Втрачений світ/15
| ◀ Розділ XIV. То була справжня перемога | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ XV. Наші очі бачили дивні дива |
Розділ XVI. Процесію! Процесію! ▶ |
|
Списуючи день-крізь-день усі наші пригоди, я сподіваюся закінчити цей лист звісткою про те, що, нарешті, і на нас з-за важких хмар проглянуло сонце. Правда, ми не маємо ще плану втечі, і це нас дуже дратує. Але я й тепер уже можу уявити собі день, коли ми радітимемо, що мимохіть перебули деякий час у цьому незвичайному місці й бачили його дивовижних мешканців.
Перемога індіян і знищення людей-мавп було поворотним пунктом у нашій долі. Відтоді ми стали справжні володарі плята, бо тубільці, яким ми в дивний спосіб допомогли знищити їхнього спадкового ворога, дивились на нас із острахом і вдячністю. Може, в своїх власних інтересах вони й бажали відходу таких страшних і могутних спільників, але досі ніхто з них не показав нам, як добутися рівнини. Скільки можна було зрозуміти з їхніх жестів, існував тунель, спідній хід до якого ми бачили вже знизу. Їм, безперечно, пройшли свого часу на плято і люди-мавпи, і індіяни. Скористався ним пізніше й Мепл Вайт із своїм компаньйоном. Але рік тому тут був величезний землетрус, і верхній хід до тунелю завалився. Індіяни лише знизували плечима та хитали головами, коли ми на мигах пояснювали їм, що бажаємо спуститись. Мабуть, вони не могли, а, може, і не хотіли, щоб ми відходили.
Після переможної баталії людей-мавп, що лишилися живі, приведено до печер і повернено в рабство. То було грубе, примітивне повторення полону ізраєлітів у Бабілоні, або євреїв в Єгипті. Вночі під деревами розлягались протяглі крики, що нагадували тужіння Єзекіїля по колишній величі та славі його царства. Тепер їм випало рубати дрова й тягати воду.
За два дні по битві ми з нашими спільниками підійшли до печерного міста й отаборились коло підніжжя скелі. Індіяни запрошували нас жити в печерах, та Рокстон на це не погоджувався, бо в разі між нами виникли б які непорозуміння, ми могли опинитися під їхньою зверхністю. Отже, ми зберегли свою незалежність і, не зважаючи на найбільш приятельські стосунки, завжди мали рушниці напоготові. Проте, ми досить часто відвідували печери — вельми інтересні житла, хоч ніяк не могли добрати, споруджені вони руками людськими чи самою природою. Всі вони були на один кшталт і містилися в шарі м'якой породи, мавши за стелю базальтову скелю, а за долівку твердий граніт.Отвори їх лежали футів на вісімдесят над землею, і до них провадили видовбані в камені сходи, такі вузькі, що велика тварина пройти ними не спромоглася б. Всередині було тепло і сухо. Сірі м'які стіні прикрашали зроблені з паличок чудові виображення різних тварин, що заселяли плято. Якби все живуще тут і зникло колись, то майбутній дослідник знайде в печерах надзвичайно вірні образи місцевої фавни — динозавра, ігуанодона і риби-ящірки, — які нещодавно жили, й на землі.
Довідавшись, що почварні ігуанодони правили індіянам за худобу і були, так мовити, ходящі склепи м'яса, ми вирішили, що людина, навіть з її початковою зброєю, панує на пляті. Незабаром виявилось, що ми помиляємось, і тубільні мешканці лише зносять владу індіян, але не визнають її. Трагічна подія відбулася на третій день по тому, як ми влаштувалися під скелею з печерами. Челенджер і Самерлі подались до озера в супроводи індіян, що мали за допомогою гарпуни здобути для них кілька екземплярів великих плазунів. Лорд Джон і я залишалися в нашому таборі, а круг нас, на вкритій зеленою травою рівнині поралися, хто з чим, багато індіян. Раптом з сотень грудей вихопилися крики: „Стоа! стоа!“. Звідусіль мчали чоловіки, жінки та дітвора і, штовхаючи один одного, дралися по кам'яних сходах до печер.
