Верховина і інші оповідання/Ласка

Верховина і інші оповідання
Марко Черемшина
Ласка
Краків: Українське видавництво, 1940
Ласка

На темнім судовім коридорі збився, як вівці, гурток мужиків, обтерханих[1] весагами й нараджувався, що їм діяти.

Одні піддавали гадку, чи не пійти їм поскаржитися до судового старости, а другі зараз відганяли цю гадку, бо знали, що староста має люту кров і як узрить у дверях своєї канцелярії мужика, то у тім моменті гукає на возьних, а тоді возьні кидаються на чоловіка як вовки й виводять його надвір, але при тім виводі сягають під киптар і під байбарак[2] та й рахують зебро, аби більше не вертався, та й аби усьому хрещеному мирові відраджував такої докучливости.

Були ґазди, що радили пійти до ключника до хати й там розложитися табором та й нікого не просити, ані перед ніким не жалітися, але й ця рада швидко гибла, бо практиковані бадіки махали на неї руками й доказували на-допевне, що така робота нічого не варта й ніде не пишеться.

Ще одні радили пійти ще раз до директора Ржондзіцкого й просити його ще раз, аби мав над людьми обачіння, аби не збавляв їх весни божої та й великодня.

Але й цю пораду заплювали мужики слиною.

Низенький і як скрипка сухенький бадіка з тварю як камінна, жовтава плитка, тручає шапку назад і бючися кулаком по чолі, заявляє, що мужик є завше дурний і тому мусить радитися мудрішого й тому повинні вони всі пійти до адвоката та й покласти, що заправить, і запитати його, що мають робити.

Та як він сказав і ударив палицею по долівці — то всі бадіки йому притакнули і справилися за ним до канцелярії адвоката.

На дворі грає марець.

Звівається вітрець і то заслонює, то відслонює сонечко. Бадіки чаляють своїми корзаками по грузькій улиці й радіють, що із зими робиться каша, а в їх надією помальовані очі зазирають руді та лисі, гей обголені хребти гір і пригадують їм, що десь за третіми горами йде в цей край весна, яка потребує їх сили й роботи.

Гірськими засколобинами[3] біліють ще сніги, але вже запорошені, вже не такі студені, вже від погляду сонця гинуть, вже не будуть морозити дітей у колисці, маржину в колешні, рубачів бутинами[4], ґаздів у дорозі, птаху на смереці, кленів[5] у воді.

Тоті розварені сніги леда день спливуть у бистрець[6] і втечуть у море, а на їх місці зазеленіють левади й луки, та й прикличуть зозулю, аби бадіків щастям дурила.

Але ще не знати, де тота зозуля бадіків застане, звідки вона їх буде закликати, аби йшли весну веснувати.

Цим бадіки найдужче зажурені.


Адвокат добре обдивився, розпитав бадіків, якої ради шукають, розперся у кріслі і сховав свою платню до шухляди.

— Ви, каже, ґазди такі дурні, як оті вівці ваші, що ви їх доїте і вовну з них собі обстригаєте, а вони голі й голодні бігаються за вами услід і ще блеють за вами.

— Ми люди робітні, пане, ми весни шкодуємо.

— То вам весна принесе, коли у вас землі обмаль?

— Станемо дес у дворі на роботу, але весни не змарнуємо.

— Двори мають своїх, вами не требують.

— То будемо у долівських ґаздів спілки брати.

— То такі самі голаки, як ви.

— То підемо на трачки[7] робити.

— А як і там не приймуть?

— Буде, як Біг дасть, але не в неволі.

— А ваші бесаги від чого так попухнули?

— То ми вовни набрали, бо хочемо там прьисти, аби нам не навтємлювалоси.

— Ей, хлопи, хлопи…

Низенький бадіка звертає адвокатові увагу, аби залишив цю бесіду:

— Ми не тому до вас прийшли, аби ви нам покривлювалися, лиш аби-сте нас вислухали, та й помогли у нашій біді. Ви наш, а ми ваші. Ми прийшли до вас, аби від вас дізнатиси, чито є директорова повинність, чи його ласка, аби він нас сегодни приймив.

Адвокат поклав жовте олівце на чоло і подумавши відрік:

— То його ласка, бо таких, як ви, є багато.

Низенький бадіка кладе перед адвоката друге питання:

— А єк тото ласка, то по кілько то нас має коштувати?

Адвокат знов підпер чоло рукою і нахмурений надумався, а опісля вирішив:

— Дасте йому кожний по пятці.

Бадіки ойкнули.

Низенький бадіка кладе перед адвоката третє питання:

— Але ви самі з ним поговорите?

— Та що маю з вами робити?

І бадіки обтулювали адвоката медовими словами, щоби лишень ішов з ними, щоби квапився.

— Та чого вам туди квапитися?

— Аби нам нинішний день рахувавси.

— А гроші маєте?

— Шос маємо, а шос по дорозі у Майорка собі уфатимо.

Адвокат неначе картаючи себе за те, що на хвильку забувся й сам собі відмовляв та знеохочував клієнтів, змінив швидко свій погляд і плоскаючи по плечу низенького бадіку, безпечив, що він з директором Ржондзіцким добре собі заходить і хоч справа бадіків є тяжка, він її поведе так, аби було добре.

