Втрачений світ/9
| ◀ Розділ VIII. Вістівники нового світу | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ IX. Хто міг передбачати це? |
Розділ X. З нами трапилися найнезвичайніші речі ▶ |
|
З нами скоїлося жахливе нещастя. Хто міг передбачати це? Не знати, чим воно й скінчиться. Може, нам судилося перебути все життя в цій дивній неприступній місцині. Я ще й досі не цілком отямився і не досить ясно уявляю собі ні наше сучасне становище, ні перспективи в майбутньому. Моїм переполоханим чуттям перше здається надзвичайно загрозливим, а другі — темними як ніч.
В гірше становище ніколи не потрапляла жодна людина. Разом із цим було б недоцільно відкрити точні географічні дані місця нашого ув'язнення, аби друзі прислали нам поміч. Якби навіть вони спромоглися відрядити якусь рятувальну експедицію, долю нашу, однаково, буде вирішено задовго перед тим, як вона прибуде до Південної Америки.
Допомогти нам, власне, не легше, як тим, що опинилися на місяці. Коли вже ми й видобудемось колись звідси, то тільки завдяки нам самим. Компаньйони в мене незвичайні. Це люди видатного розуму й виняткової енергії. На цьому тільки й базуються мої надії. Лише дивлячись на спокійні, безтурботні обличчя своїх супутників, бачу я маленьку іскорку світла в суцільному мороці, що оповиває нашу долю. Зовні і я такий саме безтурботний, але всередині мене понімає жах.
Дозвольте розповісти якнайдокладніш про всі події, що призвели до катастрофи.
Кінчаючи свого останнього листа, я казав, що на відстані сімох миль од нас лежить довжелезний кряж червонуватих скель — очевидно, плято, за яке говорив професор Челенджер. Коли ми наблизились до них, мені здалося, що подекуди вони вищі, як він гадав — досягають щонайменше тисячі футів заввишки і мають оригінальну строкатість, властиву базальтовим формаціям. Щось подібне можна бачити й коло Едінбурґу в Шотляндії. Вершину кряжу вкривала рослинність: по берегах — буйні хащі, а за ними маячило багато високих дерев. Скільки давалося бачити, ніяких ознак тваринного життя не було.
На ніч ми отаборилися коло підніжжя одної з скель. Трудно уявити собі більш дику й пустельну місцевість. Скелі були не стрімкі, а вигинисті. Отже можливість здертись на них вилучалося. Безпосередньо біля нас стояла вузька, тонка скеля, за яку я, здається, згадував уже в своєму оповіданні. Нагадує вона величезну червону дзвіницю. Вершина її на одному рівні з плятом, але їх поділяє широка провалина. На самому вершку тої скелі самотньо росло високе дерево. І скеля і плято — порівняльно низькі: думаю десь коло п'ятисот футів, не більше.
— Отут, — вказав Челенджер на дерево, — сидів птеродактиль. Я стеребкався приблизно до половини скелі і тільки тоді вистрілив. Гадаю, що добрий альпініст, як я наприклад, міг би здертися й на вершину її. Але, звичайно, це не наблизило б його до плята.
Коли Челенджер говорив про птеродактиля, я глянув на професора Самерлі й уперше побачив у його очах якийсь огник довіри й каяття. Усмішка не скривила його губ, як то бувало завжди, а навпаки — на обличчі майнув вираз збудження та цікавости. Челенджер і собі бачив це й зазнав насолоду перемоги.
— Безперечно, — зауважив він із своїм важким сарказмом, — професор Самерлі думає, що, вимовляючи „птеродактиль“, я хочу сказати „лелека“. Тільки це така лелека, в якої немає пер, надзвичайно груба шкіра, крила з перетинками, на щелепах зуби. — Він засміявся і вклонився Самерлі, а той повернувся до нього спиною.
Ранком, поснідавши кавою з маніокою — доводилося ощаджувати наші запаси, — ми зібралися на військову раду, щоб обговорити найкращу методу залізти на плято.
Челенджер головував з такою врочистістю, ніби був міністер юстиції. Уявіть собі, як він у своєму хлоп'ячому брилі, зсунутому на потилицю, сидить на прискалку, поглядає на нас з-під своїх набряклих повік і, вимахуючи своєю чорною бородою, поважно визначає наше сучасне становище та накреслює подальші наші дії.
Нижче ви побачили б усіх трьох нас. Мене — засмаглого на сонці, помолоділого та посвіжілого на вільному повітрі, Самерлі — ззаду його завждишньої люльки, величного і все ще скептичного; лорда Джона, гострого як лезо бритви, що, спираючись на рушницю, трохи нахилив наперед свою ставну постать і втупив у промовця свої бачучі очі. Позад нас сидять двоє метисів і невеличка купка індіян, а перед нами височить червонуватий кряж, що відділяє нас од нашої цілі.
— Нема чого й казати, — промовляв наш ватаг, — що, бувши тут давніш, я робив усе можливе, аби видряпатись на скелі. Думаю, де не пощастило мені, зазнає невдачі й кожен інший, бо по горах лазити я вмію. Тоді, що правда, у мене не було ніяких спеціяльних гірських приладь, але тепер я подбав за те, щоб узяти їх з собою. Певний, що за допомогою їх я спроможуся стеребкатись на вершину цієї самотньої скелі. Щодо кряжу, то дертись на нього не варто й спитуватись — він надто вигинистий. Минулого разу мені довелося поспішати, бо надходила дощова пора, і запасів у мене було обмаль. Через це я встиг дослідити кряж на протязі лише шістьох миль у східньому напрямкові і ніде не знайшов дороги. Що ж будемо ми робити?
