ мокрухи
Скривывсь, наморщивсь и зѣвнувъ,
Сказавъ: „теперь ходимо, братця,
„До хвастуна Дареса дратця!
„Іому я ребра полѣчу,
„Зомну всіого я на кабаку,
„На смерть зъувѣчу мовъ собаку,
„Я битися іого навчу.
Прійшовъ Ентеллъ передъ Дареса,
Сказавъ іому на смѣхъ: гай, гай!
„Ховайсь проклята неотеса,
„Зарани видсѣль утѣкай;
„Я роздавлю тебе якъ жабу,
„Зотру, зомну, морозъ якъ бабу,
„Що тутъ и зубы ты зожмешъ.
„Тебе діаволъ не познае,
„Съ костками чортъ тебе злыгае,
„Уже видъ мене не влызнешъ.
На землю шапку положивши,
По локоть руки засукавъ,
И цупко кулаки стулывши,
Дареса битись вызывавъ.
Изъ серця скриготавъ зубами,
Объ землю тупотавъ ногами
И на Дареса налѣзавъ.
Даресъ не радъ своій лихотѣ,
Ентеллъ потягъ не по охотѣ
Дареса, що бъ іого винъ знавъ.
Въ се время въ рай боги збирались
Къ Зевесу въ гости на обѣдъ;
Пили тамъ, ѣли, забавлялись,
Забули нашихъ людскихъ бѣдъ.
Тамъ лигоминки розны ѣли,
Буханчики пшеничны бѣлы,
Кислици, ягоды, коржи
И всяки розны вытребенькы, —
Уже либонь були пьяненьки,
Понадувались мовъ іорши.
Якъ-ось зъ нечевья вбѣгъ Меркурій
Засапавшися до богивъ;
Прискочивъ мовъ котыще мурый
До сырныхъ въ маслѣ пирогивъ!
„Ге, ге! отъ-тутъ-то загулялись,
„Що вже отъ свѣта отцурались;
„Діяволъ ма вамъ и стыда. —
„Въ Сициліи таке творитця,
„Що вже вамъ треба бъ подивитця,
„Тамъ крикъ, мовъ пидступа орда.
Боги почувши зашатались,
Изъ неба выткнули носы,
Дивитись на бойцивъ хватались,
Якъ жабы лѣтомъ изъ росы.
Ентеллъ тамъ сильно храбровався,
Ажъ до сорочки весь роздягся,
Совавъ Даресу въ нисъ кулакъ.
Даресъ извомпивъ сѣромаха,
Бо бувъ Ентеллъ не певна птаха,
Якъ черноморскій злый козакъ.
Венерю за виски хватило
Якъ глянула, що тамъ Даресъ;
Ѣй дуже се було не мило,
Сказала: „батечку, Зевесъ!
„Дай моему Даресу силы,
„Іому хвоста що бъ не вкрутили,
„Що бъ винъ Ентелла поборовъ.
„Мене тогди весь свѣтъ забуде,
„Коли Даресъ живый не буде,
„Зроби, що бъ бувъ Даресъ здоровъ.
Тутъ Бахусъ пьяный обизвався,
Венерю лаяти начавъ,
До неи съ кулакомъ совався,
И такъ изъ-пьяна ѣй сказавъ:
„Пійди лишь ты къ чортамъ плюгава,
„Невѣрна, пакосна, халява!
„Нехай изслызне твій Даресъ.
„Я за Ентелла самъ вступлюся,
„Якъ бильше ще понатягнуся,
„То не заступить и Зевесъ.
„Чи знаешъ винъ якій парнище?
„На свѣтѣ трохи есть такихъ,
„Сивуху такъ, якъ брагу хлыще,
„Я въ паробкахъ кохаюсь сихъ.
„Да вже залье за шкуру сала,
„Ни неня въ бразѣ не скупала,
„Якъ винъ Даресовѣ задасть.
„Уже хоть якъ ты ни вертися,
„Съ своимъ Даресомъ попростися,
„Бо припада іому пропасть.
Зевесъ до рѣчи сей дочувся,
Языкъ насилу повернувъ,
Винъ отъ горѣлки весь обдувся,
И гримко такъ на ихъ гукнувъ:
„Мовчить, чого вы задрочились?
„Чи то и въ мене розходились?
„Я дамъ вамъ заразъ тришія!
„Нихто въ кулачки не мѣшайтесь,
„Конца отъ самыхъ дожидайтесь,
„Побачимъ, визметъ-то чія.
