Втрачений світ/14
| ◀ Розділ XIII. Цієї сцени я ніколи не забуду | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ XIV. То була справжня перемога |
Розділ XV. Наші очі бачили дивні дива ▶ |
|
Думаючи, ніби люди-мавпи й гадки не мають про наш притулок у кущах, ми, як незабаром виявилося, дуже помилялися. В лісі було абсолютно тихо, на деревах — жодного руху, та ми знали вже, які то хитрющі тварини і як терпляче вміють вони чекати слушного часу. Яка б доля не судилася мені в майбутньому, я певний, проте, що так близько до смерти, як того ранку, я не буду ніколи. Але треба розповісти вам усе по ряду.
Прокинулися ми виснажені хвилюваннями та вбогою їжею вчорашнього дня. Самерлі був такий слабий, що ледве тримався на ногах, але вщерть повний енергії. Порадившись, ми вирішили перечекати тут годину-другу, поснідати, що було конче потрібне, а тоді обійти круг центрального озера й добутись до печер, де мої спостереження виявили житла тубільних індіян. Здавалося, що, привівши з собою врятованих нами їхніх земляків, ми могли сподіватися на привітний прийом, а потім, виконавши дане нам доручення й розгадавши всі таємниці Мепл-Вайтової країни, зосередити всі наші розумові здібності на життєвій проблемі повернення додому. Навіть Челенджер схилявся до думки, що ми зробили все, що могли, і що тепер нашим першим обов'язком буде допоминатися поділитись нашими відкриттями з цивілізованим світом.
На дозвіллі ми мали нагоду пильніше придивитись до індіян. То були маленькі на зріст, моторні, жилаві чоловічки, з гарною побудовою тіла, з рівним чорним волоссям, перев'язаним ззаду ремінцем, і в шкурятяній фартушинці круг стегон. Безволосі обличчя їх були досить гарні й лагідні. Жваво розмовляючи якоюсь незрозумілою нам мовою, вони раз-у-раз показували один на одного й вимовляли: „Аккала“ — певно, назву свого племені. Іноді вони сплескували руками і з ненавистю та острахом позирали на ліс, вигукуючи: „Дода! Дода!“ Це слово, очевидно, позначало їхнього ворога.
— Що ви скажете про них, Челенджере? — спитав лорд Джон. — Мені ясно тільки одне: це малече перед вами, з голеним лобом, мусить бути їхній ватаг.
І справді, чоловічок тримався якось осторонь, а інші, звертаючись до нього, виявляли глибоку пошану. Він був наймолодший з-поміж них, але мав вельми гордовитий вигляд. Коли Челенджер поклав йому на голову свою здоровезну руку, чоловічок блимнув очима й одскочив од професора. Потім, притиснувши до грудей руку, він поважно випростався і кілька разів повторив: „Маретас“. Тоді професор, ані трохи не зніяковівши, вхопив за плече найближчого індіяна і, повертаючи його на всі боки, ніби манекен у клясі, заходивсь читати нам лекцію.
— Цей нарід, — гримів він, — скільки можна судити з форми їхнього черепа, лицевого куту й сили інших ознак, не можна віднести до нижчих рас людських. Навпаки — мусимо поставити їх значно вище від багатьох південно-американських племен, що їх я міг би вам назвати. Наявність їх тут аж ніяк не дається пояснити еволюцією якоїсь тубільної раси. Між людьми-мавпами й первісними тваринами — мешканцями цього плята — занадто велика різниця, і розвитися з останніх перші безперечно не могли.
— Тоді звідки ж у біса вони взялися? — спитав лорд Джон.