— На мою думку, єсть лише один розумний вихід, — сказав професор Самерлі. — Якщо ви йшли на схід, ми дослідимо західню частину кряжу. Мабуть, піднятись на плято можна десь там.
— Правильно, — погодився лорд Джон. — Плято невелике, і, обійшовши круг нього, ми або знайдемо дорогу, або повернемось на місце, звідки вийшли.
— Я пояснював уже нашому юному другові, — сказав Челенджер (він завжди говорить про мене так, ніби я учень першої групи), — я пояснював уже нашому юному другові, що легко-приступного шляху до плята тут не може бути. Будь він, плято не було б ізольоване, і на ньому не могли б існувати умови, що так розбігаються із звичайними законами життя. Проте, я припускаю, що тут єсть місця, де може видряпатись на вершину досвідчений альпініст і ніяк не спроможеться злізти вниз важка, незграбна тварина. Напевне, вони єсть тут, такі місця.
— Звідки це ви знаєте, сер? — задерикуватим тоном спитав Самерлі.
— А звідти, що мій попередник — американець Мепл Вайт — відбув цю подорож. Як би інакше міг він бачити дивовижні тварини, що їх він зарисував у своїй записній книзі?
— Ваші міркування нібито випереджають факти, — не здавався впертий Самерлі. — Я бачу ваше плято і не заперечую його існування, але в мене немає ніяких доказів, що там єсть життя.
— Заперечуєте ви, сер, чи не заперечуєте, це ж абсолютно маловажно. Добре, що хоч плято врізалося вам у пам'ять. — Тут він глянув на плято і раптом, скочивши з прискалка, схопив Самерлі за підборіддя й задер йому голову вгору. — Ну, сер! — заричав він у захваті. — Невже ж я мушу допомагати вам зрозуміти, що на пляті єсть тварини?
Я казав уже, що на березі кряжу була торочка рослинности. Із неї виткнувся якийсь чорний, блискучий предмет. Він повільно наблизився до провалля, і ми виразно побачили гадюку з її пласкою, що нагадує заступ, головою. З хвилину вона звивалася над нами, і ранкове сонце блищало на її лиснючих, витких кільцях. Потім гадюка повагом поплазувала назад і зникла.
Самерлі був такий уражений, що спершу не помітив, як Челенджер задрав йому голову вгору. Тепер же він струсанув з себе його руку й прибрав свого звичайного недоторкливого вигляду.
— Буду дуже радий, професоре Челенджере, — сказав він, — коли в дальшому ви навчитесь звертати на щось мою увагу, не беручи мене за підборіддя. Навіть з'явлення надзвичайного скелястого пітона не виправдує вашої поведінки.
— Отже єсть життя на пляті! — тріюмфуючи відповів Челенджер. — А тепер, після цієї демонстрації, що мусить переконати й найдурніших, я думаю, ми маємо йти на захід, аж доки не знайдемо шляху до плята.
Ґрунт вздовж кряжу був нерівний. Посувалися ми поволі й з великими труднощами. Зненацька в очі нам упало щось, що відразу звеселило нас. То були сліди таборища: бляшанки з-під чіказьких м'ясних консервів, пляшка з написом „Бренді“, поламаний пробцер і сила інших подорожніх покидьок. Пожмакана, розірвана газета показалася „Чіказьким Демократом“. Дати на ній не збереглося.
— Не моя, — сказав Челенджер. — Це, напевне Мепл- Вайта.Лорд Джон цікаво роздивлявся папороть, що своїм гіллям окривала таборище.
— Дивіться! — сказав він. — Це, я думаю, якийсь знак.
До дерева цвяхом було прибито дошку, що вказувала на захід.
— Безперечно — знак, — ствердив Челенджер. — Що ж інше? Наш дослідник думав, що заблудив і хотів залишити вказівки тим, хто піднявся б шукати його. Мабуть, ми знайдемо якісь знаки і в дальшому.
Ми, і дійсно, знайшли їх, але знаки ті були жахливого й цілком несподіваного характеру.
Під самим кряжем росли хащі високого бамбуку на зразок тих, що їх ми зустріли передніш. Стеблини багатьох рослин мали коло двадцяти футів заввишки і закінчувались цупкими, гострими як списи, вершечками. Коли ми проходили вздовж бамбуку, щось біле блимнуло мені перед очима. Просунувши голову між стеблини, я побачив череп. Ввесь кістяк лежав неподалеку на кілька футів ближче до краю хащів.
Ударами мачете наші індіяни розчистили галяву круг нього, і ми в усіх подробицях могли вивчити цю давню трагедію. Від убрання лишилися самі лахміття. Зате на кощавих ногах збереглися чоботи, і ясно було, що померлий був європеєць. Між кісток лежав золотий годинник од Гедсона в Нью-Йорці, ланцюжок з вічним пером і срібний цигарник з ініціялами Д. К. од А. Е. С. на віці. Стан металу свідчив за те, що катастрофа сталася нещодавно.
— Хто б це міг бути? — міркував лорд Джон. — Бідолашний, всі кістки в його попереламані.