Венеря облизня піймавши,
Слизки пустила изъ очей
И якъ собака хвистъ пиждавши,
Пишла къ порогу до дверей
И съ Марсомъ у куточку стала,
Зъ Зевеса добре глузовала;
А Бахусъ пѣнненьку лыгавъ.
Изъ Ганимедова пуздерка
Утеръ трохи не зъ пиввѣдерка;
Напивсь — и тилько що кректавъ,
Якъ мижъ собой боги сварились
Въ раи, попившись въ небесахъ;
Тогди въ Сициліи творились,
Велики дуже чудеса.
Даресъ отъ страху оправлявся
И до Ентелла пидбирався,
Цибульки бъ дать іому пидъ нисъ.
Ентеллъ отъ ляпаса здригнувся,
Разивъ изъ-пять перевернувся,
Трохи не попустивъ и слизъ.
Розсердивсь сей и розъярився,
Ажъ пѣну зъ рота попустивъ,
И саме въ мѣру пидмостився
Въ високъ Дареса затопивъ:
Зъ очей ажъ искры полетѣли
И очи ясны соловѣли,
Сердечный объ землю упавъ.
Чмелѣвъ довгенько дуже слухавъ
И землю носомъ рывъ и нюхавъ,
И дуже жалобно стогнавъ.
Тутъ всѣ Ентелла выхваляли,
Еней съ панами реготавсь,
Зъ Даресажъ дуже глузовали,
Що силою винъ величавсь;
Звелѣвъ Еней іого пидняти,
На вѣтрѣ що бъ поколыхати
Отъ ляпаса, и що бъ прочхавсь;
Ентелловѣжъ давъ на кабаку
Трохи не цѣлую гривняку
За те, що такъ винъ показавсь.
Еней же симъ не вдоволнившись,
Ище гуляти захотѣвъ,
И цупко пѣннои напившись,
Медведѣвъ привести звелѣвъ.
Литва на трубы засурмила,
Медведѣвъ заразъ зъупынила,
Заставила ихъ танціовать.
Сердечный звѣрь перекидався
Плыгавъ, вертѣвся и качався,
Забувъ и бджолы пиддырать.
Якъ панъ Еней такъ забавлявся,
То лиха вже собѣ не ждавъ,
Не думавъ и не сподѣвався,
Що бъ хто зъ богивъ ту кучму давъ.
Но те Юнона повернула
И митью таки коверзнула,
Що бъ заразъ учинить ярмисъ;
Набула безъ панчихъ патынки,
Пишла въ Ирисины будынки,
Бо хитра ся була якъ бѣсъ.
Пришла, Ирисѣ пидморгнула
И въ хижу потягли у двухъ,
И на ухо щось ѣй шепнула,
Що бъ не пидслухавъ якій духъ;
И пальцемъ цупко прикрутила,
Що бъ заразъ все то изробила
И ѣй бы принесла лепортъ;
Ириса низко поклонилась
И въ лижникъ заразъ нарядилась,
Побѣгла зъ неба якъ бы хортъ.
Въ Сицилію якъ разъ пустилась,
Троянски човны де були;
И мижъ Троянокъ помѣстилась,
Которы човнивъ стерегли.
Въ кружку сердечны си сидѣли
И кисло на море глядѣли;
Бо ихъ не кликали гулять,
Де чоловѣки ихъ гуляли,
Медокъ, сивуху попивали
Безъ просыпу недѣль изъ-пять.
Дѣвчата зъ лиха горіовали,
Нудило тяжко молодиць;
Лишъ слюнку зъ голоду ковтали,
Якъ хочетця кому кислиць.
Своихъ Троянцивъ проклинали,
Що черезъ ихъ такъ горіовали.
Дѣвки кричали на весь ротъ:
„Що бъ имъ хотѣлось такъ гуляти,
„Якъ хочется намъ дѣвовати,
„Колибъ замордовавъ ихъ чортъ.
Везли Троянци изъ собою
Старую бабу, якъ ягу;
Лукаву, вѣдьму, злу Берою
Искорчившуюся въ дугу.
Ириса нею изробилась,
И якъ Бероя нарядилась
И пидступила до дѣвокъ;
И що бъ къ нимъ лучше пидмоститься
И предъ Юноной заслужиться,
То пиднесла имъ пирожокъ.
Сказала: „помогай Бигъ, дѣты!
