Без праці (1941)/XIV
На другий день знову Ніна казала Іванові прилагодити коні і повіз, хоч барона сьогодні у них не було.
— Розповідж мені дещо про наш край, — сказала панна, коли вони вїхали в алею.
— А що ж я паннунці розповім? — сказав Іван. — Знаю тільки село й хлопське життя.
— Розповідж мені про село і про хлопське життя! Десять літ живу за границею. Тужу часом за селом. Боже! Там ще я була щаслива. А тут…
Сльози перервали її мову.
— Най паннунця не плачуть! — мовив Іван. — Село не втече. Ще паннунця можуть вернутись до нього й бути щасливою.
— Пропало, Іване, пропало! — хлипала панна Ніна, закриваючи лице руками. — Вчора тато продав мене баронові. Навіть контракт підписали. В мясниці наше весілля.
На цю відомість Іван не найшов слів потіхи. А панна Ніна нараз обтерла сльози й випрямилася.— Ні, нічого з того не буде! — скрикнула рішуче.
Іван видивився на її зарумянене личко, її мокрі ще розіскрені очі.
— Не діждуть вони, щоб я піддалася їх спекуляціям!
— А що ж паннунця зроблять?
— Утоплюся!
— Боже! Що це паннунця виговорюють! — скрикнув Іван.
— Утоплюся, заріжуся, повішуся або втечу, наймуся на службу, але за барона не піду. Ох, як я їх ненавиджу! І його, і всіх тих, що кажуть мені називатися батьком і матірю, а вміють тільки розбуджувати мою пиху й шахрувати моєю душею! Всіх ненавиджу, всіх!
— І мене? — спитав Іван.
— І тебе також, також! За те, що так, як лис, силуєшся закрастися до моєї душі, із лакейської цікавости розглянути, що в ній діється, щоби потім мати про що говорити з другими лакеями, судити мене, осміювати поза очі.
— Паннунцю! — сказав поважно Іван. — Прошу паннунці так не говорити. Ніколи нікого не суджу й не обмовляю ані в очі, ані поза очі. А коли я де про що паннунці питався, то тільки для того, що бажав би я паннунці допомогти.
— Мені? Ти, Іване?— А чому ж би ні? Коли тільки паннунця хочуть.
— А що ж ти можеш для мене зробити, Іване?
— Все, що паннунця схочуть.
— Все! Ну, то досить багато. А коли я хочу, щоб, напримір, оцей стовп з ліхтарнею прийшов сюди й поклонився мені?
Ледве панна Ніна висказала ті слова, коли втім грубий дубовий стовп, на якім була ліхтарня, важко стогнучи та сопучи, викоріцмався з землі, наблизився до фаєтона, кумедно перехиляючися то в цей, то в той бік, і сильно хруснувши в половині, поклонився їй, а потім вернувся назад, на своє місце.
— Ха-ха-ха-ха! — не могла здержати панна Ніна, щоб помимо всього свойого смутку не вибухнути голосним сміхом на той вид. Але зараз споважніла.
— Що це за чудеса такі, Іване?
— Адже ж я паннунці мовив, що можу все зробити, що тільки захочу, — відповів спокійно Іван.
— Що ж то, ти чарівник якийсь?
— Чарівник не чарівник, але маю таку силу.
— Значить, можеш і таке зробити, щоб барон зламав собі шию, як тільки до нас прийде?
— Можу, — сказав Іван. — Але нащо це паннунці придасться?— Маєш рацію, — сумно сказала панна Ніна. — Злюка з мене, чую це. А його нещастя ні на що б мені не придалося. Не він, то котрийнебудь другий його кумпан купив би мене, все одно, чи я мала б довги, чи власні гроші. Так знаєш що, Іване? — сказала, надумавшися хвилину. — Коли хочеш щось для мене зробити, то зроби так, щоб я була щаслива.
— Цього одного, прошу паннунці, не можу зробити, — сумно сказав Іван.
