Верховина і інші оповідання/На Купала — на Івана
| ◀ Ласка | Верховина і інші оповідання На Купала — на Івана |
Коляда ▶ |
|
Хоть Купало, хоть Лопушник, але це є справедливий Іван.
Відьми в ночі на раду скликає, мушками світить перед русалками, рікою вінки долів пускає, лісами любість підкидає.
Та й полонинами 'д ґаздам присідається.
Нашіптує Іванові Шепитарюкові у стаї при ватрі на полонинці на волоськім боці.
— Зійди-ко, тезку, на ляцкий бік у село ід своїй ґаздини, бо тот ревізор білявенький не годен через ню ні спати, ні їсти!
Шепитарюк не похочує маржину на маржита лишати:
— Єк вона ґаздиня, то ревізорови хати не відтворит, а єк вона ніхтолиця[1], то єї я не всокочу[2].
Але святий швидко перебиває:
— Не сокоти, брате, жінки та й збудешси єї молодої. — Пташка паруєси з пташков, мушка з мушков, рибка з рибков, самець у лісі із самичков, а ти шлюбну жінку лишив саму на подушках під джергами та й лінуєшси єї у таке велике свято відознати[3]? Спамятайси, тезку, і сідлай коня та перебіжи нічма Черемош, єк ревізори муть спати, та й розвеселиш молоду жінку і мені завтра покладеш свічку на вівтарі.
— Молодиця Мочернакового роду, чей не подивитси на лєнку, чей не осоромит роду. У неї робота жде на роботу, нема коли пустим требувати. Та й коби хоть образ, а то кривоустий!
„Але той ревізор не з-добра наймив собі на найближчім ґруни хату, не з-добра вечерами на гармонії грає.
„Грай собі, зайдею[4], фартушанкам[5] своїм, а моя ґаздиня твої гри не чує. А ти шо против неї?
„Та-же у неї цвіт у личку горит, а ти єк надута кишка.
„На твою кушкату, закривлену тварь ке кине, голубим оком моя Марічка, не покладе своєї весни під твоїми грузькими обцасами.
|
„То годна та дужя та красна у мене ґаздиня, то душа моя.
|
„Насипаю я у кіш на-раз мливо, а вона підсміхаєси.
— Не разуйте, Йванку, лиш питлюйте, брачіку, бо ваші гості разового хлібця в рот не возмут…
— Єкі гості? — питаю, а вона вже відрікає:
— Ніби ви не знаєте, таже тот присадковатий ревізор кривоустий, тот Збишко Пришковский, шо за вашою ґаздинею пропадає.
— Тот теребилюлька[6] від граничарів[7]?
— Той-той зеленюк із Попадюкового ґруня.
— А єк же він пропадає?
— Каже, шо навіть аби угинув, то відбере вам вашу ґаздиню.
— Та ж то не квітку урвати!
— А такий бараба того питає?
— А я де?
— Ви, Йванку, граєте полонинами та зимарьками на волоскім боці, а зеленюк попід вікна: добрийдень душко!
— А ви тото чули?
— Ей-га, чи лишень тото? Ти — каже він, — молодичко, зриваєш мені очі, ріжеш моє серце. У чім, — каже — красна квітко, та личко своє іскупала, шо воно мене з розуму ізводит? Увес широкий та довгий край, — каже — я перезнав, переслідкував, а такої не надибав. Ой возьму я тебе, — каже — файна квітко, та й у свій рідний край пересажу, шоби ти там межи Прушковскими цвила їм і мені на славу!…
— А моя шо йому відповіла?
— У личко червоніла і сміяласи.
|
„Дес та смучя мельничка серед села сидит та й усе чує, та й знає”.
|
Іванів вівчар Дмитро приніс овечий подій у стаю і божився, що зараз дістане від свого ґазди тютюну повну люльку, бо має йому щось важне сказати.
Шепитарюк став його про тоту важніть допитуватись, але вівчар не пускав з себе пари, доки не учув у жмені маркотку[8]. Тоді розповів він ґазді, що у явірнику здибав його тот низький, кривоустий зеленюк-ревізор і казав ґазді переказати, що його ґаздиня робить завтра за його дєдю обід і хоче, аби її ґазда цієї ночі збіг у село до хати. Та й казав, аби ґазда переходив хітарь[9] Копилашевим плаєм, а він сам там буде на варті і ґазду миром перепустить через Черемош.
Шепетарюк ніби сварив вівчаря за то-то, що його здурив і за-дурно вигулив[10] жменю тютюну, але в середині був вдоволений, бо під вагою тої новини рішився поїхати конем до своєї ґаздині і відсвяткувати свого та й дядевого патрона обідом і помиками за дєдеву душу, аби дєдя і сього року знав на тім світі, що доброго сина та добру невістку лишив у своїм дворі, на талані своїм.
Однако шос мене отік спирає, але я таки збіжу долів, а ти, Митрику, пантруй ватри і трембіти!
І Шепитерюк осідлав коня, напертав скоромою[11] у бесагах і пропав у Копилашевім плаю…
|
|
Ніч срібна, найсрібніша.
Місяць везе у срібній чайці голого Купала-Івана над Ґорґанами[12], а зорі прижмурились із стиду й у ліси порозбігалися боками.
Небо гей на морі піна.
А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори.
А з того неба Купало любість по землі сіє…
А де тота любість упаде, там білий вогонь з землі виростає.