„Чого сумуете вы такъ?
„Чи не остыло вамъ сидѣти?
„Отце гуляютъ наши якъ!
„Мовъ божевильныхъ насъ морочать,
„Сѣмъ лѣтъ якъ по морямъ волочать;
„Глузують якъ хотять изъ васъ.
„Але зъ другими бахурують,
„Своижъ жинки нехай горюють,
„Коли водилось се у насъ?
„Послухайте лишъ молодыци,
„Я добрую вамъ раду дамъ;
„И вы дѣвчата бѣлолици,
„Зробимъ конецъ своимъ бѣдамъ,
„За горе заплатимъ мы горемъ —
„А доки намъ сидѣть надъ моремъ?
„Пріймимось, човны попалимъ.
„Тогди вже мусятъ тутъ остатця
„И не хотя до насъ прижатця;
„Ось-такъ на лѣдъ ихъ посадимъ.
„Спасетъ-же Бигъ тебе бабусю!
„Троянки въ голосъ загули,
„Такой бы рады, пайматусю,
„Мы изгадати не могли.
И заразъ приступили къ флоту
И принялися за роботу,
Огонь кресати и нести
Скипки, трѣски, солому, клочья;
Була тутъ всяка зъ нихъ охоча,
Пожаръ що бъ швидче розвести.
Розжеврѣлось и загорѣлось,
Пишовъ дымокъ до самыхъ хмаръ;
Ажъ небо все зачервонѣлось,
Великій тяжко бувъ пожаръ.
Човны и байдаки палали,
Сосновы поромы трещали,
Горѣли діоготь и смола.
Поки Троянци оглядѣлись,
Що добре ихъ Троянки грѣлись,
То часть мала човнивъ була.
Еней пожаръ такій узрѣвши
Злякався, побѣлѣвъ якъ снѣгъ,
И бѣгти всѣмъ туда звелѣвши,
Чѣмъ дужъ до човнивъ самъ побѣгъ.
На гвалтъ у дзвоны задзвонили,
По улицамъ въ клепала били,
Еней же на ввесь ротъ кричавъ:
„Хто въ Бога вѣруе, ратуйте!
„Рубай, туши, гаси, лій, куйте!
„Ахтожъ таку намъ кучму давъ?
Еней отъ страху съ плыгу збився,
Въ умѣ сердега помѣшавсь
И заразъ самъ не свій зробився,
Скакавъ, вертѣвся и качавсь;
И изъ сіого свого задіору
Пиднявши голову у гору,
Кричавъ опареный мовъ песъ.
Олипьскихъ шпетивъ на всю губу,
И неню лаявъ свою любу,
Добувсь и въ ротъ и въ нисъ Зевесъ.
„Гей ты проклятый стариганю!
„На землю зъ неба ни зирнешъ,
„Не чуешъ я тебе якъ ганю,
„Зевесъ! — ни усомъ не моргнешъ.
„На очахъ бѣльма поробились,
„Колибъ до вѣку послѣпились,
„Що не поможешъ ты минѣ.
„Чы сежъ таки тобѣ не стыдно?
„Що пропаду отъ-лишъ не видно,
„Яжъ, кажуть люде, внукъ тобѣ.
„А ты съ сѣдою бородою,
„Пане добродѣю Нептунъ!
„Сидишъ мовъ демонъ пидъ водою
„Изморщившись, старый шкарбунъ!
„Колибъ струхнувъ хоть головою
„И сей пожаръ заливъ водою —
„Тризубець що бъ тобѣ зломивсь!
„Ты базаринку любишъ брати,
„А людямъ въ нужѣ помогати,
„Не дуже бачу, поспѣшивсь.
„И братикъ вашъ Плутонъ, поганець,
„Изъ Прозерпиною засѣвъ;
„Пекельный, аспидцькій коханець,
„Ище себе тамъ не нагрѣвъ?
„Завѣвъ братерство изъ бѣсами
„И въ свѣтѣ нашими бѣдами
„Не погорюе ни на часъ.
„Не посылкуетця ни мало,
„Щобъ такъ палати перестало
„И щобъ оцей пожаръ погасъ.
„И ненечка моя родненька
„У чорта десь теперь гуля;
„А може спить уже пьяненька,
„А бо съ хлопятами ганя.
„Теперъ ѣй, бачу, не до соли,
„Уже пидтыкавши десь полы,
„Гарцюе добре навѣсна.