— Це питання безсумнівно викликало б палкі дискусії в наукових колах Европи і Америки, — одповів професор. — Я особисто додержую такої думки, — тут він випнув свої величезні груди й задерикувато озирнувся навкруги. — Я вважаю, що еволюція хребетних через місцеві умови відбувалася на пляті в своєрідний спосіб: давні представники цього типу живуть тут поруч із новітнішими формами. Отже, ми знаходимо такі сучасні створіння, як тапір — тварина з досить довгим родоводом, велетенську лань та мурахоїда, в товаристві з плазунами юрської доби. Це все — зрозуміло. Але ми маємо ще людей-мавп і оцих індіян. Як наука пояснює їхню присутність тут? Я особисто припускаю тільки одне: вони прийшли сюди зокола. В Південній Америці, імовірно, існувала порода антропоїдних мавп, що з давніх давен перемандрували сюди і з плином часу розвинулися в тип, який ми з вами бачили на власні очі. Деякі з них, — професор суворо глянув на мене, — поволі набули такої зовнішности й розмірів, що їм, будь у них трохи більше розуму, могли б заздрити й люди. Щодо індіян, то, я певний, вони з'явилися тут ще пізніше і прийшли знизу. Спонукувані голодом, а може якимись завойовниками, вони почали шукати собі нових осель. Спіткавшися на пляті з ніколи ними не баченими хижими тваринами, вони заховалися в печери, які списував наш юний друг. Але й там довелося їм витримувати напади диких тварин, а зокрема людей-мавп, що вважали їх за чужинців і провадили проти них немилосердну, жорстоку боротьбу. Ось чим пояснюється їхня нечисленність. Ну, джентльмени, зрозуміли ви тепер, чи потребуєте ще якихось додаткових пояснень?
Професор Самерлі був занадто втомлений і замість сперечатися завзято хитав головою, показуючи, що не погоджується ні з чим. Лорд Джон тільки скуйовдив свої кучері і сказав, що не може брати участи в дискусії, бо не належить ні до індіян, ні до людей-мавп. Мені випало виконати свою звичайну ролю й повернути розмову на практичний і прозаїчний шлях, завваживши, що бракує одного індіяна.
— Він пішов по воду, — пояснив Рокстон. — Ми дали йому порожню бляшанку з-під консервів. — Пішов до нашого старого таборища?
— Ні, до ручая. Це тут, під деревами. Не більше як пара сотень ярдів. Чогось тільки він забарився.
— Піду пошукати його, — сказав я, взяв рушницю й пішов у напрямі до ручайця, залишивши моїх компаньйонів за мізерним сніданком.
Ви, напевно, дивуєтеся, що, хоч і в таку близьку путь, я пішов сам. Але мусите пам'ятати, що до мавп'ячого міста було багато миль, що в своєму притулкові ми вважали себе в безпеці, і що в руках я мав рушницю. Тоді я не знав ще, наскільки лукаві та дужі ці тварюки.
Ручаєць дзюркотів десь коло мене, та через сутінь у лісі я його тільки чув. Я відійшов настільки, що мої товариші не бачили вже мене, коли під одним з дерев угледів якусь червонувату масу, і, наблизившись, упізнав у ній труп індіяна. Він лежав на боці, високо піднісши ноги, з головою, скрученою під таким кутом, що, здавалося, він дивився поверх свого власного плеча. Я скрикнув, аби попередити друзів про лиху пригоду, і, повертаючись, щоб бігти назад, спіткнувся на труп. На щастя, чи то інстиктово, чи то з переляку, а може тому, що зачув шарудіння серед листя, я глянув угору. З буйної зелені над моєю головою повільно спускалися дві довгі мускулясті руки, вкриті червоним волоссям. Ще секунда — і вони схопили б мене за горло. Я відскочив, але хоч який швидкий був цей порух, та руки були ще швидші. Дякуючи несподіваному скокові, одна з них схопила мене за шию, а друга затулила долонею обличчя. Захищаючи горло, я підніс угору обидві руки, але потужна лапа сковзнула з обличчя вниз і притиснула мої руки. Я поволі відділявся від землі й почував, що якась необорна сила скручує мені в'язи. Зомліваючи від нестерпного болю, я, проте, силкувався визволити свої руки. Згори на мене дивилося жахливе обличчя. Сині очі на ньому жевріли лютою злобою. В їхньому погляді було щось гіпнотичне. Змагатися більше я не міг. Тварина вищерила свої ікли, ще дужче стиснула мені горло і ще енергійніш почала скручувати в'язи. Кружала туману замиготіли перед моїми очима, срібні дзвоники дзвеніли мені в ухах. Десь здаля гримнув постріл. Тварина пустила мене з рук. Не пам'ятаю, як я упав на землю й остаточно знепритомнів.
Прийшовши до пам'яти, я побачив, що горілиць лежу на траві в нашому притулкові. Хтось приніс з ручайця води. Лорд Джон змочував мені голову, а Челенджер і Самерлі збентежені стояли поруч. На хвилину під машкарами науки я побачив людські почуття й на їхніх обличчях. Мене тільки струсануло від падіння, і за півгодини, не зважаючи на страшний біль у голові та шиї, я міг уже сидіти й був готовий до нових пригод.
