Втрачений світ/16
◀ Розділ XV. Наші очі бачили дивні дива | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ XVI. Процесію! Процесію! |
|
Я хотів би висловити тут подяку всім нашим амазонським друзям за гостинність і великі послуги, зроблені нам, коли ми повертались додому. Зокрема згадаю я сеньйора Пеналосу та інших службовців бразильського уряду й сеньйора Перейра з Парі. Дякуючи останньому, ми спромоглися набути пристойного вигляду і з'явитися в цивілізований світ, що нетерпляче чекав на нас, цілком одягнені. Не дуже чемно було з нашого боку не задовольнити цікавости люб'язних хазяїв, але за даних обставин іншого виходу не було. Я відверто сказав, що вони тільки загають час і дурно витратять гроші, коли спробують піти нашим слідом. В звіті бо, змінено все — навіть імена — і я певний, що й найпильніше студіювання моїх записок не наблизить нікого до відкритої нами країни.
Ми думали, що збудження, яке ми спостерігали, проїздячи Південною Америкою, суто місцевого характеру. Можу запевнити всіх моїх англійських приятелів, ми й уявлення не мали про шум, який чутки за наші пригоди викликали в Европі. До Саусгемптону лишалося ще не менше як миль п'ятьсот, а бездротовий телеграф на Івернії приймав уже силу депеш на наше ім'я. Пропозиції різних газет і телеграфних аґентств заплатити величезну суму бодай за коротенькі відомості про наслідки експедиції, свідчили про інтерес до нас не лише з боку вчених, а й широкої публіки. Проте, ми умовились нічого не казати представникам преси, доки не складено звіта членам Зоологічного інституту. Вони дали нам доручення; їм — і перші інформації. Так ми й відповіли армії журналістів, що атакували нас у Саусгемптоні. Не дивно, що всю увагу населення взяли на себе збори членів Зоологічного інституту, призначені на вечір 7-го листопада. Зал інституту, де відбувалися перші збори, визнано за замалий, і засідання перенесено до Квінс Гола на вулиці Регента. Згодом з'ясувалося, що всієї маси, охочих послухати нас, не вмістив би й Альбертс-Гол.
Збори відбулися на другий день по нашому приїзді. Перший день, ясна річ, ми віддали нашим особистим справам. Про свої я тимчасом не говоритиму. Може, згодом я заспокоюся і буду згадувати за них з меншим зворушенням ніж тепер. З першої частини мого оповідання читач знає, що спонукнуло мене на цю подорож. Доцільніш буде, як я спершу ознайомлю його з результатами нашої експедиції. Можливо, настане день, коли я навіть радітиму, що сталося саме так, а не інакше. В кожному разі мушу дякувати тим силам, що примусили мене брати участь у цих фантастичних пригодах.
Отже покищо повертаюся до останнього, повного подій моменту нашої подорожі. Я клопотав собі голову думкою про те, як найкраще списати його, коли на очі мені навернувся нумер нашої газети від 8-го листопада з докладним і прекрасно написаним звітом про засідання, що належав перу мого друга — репортера Мекдона. Що може бути кращого, як навести тут од слова до слова всю його статтю, од заголовка починаючи. Правда, газета перебільшує свою ролю в справі відрядження власного кореспондента і взагалі занадто вже вихваляє всіх нас, та на це не менше хибують і інші друковані органи. Отже, ось що пише любий Мек у своєму звіті:
„НОВИЙ СВІТ“
ЗНАМЕНИТІ ЗБОРИ В КВІНС-ГОЛІ
ЗВОРУШЛИВІ СЦЕНИ
НЕЗВИЧАЙНИЙ ІНЦИДЕНТ
ЩО ВОНО ТАКЕ?
РОЗРУХ НА ВУЛИЦІ РЕГЕНТА
(нашого спец. кор.)