— І між них виріс бамбук, — зауважив Самерлі. — Бамбук росте дуже швидко, але не міг же труп лежати тут так довго, що бамбук витягся аж на двадцять футів.— Щодо особи померлого, то вона не викликає в мене жодного сумніву, — сказав професор Челенджер. — Ідучи річкою, щоб прилучитись до вас у Маноасі, я розпитував скрізь про Мепля Вайта. В Парі не знали нічого. На щастя, я мав певний ключ, бо в його записній книзі був рисунок, де він сидить за сніданком з якимось священиком з Розаріо. Священика я розшукав, і, хоч він ніяк не хотів зрозуміти користи, що можуть дати науці його свідчення, довідався депрощо від нього. Мепл Вайт був у Розаріо чотири роки назад або два роки перед тим, як я бачив його труп. На той час він був не сам, а з приятелем-американцем, Джемсом Кольвером на ймення. Кольвер сидів у човні і з священиком не снідав. На підставі всього цього я й гадаю, що ми дивимось тепер на останки Джемса Кольвера.
— Не може бути сумніву, — додав лорд Джон, — і щодо причини його смерти. Він упав, або його скинули, зо скелі і розбився. Як могло б статись інакше, коли всі кістки йому потрощені, і між них повиганялись двадцятифутові стеблини бамбуку?
Ми тихо стояли перед цією тлінню і не могли не погодитись із словами лорда Рокстона. Кам'яна брила зірвалась зо скелі й упала на галявину. Упала вона, чи її було скинуто? Може, то був просто випадок. Або… прикрі й жахливі можливості поставали круг нас у цій невідомій країні.
Ми мовчки пішли далі вздовж пасма скель, безперервного як арктичні льодові поля, що їх мені доводилось бачити на малюнках. Ми зробили не менше як п'ять миль і не зустріли жодної розколини, жодного проходу. Аж ось у очі нам упало щось, що сповнило серця наші новою надією. Під прискалком, захищена від дощу, була намальована крейдою стріла, повернена вістрям до заходу.— Знову Мепл Вайт, — сказав професор Челенджер. — Він нібито передчував, що хтось ступатиме в слід йому.
— Значить, у нього була крейда.
— Серед інших речей я знайшов у його торбі й кольорові крейдини. Пригадую, що біла з одного кінця була затуплена.
— Це, безперечно, добра ознака, — промовив Самерлі. — Нам лишається звіритись на нього та простувати на захід.
Ще через п'ять миль — нова біла стріла на скелі. В цьому місці стіна кряжу вперше трохи розійшлася. В середині розколини — знову стріла, що вістря її дивилося просто вгору.
Місцина мала похмурий вигляд. Стіни кряжу були такі високі, а клапоть неба такий вузький, та ще стиснений між двома торочками зелені, що на дні розколини стояв присмерк. Ми давно вже не їли, страшенно втомилися від нерівної каменистої дороги, але нерви наші були занадто збуджені й не дозволяли спинятися. Звелівши індіянам стати табором, ми четверо з двома метисами заглибились у вузьку розколину.
Біля входу мала вона футів сорок завширшки, а далі звужувалась, закінчуючись гострим кутом з прямовисними й наче вигладженими боками. Піднятись по них було не можна, і, звичайно, наш дослідник хотів указати кудись інде. Ми йшли назад — вся розколина мала не більше як чверть милі завдовшки, — коли бачуче око лордове вгледіло те, чого ми шукали. Високо над нашими головами, в темному сутінку вирізнялася ще темніша кругла пляма. Безперечно, то міг бути тільки вхід до печери.
Коло підніжжя стіни лежали купки впалих каменів, і добутись до відтулини не становило великих труднощів. Всі наші сумніви, коли ми дістались туди, зникли. То був не лише вхід до печери, а ще на стіні його намальовано стрілу. Ось де Мепл Вайт і його безталанний товариш вибрались на плято.
Ми були занадто схвильовані, щоб повертатись до табору, і вирішили зараз же дослідити печеру. В дорожній торбині лорда Джона був електричний смолоскип. Він мав освітлювати нам шлях. З цим смолоскипом у руці, кидаючи перед себе маленьке кружало жовтавого світла, лорд рушив уперед, а ми низкою сунули за ним слідом.
Печеру, очевидно, викрутила вода, бо стіни її були надзвичайно рівні, а долівку укривав грубий шар гальок. Вишина її давала змогу випростатись чоловікові. Ярдів п'ятдесят вона йшла майже поземо, а потім почала підніматись угору під кутом у сорок п'ять градусів. Далі схил став ще стрімкіший, і нам довелося плазувати, обдираючи собі об жорству коліна та долоні. Раптом лорд Рокстон спинився й голосно скрикнув:
— Завала!
Підповзши до нього, ми в жовтому світлі смолоскипа побачили стіну з уламків базальту, що сягала до стелі.
— Стеля завалилася.
Даремно силкувались ми відтягти на бік деякі уламки. В наслідок нашої роботи більші брили залишились майже без підпори й загрожували впасти та розчавити нас. Ясно, що зсунути цю перепону з місця нам не пощастить. Прохід, яким ішов Мепл Вайт, був затулений.