— Вам пофортунило, мій голубе, — сказав лорд Джон. — Коли я, зачувши крик, підбіг до вас і побачив, як ви з напіводірваною головою дриґаєте ногами в повітрі, я подумав, що нас стане на одного менше. Я схибив стріляючи, але він вас випустив з рук і сам дав дропака. От якби в мене було п'ятдесят чоловіка з рушницями! Я живим духом вихаючив би з плята цю пекельну банду.
Тепер стало ясно, що люди-мавпи знайшли наш притулок і уважно стежать за нами. Удень їх ще можна було не боятися, але вночі вони, імовірно, спробують атакувати нас. Що раніш заберемось ми далі від них, то буде краще. З трьох сторін нас оточував ліс, і там ми були б як у пастці. З четвертого боку — то саме був схил до озера — росли тільки низенькі кущі, і тільки де-не-де височило між них якесь дерево. Цим шляхом два дні тому я подався в свою самотню мандрівку, і він привів би нас якраз до печери індіян. Тут лежала й наша путь.
Шкода була кидати Форт Челенджера. Там залишалися наші запаси, а головне, ми втрачали зв'язок з Замбом — єдиною ланкою між нами й околишнім світом. Проте, у нас були рушниці й значний запас патронів. Ми думали, що деякий час ми ними обійдемося, а в дальшому сподівалися незабаром повернутися й знову встановити зв'язок із негром. Він урочисто обіцяв залишатись на місці, і ми не мали сумніву, що Замбо додержить своєї обіцянки.
Зараз же по полудні ми вирушили в путь. Молодий ватаг вів перед, показуючи дорогу, але категорично відмовився нести будь-яку кладь. За ним ішли двоє індіян з нашим убогим багажем на спинах. Ми — четверо білих — з рушницями напоготові були в ар'єргарді. Коли ми відходили, в гущавині лісу ззаду нас розляглися голосні крики людей-мавп. Може, то вони раділи з нашого відходу, а може, глузували з нашої втечі. Повернувшися назад, ми бачили тільки густу завісу дерев, але оглушливе ґерґотіння свідчило, що в цій гущавині чатує на нас сила ворогів. А втім, ніяких ознак переслідування ми не помічали, а невдовзі вийшли на відкриту рівнину, поза границі їхньої влади.
Я йшов у самому хвості ар'єргарду і не міг стримати усмішки, коли кидав оком на трьох своїх компаньйонів. Невже це був препишний лорд Джон, що одного вечора сидів зо мною в Ольбені між перських килимів і картин під лямпою з червоним абажуром? А це — показний професор, що біснувався колись за письменним столом у своєму масивному кабінеті в Енмоур-Парку? І, нарешті, невже ж це могла бути сувора, поважна фігура Самерлі, яку я бачив тоді на зборах у Зоологічному інституті? Трійка найзлиденніших волоцюг з Серей-Лейна мали б не більш жалюгідний і пошарпаний вигляд. Ми, що правда, прожили на пляті тільки тиждень, але вся наша білизна й увесь одяг лишилися в таборі під скелею, а ці сім день були важкенькі для нас усіх, дарма, що я менше за інших постраждав од знайомости з мавпами. Мої приятелі загубили свої капелюхи й пов'язали голови хустками. Їхнє вбрання висіло на них лахміттям, а їхні неголені обличчя важко було впізнати. Самерлі й Челенджер кульгали, я ледве тягнув ноги після падіння. Не дивно ж наші індіяни озиралися на нас з таким подивом та острахом.
Коли ми над вечір вийшли з кущів, і перед нами простелилася дзеркальна поверхня озера, наші тубільні приятелі видали пронизливий крик і тріюмфуюче показали пальцем перед себе. Видовисько, і справді, було незвичайне. По рівній воді озера, до берега, де ми стояли, пливла ціла фльотилія пірог. Коли ми побачили їх уперше, нас розділяло кілька миль, але човни посувалися наперед з великою швидкістю і незабаром були так близько, що гребці помітили нашу групу. Зараз же на пірогах залунали крики надпориву. Індіяни позводились на ноги й почали вимахувати веслами та списами. Потім, сівши знову до роботи, вони миттю доїхали до берега, повитягали на піщані коси свої човни, кинулись до нас і з криками радости простяглися перед молодим ватажком. Ще далі з човна вийшов старий у намисті та браслеті з великих скляних бісерин і з шкірою якогось дивного звіря на плечах. Він підійшов до ватажка, ніжно обняв його і, глянувши на нас, про щось спитав. Діставши відповідь, старий почережно обняв кожного з нас, а ввесь нарід з його наказу впав перед нами ниць. Мені було ніяково бачити себе предметом такого влесливого поклоніння. Подібне почуття прочитав я й на обличчях лорда Джона та Самерлі, а Челенджер розпукнув як квітка під промінням сонця.
