Втрачений світ/7
| ◀ Розділ VI. Я був бич господній | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ VII. Завтра ми занурюємось у невідоме |
Розділ VIII. Вістівники нового світу ▶ |
|
Не буду надокучати тим, до кого дійдуть ці рядки, описом нашої чудової подорожі на пароплаві. Не стану розповідати й про тижневу зупинку в Парі. Лише коротенько відзначу переїзд рікою, що її широкі, нехуткі, ґлеюваті води ми краяли кораблем хіба трохи меншим за трансатлантичну „Франциску“. Нарешті, проїхавши Обідоською ущелиною, ми добулися до міста Манаоса. Тут представник Британсько-Бразильського торговельного товариства містер Шортман урятував нас од нудного життя в місцевім готелі. В його гостинному будинку перебували ми, доки настав час розрізати конверта з інструкціями професора Челенджера. Раніш, як розповідати про дивні події того дня, я хотів би докладніш обмалювати моїх англійських товаришів і тих наших супутників, що їх ми найняли вже в Південній Америці. Я говорю цілком одверто й лишаю подаваний мною матеріял на вашу волю, містер Мек-Ардле, бо листи мої перед тим, як їх друкуватимуть, повинні перейти через ваші руки.
Наукові заслуги професора Самерлі добре відомі всім, і за них нема чого згадувати. Він підготований до нашої важкої експедиції значно більше, ніж можна було сподіватися з першого погляду. Його довге, кощаве й жилаве тіло не знає втоми, і ніякі зміни в наокружних обставинах не діють на його суху, саркастичну і часто-густо дуже несимпатичну вдачу. Не зважаючи на те, що йому вже шістдесят шість років, я ніколи не чув, щоб він скаржився на невигоди, яких нам подеколи доводилось зазнавати. Я думав, він заваджатиме нам своєю присутністю, але тепер бачу, що його витривалість не менша за мою. З природи він скептик і людина вельми ущиплива. З самого початку він не ховався з тим, що вважає професора Челенджера за абсолютного ошуканця; що наша подорож — величезна нісенітниця; що в Південній Америці ми не знайдемо нічого, крім небезпек та розчарування; і що з нас глузуватимуть в Англії. Всі ці думки він висловлював не раз підчас нашого переїзду від Саусгемптона до Манаоса і, висловлючи їх, запальчасто трусив своєю козлячою бородою та кривив зневажливі гримаси. Висівши з пароплава на суходіл, Самерлі трохи заспокоївся й захопився красою та різноманітністю пташиного й комашиного життя навкруги, бо він дійсно цілком відданий науці. Він цілі дні ходить з рушницею та сіткою на метелики, а ввечері клясифікує свої колекції. Серед його менш видатних особливостей треба відзначити байдужість до чепурности, неохайність, надзвичайну розсіяність і терникову люльку, яка зрідка буває не в його роті. Замолоду він брав участь у багатьох наукових експедиціях (зокрема був з Робертсоном у Новій Ґвінеї), і життя в таборі або на човні не новина йому.
Лорд Джон Рокстон своєю вдачею девчому схожий на професора Самерлі, девчому — правдива протилежність його. Він на двадцать років молодший, але такий самий кощавий та жилавий як і професор. Щодо його зовнішности, то опис її ви знайдете в записках, залишених мною в Лондоні. Він надзвичайно чепурний та охайний, вбирається у білий пістревий костюм, носить високі, протимоскитні, брунатні чоботи й голиться щонайменше раз на день. Як і більшість людей чину, він — скупий на слова, любить занурюватись у міркування, але охоче відповідає на запитання й завжди бере участь у загальній розмові. Він досконало знає ввесь світ, а надто Південну Америку, і незмінно вірить в успіх нашої експедиції, хоч як глузує з нього професор Самерлі. У лорда приємний голос і спокійні маніри, але в його блакитних очах почувається непохитна рішучість і здатність сатаніти, розлютувавшися; прикмети — особливо небезпечні в людині, що вміє стримувати себе. Він мало розповідав про свої бразильські та перувіянські пригоди, і мене вразило збудження, яке його присутність викликало в тубільців, що вбачали в ньому свого захисника й протектора. Подвиги Червоного Ватага, як вони прозвали лорда, стали в них легендою, але і дійсність, скільки я міг дізнатись про неї, досить цікава.
