Втрачений світ/8
| ◀ Розділ VII. Завтра ми занурюємось у невідоме | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ VIII. Вістівники нового світу |
Розділ IX. Хто міг передбачати це? ▶ |
|
Наші друзі вдома мусять радіти разом із нами. Ми наближаємось до цілі й бачимо вже, що твердження професора Челенджера можна перевірити. Що правда, ми не видрались ще на плято, але воно тепер перед нами, і навіть професор Самерлі вгамувався трохи. Це зовсім не значить, що він бодай на одну мить вірить Челенджерові. Ні, він тільки не так часто робить свої ущипливі зауваження і здебільшого мовчки про щось метикує. Мушу, проте, повернутись назад і вести оповідання з того місця, де припинив його. Один з наших індіян поранив себе, і ми посилаємо його додому. Він забере з собою й цей лист, але я далеко не певний, що ви одержите його.
Коли я писав востаннє, ми збиралися виїздити з індіянського селища, куди нас приставила „Есмеральда“. Починаю свій звіт з прикрої звістки. Того ж таки вечора скоїлася перша сутичка між членами нашої експедиції (я оминаю повсякчасну пікіровку між професорами), що могла скінчитись трагічно. Я згадував уже за метиса Гомеса. Він — чудовий робітник і догідливий слуга, але хибує на одну, дуже поширену серед таких людей хибу — цікавість. Того вечора він прокрався під халупу, де ми сиділи, обговорюючи наші подальші плани, і став підслухувати нашу розмову. Велетенський негр Замбо — відданий нам як пес і, як усякий негр, кревний ворог метисів — піймав його на гарячому вчинку, витяг із засідки й приволік до нас. Гомес вихопив ножа і, якби не геркулесова міць Замба, що одною рукою обезброїв його, заколов би негра. Справа скінчалася доганою; супротивники примушені були стиснути один одному руки, і, сподіваюся, тепер усе буде гаразд. Щодо сварок між ученими мужами, то вони — безперервні й серйозні. Челенджер, треба признати йому справедливість, надзвичайно заводистий, а в Самерлі гострий як бритва язик, і він завжди додає гарту. Вчора, наприклад, Челенджер заявив, що ніколи не гуляє по набережній Темзі, щоб не подумали, ніби він ходить дивитись на місце свого останнього упокою. Він, між іншим, певний, що його поховають у Вестмінстерському абатстві. Самерлі на це їдко всміхнувся і зауважив, що Мільбенкську божевільницю вже знесено. Але зарозумілість Челенджерова — кольосальна, і його такими зауваженнями не дошкулиш. Він тільки посміхнувся собі в бороду і поблажливим тоном промовив: „Справді? справді?“, немов говорив з дитиною. Вони і дійсно — діти. Один — причепливий і сваркий, а другий — запальчастий і владний, але обидва — винятково розумні люди й першорядні вчені. Мозок, вдача, серце! — тільки, попоживши, починаєш розуміти, скільки відмінків у кожному з них.
Наступного дня ми вирушили в путь. Виявилося, що всі наші речі вільно вміщаються в дві піроги. На дві ж таки піроги розподілили ми й персонал нашої експедиції, подбавши з обачности про те, щоб у кожній з них було не більше як по одному професору. Я сидів у одному човні з Челенджером. Професор був у прегарному гуморі. Він у мовчазному надпориві роздивлявся навкруги, і обличчя його випромінювало благодушність. Та мені доводилося бачити його і в інших настроях, і я ані трохи не здивувався б, якби з ясного неба вдарив грім. В його товаристві не можна почувати себе спокійним, але зате ніколи не буває скучно, бо ввесь час напружено чекаєш, що затого зніметься буря.