Знеможені, не мавши сили розмовляти, виповзли ми з темного тунелю й напрямились до табору. Мушу відзначити ще один інцидент, що трапився з нами, коли ми виходили з розколини. Він зв'язаний з дальшими подіями.Ми були на дні безодні, футів на сорок під відтулиною, коли зверху зірвалася величезна брила і з страшенною силою впала коло нас. Ще трохи — і нам був би кінець. Ми не бачили, звідки скотилась та брила, а метиси, що на той час стояли у самій відтулині, запевняли, що вона пролетіла повз них і, значить, падала з верхів'я плята. Глянувши вгору, ми, в зелених хащах, що вкривали верхів'я скелі, не вздріли жодного руху. А проте, безсумнівно, камінь той кинула людська істота, і до того ж — істота, ворожа нам.
Ми поквапились вийти з розколини, стурбовані цими подіями, що могли прикро відбитися на наших плянах. Становище було скрутне і перше, але тепер, коли до опору природи приєдналася ще й лиха воля людська, воно ставало безнадійне. І все ж таки, дивлячись на гарну смужку зелені в кількох сотнях футів над нами, ніхто з нас і в голові собі не покладав, що ми можемо повернутись до Лондону, не дослідивши до кінця всіх тутешніх таємниць.
Обговоривши всі шанси, ми поклали йти далі круг плята, сподіваючись знайти десь можливість видратись на його вершину. Скеляста стіна тимчасом стала помітно нижча й почала повертати з заходу на північ. Виходячи з цієї дуги, можна було гадати, що й увесь обвід плята не дуже великий, і що в найгіршому разі ми за кілька день повернемось до нашого табору.
Цього дня ми зробили коло двадцяти двох миль без ніякого успіху. Наш барометр, треба зазначити, показує, що від того часу, як залишено човни, ми піднялись над рівнем моря, принаймні, на три тисячі футів. Звідси така зміна і температури, і характеру рослинности. Ми позбулися вже деяких видів комах, що являють собою справжнє лихо тропічних подорожів. Трапляються ще тут кілька відмін пальм і багато папоротникових дерев, але амазонські папорті лишилися позаду. Любо було бачити серед негостинних прискалків конволярію, кавалерник і бегонію, що нагадували мені батьківщину. Єсть там відміна червоної бегонії, така точнісінько як та, що стоїть у горщику на вікні одної віли в Стрехемі… але я починаю вже заходити в приватні спогади.
Тої ночі — я маю на оці першу добу нашої подорожі круг плята — нас чекала ще одна велика проба, яка остаточно усунула будь-які сумніви щодо близьких до нас див.
Прочитавши дальші рядки, ви, містер Мек-Ардле, визнаєте, мабуть уперше, що газета не дурно відрядила мене, і що у вас єсть матеріял для надзвичайно інтересної статті, якщо професор Челенджер зласкавиться дати на неї дозвіл. Я не наважився б друкувати її, доки ми не повернемось до Англії з речовими доказами в руках. Інакше мене прославлять за газетного Мюнгавзена. Безсумнівно, така й ваша думка, і ви не захочете важити репутацію „Газети“, доки в нас не буде змоги стрінути з відповідною зброєю в руках неминучий хор скептиків і критиків. Нехай же мій лист, що міг би дати такий чудовий матеріял для передовиці, чекає слушного часу у вашій шухляді. Все це сталося в одну мить і залишило слід в самій нашій свідомості.
А сталося ось що. Лорд Джон застрелив ажуті — маленьку, схожу на свиню тварину. Половину її ми віддали індіянам, а другу половину залишили собі й почали підсмажувати на багатті. По заході сонця повітря тут одразу холоднішає, і ми всі присунулись ближче до вогню. Ніч була безмісячна, але на небі зоріли зірки, і на невеличкій відстані все було видко. Зненацька, в нічній темряві щось загуло, немов наближався аероплян. На мить всіх нас отінили шкиряні крила, і перед моїми очима майнула довга, витка як гадюка, шия, злющі, невситимі, червоні очі і величезний роззявлений дзьоб, засіяний, на моє здивування, блискучими, маленькими зубами. За секунду мара зникла, а разом із ним зник і наш обід. В повітря знялася велетенська чорна маса, футів на двадцять у прогоні. На хвилинку чудовисько своїми крилами заступило зорі, а потім щезло над темним берегом гірського кряжу. Ми остовпіли, мовчки сиділи круг багаття, наче Віргілієві герої, коли над ними пролітали гарпії. Перший зламав мовчанку Самерлі.
— Професоре Челенджере, — урочисто промовив він, і голос йому тремтів із хвилювання. — Мушу перепросити вас. Я був абсолютно неправий, сер, і прошу забути мої помилки.
Це було чудово сказано, і професори вперше стиснули один одному руки. Ось який виграш дало нам з'явлення нашого першого птеродактиля. Помирення двох таких людей варте було вкраденого обіду.