Глянувши вгору, ми побачили, що вони розпачливо вимахують руками, запрошуючи й нас сховатися в їхньому притулкові. Обоє ми схопили рушниці й кинулись до озера, подивитися, чи не сталося якого лиха з нашими товаришами. Зненацька з-за дерев вибігла купа в дванадцять-п'ятнадцять тубільців, переслідувана двома страховиськами на зразок того, що колись налякало нас у Форті Челенджера, а потім гнало за мною підчас моєї самотньої прогулянки. Формою вони скидалися на велетенських черепах, посувалися наперед стрибками, а на зріст були більші за слона. До того часу ми бачили їх тільки вночі, і дійсно, це — нічні тварини за виїмкою випадків, коли їх потурбовано в леговищі. Їхня чорна, бородавчата шкіра вилискувала наче риб'яча луска й грала проти сонця всіма барвами веселки.
Спостерігати довелося нам недовго, бо вони миттю наздогнали втікачів і поробили серед них жахливі спустошення. Їхня система нападу була така — тварина всією вагою навалювалась на свою жертву, розчавлювала її й зараз же стрибала до другої. Нещасні індіяни верещали з розпуки, бо були безпорадні проти невтомної енергії та жахливої люті тварин. Один по одному падали вони на землю, і, раніш як ми з Рокстоном встигли прибігти на поміч, їх лишалося чоловіка з шість. А втім, наша допомога була некорисна і тільки наражала нас самих на небезпеку. На відстані якихось двохсот ярдів ми вистрелили, але олив'яні кули діяли на них так ніби були з паперу. Холоднокровні рептилії не звертали уваги на рани, а їхні життєві центри, їхній мозок, що містився в самих хребцях, не боялися ніякої сучасної зброї. Єдиним наслідком нашого втручання було те, що увагу свою чудовиська звернули на вогонь і постріли, а тимчасом і ми, і індіяни встигли дістатись до сходів. Але там, де конічні кулі двадцятого сторіччя не мали сили, діяльними показалися отруєні стріли індіян, вмочені в сік строфанта, а потім устромлені в падло в останній стадії розкладу. Мисливцеві на ловах такі стріли не могли стати в пригоді, бо отрута при повільному кровобігові далася б в знаки вже після того, як звір знищив би свого напасника. Скоро тільки страховиська підбігли до підніжжя сходів, з кожного отвору в скелі на них линув гряд стріл. За хвилину їхні тіла були вкриті ними. А тварини, не відчуваючи болю, в безсилому гніві тяглися до своїх жертов, незграбно злазили на кілька ярдів і знову падали вниз. Нарешті отрута почала діяти. Одна з них заричала й схилила до землі свою величезну квадратну голову. Друга, виповнюючи повітря тужним, проразливим виттям, короткий час у дикому танку крутилася навколо неї, поки не звалилась сама. З криками тріюмфу спустилися індіяни з своїх печер і собі почали танцювати круг трупів, святкуючи нову перемогу — над двома потужними ворогами. Вночі вони порізали тіла — не на їжу, бо отрута була б шкідлива й для них, а щоб прибрати їх геть. Залишилися тільки серця плазунів — у добру подушку завбільшки. Вони довго ще стискувались і поширювались, і лише на третій день припинилося це жахливе, самостійне, незалежне від цілого організму життя.