„Коли сама съ кимъ не ночуе,
„То для когось уже сваткуе,
„Для сіого тяжко поспѣшна.
„Да врагъ бери васъ, що хотѣте,
„Про мене, то собѣ робить;
„Мене на лѣдъ не посадите
„Пожаръ лишъ тилько погасить;
„Завередуйте по своему
„И будьте ласковы, моему
„Зробите лиховѣ конецъ.
„Пустить лишъ зъ неба веремію
„И покажите чудасію,
„А я вамъ пиднесу ралець.
Тутъ-тилько що перемолився
Еней и ротъ свій затуливъ;
Якъ-ось изъ неба дощъ полився,
Въ годину весь пожаръ заливъ.
Бурхнуло зъ неба мовъ изъ бочки,
Що промочило до сорочки;
То драла въ ростычь всѣ дали.
Троянци стали всѣ якъ хлюща;
Имъ лучилася не всыпуща;
Не ради и дощу були.
Незнавъ же на яку ступити
Еней и тяжко горевавъ,
Чи тутъ остатись, чи поплыти?
Бо врагъ не всѣ човны забравъ;
И митью кинувсь до громады
Просить собѣ у ѣй порады,
Чого собою не збагне.
Тутъ довго тяжко раховали
И скилько ни не коверзали,
Да все було що не оне.
Одинъ зъ Троянскои громады
Насупившися все мовчавъ,
И дослухаючись порады,
Цѣпкомъ все въ землю колупавъ.
Се бувъ пройдысвѣтъ и не певный
И всѣмъ вѣдьмамъ бувъ родичь кревный —
Упырь и знахуръ ворожить.
Отъ трясцѣ гарно вмѣвъ шептати
И кровъ христьяньску замовляти
И добре знавъ гребли гатить.
Бувавъ и въ Шліонскому зъ волами,
Не разъ ходивъ за силью въ Крымъ;
Тарани торговавъ возами,
Всѣ чумаки братались зъ нимъ.
Винъ такъ здавався и неникчемный,
Да бувъ розумный якъ письменный;
Слова такъ сыпавъ, якъ горохъ.
Уже объ чѣмъ пораховати,
Що росказать — іому вже дати;
Ни въ чѣмъ не бувъ страхополохъ.
Невтесомъ всѣ іого дразнили,
По нашомужъ то-бъ звавсь Охрѣмъ;
Минѣ такъ люде говорили —
Самомужъ незнакомъ бувъ винъ.
Побачивъ що Еней гнѣвився,
До іого заразъ пидмостився,
За бѣлу рученьку узявъ;
И вывивши іого у сѣни,
Самъ уклонивсь іому въ колѣни,
Таку Енею рѣчъ сказавъ:
„Чого ты сильно зажурився
„И такъ надувся якъ индикъ,
„Зо всѣмъ охлявъ и занудився,
„Мовъ по болотовѣ куликъ?
„Чѣмъ бильшь журитись, то все гирше,
„Заплутаешся въ лѣсѣ бильше,
„Покинь лишъ горе и заплюй.
„Пиди, вкладися гарно спати,
„А послѣ будешъ и гадати,
„Спочинь, да вже тогди миркуй.
Послухавши Еней Охрѣма,
Укрившись на полу лигъ спать;
Но лупавъ тилько все очима,
Не могъ ни крихты задрѣмать.
На всѣ боки перевертався,
До люльки разивъ три пріймався;
Знемигсяжъ мовъ и задрѣмавъ:
Якъ-ось Анхизъ іому приснився,
Изъ пекла батечко явився
И сыновѣ таке сказавъ:
„Прокинься, милое дитятко!
„Пробуркайся и проходись;
„Се твій прійшовъ до тебе батько,
„То не сполохайсь, не жахнись.
„Мене боги къ тобѣ послали
„И такъ сказати приказали:
„Що бъ вже ты билше не журивсь.
„Пошлютъ тобѣ щасливу долю,
„Що бъ учинивъ ты божу волю
И швидче въ Римъ переселивсь.
„Збери всѣ човны що остались
„И гарно заразъ ихъ оправь;
„Придержъ своихъ що бъ не впивались
„И сю Сицилію оставь.
„Плыви и не журись небоже!
„Уже тобѣ скризь буде гоже.
„Да ще послухай щось скажу:
„Що бъ въ пекло ты зайшовъ до мене,
„Бо дѣло есть минѣ до тебе,
„Я все тобѣ тамъ покажу.