Якщо на пляті й існують передісторичні тварини, то їх у кожному разі небагато, бо протягом трьох наступних днів ми не зустріли жодної. Увесь цей час ми йшли неродючою місцевиною на північ і схід од плята. Камениста пустеля чергувалася тут з огидними болотами, повними дичини. Це — буквально непрохідна країна, і якби не вузенька стежка попід самими скелями, нам довелося б вертати. Не один раз западалися ми до попереку в багнистий ґрунт півтропічного болота. Назверх усього ці болота, становлять собою розплідник яракаки — найотрутнішої та найсміливішої гадюки в цілій Південній Америці. Раз-по-раз, звиваючись і підстрибуючи по тванюватому гнилищу, кидалися на нас ці жахливі створіння і, тільки мавши напоготові свої рушниці, могли ми боронитися від них. Одне лійкуватої форми втиснення в багнищі, яснозелене через силу обрісників на ньому, лишиться в моїй пам'яті як якесь нічне марення. Там, здається, було саме кубло їх, і на кожному горбку аж кишіло цієї гаді, що сичала на нас, бо яракака завжди нападається перша. Зібралося їх стільки, що стріляти було б недоцільно. Ми визнали за краще піти навтіки і бігли не своїми ногами доки стало духу. Ніколи не забуду, як озиралися ми назад на бігці і довго ще бачили серед оситнягу виткі шії наших переслідувачів. На мапі, що її ми креслимо, багнище це названо Болото Яракака.
Згодом гірський кряж утратив свій червонуватий колір і став брунатний. Рослинність на краї його була вже не така буйна, а самі скелі, лишаючись як і перше — неприступні, знизились до височини в триста-чотириста футів. Їхню абсолютну простовисність добре видко на знятій мною фотографії.
— Але мусить же стікати кудись дощова вода, — сказав я, коли ми обговорювали наше становище. — Якісь рівчаки для неї десь повинні існувати.
— У нашого юного друга бувають інколи моменти просвітлення, — зауважив професор Челенджер, плескаючи мене по плечу своєю лапою.
— Адже там падає дощ, — додав я.
— Ач, яке розумне! — схвалив Челенджер. — Єдина хиба в його розумуваннях полягає в тім, що ми з безперечною очевистістю встановили відсутність будь-яких рівчаків по боках кряжу.
— Куди ж, у такому разі, дівається вода? — настоював я.
— Я думаю, що коли вода не біжить зовні, значить, вона збирається десь усередині.
— Значить, там єсть озеро?— Так мені здається.
— Більше ніж імовірно, що озеро лежить у колишньому кратері, — мовив професор Самерлі. — Формація тут — суто вулканічного характеру. Ну, та як би там не було, а я певний, що поверхня плята похила до середини, і в центрі його ми знайдемо чимале сточище, звідки вода, якимось підземним каналом, проточується в болото Яракака.
— А, може, рівновага зберігається через випарювання, — висловив гадку Челенджер, і професори вдалися в учену балаканину, що її я розумів не більше як хінську грамоту.
На шостий день, обійшовши круг плята, ми повернулися до нашого табору під самотньою скелею. Настрій у всіх був пригнічений, бо, перевівши найпильніше дослідження, ми не знайшли жодного місця, звідки звичайна людина могла б здертись на гору. Дорога через печеру, якою користувався Мепл Вайт, була тепер абсолютно неприступна.
Що ж його робити? Запасів їстивного, поновлюваних полюванням, покищо вистачало, але настане час, коли вони зійдуть. За два місяці розпочнеться дощова пора, і наш табір зірве водою. Скеля була тверда як граніт, і рубати в ній сходи на таку височінь — взяло би більше часу ніж мали ми в своєму розпорядженні. Нічого дивного, що ми того вечора тільки похмуро перезирнулися і не замінялися й словом, як розстилали наші постелі. Пригадую, що останнє вражіння перед тим, як заснути, залишилось у мене від Челенджера. Скарлючившись, обхопивши голову руками й нагадуючи величезну жабу, сидів він коло багаття і так занурився в міркування, що не відповів навіть, як я віддав йому надобраніч.
Але коли ми віталися ранком, то був зовсім інший Челенджер — од усієї його постаті віяло радістю і самозадоволениям. Сідаючи снідати, він дивився на нас з удаваною скромністю, і очі його, здавалося, хотіли сказати: „Я знаю, що заслуговую на найбільшу вдячність з вашого боку. Тільки, прошу, не примушуйте мене червоніти і не висловлюйте її.“ Його борода маяла від вітру, груди випиналися, руку він засунув у кешеню куртки. Він, певно, уявляв себе на одному з вільних п'єдесталів на Трафальгарськім сквері й прибрав найвеличнішу позу.
— Еврека! — скрикнув він, вилискуючи білими зубами крізь свою чорну бороду. — Можете поздоровити мене, джентльмени; і поздоровіть також один одного. Задачу розв'язано.
— Ви знайшли шлях на гору?
— Насмілююся думати це.
— А де ж саме?
Замість відповідати Челенджер ткнув пальцем на самотню, з гострою як спис вершиною, скелю.
Обличчя наші — моє принаймні — витяглися. Що на скелю можна стеребкатись, ми йому вірили. Але між нею й плятом лежала безодня.
— Ми ніколи не перейдемо через провалля, — зідхнув я.
— В усякому разі ми добудемось вершка скелі, — сказав Челенджер. — А там я розкажу вам про один засіб, що його винайшов мій допитливий розум.