Колинебудь, — коли в мене буде стіл, кращий за бляшанку з-під консервів, і писемне приладдя, надійніше ніж недогризок олівця та остання засмальцована записна книжка — я докладніше напишу про плем'я Акала, про наше життя серед них і про деякі спостереження, зроблені нами в дивовижній Країні Мепла Вайта. Пам'ять ніколи не зрадить мене, бо всі вражіння того періоду, кожен наш крок там довічно лишатимуться в моїй голові свіжі, як перші вражіння дитинства. Жодне нове вражіння не вирівняє слідів їх, так глибоко вирізаних у моєму мозкові. Свого часу я спишу чудову місячну ніч на озері, коли в індіянські мережі впіймався молодий іхтіозавр: чудне створіння — напів-тюлень, напів-риба, з двома, прикритими кістками очима по боках писку і з третім — на тім'ї — за малим не перекинув нашого човна, поки його витягли на берег. Тої ж таки ночі величезна водяна гадюка вислизнула з очерету і здушила в своїх кільцях стерничого з піроги Челенджерової. Я розповім також про велику білу нічну тварину — ми й досі не знаємо, ссавець це, чи плазун, — що жила в болотах на схід од озера й сяяла в темряві сліпучим фосфоричним блиском. Індіяни так страхаються її, що бояться наближатись до неї, і дарма що ми двічі виряжалися шукати і обидва рази бачили її, нам не пощастило промкнутися крізь болото. Можу сказати тільки, що вона більша за корову і тхне мускусом. Я розповім і про велетеньського бігуна-птаха, значно більшого за струса, з шиєю як у яструба і з головою, що нагадувала череп скелета. Він гнався за Челенджером і примусив його шукати притулку в печерах. Коли професор біг кам'яними сходами вгору, хижа тварюка встигла таки дзьобнути його в підбор і наче бритвою відрізала його. На цей раз сучасна зброя взяла гору, і птах — футів дванадцяти на зріст, форорахус, як казав захеканий, але страшенно вдоволений професор — покотився під кулею Рокстона. Чи побачу я колинебудь її плаский череп між трофеями в колекції лорда Джона? Нарешті, розкажу я дещо й про токсодона — гігантського, футів десяти на зріст вепря, з гострими, довгими іклами, що його ми якось світанком убили на березі озера.
Про все це я згодом напишу докладно, і не забуду з любов'ю змалювати чудову блакить неба та чарівні літні вечори, коли ми лежали в буйній траві на узліссі й дивилися на дивних птахів, що кружляли над нами, та на оригінальні невідомі нам створіння, що вилазали з своїх лігів і стежили за нами. Гілки дерев вгиналися од сили соковитих овочів, а з трави визирали гарненькі, дивні квіти. Спишу я й ці довгі місячні ночі, коли ми виїздили на озеро і з острахом та цікавістю дивилися на жмурки од сплесків якогось велетенського чудовиська та на зеленуваті вогники далеко в глибині озера.
Але, спитаєте ви, навіщо ж всі ці дослідження й така затримка? Адже ви з вашими товаришами мусили були день і ніч вишукувати засоби повернутися до околишнього світу. Я відповім, що це питання клопотало голови нам усім, та всі зусилля наші були марні. Невдовзі ми встановили один безперечний факт — індіяни не зроблять нічого, щоб допомогти нам. Всіма іншими сторонами то були наші щирі друзі, навіть — віддані раби, а скоро тільки знімалося питання про побудову мосту через прірву, чи то з дерев, чи то з ліян, як ми спіткалися з добротливою, але категоричною відмовою. Вони починали всміхатися, підморгувати, хитати головами, і на цьому справа й кінчалася. Навіть старий ватаг ставився недоброзичливо до наших планів, і лише Маретас — урятований нами його син — жестами показував, що охоче задовольнив би наші бажання. Після блискучої перемоги над людьми-мавпами вони вбачали в нас істоти вищого порядку, які носять ту перемогу в цівках своїх рушниць, і думали, що поки ми з ними — їхня щаслива доля забезпечена. Якби ми погодилися забути свою батьківщину й залишилися назавжди на пляті, кожному з нас дали б по окремій печері й по маленькій червоношкірій дружині. Та хоч які приятельські були в нас з ними стосунки, ми знали, що з нашими планами треба від них ховатися, бо останнього моменту нас могли затримати силоміць.
Не зважаючи на загрозу зустрічі з динозавром, я на протязі трьох тижнів двічі відвідав старе наше таборище, щоб побачитись із негром, який все ще вартував під скелею. Мої очі жадібно вдивлялися в далечінь, сподіваючись побачити хоч яку ознаку допомоги. Та переді мною, як і раніш, слалася тільки обшира, поросла кактусами, пустельна рівнина, на далекому обрії оторочена смугою оситнягу.
— Вони швидко прийдуть тепер, маса Меловне. Раніш як скінчиться другий тиждень індіяни приходять назад, принесуть линви і спустять вас униз — підбадьорливо гукав до мене славний Замбо.
