Верховина і інші оповідання/Писанки

by Марко Черемшина

◀ Верховина

Верховина і інші оповідання Марко Черемшина Писанки

Ласка ▶

Краків: Українське видавництво, 1940

Писанки

Роман Мокан з верхів, голова читальні у Рогізні, виходив у живний четвер^[1] зі судової залі розправ дуже приголомшений і розболений.

Найдужче топили його шандарі, а за шандарями злісний, а за злісним війт, а за війтом таки його свідки.

— То ці вороги тановлят^[2] мене у бульбону^[3], а мого адвоката занімило.

Свідки обступили і потішають його, що рік не вік, перейде йому в криміналі скоріше ніж на війні, а жінкою та дітьми не має журитися, бо люди будуть їм помагати.

Ця розрада тільки ще більше лютила Мокана.

— Аби-сте по тій правді здорові були, по якій говорите — думав він собі. — Ой, люди поможуть, єк ці свідки помогли. Питає суд: Ци чув ти, бадіку, єк Мокан говорив на вашім вічу проти панів та й проти паничів? А такий баран каже оден за другим: не чув. Питає адвокат: а може ти, бадіку, чув все, що Мокан говорив і може чув-єс, шо він не говорив нічого лихого на панів і паничів? А свідок знов свеї: не чув! А я ціх глухманів три дні з гір до міста звозив, і три дні годую тут, гей волів. А він мені тепер каже, шо люди моїй ґаздині та й моїм дітям поможут. Не питают мого криміналу, але заговорюют мене, абих їх вів до Муська на горівку та на буженицю^[4]. Кров пили би собі ізза нігтів оці облесники ненаїсні.

Високий гей бузьок свідок з бесагами на плечах спльовує зпід чорних вусів і шепче йому до вуха:

— Романку, братчіку, ми в жмені тепер, їх право, а наш кримінал.

Сухотварий, маленький свідок засвітив зпід великої баранячої шапки зеленими очима і, накривши долонею уста від сторони патролюючих жовнірів, кляв зичливо:

— Най їм твій кримінарь віпадне на їх талані!..

Лицатий і кушкатий^[5] свідок штовхає Романа з боку і безпечить:

— Спаде і на них смучя година.

Кругленький як булочка свідок поправляє собі шовкову шириньку на кругленький шиї, а другою рукою обіймає Романів стан і дивується:

— А я, хло', заложивси з Митром Поненюковим, шо ти виштрикнеш^[6] та й шо з того, програв заліжку^[7]!

А тоті свідки, що йшли подалеки, вгадували, що Мокана зженуть вороги зі світа у криміналі, аби більше не вступався за селом. Зпоміж цих свідків оброслий, чорнолиций Оласій наближується також до Мокана і хвалить його:

— Панцкий маєш розум, шо-с упросивси на місяць весну звеснувати, а відтак вже панцка воля!

Ще дальше позаду йшли свідки боязливі, які зострахи перед злісним свідчили на два боки і потакували так прокураторові, як також оборонцеві, а приперті до чола, толкувалися, що стояли оподалік і добре не чули, що Мокан говорив, але божилися, що він не мовчав. Вони й тепер глипають то навперед себе на Мокана, то обзираються за жандармами, наче хотіли б впевнитись, хто їх заведе до шинку на полуденок.

А Мокан кається гірко думками:

— Коби я тоту катушю^[8] ше пересидів, то абих-х видів, шо хлопа ріжуть як вепря, то не обізвуси, бігме ні, ше буду кричати: келюхи^[9] з него сотайте^[10], посічіт 'го на дрібні кусні, бо правду каже злісний, шо хлоп добрий лиш печений і солений… Таким цапам траба України? Смоли їм у горло, ше й обухом у голову. Ти сироти за нього жінку та діти, а він з тебе кров хоче пити. То нарід? То гаддє сорокате!

Ті Романові кудлаті думки поплескав разом з головою його сивенький довгоногий адвокат, що подогонив його, протиснувся проміж свідків і вмовляв у нього, що має велике щастя, що дістав тільки рік криміналу, бо за таку провину параґраф пише найменше пять літ тюрми.

Коли Роман на це нічого не відповідав, адвокат був певний, що він вірить тому свому щастю і, кладучи йому руку під паху, допоминався:

— Треба буде мені ще соточку доплатити, бо самі видите, що я собі коло вас три дні збавив, а кара маленька!