„И по Олипському закону,
„То пекла вже ты не минешъ;
„Бо треба кланятись Плутону,
„А то у Римъ не доплывешъ.
„Якусь тобѣ винь казань скаже,
„Дорогу добру въ Римъ покаже,
„Побачишъ якъ живу и я.
„А за дорогу не турбуйся.
„У пекло на простець промуйся,
„Пѣшкомъ — не треба и коня.
„Прощай же сизый голубочокъ!
„Бо вже стае на дворѣ свѣтъ;
„Прощай дитя! прощай сыночокъ!…
И въ землю провалився дѣдъ.
Еней съ просонья якъ схопився,
Дрижавъ одъ страху и трусився,
Холодный лився зъ іого питъ;
И всѣхъ Троянцивъ поскликавши
И лагодитись приказавши,
Що бъ завтра поплысти якъ свѣтъ.
Къ Ацесту заразъ самъ махнувши,
За хлѣбъ подяковавъ за силь;
И тамъ не довго щось побувши,
Вернувся до своихъ видтиль.
Ввесь день складались, да вбирались,
И свѣта тилько що дождались,
То посѣдали на човны.
Еней же ѣхавъ щось не смѣло,
Бо море дуже надоѣло,
Якъ чумакамъ дожчъ въ осени.
Венеря тилько що узрѣла,
Що вже Троянци на човнахъ,
Къ Нептуну на поклонъ побѣгла,
Що бъ не втопивъ ихъ у волнахъ.
Поѣхала въ своимъ ридванѣ,
Мовъ сотника якого пани,
Баскими конями якъ звѣръ.
И съ кинными проводниками,
Зъ трома на задѣ козаками,
А кони правивъ машталиръ.
На іому бѣла була свита
Изъ шаповальского сукна,
Тясомкою кругомъ обшита,
Сѣмъ кипъ стоялася вона.
На бакиръ шапочка стримѣла,
Далеко дуже червонѣла,
Въ рукахъ же довгій бувъ батигъ;
Имъ гримко ляскавъ винъ изъ лиха,
Скакали кони безъ отдыха;
Ридванъ мовъ вихоръ въ полѣ бѣгъ.
Пріѣхала, заторохтѣла,
Кобиляча якъ голова;
Къ Нептуну въ хату улетѣла
Такъ, якъ изъ вирію сова;
И не сказавши ни пив-слова,
Нехай, каже, твоя здорова
Бува, Нептуне, голова!
Якъ навижена прискакала,
Нептуна въ губы цѣловала,
Говорячи таки слова:
„Коли Нетпунъ минѣ ты дядько,
„А я племинниця тобѣ,
„Да тыжъ минѣ крещеный батько,
„Спасиби зароби собѣ.
„Моему поможи Енею,
„Що бъ винъ зъ ватагою своею,
„Щасливо ѣздивъ по водѣ.
„Уже и такъ пополякали,
„На силу бабы отшептали,
„Попався въ зубы бувъ бѣдѣ.
Нептунъ моргнувши засмѣявся;
Венерю сѣсти попросивъ
И писля неи облизався,
Сивухи чарочку наливъ;
И такъ ѣи почастовавши,
Чого просила обѣщавши,
И заразъ зъ нею попрощавсь.
Повѣявъ вѣтръ зъ руки Енею,
Простивсь сердешненькій зъ землею,
Якъ стрѣлочка по морю мчавсь.
Поромщикъ ихъ що наиглавнѣйшій,
Зъ Енеемъ ѣздивъ всякій разъ,
Іому слуга бувъ наивѣрнѣйшій,
По нашому винъ звавсь Тарасъ.
Сей сидя на кормѣ хитався,
По саме нельзя нахлистався
Горѣлочки, коли прощавсь.
Еней велѣвъ іого приняти,
Що бъ не пустивсь на дно ныряти,
И въ лучшемъ мѣстѣ бы проспавсь.
Но видно вже пану Тарасу
Написано такъ на роду,
Що бъ тилько до сіого винъ часу
Терпѣвъ на свѣтѣ семъ бѣду.
Бо росхитавшись бризнувъ въ воду,
Нырнувъ — и не спытавши броду,
На ввыринки пишла душа.
Еней хотѣвъ, що бъ окошилась
Бѣда и бильшъ не продолжилась,
Що бъ не пропали всѣ съ коша.