Протягом двох день ми пливли досить широкою рікою. Мала вона ярдів із сто завширшки, і вода в ній була темна, але така прозора, що ми майже завжди бачили дно. Половина допливів Амазонки такого характеру, а в другої половини — вода білувата й каламутна. Залежить це від природи ґрунту, серед якого тече річка. Темній колір указує на рослинні та тваринні залишки по берегах; білуватий свідчить за береги ґлеюваті. Двічі натрапляли ми на пороги, і кожний раз накидали з півмилі круга, тягнучи на собі піроги. Обабіч ріс первісний ліс; продиратись крізь нього навіть з човнами на плечах не становило великих труднощів. Ніколи не забуду я врочистої таємничости, що панувала там. Височина дерев і їхня товщинь переходили все, що міг уявити собі мій вихований у місті мозок. Ми ледве бачили, як на величезній відстані над нашими головами перевивались у готичні склепіння їхні віти, утворюючи мов зеленим матом устелену покрівлю. Тільки поодинокі, злотисті промені сонця пробивались крізь неї й тоненькою стрілкою перерізували величний морок лісу. Коли ми безгучно ступали по грубому, м'якому килиму з опалого листя, нас понімав мовчазний настрій, і навіть гримкий голос професора Челенджера переходив у шепіт. Звичайно, я не знав імен усіх цих велетенів, але наші вчені мужі визначили серед них і цитринові дерева, і величезний бавовник, і червоне дерево, і численні інші. Цей континент являє собою головного постачальника рослинних дарунків, що їх робить людству природа, надзвичайно скупа тут на представників тваринного царства. Живі орхідеї і пречудово забарвлені обрісники жевріли на темних стовбурах дерев, а коли зайшлий промінь світла падав на золотаву аляманду, червоногарячий кущ зірок таксонії, або на розкішну блакить іпомеї, видовисько було просто казкове. В цих лісових просторах життя, що ненавидить темряву, скільки єсть сили поривається до світла. Найменша рослина тягнеться вгору, обвиваючись круг свого міцнішого, більшого на зріст родича. Стелюхи там величезні й чарівні на вигляд, але й ті рослини, що не в'ються ніде інде, в пралісах навчилися цього. Звичайна кропива, ясмин, навіть джацитарна пальма оповивають стовбури цитринових дерев і силкуються видобутися з похмурого сутінку.Тварин у цьому величезному храмі не було й сліду, але безперестанний рух над нашими головами промовляв за ціле царство гадюк, мавп, птахів і лінивців, що жили в сонячному світлі і цікаво дивились на крихотні темні фігурки, що, спотикаючись, чвалали десь незмірно глибоко під ними.
Ранком і ввечері над нашими головами верещали мавпи й пронизливо сокотали папуги, а жаркими годинами дня вуха виповнювало дзижчання комах, нагадуючи шум далекого морського прибою. І жодного руху в урочистих алеях між велетенських стовбурів, що зникали в темряві високості. Тільки один раз, кривоногий звір, чи то мурахоїд, чи то ведмідь, накульгуючи, прослизнув між деревами. То був єдиний знак життя на землі, що його я бачив у Великому Амазонському лісі.
А втім, у цих таємничих пущах, недалеко від нас, були ознаки присутности людей. На третій день нашої подорожі ми через цілий ранок чули якийсь приглушений ритмічний стукіт, що то стихав, то знову ставав виразніший. Ми їхали човнами на відстані небагатьох ярдів один од одного, і, почувши той стукіт, наші індіяни наче закам'яніли і, з виразом жаху в кожній рисі свого обличчя, почали дослухатися.
— Що воно таке? — спитав я.
— Барабани, — байдужно відповів лорд Джон. — Військові барабани. Мені доводилося чути їх і давніш.
— Так, сер, військові барабани, — ствердив метис Гомес. — Це дикуни, але дикуни — грабіжники, а не мирні індіяни. Вони стежать за кожним нашим кроком і уб'ють при першій же нагоді.
— Як можуть вони стежити за нами? — здивувався я, вдивляючись у нерухому, темну далечінь.
Метис знизав своїми широкими плечима.— Індіяни вміють. У них на те єсть їхній власний спосіб. Вони чатують на нас і барабанним боєм розмовляють один із одним. Вони вб'ють нас при першій же нагоді.