Поснідавши, ми розгорнули пак, де наш ватаг ховав своє приладдя лазити по горах. Звідти він видобув кружало цупкої, легкої линви в сто п'ятдесят футів завдовшки, з залізними гачками, клямрами та іншим припасом. Лорд Джон уславився як альпініст, професор Самерлі відбув не одну гірську експедицію, і серед товариства я був єдиний новак у цих справах. Проте, моя міць і відвага мусили заступити брак досвіду.Завдання я не назвав би занадто важким, хоч подеколи волосся на моїй голові ставало дибом. Перша половина путі була й зовсім легка, але відтам скеля ставала дедалі стрімкіша, і останні п'ятдесят футів ми дерлися, буквально в'їдаючись пальцями в найменший прискалок і в найнепомітнішу щілину. Ні я, ні Самерлі ніколи не долізли б до вершини, якби Челенджер, видряпавшись туди перший, не кинув нам линви, обв'язавши її круг дерева, що росло на вершку скелі. За допомогою її ми швидко перекинулись через зубчасту стінку й опинилися на невеличкій, вкритій травою площадці.
Перше, що кинулося мені в очі, коли я трохи здихався й озирнувся навкруги, був незвичайний вигляд місцевости, якою ми нещодавно пройшли. Під нами, здавалося, простилаючись на неосяжній обширі й зливаючись з блакитним туманом на крайнебі, лежала вся Бразильська рівнина. Найближче до нас був довгий схил, засіяний великими каменями та папоротниковими деревами. Далі, за горбовиною, я бачив жовто-зелені маси бамбукових хащів, що через них ми продерлися, а ще далі рослинність ставала буйнішою й переходила у величезний ліс, що простягався скільки кинути оком.
Я, наче сп'янілий, милувався чарівним крайовидом, коли на моє плече лягла важка професорова правиця.
Сюди, мій юний друже. — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum. Ніколи не оглядайтесь назад, а завжди вперед, на нашу славну ціль.
Я повернувся. Переді мною лежало плято, і вершина його, поросла зеленою торочкою хащів та по одинокими деревами, була на одному рівні з нами. Провалля, що відділяло скелю від плята, мало приблизно футів сорок завширшки, але для нас було б однаково, якби воно мало й сорок миль. Я обхопив одною рукою стовбур дерева й нахилився над безоднею. Десь далеко внизу стояли й дивились на нас маненькі фігурки наших слуг.
— Це, безсумнівно, дуже цікаво, — почув я позад себе різкий голос професора Самерлі.
Я обернувся й побачив, що він з великим інтересом розглядає дерево, за яке я тримався. Його рівна кора і невеличкі, жилкуваті листки нагадали мені щось знайоме.
— Та це ж бук! — скрикнув я.
— Правильно, — ствердив Самерлі. — Наш земляк у цій далекій країні.
— Не тільки земляк, дорогий мій сер, — сказав Челенджер, — ба навіть — дозвольте порадувати вас — наш спільник. Цей бук урятує нас.
— А! — здогадався лорд Джон, — міст.
— Достеменна правда, друзі мої, — міст. Не дурно ж минулої ночі я витратив цілу годину й клопотав собі голову нашим безпорадним становищем. Пригадую, я мав якось нагоду зауважити нашому юному другові, що старий Челенджер почуває себе найкраще, коли його припруть до стінки. А минулої ночі всіх нас загнало в тісний кут. Розум у сполученні з енергією завжди дає гарні наслідки. Треба було перекинути міст через провалля. Маєте міст.
Ідея, справді, була блискуча. Дерево мало добрі шістьдесят футів заввишки, і якби воно впало так, як нам хотілося, перейти через провалля буде не важко. Підіймаючись на скелю, Челенджер узяв з собою сокиру. Тепер він зняв її з плеча й передав мені.
— У нашого юного друга єсть і м'язи, і витривалість, — промовив він. — Думаю, в цій справі він буде корисний як ніхто інший. Прошу лише обмежити ваші поривання й робити тільки те, що я вам казатиму.За його вказівками я зробив на дереві зарубок, щоб воно падало в бажаному нам напрямкові. Верхів'я його з природи хилилося в бік плята, і це полекшувало нашу задачу. Після того ми з лордом Джоном почережно ставали до роботи, і менше ніж за годину, глухо кректячи, бук завалився й заховав своє гілля в хащах противного берега безодні. Одрубаний кінець стовбура покотився до краю площадки, і одну жахливу мить ми думали, що все пропало. Проте, похитавшися трохи, він ліг на кільки дюймів од краю площадки й спинився. У нас був міст до невідомого.
Ми всі мовчки вклонилися професорові Челенджерові, що й собі скинув капелюха й віддав низький поклін кожному з нас.
— Я хочу перший ступити на незнану землю, — сказав він. — Цікавий сюжет для якоїсь історичної картини в майбутньому.
І він наблизився до мосту, аж тут лорд Джон схопив його за комір.
— Любий товаришу, — рішуче заявив лорд, — цього я не можу дозволити.
— Не можете дозволити, сер? — голова відхилилася назад, а борода випнулась наперед.
— Коли справа торкається науки, я завжди корюся вам, бо ви — людина вчена. А ви, потрапивши до мого департаменту, мусите слухатись мене.
— Вашого департаменту, сер?
— В кожного з нас свій фах. Я тут — салдат. Ми піднімаємось завойовувати невідому країну, де на кожному кроці можна спіткати ворога. Кидатись туди наосліп тільки тому, що вам бракує розважливости й терпіння, по-моєму, не слід.
Зауваження було занадто серйозне, і зневажати його не випадало. Челенджер похитав головою й знизав плечима.— Гаразд, сер. Що ж ви пропонуєте?