Бадіки ловили його за слово й підганяли:

— Веди, веди нас, любий панчіку, так, аби було добре, аби-х ті згадували, аби-сми других ґа́здів до тебе справлєли.

І пішли.


Пан директор Ржондзіцкий колишеться, як бочівка коридором, а коли заздрів адвоката з бадіками, швидко зайшов до своєї канцелярії й луснув за собою дверми так, аж ввесь суд здригнувся.

Бадіки вгадували, що директор тому такий лютий, що тепер адвокатові не зможе вже відмовитись і не посміє гаркати на нього так, як гаркнув був на них, коли за себе його покірно просили.

Лоскіт пішов темним коридором і заглушив поздоровлення, яке адвокат вислав за директором.

Бадіки лишилися під дверми, а їх правний заступець, усміхаючись, увійшов у директорську канцелярію.

Чути бесіду, чути сміх, а відтак хвилька тиші.

— Справа є дуже тяжка, бо є переповнення, бо таких, як ви, є багато, а всім не можна догодити, бо місця нема. Але я бачу, що директор радби мені пійти на руку і зробити тоту ласку, аби ви дурно домів не вертали — але цієї ночі такса пішла вгору, бо хлопів налізло як трави та листу.

Бадіки споважніли.

— Ба, чу дуже підскочила?

— Вже удвоє.

— Преч-би-си казало!

— І то ще не похочує!

— Варе?

— Клянуся на свої діти!

— Лишіт, ми вам віримо!

— Бо то, знаєте, кожний хоче жити…

— Знаємо, пане, ще й єк знаємо!

— Та й знаєте, панове ґазди, що тото властиво не вільно…

— А ви до чого пан?

— Я до параґрафів.

— Ей, говоріт свеї, шо нам не вілно, то вам таки вілно.

— Ні, і мені того не вільно, бо я ваш чоловік. Але ви зложіть між собою по десяточці оцему низенькому ґазді до рук, а я зараз навчу, як він має ці гроші давати.

Бадіки обернулися на-бік і стали шпортати пальцями у своїх ременях, а їх заступник узяв низенького бадіку попід паху набік і пошепки учив його, що треба робити.

А як адвокат, огляючися назад себе, скінчив свою науки і прощався з бадіками, то у жмені низенького бадіки узбиралося дванадцять десяточок і всім бадікам засвітилися очі, коли за низеньким своїм товаришем входили у директорську канцелярію, а директор, похилений над столиком, щось собі писав і не вигоняв їх з порога.

Низенький бадіка підійшов до директора і, кладучи зібрані гроші на стіл, повістував, що вони ті гроші найшли у суді на підлозі і їх підоймили та й віддають там, де вони належуть.

Директор не звертає на це уваги й пише дальше, а бадіки почали покашлювати й підганяти очима свого низенького товариша, щоби все сказав.

Низенький бадіка укладається як до Отченашу і зачинає від самого початку:

— Будьте нам забашні, директорю наш панцкий, презусе[8] наш дорогенький!

— Спадайте на рани, не збавляйте нас божої весни й прийміт нас до того смучого криміналу, най ми цими слотами та фуфелами[9] свою кару відбудемо, заки земля божя осушитси та й нагрієси.

Директор наче прокинувся з просоння.

— Ах, то ви?

— Ми самі, панчіку пишний та й файний!

— Ви до арешту, так?

— Ой так, комісарію наш годний!

— Ви ще за тото віче, правда?

— За віче, за віче, любчіку наш любий!

— По кілько ви тоді зафасували?

— По місяцеви, добрітко наша добра!

— Та й вам доконче тепер?

— Єкби ваша ласка, панчіку ґречний!

— Кортить вас дома паску їсти?

— Світе[10] панцке слово!

— Але я казав вам, що там глітно, нема де шпильки опустити.

— Межи людьми і ми примістимося, ек ваша ласка.

Директор впорядкував свої акти, понакривав їх дощечками, притиснув камінцями і, відхиливши двері, щось крикнув, а до канцелярії вбіг ключник, ключами подзвенькуючи.

— Спиши мені їх і бери тобі цю свіжу марфу[11]!

Бадіки відходячи в тюрму, топилися під директорською ласкою, як той мартовий сніг на горах:

— Аби-сте, панчіку, прожили!

— Аби-сте тривали!

— Аби-сте нарік діждали!

— Аби вас, панчіку, Госпідь милосерний укрив своєв небеснов ласков!…


——————

  1. Обтерханий — навантажиний.
  2. Байбарак — коротка сукняна одежа з рукавами.
  3. Засколобина — заглублення на узбіччю гори.
  4. Бутин — ліс призначений на зруб.
  5. Клен, клень — рід риби.
  6. Бистрець — потік.
  7. Трачка — тартак.
  8. Презус (тут поль.) — президент, предсідник.
  9. Фуфели — метелиця.
  10. Світе — святе.
  11. Марфа — крам, добро.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Польщі закінчився до 1 січня 1998 року, оскільки авторське право у Польщі закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1927 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.