Кілька років тому лорд Джон опинився в так званій „Нічій Землі“ — місцевості, що лежить між невизначеними як слід кордонами республік Перу, Бразилії й Колумбії. Тут, на величезній площі, ростуть ґумові дерева, що їх, як і в Конґо, кленуть тубільці, бо експлуатація ґумового дерева зв'язана з неймовірним визискуванням робітників. В країні панує купка підлих метисів. Вони озброїли частину індіян, а решту обернули в рабів, нелюдськими муками тероризували їх і примусили рубати ґумові дерева, щоб потім гнати їх за водою до Пари. Лорд Рокстон оступився був за бідними жертвами, але на відповідь дістав самі погрози та образи. Тоді він оголосив форменну війну проводиреві рабовласників Педрові Лопесові, організував із утеклих рабів цілий загін, озброїв його, розпочав військові дії, і скінчив тим, що власноручно вбив словнозвісного метиса й знищив систему, на чолі якої той стояв.
Не дивно, що людину з рудуваточорним волоссям, шовкомим голосом і вільними манірами стрічали по берегах великої Південно-Американської ріки з таким інтересом. Звичайно, почуття, які викликало його з'явлення, були не однакові: вдячність тубільців дорівнювала ненависті їхніх визискувачів. В наслідок своєї корисної праці він чудово володів поширеною вздовж Амазонки мовою Хераль, що на одну третину складалася з португальських, а на дві третини — з індіянських слів.
Я зазначив уже передніш, що лорд Джон Рокстон був маніяк у своїх симпатіях до Південної Америки. Про цю величезну країну він міг говорити тільки з запалом, і запал той, хоч як мало я її знав, заражав і мене, притягаючи мою увагу та збуджуючи цікавість до неї. Як хотілося б мені віддати всю чарівну принадливість його мови і своєрідну мішанину точних знань, прикрашених такими фантастичними гадками, що навіть у Самерлі зникала його скептична усмішка, і він починав пильно прислухатися. Рокстон висловлював надію, що потужну ріку, якою перші завойовники Перу пройшли через увесь континент, незабаром буде досліджено досконаліш, бо, власне, нам відомі лише її мінливі береги.
— А що лежить поза ними? — гукав він, указуючи на північ. — Ліси, болота й непрохідні чагарники. Хто знає, що ховають вони в собі? А тут — на південь? Дичавина пралісу, де досі не був жоден білий. Невідоме оточує нас з обох боків. Що знаємо ми крім вузенької смужечки берегу? Хто може передбачати всі можливості в цій дивній країні? Чому дядько Челенджер не може бути правий?
Ці слова знову викликали усмішку на обличчі професора Самерлі; він мовчав, але за завісою диму з своєї терникової люльки сарданічно хитав головою.
Досить тимчасом про моїх білих супутників. Інші особливості їхньої вдачі, так само як і моєї, виявляться в самому оповіданні. У нас єсть ще кілька компаньйонів, які відограватимуть не малу ролю в дальшому. Перш за все, це негр-велетень Замбо — чорний Геркулес, робучий як кінь і сливе такий же розумний. Ми найняли його в Парі з рекомендації пароплавного товариства, що на суднах його він вивчився трохи англійської мови. В Парі ж таки ми звербували Гомеса та Мануеля — метисів, що саме приплили зі сплавами з червоного дерева. Були вони брунатного кольору бородані, люті, моторні й жилаві як пантери. Обидва жили на верхів'ях Амазонки, що їх ми збиралися досліджувати, і це спонукнуло лорда Рокстона найняти їх. Гомес до того ж чудово володів англійською мовою. За платню в п'ятнадцять доларів на місяць метиси ладні були слугувати нам, куховарити, веслувати і, взагалі, робити все, що їм буде загадано. Крім них ми найняли ще трьох індіян з болівіянського плем'я Мохо — вславленого поміж усіх колорічкових тубільців якнайкращі рибалки й човнярі. Старшого ми назвали Мохо, решта двоє відзивались на імена Хосе та Фернанда. Отже персонал маленької експедиції, що сидить у Манаосі, чекаючи інструкцій для своєї незвичайної подорожі, складається з трьох білих, двох метисів, одного негра й трьох індіян.
Нарешті по довгому тижні втомного очікування настав призначений день. Уявіть собі добре затінену вітальню в маєтку Санто Ігнасіо, в двох милях од Манаоса. Надворі жовтий сліпучий блиск жаркого сонця. Пальми кидають чорні тіні, чіткі як контури самого дерева. Спокійне повітря виповнено відвічним деркотінням комах — тропічним хором багатооктавного діяпазону, від низького гудіння до високого, гострого дзижчання москитів. Перед верандою — невеличкий садочок, пообсаджуваний кактусами і прикрашений грядками екзотичних квітів. Понад квітниками в проміннях сонячного світла кружляють та в'ються величезні сині метелики і гарненькі крихотки-колібрі. Ми сидимо круг плетеного столу, на якому лежить запечатаний конверт. На конверті зубчастим письмом професора Челенджера написано слова:
„Інструкції лордові Рокстонові з товариством. Розрізати в Манаосі 15-го липня, рівно о 12-ій годині вдень“.