Минулого вечора в Квінс-Голі відбулися загальні збори членів Зоологічного інституту. Скликано їх, щоб заслухати звіт контрольної комісії, відрядженої до Південної Америки перевірити твердження професора Челенджера про існування там представників передісторичного життя. Сміливо можна сказати, що засідання це буде вписано в історію науки, бо воно мало сенсаційний характер і ніхто з присутніх на ньому ніколи його не забуде. (О, брате Мекдоне, що то за високий стиль!). Білети розподілялися тільки між членами інституту та їхніми приятелями, але „приятелі“ — поняття дуже розтягливе, і завдовго до восьмої години (початок засідання) в найбільшій залі Квінс-Гола було повним-повнісінько. Широка публіка, маючи за образу, що її не пускають до залі, за чверть восьма штурмувала парадні двері і по довгій бійці вдерлася таки в залю. Підчас колотнечі поранено багато осіб, у тому числі поліцейського інспектора Скоба, якому переламано ногу. Публіка не тільки виповнила всі проходи, ба навіть утиснулась на місця, призначені спеціяльно для преси. Після цієї навали авдиторія, що чекала на прибуття наших мандрівців, складалася щонайменше, з п'яти тисяч чоловік. Мандрівці зійшли на поміст, де сиділи вже всі найвидатніші вчені не самої Англії, а й гості з Франції та Німеччини. Швецію репрезентував професор Сергіюс, відомий зоолог з Упсальського університету. З'явлення чотирьох героїв спричинилося до величезної демонстрації. Всі підвелися й кілька хвилин плескали в долоні. Спостережлива людина почула б, проте, серед оплесків і деякі знаки протесту. Можна було передбачати, що засідання буде більш галасливе ніж гармонійне, але нікому й на думку не спадало, що справа поверне на таке.
Фотографії всіх чотирьох мандрівців відомі всім з газет, і тому про зовнішній вигляд їх нема чого розводитись. Дивлячись на них, трудно сказати, що вони перетерпіли стільки. Хібащо борода професора Челенджера стала ще кошлатіша, постать професора Самерлі ще аскетичніша, а обличчя лорда Рокстона ще худорлявіше. Всі троє зробилися трохи смаглявіші і мають здоровий, бадьорий вигляд. Щодо нашого представника — відомого атлета й футболіста Е. Д. Меловна, то він не змінився, і щира, добряча усмішка прикрашала його чесний, але простецький вид. (Ну, погуляй Мек, ми з тобою побалакаємо ще віч-на-віч).
Коли порядок відновлено, і присутні, влаштувавши мандрівникам овацію, посідали на свої місця, голова — дука Даргемський звернувся до зборів з промовою. „Він не буде більше як на хвилиночку“, — сказав дука, — „ставати між велелюдною авдиторією і доповіддю, що зібрала їх тут. Він не збирається попереджати те, що казатиме професор Самерлі, як доповідач комісії, але вважає за свій обов'язок відзначити, що роботи комісії, як усі кажуть, уквітчано надзвичайним успіхом. (Оплески). Очевидно, доба романтичних пригод ще не минула, і єсть спільний ґрунт, на якому найбуйніша уява новеліста спіткається з науковими дослідами шукачів істини. Перед тим, як закінчити, він хоче тільки висловити свою радість — певно, і радість усіх присутніх, — що ці джентльмени повернулися з цієї небезпечної подорожі цілі та неушкоджені. На його думку, якби експедиція зазнала катастрофи, то була б катастрофа й для всієї зоології“. (Гучні оплески, до яких приєднується і професор Челенджер).
З'явлення на трибуні професора Самерлі було сигналом для нового вибуху ентузіязму, що раз-у-раз перепиняв і його промову. Ми не подаємо її тут з стенографічною точністю, бо докладний звіт про експедицію нашого спеціяльного кореспондента надруковано в додатку до „Газети“. Задовольнімось коротеньким викладом його доповіді. Професор Самерлі згадав про обставини, при яких споряджено експедицію, віддав належну честь своєму другові професорові Челенджерові й перепросив за недовір'я, яким спершу стрінув його твердження. Оповідаючи далі про всі подробиці їхньої подорожі, промовець старанно уникав будь-яких інформацій, що могли б дати на здогад, де лежить плято.