О полудні того ж таки дня — записна книжка підказує мені, що то було у вівторок 18-го серпня — ми чули вже шість або сім барабанів, що тарабанили звідусіль. Подеколи стукіт був дрібний, подеколи — повільніший. Іншим разом то були запитання й одповідь: десь на сході сікли високим стакато, а по павзі з півночі котилися низькі, не часті звуки. Це безперервне тарахкотіння невимовно збуджувало нерви. В ньому, здавалося, чути було загрозливе попередження нашого метиса: „Ми вб'ємо вас при першій же нагоді“. „Ми вб'ємо вас при першій же нагоді“. У мовчазному лісі жодного поруху; тиша та спокій по цей бік темної, рослинной завіси. А там, поза нею, наші переслідувачі безупинно нагадують про себе. „Ми вб'ємо вас при першій же нагоді“ — каже барабанщик на сході. „Ми вб'ємо вас при першій же нагоді“ — стверджує його товариш на півночі.
Цілий день били круг нас барабани, і загрози їхні відбивалися на обличчях наших кольорових супутників. Навіть небоязький, одчайдушний метис — і той нібито звомпив. Але того ж таки дня я пересвідчився, що і Самерлі, і Челенджер посідають найвищий тип одваги — сміливість людини науки. Це сміливість, яка підтримувала Дарвіна підчас його перебування серед аргентинських гавчосів, або Волеса, коли той жив серед людожерців на Малайських островах. З волі природи розум людський не може водночас думати про дві різні речі, і коли його захоплюють наукові проблеми, в ньому не лишається місця для особистих почувань. Цілий день, серед безугавного тарахкотіння барабанів, обидва наші професори спостерігали кожну пташку на дереві, найменший кущик на березі. Сперечалися вони, звичайно, як і завжди, І кожен рик Челенджера зараз же викликав бурчання Самерлі. Але дискусії свої вони провадили цілком спокійно і на барабанний бій звертали уваги не більше, як коли сиділи б у курильній кімнаті свого клюбу. Тільки один раз зволили професори обговорити й це явище.
— Людожерці з плем'я Міранґа або Амаюаки, — сказав Челенджер, тикаючи пальцем у напрямі, де лунав барабанний бій.
— Безсумнівно, сер, — одповів Самерлі. — І я думаю, що, як і всі такі племена, вони належать до монгольської раси і розмовляють якоюсь полісинтетичною мовою.
— Авжеж що полісинтетичною, — поблажливо погодився Челенджер, — бо, скільки мені відомо, інших мов ви не знайдете на цьому континенті, а в мене їх занотовано коло ста. Щодо монгольської теорії, то до неї я ставлюся з великою недовірою.
— А я гадаю, що навіть обмежене знання порівняльної анатомії стверджує цю теорію, — уразливим тоном промовив Самерлі.
Челенджер войовничо випнув підборіддя так, що від його голови лишалися тільки борода та криси бриля.
— Безперечно, сер, для такого висновку потрібні саме обмежені знання. А коли знаєш більше, то думаєш зовсім інакше. — І вони замінялись ворожими поглядами, тоді як круг нас барабани вибивали своєї: „ми вб'ємо вас при першій же нагоді“.
Увечері ми об'якорилися серед річки й приготувалися відбити можливий напад. На щастя ніч минула спокійно, і світанком наш загін рушив у дальшу путь. Коло третьої вдень ми під'їхали до порогів, що тяглися більше як милю. Це тут, за своєї першої подорожі, перекинувся професор Челенджер. Мушу признатись, видовисько порогів мене врадувало, бо то було перше безпосереднє, — нехай дуже незначне — потвердження його слів. Індіяни пронесли спершу човни, а потім — багаж крізь вельми буйний береговий чагарник, а ми — четверо білих, з рушницями на плечах ішли між ними й лісом, де чатували на нас небезпека. Над вечір, обійшовши пороги та проїхавши ще миль із десять водою, ми спинилися, знову об'якорившися серед річки. Тут я вирахував, що експедиція наша відійшла вже від Амазонки не менше як на сто миль.