Лорд Джон поклав годинника на стіл коло себе.
— Лишається ще сім хвилин, — сказав він. — Наш стариган любить точність.Професор Самерлі, вразливо посміхаючись, взяв конверта своєю сухорлявою рукою.
— А яка різниця — розріжемо ми його тепер чи за сім хвилин? — спитав він. — Скрізь і завжди одна й та сама система ошуканства та дурнячих вигадок, якими вславився автор цього листа.
— Е, ні, — заперечив лорд Джон. — Мусимо додержувати правил. Це було бажання Челенджерове. Ми сидимо тут виключно через його, і було б нечесно, якби ми не виконали його розпоряджень.
— Гарна річ! — ущипливо зауважив професор. — Ще в Лондоні його вимоги здалися мені безглузді, а тепер, мушу сказати, я вважаю їх за зовсім ідіотські. Не знаю, що там у конверті, але попереджаю — в разі ніяких конкретних вказівок ми там не знайдемо, я зараз же їду до Парі й сідаю там на „Болівію“. Зрештою, у мене забагато відповідальної роботи, і я не хочу бігати світами, аби спростувати твердження якогось божевільного. Ну, Рокстоне, тепер уже, напевно, час.
— Правда ваша, — сказав Лорд Джон. — Можете свистіти аврал. — Він узяв конверта й розрізав його цизориком. З конверта випав згорнений аркуш паперу. Лорд обережно розгорнув його і розстелив на столі. Аркуш був чистий. Рокстон перегорнув його на інший бік. Знову — нічого. Украй здивовані, ми мовчки перезирнулися. Тишу порушив професор Самерлі, вибухнувши оголушливим сміхом.
— Це — явне визнання своєї брехні, — скрикнув він. — Чого ж вам ще треба? Людина сама визнала себе за дурисвіта. Нам лишаєть одне — повернутись додому і привселюдно оголосити його шахраєм і дурилюдом.
— Може тут невидимий атрамент? — висловив я гадку.— Не думаю, — відповів лорд Рокстон, роздивляючись папір проти світла. — Ні, голубе мій, нам нема чого дурити самих себе. Закладаюся, що на цьому папері нічого не було написано.
— Можна ввійти? — загримів голос з веранди.
Тінь од присадкуватої постаті заступила світ з вікна. Цей голос. Ці широченні плечі. Ми, зворушені, схопилися з своїх місць і побачили Челенджера в якомусь круглому хлоп'ячому брилі з кольоровою стрічкою. Так, сам Челенджер, заклавши руки в кешені своєї куртки й граціозно тупцюючись, в нових парусинових патинках стояв перед нами. Відкинувши назад голову, ввесь у сонячному світлі стояв він з своєю розкішною асирійською бородою і задерикувато поглядав на нас своїми нахабними очима.
— Боюся, — промовив він, видобуваючи з кешені годинника, — боюся, що спізнився на кільки хвилин. Мушу признатись, коли я передавав вам цього конверта, я не думав, що вам доведеться його розрізати, бо хотів бути на місці перед призначеним часом. Затримка сталася почасти з вини лоцмана, почасти через мілину, що виринула зовсім невчасно. Певно, мій колега — професор Самерлі скористався з нагоди й попащекував трохи.
— Мушу зазначити, сер, — з деякою врочистістю в тоні сказав лорд Джон, — що ваше з'явлення значно полекшило наше становище. Ми думали вже, що експедиція на цьому й скінчиться. Але я все ж таки й тепер не розумію вашої незвичайної поведінки.
Замість відповісти професор стиснув руку мені, поручкався з лордом Джоном, з підкресленою зневагою вклонився професорові Самерлі й опустився в плетене крісло, що захиталося під вагою його тіла.
— У вас усе готово для подорожі? — спитав він.— Можемо рушати хоч завтра.
— То й рушаймо. Ніяких мап вам тепер не потрібно, бо ви маєте неоцінитну допомогу з мого боку. Перш над усе я поклав керувати вашою експедицією сам. Ви незабаром переконаєтесь, що найкращі мапи не варті моєї мудрої поради. Щодо маленького жарту з конвертом, то ясно, що, відкривши з самого початку всі свої плани, я мусив би й поїхати разом із вами.