Змалювавши авдиторії труднощі, з якими вони добулися плята, і схвилювавши слухачів оповіданням про падіння в безодню їхнього мосту, професор почав оповідати про страхи та привабливі сторони цієї незвичайної країни. Особистих пригод він майже не торкався, зупинившися виключно на здобутках науки в галузі вивчення дивовижних звірів, птахів, комах та рослинного царства на пляті. Протягом небагатьох тижнів виявлено сорок шість нових видів твердокрильців та дев'яносто чотири — лускокрильців. Проте, інтерес публіки, природно, зосередився на більших істотах, а надто на великих тваринах, що, як думали передніш, давно вже повимирали. Професор міг би подати цілий список їх і не має сумніву, що в дальшому, коли плято буде досліджено пильніше, список цей значно збільшиться. Він з своїми компаньйонами бачив щонайменше дванадцять різних істот, що подібних до них не знає сучасна наука. З плином часу, сподівається промовець, їх усіх вивчать і класифікують. Як на зразок, він указав на гадюку червоногарячого кольору, у п'ятдесят один фут завдовжки. Згадав про якусь білу тварину, імовірно ссавця, що в темряві світилася фосфоричним блиском, і про чорного вечірнього метелика, укус якого індіяни вважають за смертельний. Крім цих, абсолютно нових форм, на пляті живе сила, відомих науці, передісторичних істот, здебільшого юрської доби. З їх числа професор одзначив потворного велета — стегозавра, якого містер Меловн бачив одного разу коло водопою, а нещасний американець, що перший одвідав цей втрачений світ, зарисував у своїй записній книжці. Він списав також ігуанодона та птеродактиля — перші чудовиська, які вони там стріли. Авдиторія здригалася, слухаючи його оповідання про жахливого хижака-динозавра — найбільше та найнебезпечніше страховисько з-поміж тих, які їм довелося бачити. Потім він перейшов до гігантського, лютого птаха — форорахуса і до величезного оленя, що й досі ще поводиться на пляті. Але найбільше захопив професор свою авдиторію тоді, як почав розповідати про обшире, повне таємниць центральне озеро. Хотілося вщипнути себе за вухо, настільки неймовірним здавалися слова доповідача про дивоглядних триоких ящірок-риб і велетенських водяних змій — мешканців того озера. Далі він розказав про тубільних індіян і про антропоїдних мавп, які, на його думку, стоять вище за яванського пітекантропуса і більше ніж будь-яка відома форма наближаються до уявної, проміжної між людиною й мавпою, ланки. Нарешті він викликав загальні веселощі, згадавши про аеронавтичні спроби професора Челенджера й закінчив свою промову інтересним оповіданням про спосіб, в який їм пощастило повернутись до цивілізованого світу.
Можна було думати, що, заслухавши та ухваливши подячну адресу, запропоновану від професора Сергіюса з Упсали, збори розійдуться. Аж тут незабаром з'ясувалося, що перебіг подій зовсім не буде такий тихо-мирний. Деякі ознаки опозиції помічалися протягом цілого вечора, а тепер устав із свого місця доктор Джемс Ілінґворт з Едінбурґу й просив дозволити йому внести кільки поправок ще перед тим, як голосуватимуть резолюцію.
Голова. Прошу, сер, якщо це й дійсно — поправки.
Д-р Ілінґворт. Поправки — конче потрібні, ваша світлість.
Голова. Тоді — прошу; тільки мерщій.Професор Самерлі. Дозвольте сказати, ваша світлість, що ця людина — мій особистий ворог ще від часу нашої суперечки в Quarterly Journal of Science з приводу природи батибія.
Голова. Я не можу вважати на непорозуміння особистого характеру. Прошу, сер.
Через шум у залі, що його знімали прихильники мандрівців, частину промови доктора Ілінґворта чути погано. Були спроби стягти його з катедри. Проте, бувши людиною незвичайно дужою й володіючи навдивовижу гримким голосом, він успішно опирався опозиції й спромігся таки закінчити своє слово. Вже, як тільки він звівся на ноги, стало ясно, що й у нього в залі єсть чимало прихильників. Однак їх була меншість. Позицію ж більшости публіки треба схарактеризувати як очікувально-невтральну.