Рано-вранці наступного дня ми знову пустились у далеку дорогу. Професор Челенджер чогось хвилювався і пильно вдивлявся в обидва береги. Раптом він задоволено скрикнув і показав на дерево, що самотньо стояло на одному з закрутів річки.
— Що це таке, по-вашому? — спитав він.
— Звичайна асайська пальма, — відповів Самерлі.
— Маєте рацію. Але це єсть і певна відзнака для мене. Через півмилі, на тому боці — таємний прохід. Ліс там іде ніби суцільною стіною. Але звідси й починаються дива. Там, де ви бачили яснозелений оситняг замість темнозелених хащ, там — між двох бавовників — лежить відомий лише одному мені вхід до країни невідомого. Їдьмо далі, і ви все зрозумієте.
Місцевість, справді, була незвичайна. Доставшися до яснозеленого оситнягу і пропхавши крізь нього наші човни жердинами, ми опинилися в тихій, мілкій річці з прозорою водою і піскуватим дном. Вона мала не більше як двадцять ярдів завширшки, і береги її вкривала розкішна рослинність. Тому, хто не помітив би, що оситняг заступив чагарник, і на думку не спало б існування цього потоку та казкової країни, що лежала за ним.Навіть, як на казкову країну, то була неуявно чарівна місцевість. Буйна рослинність створила природне склепіння, і жовтаві промені сонця своїм світлом обливали крізь нього зелену прозору річку. Гарна само собою, вона під цим живущим світлом ставала ще гарніша. Чиста як кришталь, рівна як свічадо, зелена як береги айсберга, вона слалася перед нами під своєю листястою банею, і кожен удар весла вкривав її лиснючу поверхню тисячами веснянок. То був вхід, гідний країни див, що лежала за ним. Індіян уже не було чути, але тварин стало багато більше, і небоязка поведінка їх свідчила за те, що вони не знайомі з мисливцями. Маленькі, втішні мавповчки з чорною оксамитуватою шкірою, з сніговобілими зубами й блискучими, насмішкуватими очима базікали щось, як ми проходили повз них. Гримко сплеснувши водою, випадковий кайман пірнув з мілини у воду. Темний, незграбний тапір виткнувся з-за кущів і повільно почвалав у гущавину лісу. Жовта, зігнута в дугу постать великої пуми майнула між дерев. Нахиливши набік голову, вона, через брунатне плече, довго дивилася на нас своїми смутними очима. Птахів була сила, а надто перелітних. Чорногузи, журавлі та ібіси невеличкими, що грали білими, густочервоними та блакитними барвами, групами стояли на одній нозі край річки, а біля їхніх ніг, в кришталевій воді, бавилися риби всіх форм і кольорів.
Три дні пливли ми по цьому зеленому тонелеві. Здаля важко було сказати, де кінчається зелень води й починається зелене склепіння листя. Глибоку тишу цього водяного шляху не порушувала жодна ознака присутности людини.
— Індіян більше немає. Вони занадто налякані. Курупурі, — сказав Гомес.— Курупурі — то тутешній полісун, — пояснив лорд Джон. — Цим ім'ям вони взивають усяку нечисту силу. Бідолашні думають, що тут живуть різні примари і уникають наближатись до цього лісу.
На третій день стало ясно, що їхати човном довго не доведеться, бо річка швидко міліла. На протязі кількох годин човен двічі чіплявся за дно. Нарешті ми витягли піроги на берег і перебули ніч на обмілині. Ранком лорд Джон і я пройшли рівнобіжно з річкою милі зо дві і, повернувшись, ствердили думку професора Челенджера, що човном далі їхати не можна. Потім ми заховали піроги в чагарнику й зробили на одному з дерев зарубку, щоб легше знайти їх з поворотом. Вантаж — зброю, патрони, їстивне, намет, одіж і решту — ми розподілили між собою і, поклавши на спини пакунки, розпочали найтрудніший етап нашої експедиції.