— Мені здається, що там, у хащах, сидять людожери й чекають нас собі на сніданок, — сказав лорд Джон, вдивляючись у плято. — Перед тим, як збираєшся лізти в казан з окропом, краще вжити всіх застережних заходів. Будемо сподіватися, що там ніякої небезпеки немає, а робити будемо так, ніби вона існує. Меловн і я спустимось зараз униз, заберемо з собою чотири рушниці та візьмемо Гомеса й того іншого. Тоді один з нас переходитиме міст, а решта охоронятиме його своїми рушницями, доки він не пересвідчиться, що й для решти немає там ніякої небезпеки.
Челенджер сидів на пні і аж ричав з нетерплячки, але ми з професором Самерлі погодились, що в таких випадках керівництво мусить перенімати на себе лорд Джон. Тепер уздовж найбільш важкої частини путі висіла линва, і спускатись було значно легше. За годину ми повернулися з ґвинтівками й ловецькими рушницями. Метиси, з наказу лорда Джона, принесли ящик з провізією на випадок, якби наша експедиція затяглася. В кожного з нас у ладівниці було повно патронів.
— Тепер, Челенджере, якщо ви неодмінно хочете бути перший, прошу, — сказав лорд Джон, коли всі готування закінчено.
— Дуже дякую вам за ласкавий дозвіл, — одповів сердитий професор, що не визнавав ніякого авторитету. — Коли вже ви так люб'язно дозволите, я, звичайно, скористаюся з нагоди бути першим, хто ступить у цю країну.
Челенджер з сокирою за плечима сів верхи на стовбур і, пересуваючись по ньому, небавки опинився на противному боці. Звівшись на рівні ноги, він почав вимахувати зброєю.
— Нарешті! — гукав Челенджер. — Нарешті!Я з тривогою дивився на професора і щохвилини чекав, що вража стріла влучить йому в спину. Але все було спокійно, і тільки якийсь дивний, многобарвий птах знявся з-під його ніг і зник між деревами.
Другий був Самерлі. Незвичайна енергія в такому утлому тілі! Він настояв, щоб на нього навісили дві рушниці, і коли переліз на той бік, обидва професори мали зброю. Після Самерлі поліз я, уникаючи дивитись у жахливу безодню, що розкривала пащу під моїми ногами. Самерлі простяг мені рулю, і за секунду я мав змогу схопити його за руку. Щодо лорда Джона, то він пройшов по дереву, дійсно пройшов — ногами, ні за що не тримаючись. У нього, певне, залізні нерви.
Нарешті ми стояли в цій казковій країні, в утраченому світі, в царстві Мепла Вайта. Для нас то був момент найвищого тріюмфу. Хто міг би подумати, що він буде прелюдією до найжахливішого нещастя? Дозвольте коротенько розповісти, як усе сталося.
Ми відійшли від краю плята і пройшли ярдів з п'ятдесят чагарниками, коли ззаду нас розлігся оглушливий хруск. Всі ми як один кинулись назад. Міст зник.
Геть унизу, коло підніжжя скелі, я побачив купу гілля та уламків потрощеного стовбура. То був наш бук. Може, край площадки не витримав і завалився? Спершу ця думка спала нам всім у голову. Але зараз-же зза прискалка на скелі виткнулося смагляве обличчя; обличчя метиса Гомеса. Так, то був Гомес, та тільки не той Гомес, що завжди догідливо всміхався. Ми бачили перед собою пекучий погляд і обличчя, скривлене ненавистю та божевільною радістю задоволеного чуття помсти.
— Лорд Рокстоне! — гукнув він. — Лорд Джоне Рокстоне!
— Ну? — обізвався наш компаньйон. — Я тут.З того боку провалля до нас долинув проразливий сміх.
— А, ти там, англійський собако. Там ти й залишишся. Я чекав; чекав довго, і нарешті час настав. Не легко було тобі дертись угору; спускатись, побачиш, буде ще важче. А, кляті ви дурні, піймалися; ускочили таки всі до одного.
З подиву ми не могли говорити. Ми лише стояли й очманіло дивилися на Гомеса. Великий переламаний сук на траві коло нього показував, звідки здобув він підойму, щоб підважити наш міст. Обличчя зникло, але за хвилинку з'явилося знову, ще несамовитіше.
— Ми мало не вбили вас каменем тоді в печері, — крикнув він, — але так буде краще. Повільніш і болісніш. Ваші кістки збіліють тут, і ніхто не знатиме, де вони лежать, і не поховає їх. Коли ти будеш здихати, згадай за Лопеса, що його ти вбив п'ять років тому на Путомайо-річці. Я його брат і, нехай буде що-буде, але я помру тепер спокійно, бо відімстив за нього. — Він грізно посварився на нас рукою й щезнув.
Якби метис задовольнився помстою й зник зараз же, все вийшло б для нього на добре. Але отой нерозумний, непереможний нахил до драматизму, властивий романській расі, занапастив його. Рокстон, людина, що в трьох республіках здобув собі славу бича господнього, не дозволяв безкарно глузувати з себе. Метис спускався по дальшому боці скелі, але раніш, як він устиг добутися землі, лорд Джон підбіг з рушницею до урвища й уздрів свою жертву. Єдиний постріл і ми, нічого не бачивши, вчули зойк і шум од падіння тіла. Рокстон прилучився до нас байдужний як і завжди.