Свідки посміхнулися з маленької кари, а адвокат відповів усмішкою і подався у бік.

Виглядав як підпилений ясінь.

Його подовгаста твар викривилася під надстриженим вусом, а сині очі потапали в долину, гейби не хотіли дивитися на тоті сірі мури, на тоту узброєну варту, на тих облесних і ненаситних свідків.

Вийшов з брами і оглянувся, як пострілена птаха оглядається в сторону свого вбивця.

Такий великий, камінний цей мур, що очі його не завтякають^[11] обізріти. Сам камінь і глина, самі роззявлені ґаврі, саме руде залізо. Сонце тут не нашпарить^[12], не дотиснеться, хіба зеленим мохом крадьки підкрадеться. Студінь відти норами позіває.

Щось Мокан забагато у цей мур дивиться, щось він очима шукає. Щось він собі думає, щось нагадує.

Свідки глипнули у тото місце, куди він вдивлюється, а там на мурі тремтять маленькі оченята, як два метелики синьо-крилі.

А личко як біла платника на мирі від вітру хитається, а дрібні пальці кошелик тримають і червоніють.

Тоді жалісні оченята глянули на Мокана і на бадіків-свідків і чогось зраділи.

— Ти чия небого?

— Івана Паладюкового.

— Того, шо в ліщинах сидів над Прутцем?

— Того самого.

— Того, що єго вояки убили?

— Того самого.

— Шо єго звали радикалом та й єму хату спалили?

— Того самого.

— А ти шо тут у такім місті робиш?

— Я тут у панів служу та й прийшла неню відознати.

— То неня тут у припоні?

— Вже рік у катуші, вуєчки файні та пишні.

— Та за шо, хло', єї катують?

— За це саме, за шо дєдю убили.

— Варе?

— Кажуть, шо адіт, за тоту Україну.

— Отто їх у горлі давить.

На Мокановій тварі запалився черлений вогник.

— Ба, шо ти, душко, принесла своїй нени?

— Аді: писаночки красні.

Дівчина відкрила кошелик, а з середини як зірочки усміхнулися до бадіків писаночки писані, такі гей живі очі…

— Ій-га, то ти, казати, таки увес великдень нени справила?

— Буде й нени, буде й баґнетникам^[13] простибі за тото, шо передадут нени.

— Та й така мала удаєш писати?

— Я і вам по кошилекови повиписую, вуєчки добрі та пишні, лиш аби-сте хоть сегодни увечір, хоть завтра, запалили у ліщинах над Прутцем вогонь за дєдєву душу.

Бадіки прирікали, що з радної душі запалять вогонь за її дєдю зараз, як лиш до дому прийдуть, аби всі гори знали, що Паладнюкова память сяє.

Дівчина цілувала бадікам руки і божилися, що їх нагилив^[14] її Біг. А ще не доступила до Мокана, як він уже гладив її біляву головку і ввесь палав із радости:

— Рости велика — повторили бадіки-свідки і забували за полуденок.

— Аби-сте тривали, вуєчки срібні.

Так начеб дивився Мокан, як його темні гадки сідали воронам на крила й утікали від нього та й пропадали десь межи мурами та коминами, а на їх місці мерехтіли усміхнені писаночки із кошелика доньки Паладюкової й на кримінальному мурі зорами та коминами, а на їх місці мерехтіли рянними пальчиками виписували Паладюкову Україну…

— Адіт, таке воно мале та невидне, а стариню завстида́ла!

— Аби тебе, писарочко, ручки не зболіли!…

---

——————

1. Живний четвер — страсний четвер.
2. Тановити — стихати.
3. Бульбона — тюрма.
4. Бужениця — вуджене мясо.
5. Кушкатий — носатий, округлий.
6. Виштрикнути — вискочити.
7. Заліжка — умовлений заклад.
8. Катуша — катівня.
9. Келюхи — внутренності кишки.
10. Сотати — тягнути.
11. Завтякати — мати змогу, засягнути.
12. Нашпарити — протиснутися крізь шпару.
13. Багнетних — жовнір.
14. Нагилити — наднести, зіслати.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Термін дії авторських прав на цей твір у Польщі закінчився до 1 січня 1998 року, оскільки авторське право у Польщі закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1927 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.