Доктор Ілінґворт почав свою промову тим, що привселюдно визнав наукові заслуги обох професорів: і Челенджера, і Самерлі. Він дуже шкодує, що його виступ тлумачено як особисту неприязнь, тоді як його продиктувало тільки бажання встановити істину. Справді ж бо його позиція сьогодні — така точнісінько, як та, що на ній минулого разу стояв професор Самерлі. Тоді професор Челенджер висунув деякі твердження, а його колега взяв їх під сумнів. Тепер той самий колега повертається, стверджує слова свого колишнього опонента і думає, що проти них не можна заперечувати. Хіба ж це логічно? („Так“. „Ні“. Затяжний шум. Чути голос професора Челенджера, що просить голову дозволити йому викинути промовця на вулицю). Рік тому хтось один розказував дивні речі. Тепер четверо людей оповідають нам ще більші дивниці. Невже ж це можна вважати за остаточний доказ найнеймовірніших і найреволюційніших тверджень? Ми знаємо приклади, коли мандрівникам, що поверталися з невідомих країн, занадто легко няли віри. Хіба ж у таке становище повинен ставити себе й Зоологічний інститут? Він не заперечує, що учасники експедиції — люди твердої вдачі. Та натура людська — дуже складна штука. Жадоба слави може спокусити навіть професора. Як вечірні метелики, ми всі тягнемось до світла. Мисливець хоче перевершити всіх інших мисливців, журналіст — не від того, щоб доповнити факти сенсаційними вигадками. Кожен з членів експедиції мав свої власні мотиви, щоб прикрасити результати подорожі. (Ганьба! Ганьба!). Він зовсім не хоче ображати будь-кого. (Ви вже образили!). Всі ці дивовижні оповідання підтримуються дуже непевними речовими доказами. На що ж вони сходять ті докази? На кілька фотографій. Невже ж тепер, коли мистецтво фотографії дійшло такого розвитку, фотографії не можуть бути підроблені? Що ж іще? Нам розказують історію про занадто стримкі схили, мотузки та линви, що унеможливлює спускання з плята великих тварин. Це — досить вигадливо, але зовсім не переконливо. Переказують, що лорд Джон Рокстон має в себе череп форорахуса. Він — доктор Ілінґворт — дуже хотів би побачити той череп.
Лорд Джон Рокстон. Цей чолов'яга називає мене брехуном. (Шум).
Голова. Тихо, тихо! Я прошу доктора Ілінґворта закінчити промову і внести поправки, за які він говорив.
Доктор Ілінґворт. Я міг би сказати ще багато, ваша світлість, та скоряюся вашому розпорядженню. Пропоную, висловивши подяку професорові Самерлі за інтересну доповідь, вважати тези її за недоведені і обрати нову контрольну комісію в ширшому складі.
Важко списати розрух, що його викликала ця поправка. Значна частина слухачів висловлювала своє обурений вигуками: „Не голосуйте!“ „Геть його!“ „Женіть його!“ З другого боку, незадоволені — а їх теж було чимало — вітали поправку голосними: „До порядку!“ „Голова, спиніть їх!“ „Правильно!“. На задніх лавах зчинилася сварка. Студенти-медики почали місити один одного кулаками. Тільки присутність у залі великої кількости дам стримала авдиторію від справжньої бійки. Раптом ворохобня вгамувалася, впала цілковита тиша. Професор Челенджер звівся на рівні ноги. Його вигляд і владні маніри заспокоїли публіку, і коли він підніс угору руку, всі сіли на свої місця й налагодилися слухати.