Повертаючись ранком після другой візити, що взяла в мене цілий день і ніч, я мав несподівану зустріч. Я йшов добре знаною дорогою й був уже на відстані якоїсь милі від болота птеродактилів, коли в око мені впав дивний на вигляд предмет, що наближався до мене. То був чоловік у клітці, зробленій із комишин, яка вкривала його з усіх боків. Підійшовши ближче, я здивувався ще більше, бо впізнав у тій постаті лорда Джона Рокстона. Коли Рокстон побачив мене, він виліз із своєї оригінальної фортеці й весело, але вимушено засміявся.
— Не думав я, що стрінуся з вами, мій голубе, — сказав він.
— Що ви тут робите? — здивувався я.
— Гостював у своїх пріятелів-птеродактилів.
— Навіщо?
— Цікаві звірята; ви не находите? Тільки надзвичайно некомпанійські. З одвідувачами, як ви й сами бачили, поводяться дуже негостинно. От я вбрався в цю штуку, щоб забезпечити себе від їхніх люб'язностей.
— Та чого ви шукаєте там у болоті?
Рокстон кинув на мене допитливий погляд. Я бачив, що він вагається.
— А ви думаєте, цікавитися різними речами не може ніхто, як професори? — нарешті спитав він. — Я так само вивчаю дещо. Вас це задовольняє?— Не ображайтесь, прошу, на мене, — замість одповідати промовив я.
Гарний настрій повернувся до лорда, і він засміявся.
— Ніякої образи, мій голубе. Я хочу подарувати Челенджерові маленьке бісове курча. Хочу зробити йому приємність. Ні, я не потребую вашої допомоги. У цій клітці я в безпеці, а вас ніщо не захищає. Бувайте! Над вечір я буду вдома.
Він повернувся й побрався лісом у своїй чудернацькій клітці.
Та коли поведінку лорда Джона можна було назвати дивною, то що ж казати про Челенджера? Мушу зазначити, що він мав надзвичайний успіх у індіянських жінок і завжди носив з собою лапату пальмову гилку, щоб наче від мух обмахуватись од них, коли вони занадто надокучали йому. Щодо Самерлі, то цей професор заглибився у спостереження над комашиним та звіринним світом на пляті і ввесь час, вільний од суперечок з Челенджером, витрачав на опорядження своїх колекцій.
Щоранку Челенджер кудись уходив і повертався з виглядом величної врочистости, як людина, що несе на своїх плечах увесь тягар одповідальности за важливу експедицію. Одної гарної днини, з пальмовою гилкою в руці і з почетом індіянок позаду, він повів нас до своєї секретної лябораторії й утаємничив у свої плани.
Лябораторія та містилася на невеличкій поляні в пальмовому ліску. На ній був один з киплячих гейзерів, за які я вже згадував. Круг гейзера лежали порозкидувані ремінці, вирізані з шкіри ігуанодона, і велика поморщена плівка; як виявилося потім — висушений шлунок одної з озерних ящірок. З одного боку пухир був старанно зашитий, а на другому я помітив маленьку дірочку. У цю дірку Челенджер встромив кілька стеблин бамбуку, а другий кінець їх занурив у конусуваті ямки, крізь які виходили гази з гейзера. Не в довгім часі пухир почав надиматися і виявив такий потяг полинути вгору, що Челенджерові довелося прив'язати його мотузками до стовбурів пальм. За півгодини бальон виповнився газом, а натягнені ремінці свідчили за те, що він має чималу під'ємну силу. Челенджер з виглядом батька, що дивиться на свого первака, усміхався, погладжував бороду і самозадоволено поглядав на цей витвір свого мозку. Самерлі перший зламав мовчанку.
— Ви ж не збираєтесь запропонувати нам піднятись на цьому, Челенджере? — ущипливим тоном спитав він.
— Я продемонструю вам його силу, любий Самерлі, і певний, що, побачивши її, ви, не вагаючись, звіритесь на нього.