— Може вони й перебувають на нижчих щаблях розвитку, — мовив Челенджер, гладячи свою бороду і доброзичливо поглядаючи на індіян, — але їхнє ставлення до людей вищого порядку могло би стати за приклад для декого з найпоступовіших европейців. Просто дивно, які доцільні інстинкти має первісна людина.
Ясно було, що тубільці вирядилися на війну. В кожного з них був спис (довга тростина бамбуку з гострою кісткою на кінці), лук зо стрілами і щось ніби киюр, або камінний топірець при боці. Похмурі, люті погляди, що їх вони кидали в напрямі лісу, і зчаста повторюване слово „Дода“ не залишили ніякого сумніву щодо їхніх намірів. Очевидно, то був загін, що мав спитатися врятувати чи помститися над напасниками на сина їхнього старого ватага. Всі вояки зійшли на нараду, а ми тимчасом сиділи на базальтовій скелі й стежили за ними. Спершу виступили двоє чи троє воїнів, а потім виголосив велику промову наш молодий приятель. Він говорив із таким піднесенням і з такими проречистими жестами та мінами, що ми зрозуміли її так, немов були обізнані з їхньою мовою.
— Яка нам рація повертатися? — казав він. — Рано чи пізно це має статися. Ваших товаришів замордовано. Що з того, що я повернувся живий? Ті, інші, загинули. Ми завжди перебуваємо під загрозою нового нападу. Тепер нас багато. Ці чудні люди, — він показав на нас, — нам друзі. Вони — великі воїни й ненавидять людей-мавп не менше як і ми. Вони, — показав юнак на небо, — керують громом і блискавкою. Коли ще буде в нас така нагода? Вперед! Ми або помремо, або, принаймні в дальшому, житимемо спокійно. Хіба ж не сором буде повернутись до наших жінок, нічого не зробивши?
Маленькі червоні вояки уважно слухали промовця, а коли він скінчив, ухвально закричали, вимахуючи своєю примітивною зброєю. Старий ватаг підійшов до нас, показав на ліс і поставив кілька запитань. Лорд Джон на мигах попросив його заждати.
— Ну, яка ваша думка? — спитав він нас. — Я особисто хотів би сплатити деякі борги тим мавпам. Думаю, що коли врешті решт ми вичистимо від них землю, земля нічого не втратить. Я іду з цими червоношкірими куцанами і спробую допомогти їм. Що скажете ви, мій голубе?
— Я, звичайно, теж піду з вами.
— А ви, Челенджере?
— Я — ваш товариш.
— А ви, Самерлі?
— Ми, здається, дуже відхиляємось від первісної нашої задачі, лорде Джоне. Запевняю вас, покидаючи свою катетру в Лондоні, я менш за все думав, що мені доведеться командувати загоном дикунів і воювати з ним антропоїдних мавп.
— Ось як ми зледащіли, — усміхнувся Рокстон. — Та нічого не вдієш. Який же ваш рішенець?
— Справа нібито досить небезпечна, — висував Самерлі останні арґументи, — але як ви всі йдете, то не можу ж я залишися сам.
— Гаразд! — мовив лорд Джон і, повернувшися до вагата, хитнув на знак згоди головою й поплескав по своїй рушниці. Старий стиснув нам усім руки, а його військо загалакало ще голосніш. Було вже запізно, щоб вирушати того ж таки вечора, і індіяни отаборилися на березі. Скрізь запалали огнища. Кілька чоловіка пішли в хащі й повернулися, женучи перед собою молодого ігуанодона. Як і в решти його родичів, у тварини була асфальтова печатка на плечі. Один із тубільців з виглядом власника підійшов до ігуанодона і дав дозвіл убити його. Тілько тоді зрозуміли ми, що ці величезні істоти правили тут за худобу, і що асфальтові плями, які так заінтригували нас, були просто тавро, спеціяльна познака того чи іншого хазяїна. Безпорадні, дурні травоїдні, з великим тілом і манюсіньким мозком вони корилися навіть дитині. За кільки хвилин величезну тварину було вже порізано, і куски м'яса її смажилися над багаттям разом із уловленими в озері великими ганоїдними рибами.