— Багато хто з присутніх, — сказав професор Челенджер, — пам'ятають подібні дурнячі й непристойні сцени, що мали місце на останніх зборах підчас мого виступу. Головним провідцею скандалу був тоді професор Самерлі, і дарма, що тепер він одверто визнав свою помилку, я цього забути не можу. Сьогодні од особи, що тільки-но залишила трибуну, я чув ще образливіші фрази, і хоч то буде самовідречення з мого боку, я хочу спуститись до розумового рівня попереднього промовця, аби ні в кого не залишалося жодного сумніву. (Сміх, шум). Не буду нагадувати зборам, що професор Самерлі був тільки номінальний начальник експедиції. Всі ж свої успіхи вона завдячує мені, бо головною дієвою особою був усе ж таки я. Це я провів трьох присутніх тут джентльменів до плята і, як ви чули, переконав їх у правдивості моїх свідчень. Ми сподівалися, що, повернувшися, не зустрінемо нікого, хто дозволив би собі не поняти нам віри. Пам'ятаючи, проте, свій попередній виступ, я привіз із собою деякі докази, що мусять переконати кожну розумну людину. Як казав уже вам доповідач, люди-мавпи сплюндрували наш табір і між іншими побили наші негативи. (Сміх, жарти, вигуки з задніх рядів: „розказуйте кому іншому!“) Я назвав людей-мавп і мушу сказати, що деякі звуки, які я чую тепер, зводять мені на пам'ять ці інтересні створіння. (Сміх). Не зважаючи на знищення неоцінитних негативів, у нашому багажі залишилося ще досить переконливих фотографій, які виображають умови життя на пляті. Може, ви скажете, що ці фотографії підроблено? (Голос: „так!“ і жвава суперечка, в наслідок якої кількох чоловіків виважують із залі). Негативи показувано експертам. Які інші речові докази могли привезти члени експедиції? Їм довелося покидати плято при таких умовах, коли брати з собою багато багажу було неможливо. А втім, у професора Самерлі єсть колекція метеликів і жуків, де ви побачите силу нових, незнаних ще видів. Це вам не доказ?. (Багато голосів: „ні!“). Хто сказав — ні?
Доктор Ілінґворт. Ми кажемо, що таку колекцію можна було зібрати і в іншій місцевості, а не тільки на передісторичному пляті. (Оплески).
Професор Челенджер. Що ж поробиш, сер? Доводиться схилитись перед вашим науковим авторитетом, дарма, що ваше наукове ім'я мені, мушу признатись, невідоме. Залишимо тоді фотографії та колекції. Я переходжу до різноманітних і точних відомостей, які ми маємо в питаннях, ніколи ще досі не висвітлених. Наприклад, про хатній побут птеродактилів (голос: „нісенітниця!“ і шум). Я кажу, що з хатнім побутом птеродактилів ми обізнані дуже добре. Можу показати вам один зроблений з натури малюнок, який мусить довести вам…
Доктор Ілінґворт. Жоден малюнок не може нам довести нічого.
Професор Челенджер. Ви хотіли б бачити саму натуру?Доктор Ілінґворт. Безсумнівно.
Професор Челенджер. І ви згодились би на це?
Доктор Ілінґворт. Безперечно.
Оттоді відбулася сенсаційна сцена, драматичнішої за яку не знає історія науки. Професор Челенджер зробив знак, і містер Меловн підвівся й пішов за поміст. За хвилину він з'явився знову в супроводі велетня негра. Вони несли якийсь великий ящик, очевидно, важкий, і поставили його перед професором. Всі завмерли й захоплено чекали. Професор Челенджер одслонив покришку, що відчинялася як віко скрині, нахилився над ящиком, зазирнув туди і, кляскаючи пальцями, кілька разів ласкаво промовим: „Ну бо виходь, голубчику!“. Розлігся якийсь хруск, і з ящика визирнуло, а потім вилізло й сіло на край його страшне, огидне створіння. Дука Даргемський покотився в місце для оркестри, але численна авдиторія ніби й не помітила цього. Голова потвори нагадувала найжахливіших чудовиськ, створених хоробливою фантазією середньовіччя. Вона була люта, злісна, з двома маленькими червоними очима, що горіли наче жаринки. В довгому, хижому дзьобі блищали два ряди гострих зубів. Плечі його були стулені й ніби вкриті якоюсь сірою шаллю. То було втілення дракона, за якого нам розповідали в дитинстві. Публіка заметушилася — хто кричав, дві дами в першому ряді непритомні впали з крісел, на помості всі посунули назад, немов збираючись, за прикладом голови, плигнути в оркестру. Один момент можна було опасуватись загальної паніки. Бажаючи заспокоїти авдиторію, професор Челенджер підніс угору обидві руки, і цей рух налякав тварину. Її дивовижна шаль зненацька розгорнулася й показалася парою шкурястих крил. Хазяїн ухопив її за ноги, та було пізно. Страховисько знялося з ящика й почало кружляти по залі, витріскуючи своїми десятифутовими крилами й виповнюючи кімнату важким, смердючим духом. Вереск натовпу на галереї, що жахаючись дивився, як наближаються туди ці горящі очі, остаточно роздратував звіря. Він недалі літав швидше та швидше, стукаючись об стіни та об жирандолі. „Вікно! Бога ради зачиніть вікно!“ гукав з помосту професор Челенджер, витанцьовуючи та ламаючи в розпачі свої руки. На жаль, було запізно. Тварина підлетіла до вікна, протиснула крізь нього своє величезне тіло і зникла. Професор Челенджер, затуливши руками обличчя, упав у крісло, а публіка з полекшенням зідхнула.