— Прив'яжіть його до своєї голови хоч зараз, — рішуче відповів Самерлі. — Ніщо в світі не зможе спонукнути мене зробити таку дурницю. Сподіваюся, лорде Джоне, що й ви не зважитесь на цей божевільний вчинок?
— Збіса інтересна штука, — сказав той. — Хотів би я бачити, як вона літає.
— І побачите, — відповів Челенджер. — Вже кілька днів я сушу собі мозок думками про те, як нам виборсатись звідси. Ми переконалися вже, що по скелях злізти не можна і що тунелю тепер нема. Не можемо ми й перекинути мосту на ту пірамідальну скелю, по якій улізли сюди. Де ж його шукати способу? Кільки днів тому я звернув увагу нашого молодого друга на те, що в гейзерах повинен бути водень у вільному стані. Природна річ, це викликало в мене ідею бальона. Спершу, мушу признатись, я зупинився перед труднощами дістати підходящу оболону для газу, і розв'язав проблему, тільки побачивши тельбухи вбитих індіянами тих двох здоровезних тварин. Маєте наслідки.Одну руку він притиснув до свого пошматованого піджака, а другою, пишаючись, показав на бальон, що тимчасом закруглився і з силою рвався з своїх припон.
— Абсолютна нісенітниця! — чмихнув Самерлі.
Лорд Джон був у захваті.
— Ну, й розумна ж голова! — шепнув він мені. — А як із гондолою? — звернувся Рокстон до Челенджера,
— За гондолу я подбаю в найближчому часі. У мене єсть уже деякі думки, як її зробити та прилагодити до бальона. А тепер я вам покажу, що мій апарат витримає вагу кожного з нас.
— Всіх нас — ви хочете сказати?
— Ну. Я думаю, що кожен з нас почерзі спуститься, на парашюті, а бальон повертатиметься назад у спосіб, який мені доведеться ще вдосконалити. То вже буде легко. Якщо бальон витримає нашу вагу і дасть нам змогу повільно спуститись на землю, мені більше нічого й не треба. Сьогодні ми спробуємо його лише з цього боку.
Челенджер приніс базальтову брилу чималого розміру й такої форми, що до середини її легко можна було прив'язати линву, що за допомогою її ми злазили на пірамідальну скелю. Вона мала коло ста футів завдовжки і, дарма що тонка, була дуже цупка. З ремінців він зробив щось на зразок коміра, з якого звисала низка шкурятяних кінців. Комір Челенджер поклав на горішню частину бальона, а ремінні кінчики зв'язав під низом і почепив на них базальтову брилу. Отже вага її рівномірно розподілялася по всій поверхні бальона. До брили ж таки він прив'язав і линву, тричі обмотавши другим кінцем її свою праву руку.
— Тепер я покажу вам під'ємну силу бальона, — із задоволеною усмішкою промовив Челенджер і поодрізував мотузки, що стримували його.Ніколи ще наша експедиція не була так близько від цілковитої загибелі, як тоді. Надимлена оболона з жахливою швидкістю шарпнула в повітря. В одну мить Челенджер одірвався від землі й потягся слідом за ним. Я ледве встиг обхопити його за поперек і сам полинув у гору. Лорд Джон учепився за мої ноги, і я відчував, що й він летить за мною. Один момент я бачив, як троє мандрівників наче в'язка сосисок метлялися над країною, що її вони заповзялись досліджувати. На щастя, линва могла витримувати тільку обмежену вагу, чого, здається, не можна було сказати про ту пекельну машину. Розлігся хруск, і всі ми опинилися на землі з кружалом линви поверх нас. Підвівшися, ми в блакитному небі вгледіли маленьку чорну точку — то летіла наша базальтова брила.
— Чудово! — скрикнув Челенджер, потираючи забиту руку. — Цілком задовільна й вичерпна спроба. Я навіть і не сподівався такого успіху. Обіцяю вам, джентльмени, зробити за тиждень новий бальон і ручуся, що перший етап нашої поворітної подорожі ви відбудете цілі й неушкоджені.