Цей новий етап позначився й новою серйозною сутичкою між професорами. Прилучившись до нас, Челенджер з першого ж моменту перейняв на себе ролю начальника експедиції і, на явне незадоволення Самерлі, давав усім нам накази. Виконуючи свої обов'язки, він і того ранку запропонував товаришеві професорові — нести анероїда, і тут зчинилася буря.
— Дозвольте спитати, сер, — сказав Самерлі з удаваним спокоєм, — хто уповноважив вас давати нам накази?
Челенджер блисконув очима й наїжився.
— Я роблю це, професоре Самерлі, як начальник експедиції.
— Мушу сказати, сер, що я не визнаю вас за начальника.
— Справді? — уклонився, всміхаючись, Челенджер. — Може, ви тоді зласкавитесь визначити точно моє місце тут?— Охоче, сер. Ви людина, що твердження її викликали сумнів. А ми — комісія, якій доручено перевірити їх. Ви подорожуєте з вашими суддями, сер.
— А, так! — мовив Челенджер і сів на облавок одної з пірог. — Тоді ви йдіть собі своєю дорогою, а я піду, куди мені заманеться. Якщо я не керівник, з якої то речі буду я керувати вами?
На щастя серед нас єсть дві здорові на голову особи — лорд Джон Рокстон і я, і єсть кому втихомирювати норови вчених мужей. Інакше довелося б нам повертати з порожніми руками до Лондону. Яких тільки доказів, прохань і пояснень не вжито, аби заспокоїти їх. Нарешті Самерлі з своєю ущипливою усмішкою й люлькою в зубах рушив наперед, а ззаду нього, рикаючи та гарчачи, пішов і Челенджер. Незабаром якимось щасливим випадком виявилося, що обидва наші професори дуже зневажливо ставляться до доктора Ілінгворта з Едінбурґу. Відтоді це було наше єдине спасіння. Скоро тільки становище ставало загрозливе, ми згадували прізвище шотляндського зоолога, і професори зараз же складали тимчасову мирову угоду й починали гудити та лаяти спільного ворога.
Ми йшли низкою вздовж берега і невдовзі побачили, що річка звужується до широчини струмка, а далі остаточно губиться в зеленому болоті, вкритому мохом, де ноги наші грузнули по самі коліна. Хмари москитів та інших вадливих комах виповнювали повітря, і ми страшенно зраділи, коли знову вийшли на твердий ґрунт, і лише з-поза дерев чули як, наче орган, гула та комашня над мочаром.
На другий день потому, як ми залишили човни, характер місцевости почав мінятись. Дорога ввесь час ішла вгору, ліс рідшав і втрачав свою тропічну красу. Величезні дерева алювіяльної амазонської рівнини попускали місця феніксовим та кокосовим пальмам, що окремими купками росли серед хащ. На більш багнистих низинах розкидала своє чепурне віяло пальма-Мавриція. Ішли ми майже виключно за компасом.
Раз чи два між професором Челенджером і двома індіянами виникали непорозуміння щодо напряму, якого треба триматися, і шановний учений обурився, що „ми даємо перевагу манливим інстинктам дикунів перед зразком найвищої европейської культури“. На третій день з'ясувалося, що „дикуни“ мали рацію, і Челенджер упізнав багато ознак своєї першої експедиції і між іншим — чотири задимлені камені на місці, де він стояв табором.
Дорога неухильно йшла вгору, і нам два дні довелося перекидатись через гірський кряж. Мінявся знову й характер рослинности. З тропічних форм траплялося тільки слонове дерево, оповите розкішними орхідеями. Серед них я бачив Nuttonia Vexilaria і знамениті квіти катлеї та одонтоглоса червоногарячого та вишневого кольору. Подеколи між горбків, дзюркотячи, збігав у долину ручаєць з галькуватим дном і порослими папороттю берегами, і щовечора ми отаборювались біля якогонебудь оточеного скелями озера, повного риб з синіми спинками, що нагадували англійську форелю й правили нам за вечерю.