Тоді… о, як його списати те, що тоді сталося?. Захват більшости і цілковите каяття меншости з'єднались в одну хвилю ентузіязму, що перекотилася всією залею, перехопилося через місця для оркестри, затопила поміст і винесла на своїй гриві чотирьох героїв. (Ловко, Мек, ловко!). Авдиторія спокутувала свою несправедливість. Всі були на ногах. Галаслива юрба оточила наших мандрівників і з запалом вітала їх. „Понесімо їх! Понесімо!“ кричала сотні голосів. В одну мить над головами натовпу піднеслися чотири постаті. Надаремно силкувалися вони звільнитися. Їх міцно тримали на почесних місцях. Та й навряд чи їм пощастило б стати на землю — так тісно було людей. „На вулицю! на вулицю!“ гукали голоси. Натовп розступився, і герої на плечах своїх найпалкіших прихильників повільно попливли до виходу. На вулиці було щось незвичайне. Коло Квінс Гола чекала не менше як стотисячна юрма. Вибух оплесків привітав чотирьох небоїв, коли вони з'явилися над головами натовпу, заливані світлом електричних ліхтарів. „Процесію! Процесію!“ вимагала юрба. І притулившись плечами один до одного, люди сунули вперед улицею Регента через Пель-Мель і Сент-Джемську вулицю до Пікаділі. Рух у центральній частині Лондона припинився. Зареєстровано багато сутичок між демонстрантами з одного боку й поліцією та шоферами таксі — з другого. Тільки геть по півночі, приставивши мандрівників до помешкання лорда Рокстона в Ольбені й проспівавши патріотичних пісень, розійшлася юрма по домах. Так скінчився один з найбільш видатних вечорів, що були в Лондоні протягом останнього часу“.
Ось що писав мій друг Мекдона, і його звіт, хоч і прикрашений трохи, треба визнати за дуже точний. Щодо інциденту з птеродактилем, то він був несподіванкою для публіки, а не для мене. Читач пригадує мою зустріч з лордом Рокстоном в його захисному криноліні. То він ішов принести професорові Челенджерові „вразьке курча“, як узивав він птеродактилів. Я розповідав також про клопіт, що його завдав нам професорів багаж, коли ми покидали плято. А якби я писав нашу поворотну подорож, я неодмінно відзначив би мороку, яку ми мали, здобуваючи зогнилу рибу для нашого неохайного компаньйона. Мовчав же я про нього досі тому, що професор Челенджер уникав розголошувати відомості про безперечний арґумент, яким він хотів в останній момент уразити своїх ворогів.
Ще одне слово про долю лондонського птеродактиля. Нічого певно сказати про нього не можна. Дві жінки розповідають, бачили, як він протягом кількох годин сидів на даху Квінс-Гола немов діявольська статуя. Наступного дня, у вечірніх газетах було вміщено повідомлення про те, що ґвардієць Прайвет Майлс кинув без дозволу свій пост коло Марльборо-Гауза і був притягнений за це до військового суду. Він свідчив, що кинув рушницю й тікав необзир, бо несподівано між місяцем і собою вздрів діявола. Це пояснення, на яке суд не вважив, має безпосередній зв'язок із поставленим нами питанням. Маємо ще одне свідчення, передане бездротовим телеграфом з пароплава Дансько-Американської лінії „Фріслянд“. Коли вони були милях у десяти від вихідного порту, над ними у південно-західньому напрямові з надзвичайною швидкістю пролетіло якесь дивне створіння, щось середнє між летючим цапом і кажаном. Якщо інстинкт і підсказав йому правильну путь додому, то не може бути сумніву, що десь у просторах Атлантики останній європейський птеродактиль знайшов свою могилу.