Ось вам точний опис останніх подій. Закінчую свою оповідь у нашому старому таборі, де так довго чекав на нас вірний Замбо. Всі страхи та небезпеки залишилися в минулому як важкий сон. Червонувата кам'яна стіна височить тепер над нами. Ми спустилися з плята цілі та неушкоджені і в найбільш несподіваний спосіб. За шість тижнів або за два місяці ми будемо вже в Лондоні, і навряд чи цей лист на багато випередить мене.
Зміна в нашому становищі сталася ввечері того дня, коли пробувано бальон Челенджера. Я казав уже, що єдиною особою, яка нібито співчувала нашому плану покинути плято, був молодий, урятований від нас ватажок. Тільки він один не виявляв охоти затримувати нас у цій дивній країні. Про це все ми довідалися з його проречистих жестів. Того вечора, вже поночі, він прийшов до нас, передав мені згорнутий кусок кори, потім урочисто показав на отвори печер над нашими головами і, поклавши на губи пальця, повернувся до своїх.
Ми присунули цей кусок кори ближче до огнища й заходились розглядати його. Він мав коло квадратного фута завбільшки, і на внутрішньому боці його був рядок оригінально розташованих ліній, що їх я тут репродукую.
.jpg)
Написані вугіллям, вони виразно відокремлювались на білій поверхні кори, і спершу здалися мені якимись музичними знаками.
— Що б то не було, можу заприсягтись, що для нас воно має величезне значіння, — сказав я. — Це видко було з його обличчя.
— Якщо то не якийнебудь дикунський жарт, — висловив сумнів Самерлі, — що їх так улюбляють усі люди.
— Це, безперечно, — умовне письмо, — промовив Челенджер.
— Скидається на ребус, — зауважив лорд Джон, нахиляючись, щоб краще бачити. Раптом він простягнув руку й схопив загадковий документ.
— Свідчуся небом, — скрикнув він, — я, здається, розгадав. Хлопець правильно каже. Дивіться сюди. Скільки знаків на цій корі? Вісімнадцять. Ну, а над нами вісімнадцять печер.— Він саме й показував на печери, коли передав її мені, — нагадав я.
— Ось вам і розгадка. Це — мапа печер. Вісімнадцять печер уряд, которі короткі, которі довгі, деякі вилкасті, інші такої форми як тут нарисовано. На мапі стоїть хрест. Навіщо він? Він позначає найглибшу печеру.
— Печеру, що проходить аж до рівнини, — скрикнув я.
— Думаю, що наш юний друг угадав, — погодився Челенджер. — Не розумію, яка рація була б молодому індіянові звертати нашу увагу на печеру, якби вона не виводила на рівнину. А коли це так і коли на відповідному місці в скелі єсть вихід, то нам довелося б спускатися не більше як на сто футів.
— Сто футів! — незадоволено пробурчав Самерлі.
— Чого там! Наша линва має більше як сто футів завдовжки, — згукнув я, — і ми легко спустимось.
— А що ви думаєте про індіян в їхніх печерах? — спитав Самерлі.
— В печерах над нашими головами індіяни не живуть, — відповів я. — Їх використано як склепи. Чому б не піднятись нам туди зараз же і роздивитись як слід?
На пляті росте якесь смолке дерево — з породи аравкарій, каже наш ботанік, — яке править індіянам за смолоскипи. Взявши кожен по оберемку його гілок, ми нишком стали крастись до печери, відзначеної на рисунку. Вона була порожня, як не рахувати величезних кажанів, що кружляли над нами. Аби індіяни не помітили нас, ми досить довгий час ішли в темряві й запалили наші смолоскипи лише тоді як минули багато колін і закрутів. Ми опинилися в сухому тунелі з м'якими сірими стінами, вкритими різними символічними знаками. Над нашими головами нависав склепінний дах, під ногами хрущав блискучий білий пісок. Ми похапливо посувалися наперед, доки не зупинилися перед кам'яною стіною, де не було й шпарки, куди пролізла б миша.
Засмучені стояли ми перед несподіваною перепоною.
Це був зовсім не завал як у тому тунелі, яким ми спитувалися піднятись на плято. Стіна перед нами нічим не відрізнялася від стін по боках. То був зазубень.
— Не журіться, друзі, — мовив невгамовний Челенджер. — Маєте ще бальон, який я обіцяв вам зробити.