На дев'ятий день, пройшовши від човнів коло ста двадцяти миль, ми почали видобуватись із лісу. Дерева поволі меншали, ставали кущами, і, нарешті, їх заступив бамбук такий буйний, що продиратись крізь нього можна було лише за допомогою ножів наших індіян. Це взяло в нас цілий день — од ранку до восьмої вечора з двома одногодинними перервами. Важко уявити собі щось нудніше як та місцевість, бо в найкращому разі я міг бачити на десять-дванадцять ярдів завдальшки, а здебільшого поле мого зору обмежували спина лорда Джона спереду та стіна бамбуку на відстані одного ярда — з обох боків. Тільки над вечір пощастило нам виборсатись з бамбукового чагарнику, і, вкрай знесилені нескінченним днем, ми зараз же обляглися.
Прокинувшися ранком, ми помітили, що характер місцевости знову змінився. Позад нас стояла стіна бамбуку. Перед нами слалася вкрита папороттю рівнина, що на обрії закінчувалась довгою горбовиною, опукла вершина якої скидалася на спину кита. Зійшовши о полудні на неї, ми побачили по той бік її другу положисту, нахилу до нас рівнину. Це тут, коли ми вилазили на один з горбків, сталася пригода, яку — вважати чи не вважати її за важливу — треба відзначити.
Професор Челенджер, що разом із двома тубільними індіянами вів перед, раптом спинився і збуджено показав рукою в правий бік. Глянули туди й ми і на відстані щось із милю побачили якусь величезну сіру масу, ніби птицю. Вона знялася з місця і, плавко махаючи крилами, повільно линула низько над землею, доки не зникла в стіні бамбуку.
— Бачили? — в нестямі гукав Челенджер. — Ви бачили, Самерлі?
Його колега здивовано дивився туди, де зникла дивовижна істота.
— Як думаєте, що то було? — спитав він.
— Скільки я бачив — птеродактиль.
Самерлі вибухнув зневажливим сміхом.
— Птеронісенітниця, — сказав він. — Це — чорногуз, або ж я ніколи не бачив їх.
Челенджер розлютився так, що не спромігся вимовити й слова. Він тільки струсонув пакунок на своїй спині й рушив далі. Лорд Джон, ледве зводячи дух, підійшов до мене. Вираз глибокого хвилювання, хоч як він стримував себе, ліг йому на обличчя. В руках він мав цейсовського бінокля.
— Я добре роздивився його, — сказав лорд. — Не наважуся сказати, що воно таке, але свідчуся своєю репутацією, що таких птахів я ще ніколи не бачив.
Ось як стоїть тепер справа. Чи й дійсно ми дійшли до границь невідомого, і та тварина була перший вістівник втраченого світу, за який говорить наш начальник? Розповідаю все так, як воно було, а ви вже робіть які хочте висновки. Це, власне, єдиний більш-менш видатний випадок.
Отже, мій читачу (якщо мене хто читатиме), ми проїхали з тобою по величезній річці, прослизнули у відтулину в оситнягу, пропливли під зеленим склепінням тунеля, пройшли довгу путь між пальмових дерев, продерлися крізь бамбукові хащі й видобулись з папороті. Перекинувшись через другу горбовину, ми вздріли перед собою неправильної форми, порослу пальмами рівнину. На обрії вона кінчається пасмом червонуватих скель, що їх я бачив на малюнку. Ось вона переді мною, і немає жодного сумніву, що це — те саме пасмо. Від нашого табору до найближчого краю його — щонайменше сім миль. Далі пасмо загибається і скільки кинути оком іде кривою лінією.
Челенджер козириться немов упремійований, а Самерлі мовчить, але, як і перше, до всього ставиться скептично. Завтра мусимо розв'язати принаймні частину наших сумнівів. А тимчасом, користаючись тим, що Хосе проштрикнув собі бамбуком руку й хоче повернутись додому, посилаю через нього листа. Може, якимось щасливим випадком він і потрапить вам до рук. При першій же нагоді напишу ще. Надсилаю схематичну мапу нашої подорожі. Сподіваюся, за допомогою її вам легше буде стежити за моїм оповіданням.