— Тільки не зо мною, сер, — згукнув професор Самерлі, — поки існуватимуть інші пароплави…
Челенджер одмахнувся від нього своєю здоровенною, волохатою рукою.
— Здоровий розум ухвалить мої міркування, бо, мавши вільний час, я з'явився сюди саме тоді, як присутність моя стала доконче потрібна. Ви в надійних руках. Тепер ви вже неодмінно досягнете своєї мети. Віднині я перенімаю на себе керівництво експедицією і прошу вас сьогодні ж увечері закінчити всі готування, щоб завтра ранком ми могли вирушити. Час мені дорогий. Думаю, що це, хоч і в меншій мірі, стосується й до вас. Я пропоную поспішати й не баритися, тоді ви скорше побачите те, задля чого сюди приїхали.
Лорд Джон Рокстон зафрахтував уже велику парову яхту „Есмеральда“, що мала транспортувати нас проти води. Щодо підсоння, то день відплиття не мав значіння, бо температура тут коливається в межах від 22° до 30° за Цельсієм. З вогкістю справа стояла інакше. Від грудня до травня падають дощі, і вода в річці піднімається на 45 футів понад найнижчим рівнем. Вода затоплює мілини, на величезному просторі розливається в лагуну й утворює так звані gapo, в більшій своїй частині занадто багнисті для пішоходців і занадто мілкі для човна. В червні вода починає спадати і досягає найнижчого рівня в листопаді. Наша експедиція припадала на суху пору року, коли великі річки й їхні притоки — в більш-менш нормальному стані.
Тече річка досить повільно, бо спад її не перевищує восьми дюймів на милю. Жодна річка не має таких вигідних умов для плавби, як Амазонка, коли дують південно-східні вітри, і вітрильним суднам, що напрямляються до Перувіянського кордону, лишається тільки плисти за водою. Чудові машини „Есмеральди“ дозволяли нам не залежати від течії і йти проти води так ніби ми пливли по ставку. Протягом трьох день ми йшли в північно-західньому напрямку. Ріка навіть тут, на тисячу миль од гирла, була така широченна, що береги її з середини стрижня здавались двома вузенькими смужками на самому обрії. На четвертий день по відплитті з Манаоса ми звернули в один з допливів, на місці впадання майже такий же широкий як і Амазонка. Далі він потроху звужувався, а ще за два дні ми добулися до індіянського селища. Професор Челенджер настояв, щоб ми висіли тут і відіслали „Есмеральду“ назад до Манаосу. Незабаром, казав він, почнуться пороги, і яхта однаково буде нам некорисна. Він додав до цього, що ми наближаємось до дверей у невідоме, і що менше люду знатимуть про нашу подорож, то краще. В зв'язку із цим він взяв з кожного з нас слово чести не писати й не розповідати нікому про наш маршрут у дальшому, і подібну ж присягу примусив скласти і наших слуг. З цієї причини я в своєму оповіданні уникатиму точних вказівок і попереджаю, що в мапах, які я посилаю до редакції, сторони світу навмисне вказано неправильно, і тому керуватися ними, якби хто захотів наслідувати нас, не можна. Раціональні, чи не раціональні були мотиви професора Челенджера, то інша річ. Але треба було скоритися, бо якби ми не прийняли його умов, він здатний був одмовитись од експедиції.2-го серпня ми ввірвали останні нитки, що в'язали нас із зовнішнім світом і розпростилися з Есмеральдою. Минуло ще чотири дні. Ми придбали дві великі індіянські піроги, зроблені з такого легкого матеріялу (бамбукова снасть, вкрита шкірами), що ми вільно могли перенести їх через першу-ліпшу перепону. Ми навантажили на них увесь свій багаж і найняли ще двох індіян допомагати нам у плавбі. Мені здається, що ці хлопці — Атака й Іпету на ймення — товаришували Челенджерові в його першій екскурсії. Вони страшенно бояться повторювати її, але ватажок у них користається необмеженою владою, і якщо гроші йому платять хороші, то на бажання кожного окремого тубільця він не звертає жодної уваги.
Отже завтра ми занурюємось у невідоме. Листа цього я перешлю човном. Може, це буде останнє наше слово до тих, хто цікавиться нашою долею. Як умовлено, пишу його на вашу адресу, любий містер Мек-Ардле, і даю вам на волю правити його, зміняти і взагалі робити з ним все, що буде вам до вподоби. Ґрунтуючись на упевненій поведінці професора Челенджера і не зважаючи на завждишній скептицизм професора Самерлі, я не маю ніякого сумніву, що наш проводар доведе свої, твердження, і що ми — напередодні якихось найнезвичайніших подій.