Самерлі ліг на пісок і зараз же заснув, а ми пішли поблукати круг озера, щоб якнайближче познайомитися з цією дивною країною. Двічі ми бачили ями з синьою глиною, як у болоті птеродактилів. То були давні поклади вулканічного походження, що чомусь надзвичайно цікавили лорда Джона. Челенджерову увагу взяв на себе грязевий гейзер, що вирував і клекотів. На його поверхні раз-по-раз з'являлися й тріскались виповнені якимось газом бульбашки. Професор сунув у гейзер порожню всередині комишину і, наче школяр який, скрикнув у захваті, коли, піднісши запаленого сірника до верхнього кінця її, викликав маленький вибух і язичок голубого полум'я. Та ще більше зрадів він, побачивши, як затулена клаптиком шкіри комишина, виповнившися газом, злетіла вгору.
— Пальний газ, значно лекший ніж повітря. Можу з певністю сказати, що в ньому єсть значна кількість вільного водню. Ресурси старого Челенджера, мій юний друже, далеко не вичерпані. Я покажу вам ще, як великий розум примушує коритися собі всю природу. — Його, очевидно, поривало поділитися з нами якоюсь таємницею, та він стримався.
На суходолі не було нічого інтересного, зате в озері ми бачили дивні речі. Сила люду й шум, що його ми зняли, наполохав усе живуще, і лише кільки птеродактилів шугали над нашими головами, виглядаючи падло собі на поживу. Зовсім не те було в зафарбленій у рожевий колір воді центрального озера. Воно кипіло дивовижним життям. Величезні аспідно-сірі спини з високими, зубчастими плавцями, виринали з води і, майнувши сріблятим блиском, знову занурювались у озеро. На мілинах і косах аж кишіло чудернацьких плазовитих істот, гігантських черепах та якихось дивних створінь з чорною лиснючою шкірою, що нагадували движучі циновки. Тут і там з-під води витикалися виткі гадючі шиї наче з комірцем із шумовиння і, залишаючи по собі довгий слід, ґраціозно, як лебеді, краяли поверхню озера. Коли одна з цих тварин виповзла на берег, то Челенджер з Самерлі, що прилучився до нас, уздрівши її тулуб у формі бути і величезні плавці ззаду шиї, вибухнули дуєтом захоплення та подиву.— Плезіозавр! Солодководий плезіозавр! — репетував Самерлі. — Чи думав я колись, що побачу його? З усіх зоологів, любий Челенджере, лише нам судилося таке щастя.
Тільки як зайшла ніч, і в мороці жевріли самі огнища індіян, пощастило нам одтягти професорів од розкошів цього споконвічного озера. Але й лежачи вже на березі, ми довго чули форкання тварин, що жили в ньому.
Світанком увесь табор був уже на ногах, а ще за годину ми подались у нашу незабутню експедицію. Я завжди мріяв стати колись військовим кореспондентом. Чи міг я думати, що мені доведеться списувати таку дику компанію? Ось вам перша моя реляція з бойовища.
Вночі наша армія дістала підмогу. До неї приєднався свіжий загін тубільців з печер, і ми вирушили в кількості чотирьох або п'ятисот небоїв. Попереду йшли розвідники, а за ними тісною колоною сунули головні сили. Дійшовши до лісу, індіяни вишикувались у дві довгі лави списарів та лучників. Рокстон і Самерлі стали на правому крилі, ми з Челенджерем — на лівому. То було військо камінної доби, і серед нього опинилися ми зі своїми найсучаснішими рушницями.
Чекати ворога довелося недовго. На узліссі розлігся дикий крик, і цілий табун мавп-людей, з каменюками та ломаками, кинувся до центру бойової лінії індіян. То був сміливий, але нерозважливий вчинок, бо клишоногі, вайлуваті мавпи спотикалися та зупинялися на рівній галявині, а їхні суперники були моторні наче кішки. Жаско було дивитися, як люті тварини, запінившись і виблискуючи очима, вимахували своїми ломаками. Але верткі індіяни вислизали з-під ударів і засипали ворога дощем стріл, що в'їдалися в грубу шкіру ворога. Повз мене, виючи з нестерпного болю, пробігла здоровезна мавпа. Між ребер і в грудях у неї стричало більше як дванадцять стріл. З жалощів я послав кулю їй у голову, і звірюка впала на землю. То був єдиний постріл, бо атаковано тільки центр бойової лінії, і індіяни не потребували нашої допомоги. Навряд чи хоч один з напасників урятувався.