А Ґледіс, моя Ґледіс містичного озера, що тепер буде перейменоване на Центральне, бо мені нема чого внесмертельнювати її ім'я. Хіба я не помічав і передніш деякої черствости в її вдачі? Невже ж, навіть тоді, як мені приємно було коритися її примхам, невже ж, кажу, я не почутив, що справжнє кохання не може послати на смерть чи на небезпеку? Невже ж поза вродою обличчя не бачив я й тіні близнюка краси — себелюбства та легковажности? Любила вона геройство заради нього самого, або зза слави, що без ніяких жертов з її боку засяла б і над її головою? А, може, всі ці думки — та даремна мудрість, що завжди приходить запізно? Удар був важкий. На мить я став цинічний. Тепер, коли я пишу це, відтоді минув уже цілий тиждень, я мав коротеньку розмову з лордом Джоном і… Що ж? — зрештою могло бути й гірше.
Розкажу про все в небагатьох словах. У Саусгемптоні я не одержав ні листа, ні телеграми, і коло десятої вечора, схвильований, під'їздив до маленької вілли в Стресхемі. Була вона жива чи померла? Де мої мрії про обійми, про радісне обличчя, про похвальні слова людині, що важила своїм життям, аби задовольнити її забаганки? Я упав уже з небесних високостей і обома ногами стояв на землі. Але були обставини, що знову піднесли мене понад хмари. Я перебіг через садок, постукав молотком у двері, почув голос Ґледіс, відштовхнув здивовану покоївку і вдерся до вітальні. Вона на низенькому дзиґлику сиділа коло рояля, затінена дашком на лямпі. За три скоки я перетяв кімнату й схопив обидві її руки.
— Ґледіс! — скрикнув я. — Ґледіс!
Вона здивовано дивилася на мене. З нею сталася якась майже непомітна зміна. Вираз очей, бундючний погляд, щільно стиснуті губи — все це була новина для мене. Вона випручила свої руки.
— Що це позначає? — спитала Ґледіс.
— Ґледіс! — зойкнув я. — У чім річ, Ґледіс? Хіба ж ви не моя, Ґледіс, моя маленька Ґледіс Гангертон?
— Ні, — відповіла вона, — я Ґледіс Поте. Дозвольте представити вас моїй дружині.
Дивна штука — життя. Я меланхолійно вклонився й поручкався з маленьким, рудуватим чоловічком, що сидів у кріслі, яке нещодавно було виключно до моїх послуг. Ми привіталися й скривили досить кислі міни.
— Батько дозволив нам тимчасом жити в нього. Наше помешкання ще не готове, — пояснила Ґледіс.
— О, звичайно, — не заперечував я.
— Ви, значить, не дістали мого листа в Парі?
— Ні, я ніде не мав листа від вас.
— Шкода. Він мав з'ясувати вам усе.
— Для мене все вже ясно, — заспокоїв її я.
— Я розказала Вільямові все, — мовила Ґледіс. — У нас із ним немає секретів. Дуже шкодую, що так сталося. Але, ви ж розумієте, ваше чуття не могло бути глибоке, раз ви поїхали, залишивши мене саму. Ви не сердитесь?— О, ні. Зовсім не серджусь. А тепер мені, здається, час прощатися.
— Може, повечеряєте? — запропонував чоловічок і конфіденційним тоном додав: — Адже таке буває завжди. І має бути, скільки в нас немає многоженства. Правда? — Він по-ідіотському розсміявся.
Я був уже біля дверей, коли химерна думка спала мені в голову. Я повернувся й підійшов до свого щасливішого суперника. Той перелякано глянув на кнопку від електричного дзвінка.
— Чи не відповісте ви мені на один запит? — сказав я.
— Чому ні?