— Як то не можеш? Чому?
— Бо якби я міг, то зробив би це на самий перед собі самому.
— Значить, і ти також нещасний? — зі щирим співчуттям запитала панна Ніна.
— Ох, і дуже! — сказав Іван.
— Правда, ти слуга!
— Е, що там слуга, — відмовив Іван. — Коли я служу, то з власної волі. Адже ж бачуть паннунця, що коли я можу таке зробити, щоби стовп паннунці поклонився, то не велика б мені річ була в одній хвилині зробити себе зі слуги паном. Але що мені з того?
— Ну, так, чого ж тобі не стає?
— Е, що там про те балакати! — сказав Іван, махнувши рукою.
Минуло кілька день. Ніна, бачилось, сторонила від Івана, що також задуманий і сумний сидів переважно в стайні або під стайнею. Тужно йому було за селом, обридло йому місто й ота ненастанна сутолока чужих людей, і ота безліч терпіння та дотисків, які кожний з тих людей звичайно носить з собою і старанно ховає перед оком сусіда, мов не знати який дорогий скарб. Порожнеча і безцільність буття, які вже перед тим нераз давалися йому чути, тепер стали перед ним у цілій своїй безнадійній наготі, окружили його, мов гладкі стіни, високі-високі аж до неба, мов страшенна тюрма, яку він мусів носити з собою аж до смерти. Воля його, не находячи собі ніде стриму, ані перешкод, ані границь — ослабла. Впрочім, що йому по ній, коли єдина перепона здвиглася їй власне там, де було ядро всього. Все давав йому чудовий перстень, крім щастя і внутрішнього вдоволення. Кілька разів уже Іванові приходила думка до голови, що ліпше б йому було обходитися без того чудового дару. Але все ще якась надія блискотіла перед ним, а надія та тепер мала подобу і лице й голос — панни Ніни. Допомогти їй, стати їй у пригоді, видерти її з руки негідних лихварів і не менше негідних родителів, а через те й після того позискати її любов — ось про що думав Іван, сидячи одиноко на своїй лавочці та пихкаючи люльку на короткім цибусі.
Правда, не відразу дійшов Іван до такої скромности. Спочатку поміркувавши, що Ніна йому почала подобатися, він забажав, щоб вона полюбила його. Та, на диво, перстень і тут показався безсильний. Коли Іван бажав, щоб вона в тій хвилині прийшла до кухні або на подвіря, щоб поклепала коня по шиї або вдарила його по плечі, щоб засміялася або розгнівалася — все те сповнювалось йому зараз. Але найгарячіші його бажання, щоб вона полюбила його, зоставалися несповнені. В її присутності він чув себе несмілим і несвобідним, чув, що від неї віє якимсь холодом, якимсь духом чужим і незрозумілим для нього, що ставав непрохідною стіною між ними навіть тоді, коли вона сміялася, жартувала з ним і клепала його по плечі.
— Дарма, — подумав вкінці Іван, — видно, її вдача сильніша, ніж того стовпа, і мій перстень не може її змінити. Ну, таке діло не горить. Може то час потрохи змінить. Може, як побачить мою поміч, пізнає мене, то й…
І він покинув робити досвіди з перснем, сидів, дивився безучасно, слухав, що розповідали слуги, і мовчав.
А в віллі тимчасом порозташльовувалися²³) шевчині, кравчині, модистки, працюючи над шлюбною виправою для панночки. Князь і княгиня, одержавши від будучого зятя значний завдаток на дочку, цілими днями бавилися поза домом, розуміється, кожне осібно в своїм кружку. Панна Ніна також рідко коли припинювалася дома, з якого гнав її геть вид передшлюбних приготувань. У кружку веселих, щебетливих товаришок вона зараз забувала про свою гризоту, сміялася, скакала й жартувала, немов ніякого барона й ніякого контракту на її душу й ніякого завдатку на її тіло і не було на світі.