А затим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює.
Бо любість одно крило біле, а друге темне має.
А як той вогонь забрив у Черемош, тоді чорна тінь із берега йому межи-очі з дубельтівки плюнула.
|
Луснув стріл у зорі, погас вогонь у броді, розбігся смертельний гомін лісами.
|
|
|
|
Купало на небі обізрівся і золотим пером записав котрусь душу усвої книги.
|
|
|
Як оком кліпнути, нетлінні нявки[13] урвали танець над рікою, а чугайстир[14] шпурнув арідникові[15] плитою у його чорні ребра.
Черемош ударив скоками у скали, а скали застогнали…
Ліси похитали головами і згійкали на тоту чорну тінь, що з берега стрілом найсрібнішу ніч прострілила…
Хоть Купало, хоть Лопушник, але це є справедливий Іван.
Бере та й сонцем зарінки сушить. Лісами холоди віником вимітає, у деревині соки переварює, запахами в перекотах дише.
Муху роями на сонце випускає, маржину у зелену ліщину загонить, бджілку на солодкі меди веде.
Птахам яєчка у гніздах вигріває, дівчатам ягоди у кошелі мече, дітвору грибами в росу гулить, зіллю силу дає, папоротин квіт збирає.
Мисливцям звір множить, орлам зайчинів на конюшинці показує, рибарикам рибку підкидає.
Полонинами молока в бербениці наливає, скором пряче ід — Петрі.
Скали розпікає, гаддя на камінню гріє.
Барабульку та й кукурудзку з землі за чівку на сонце витягає.
Вітри в печерах запирає, аби світ був тихий та запашний та ясний.
Бере та й дівчатам личко красить, молодицям в очі принаду насипає, аби були гожі, як Шепитарюкова ґаздиня — тота, що зеленого ревізора з розуму ізводить.
Тота, що очима потинає…
В церкві жінки Іванів вівтарь зіллями убирають гей до шлюбу:
— Гей, Іванчіку божий, Іванчіку чорно-бривий, роздай діти межи молодиці, аби-с мав шо ерстити, аби-с мав де у кумах бувати!
Лиш Шепитарючки тут не видко. Віді вона святим не требує, бо пишна та красна над усю челядь.
Але перед Івановим вівтарем горить Шепитарюччина свічка, а вона сама ходить ід ґаздам і ґаздиням і шепотом запрошує їх чемними словами на обід за душу чоловічого дєді. Навіть панотець прошений. Будуть ґазди і ґаздині харчувати, будуть за панотцем молитви відмовляти. Буде покійникові душя радуватися…
А святий Іван межи челяддю та межи свічками упріває.А панотець, що́ приязно службу править — що́ красно говорить:
— Дивіться, — каже — люди: сонечко пражить землю та й випражує з неї ягідку і рожу, а з тебе, хлопе, не годно випражити навіть вужевки. Але не тоту вужевку, що ліси[16] і дараби вяже, але тоту вужевку, що усіх хлопів у один нарід вяже!
— Най-же цес нарід каїться, най свою Україну шанує!
— Най хлоп — хлопа трима́ється, най свою віру держить.
— Най молиться за всіх Іванів, що за цю землю зі світа пішли!
Нарід їсть панотцеві слова і росте високо.
Та лишень закінчив панотець боже слово, а церква заметушилася.
Став мир до дверей пхатися, стали люди виходити, бо пішла погана чутка, що до трупарні коло церкви привезли шандарі мерця пороти.
Нарід глотиться, а шандарі кольбами у груди.
— Ба кого ви, паничіки, в трупарни поклали?
Шандарі здвигають плечима.
Але челядь прилипла до стін і через шпари розпізнала:
— Та же то тварь Шепитарюкова!
— Ба варе котрого?
— Івана Іванового.— Цего, шо напротив Паладюкового ґруня.
— Того самого!
А Шепитарючка як тото почула, та як не заверещить, аж трупарня здриглася:
— То його убив ревізор кривоустий!
— Брешеш, жінко, — боронили шандарі.
— Бігме, кривоустий, ґазду мені стратив?
Та й скочила понад кольби до трупарні, як громом підкинена.
Трупарня із жалю тріскає. А нарід ломить собі голову і руки.
Вийшов панотець з церкви, а шандарі його хап попід пахи та й просто до міста.
— Та за шо нам панотця берето?
— За його казання!
— А того, шо ґазду убив, на суд не ведете?
— Вам засій від того, пся кров, собача!…
——————
- ↑ Ніхтолиця — лиха жінка.
- ↑ Всокотити — встерегти.
- ↑ Відознати — відвідати.
- ↑ Зайдей — зайда, зайшлий.
- ↑ Фартушанка — міщанка (іронічно).
- ↑ Теребилюлька — непотріб.
- ↑ Граничар — граничний сторож.
- ↑ Маркотка — махорка, рід тютюну.
- ↑ Хітарь, хитарь — границя.
- ↑ Вигулити — видобути.
- ↑ Скорома — молоко.
- ↑ Ґорґани — 1. подовгуваті хребти гір, Ч. 2. звали каменюк, що лежать на верхах гір.
- ↑ Нявка — мавка, лісова русалка.
- ↑ Чугайстир — лісовий дух
- ↑ Арідник — чорт.
- ↑ Ліса — пліт.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|