Але справа пішла на гірше, скоро ми ступили в ліс. Годину, а, може, й більше, точилася запекла бійка, і один час нам було дуже скрутно. Сплигуючи з дерев, мавпи своїми ломаками трощили черепа трьом-чотирьом індіянам раніш як ті встигали піднести списа. Жахливі вдари нищили все, на що вони падали. Один з них побив на гамуз рушницю Самерлі і, напевно, розхряпав би йому голову, якби якийсь індіян не ввігнав мавпі списа в саме серце. Інші мавпи, сидячи на дереві, жбурляли в нас каміння і важучі колоди. Був момент, коли індіяни почали піддаватись, і тільки дякуючи нашим рушницям не пішли втеком. Підбадьорені від старого ватага, вони знову з таким завзяттям атакували свого ворога, що люди-мавпи не витримали й почали відступати. Самерлі був обеззброєний, зате я стріляв за двох. З противного флангу доносилась безперестанна тріскотня рушниць наших друзів. Раптом у лавах мавп зчинилася паніка. Виючи та скиглячи, величезні створіння порснули врозтіч. Вони бігли необзир, нестямно дралися крізь хащі, а наші спільники, в хижому захваті, гналися слідком за ними. То була помста за образи, вчинені незлічимій низці поколінь, за всі жорстокості ближчих часів, за всі переслідування й немилосердне поводження. Людина нарешті перемогла й поставила звіря на відповідне місце. Хоч як швидко тікали мавпи, та їхні вороги були жвавіші. В темному лісі лунали розпачливі зойки, важко гупали на землю стягувані з дерев тіла, свистіли стріли.Я збирався піти пошукати своїх, коли вгледів лорда Джона з Челенджером, що наближались до нас.
— Готово, — мовив Рокстон. — Я думаю, нехай уже вони кінчають тепер сами. Мабуть, ми будемо краще спати, як будемо менше бачити.
Очі Челенджерові сяли захопленням.
— Ми мали щастя, — він напиндючився наче гиндик, — ми мали щастя бути свідками одного з боїв, найвизначніших в історії людства; одного з тих боїв, що на довгий час визначають долю цілого світу. І справді, друзі мої, що трапляється, коли один нарід підкорить собі інший? Та нічого. Наслідків ніяких. Але ті бійки до загину, що відбувалися між печерною людиною й слонами або тиграми, мали як наслідок запанування людини. То були справжні завоювання, справжні перемоги. Нам судилося бачити один з таких боїв і навіть брати в ньому вирішальну участь. Тепер на цьому пляті майбутнє належить людині.
Проходячи лісом ми скрізь надибували трупи мавп, простромлені списами або стрілами. Там і тут поодинокі купки мертвих індіян показували місце, де дорого продав своє життя антропоїд. Спереду лунали ще крики й голосіння, визначаючи напрям, в якому йшло переслідування. Люди-мавпи відступили до свого міста, востаннє спиталися вчинити там опір, були знову розбиті, і ми пристигли саме в пору, щоб бачити фінал. На ту площадку на краї плята, де два дні тому стояли мої друзі, виволокли коло ста самців, що лишилися ще живі. Коли ми підходили, індіяни оточували своїх бранців півколом списарів, і за хвилину все було скінчено. Тридцять чи сорок мавп убито тут же. Решту скинули в кручу. Голосячи та лементуючи, полетіли вони вниз, як колись літали їхні бранці, і бамбук пронизав їхні тіла. Як казав Челенджер, в Країні Мепла Вайта назавжди запанувала людина. Самців було знищено, мавп'яче місто — зруйновано, самиць та малят узято в полон, і безвічному суперництву покладено край.
Для нас ця перемога буда дуже корисна. Ми дістали змогу відвідати свій табір і взяти наші запаси. Ми спромоглися знову встановити зв'язок із Замбом, наляканим видовиськом лавини мавп'ячих тіл, що ринула з плята.
— Тікайте, маси, тікайте! — гукав він, тремтячи з голови до п'ят. — Нечистий, певно, забирає вас, коли ви залишаєтесь.
— Голос здорового розуму, — упевнено зауважив Самерлі. — Ми мали досить пригод, що зовсім не пасують ні до нашої вдачі, ні до нашого становища. Я нагадаю вам ваші власні слова, Челенджере. Віднині всі свої сили мусимо віддати, щоб викараскатись з цієї жахної країни і повернутись до цивілізації.