— Може, ми потрапили не в ту печеру? — висловив я гадку.
— Ні, — сказав лорд Джон і показав пальцем на мапу. — Сімнадцять з правої руки; друга — з лівої. Печера, безсумнівно, — та.
Я глянув на мапу й радісно скрикнув.
— Думаю, що я вгадав. Ідіть за мною, ідіть!
Я біг назад, освітлюючи смолоскипом дорогу.
— О! — згукнув я, вказуючи на кілька сірників на долівці. — Тут ми запалили смолоскипа.
— Правильно.
— На мапі ця печера має розгалуження. В темряві ми проминули його. Ходім правим коліном. Воно, напевно, довше.
Я не помилився. Ми не пройшли й тридцяти ярдів, як перед нами в стіні показалася чорна пляма отвору. Коридор був значно довший. Ми пробігали ним кілька сот ярдів, і здивовані зупинилися — перед нами мерехтіло червоне світло. Смуга полум'я, здавалося, перетинала нам шлях. Підійшовши до неї, ми не почули ні звука, не відчули жару. Перед нами висіла ніби велика світляна завіса, що срібнила всю печеру і обертала пісок на жаркі самоцвіти. Підійшовши ще ближче, ми вздріли круглу відтулину.— Місяць! — скрикнув лорд Джон. — Ми врятовані, хлопці! Ми врятовані!
І справді, крізь отвір у скелі світив місяць. Отвір той був невеликий, такий як звичайне вікно завбільшки, але ми й не потребували іншого. Виткнувшись із нього, ми побачили, що спускатись буде не дуже важко і що до землі не дуже далеко. Не дивно, що знизу ми не помітили отвору — якраз над ним звисав прискалок, та й стрімкий схил знеохочував досліджувати ближче можливості підніматися. Ми переконалися, що за допомогою линви зможемо спуститись, і зраділі повернулися готуватись до завтрашнього вечора.
Робити доводилось потай і нишком, щоб в останній момент індіяни не затримали нас. Запаси ми залишали на пляті, а брали самі рушниці та патрони. Тільки в Челенджера був якийсь незграбний ящик та пакунок, які він неодмінно хотів узяти з собою. День минав надзвичайно повільно, і коли посутеніло, ми були цілком готові. Через силу втягнувши наш багаж по сходах, ми востаннє глянули на цю дивну країну. Незабаром, я боюся, вона стане здобиччю мисливців та шукачів золота, але для кожного з нас то був обітований край романтики та чарування. Край, де ми важили життям, страждали й багато чого навчилися; наш край як, певно, кожен із нас з любов'ю називатиме його. Ліворуч од нас привітно мерехтіли огнища в печерах. Під нами, коло підніжжя скелі сміялися та співали індіяни. Десь далеко маячила темна смуга лісу, а ближче вилискувало в тумані велике озеро, заселене дивними істотами. Як ми дивилися, у мороці розлігся проразливий крик якогось казкового страховиська. То був голос Країни Мепла Вайта, що прощалася з нами. Ми повернулися й ринули в печеру, що мусила привести нас додому.За дві години ми самі й усі наші речі були вже на рівнині. Якби не багаж Челенджерів, ми не мали б з тим спусканням ніякого клопоту. Залишивши багаж на місці, ми подалися до табору Замба і ранком підійшли до нього. На наше здивування там горіло не одне огнище, а щонайменше — дванадцять. То прибув рятувальний загін — двадцять індіян з-понад Амазонки, з палями, линвами й усяким знаряддям, потрібним щоб перекинути міст через провалля. Тепер нам не важко буде транспортувати наш багаж, коли завтра ми прямуватимемо до Амазонки.
Закінчую свій звіт у прегарному настрої. Очі наші бачили великі дива, а страждання очистили наші душі. Кожен із нас став кращий і чутливіший. В Парі ми, я думаю, спинимось та екіпіруємось, і тоді цей лист трохи випередить мене. У противному разі пошта прибуде до Лондону водночас зо мною. Так чи інак, а незабаром я матиму приємність стиснути вам руку, дорогий містер Мек-Ардле.