— Я вклепався як хлопчисько, — з гіркістю промовив він. — Через мою дурість ми всі вскочили в лихо. Я мусив був пам'ятати, що ці люди мстяться за родичів, і бути обачніший.— А де ж другий? Адже, щоб підважити таке дерево, вони повинні були робити вдвох.
— Я хотів убити й його, а потім передумав. Я гадав, він тут не причому. А, може, краще було б зробити кінець і тому метисові, бо, як ви кажете, він, напевно, допомагав Гомесові.
Тепер, коли відомий був фінал драми, кожен згадав різні незрозумілі тоді нам вчинки метиса — його бажання знати всі наші плани; підслухування під наметом, де його зловив на цьому Замбо; хижі погляди, що їх подеколи кидав він на нас. Несподівана сцена, на рівнині під нами, взяла на себе всю нашу увагу й перепинила розмови про Гомеса.
Якийсь чоловік у білому вбранні мчав, так ніби за ним гналася сама смерть. Слідком, на відстані не багатьох ярдів од нього, стрибала величезна чорна постать відданого нам Замба. Невдовзі він наздогнав утікача й схопив його за шию. Обидва вони покотились на землю. За хвилинку Замбо звівся на ноги, глянув на розпластаного чоловіка і, переможно вимахуючи руками, побіг до нас. Нерухома біла фігура залишилась лежати серед обширої рівнини.
Обох зрадників було знищено, але лихо, що вони вчинили, пережило їх. Ні в який спосіб не могли ми повернутись на скелю. Ми були мешканці цілого світу. Тепер стали мешканці самого плята. То були різні, відокремлені одна від одної речі. Перед нами слалася рівнина — шлях до наших човнів. Там, за фіялковим, тьмяним обрієм текла річка, що вела до цивілізації. Та між ними й нами бракувало одної ланки. Жоден мозок людський не міг би добрати способу збудувати міст через безодню, що лежала між нами й нашим минулим. Одна мить — і всі умови нашого існування змінилися.Тільки тоді, такого критичного моменту, довідався я, з якого матеріялу зроблені мої товариші. Вони, що правда, були серйозні й задумливі, але й на момент не втратили бадьорости. Тимчасом нам лишалося сісти серед чагарнику та очікувати приходу Замба. Нарешті його чорний вид виткнувся з-за прискалків, а незабаром і вся його геркулесова фігура з'явилася на вершку скелі.
— Що я роблю зараз? — скрикнув він. — Ви кажете, а я роблю.
Це питання легше було поставити ніж на нього відповісти. Ясне тілько одне: він — єдиний зв'язок між нами й околишнім світом, і ми ні в якім разі не можемо відпустити його.
— Ні, ні! — гукав він. — Я не залишаю вас. Хоч що трапляється, ви завжди знайдете мене тут. Але не сила мені затримати індіян. Вони вже кажуть, що тут живе забагато Курупурі, і що вони ідуть додому. Затримайте їх сами; я не можу.
І дійсно, наші індіяни віддавна вже й різними способами давали нам на розум, що вони втомилися й хочуть повернутись. Ми стали на боці Замба й погодилися з тим, що затримати індіян не пощастить.
— Затримайте їх тільки до завтра, Замбо, — гукнув я. — Я хочу передати через них листа.
— Дуже добре, сер, Обіцяю, що до завтра вони будуть чекати. Але що я роблю вам тепер?
Роботи для нього була сила, і славний хлопець сумнівно виконав її. Перш за все він, за нашими вказівками, обв'язав линву від пня й кинув нам один кінець її. Вона не дуже груба, але надзвичайно цупка і, хоч не могла правити за міст, зате мусила у великій стати пригоді в разі нам довелося б дратись по скелях. До другого кінця її Замбо прив'язав принесений їм пакунок з їстивним, і ми в такий спосіб поповнили свої запаси. Тепер, навіть якби ми й не поновляли його, харчу нам вистачить принаймні на тиждень. Потім Замбо спустився на землю, приніс ще два пакунки з патронами та різними речами й приставив їх нам за допомогою тої ж таки линви. Було вже поночі, коли він зліз зі скелі, запевнивши нас, що затримає індіян до завтрашнього ранку.
Першу ніч нашого життя на пляті я перебув, писавши вам цього листа при світлі свічки, що ледве блимає в лихтарі.
Ми розташувалися на самому краї плята, повечерявши й наситивши спрагу двома пляшками аполінариса, що були в ящику з провізією. Нам конче потрібно розшукати води, але сьогоднішніх пригод задосить навіть для лорда Джона, і нікому з нас не охота робити перший крок у невідоме. Ми уникаємо розводити вогонь і подавати хоч би один зайвий звук.
Завтра (або вірніш — сьогодні, бо, коли я пишу ці рядки, вже займається на світ) ми розпочинаємо досліджувати цю дивну країну. Коли спроможуся написати знову — якщо я взагалі буду ще колись писати — не знаю. Бачу, індіяни ще на місці, і певний, що наш незрадний Замбо прилізе по листа на скелю. Хочу вірити, ви його одержите.
Що більше я думаю, то безнадійнішим здається мені наше становище. Не уявляю собі, як можемо ми повернутися. Якби ще коло краю плята росло високе дерево, можна було б обернути його на міст, але поблизу дерев немає. Тягти ж величезний стовбур не стане навіть об'єднаних наших сил. Линва занадто коротка, щоб спуститись по ній. Ні, наше становище — безнадійне, абсолютно безнадійне.