— Як ви цього досягли. Шукали ви захованих скарбів, чи відкрили північний полюс, може, вбили якого пірата, або перепливли Ляманш? Де тут сяйво романтики? Як вам пощастило добутися цього?
Чоловічок здивовано дивився на мене. На його добрячому, банальному виді лежав вираз безнадійного нерозуміння.
— Вам не здається, що ви торкаєтеся занадто інтимних питань? — пробелькотів він.
— Ну, тоді ще одне питання. Хто ви такий? Який ваш фах?
— Я — клерк в конторі адвокатів Джонсон і Мерісон, Чансері Лейн, № 41. Друга після патронів особа.
— Надобраніч! — сказав я і зник у мороці, як і личить невтішному героєві з розбитим серцем. Гнів, безсила злість і сміх кипіли в мені наче окріп у казані.
Ще одна сцена, і я закінчую. Учора ввечері ми були в лорда Джона — повечеряли й, запаливши сигари, в дружній розмові обмінювалися спогадами про недавні наші пригоди. Якось дивно було бачити всі ці добре знані обличчя в зовсім іншій обстанові. Челенджер з поблажливою ухмилкою, з набряклими повіками, з своїми задерикуватими очима і з пишною бородою сидів, випнувши свої могутні груди і про щось сперечався з Самерлі. Самерлі з своєю завждишньою люлькою між тонкими вусами й козлячою бородою гостро заперечував проти кожного Челенджерового твердження. Нарешті, там же був і наш господар. Як і завжди, спокійний, він дивився на нас холодними, блакитними очима, що в глибині їх грав вогник лукавої усмішки.
Ось у цій самій кімнаті, святині лорда Джона — під червонуватим світлом лямп і серед незліченних трофеїв — Рокстон ознаймив, що має нам щось сказати. З шухляди він видобув ящик з-під сигар і поставив його на столі перед собою.
— Може, мені слід було б поділитися з вами давніш, — промовив він, — але я хотів спершу сам розібратися в цій справі. Недоцільно збуджувати надії з тим, щоб потім їх утрачати. Та тепер це вже не надії, а факт. Пригадуєте день, коли ми з вами вперше знайшли леговище птеродактилів у болоті? Тоді ж таки я звернув увагу на особливий характер його ґрунту. Мабуть, вам вони й не впали в око, а я помітив. То була западина — вулканічного походження, вистелена синьою глиною.
Професори кивнули головою.
— Ну, в цілому світі я бачив тільки одну місцевість, де ґрунт складався з синьої глини. Це в діямантових копальнях Де Бірса коло Кімберлея. Відтоді я ніяк не міг заспокоїтись і, захистивши себе від птеродактилів кліткою, порпався там цілий день із заступом. Ось що я знайшов.
Рокстон одкрив ящик і витяг звідти тридцять чи сорок нешліхтованих камінців розміром од горошинки до каштана.— Може, ви думаєте, що я тоді ж таки мусив був сказати вам про них? Та я знав, що якість діяманту залежить не тільки від його розмірів, а й від його кольору та гущини. Отже, я привіз їх сюди і першого ж дня по приїзді відніс один до Спінка й просив одшліхтувати та визначити йому ціну.
Він видобув з кешені коробочку на пігулки, де всіма барвами вигравав найкращий діямант, який я будь-коли бачив:
— Ось результати, — додав Рокстон. — Ціна йому — мінімум двісті тисяч фунтів. Річ ясна, гроші за нього ми поділимо поміж нами. Інших пропозицій я й слухати не хочу. Ну, Челенджере, що ви зробите з вашими півсотнею тисяч?
— Якщо ви настоюєте на своєму, — відповів професор, — я влаштую приватний музей, за який мріяв завжди.
— А ви, Самерлі?
— Я кину свої лекції і віддам свій час клясифікуванню крейдяних копалин.
— А я, — сказав лорд Джон, — зорганізую експедицію та поїду познайомитись ближче з нашим симпатичним плятом. А ви, мій голубе, безперечно одружитесь?
— Тільки не зараз, — відповів я з удаваною усмішкою. — Якби ви взяли мене, я охоче поїхав би з вами.
Лорд Джон не сказав нічого, але його смаглява рука простяглася до мене.