Без праці (1941)/XV
Одного дня панна Ніна знов веліла Іванові запрягати. Коли виїхали, казала йому справити фаєтон у другий бік від того, в який звичайно їздили. Швидко виїхали за місто й доїхали до моста. Велика, бистра і глибока ріка з глухим шумом котила попід ним свої хвилі. Панна Ніна затремтіла, почувши той шум і туркіт коліс по мості, але зараз же почала досить голосно мугикати собі якусь веселу пісеньку. Коли були на середині моста, кликнула зовсім свобідно:
— А стань, Іване!
Іван зупинив коні. В тій хвилі панна Ніна відчинила дверці фаєтона, вискочила з нього і проворно, мов білиця, поскочила до мостового поруччя, перескочила через нього й кинулася в темнуваті, запінені хвилі ріки. Але в хвилині, коли вже долітала до води, почула, як якась невидима а могуча рука вхопила її, підняла вгору і знов посадила в фаєтон.
— Пощо то робити комедію! — огризливо буркнув Іван, який преспокійно сидів на кізлах.— Комедію! — скрикнула панна Ніна, обливаючись слізьми. — Але ж власне я хотіла зробити конець тій негідній комедії, яку зо мною виробляють. Іване, Івасику, прошу тебе, — обернулася нараз до нього, — дай мені вмерти! Дай мені ще раз повторити те, в чім ти мені перепинив!
— Най паннунця навіть не думає про це! — відповів Іван.
— Але ж бійся Бога! Я не можу вертатись додому! Адже ж нині мають відбутися мої заручини з бароном. Я не можу довше витримати.
— То хто ж паннунцю силує вертатись додому? — відповів з незрушеним супокоєм Іван. — Я думаю, що можна не вертатись і жити.
— Не вертатись і жити? Але куди ж я дінуся, що робитиму?
— Мій Боже, світ такий широкий! Адже ж паннунця мовила, що воліла би на службу найнятися…
— Так ти радив би мені це зробити?
— Що ж, коли йнакше не можна, то все ліпше на службу найнятися, ніж раків і коропів під мостом годувати. Але мені здається, що паннунця, Богу дякувати, не потребує ще аж на таке сходити. Чому ж би паннунця не мала… наприклад…
— Що таке? Скажи!— Ну, наприклад… прийняти мене у свою службу?
— Тебе? У свою службу? — скрикнула панна Ніна. — Ха-ха-ха! Тебе, що в кожній хвилині можеш статися своїм власним паном, багатшим і більше могучим від усіх панів світа, і я, бідна, одинока, позбавлена всього на світі, мала би приймати тебе у свою службу?
— А якби я паннунцю про це просив? — сказав Іван. — Нехай паннунця вірить мені, що тільки тоді чоловік зуміє найліпше услужити другому, коли його до цього спонукає не потреба, але тільки власна воля і власне…
— Що, власне?
— Ну, менше з тим! — урвав Іван. — Так як же? Прийме мене паннунця у свою службу? Я буду слугою покладливим²⁴). Платні ніякої не жадаю. Коли мене паннунця відправить, то піду геть, а чого паннунця тільки забажає або запотребує, то прошу мені сказати. Все заразісінько буде зроблено.
Панна Ніна, всміхаючися крізь сльози, простягла руку й подала її Іванові.
— Добре, — сказала. — Приймаю твою услугу, але з тою умовою, що не буду тобі нічого приказувати. Покидаючи те життя, яке ненавиджу, хочу заразом покинути його звичаї. Не хочу, щоб ти був моїм слугою. Будь моїм товаришем, братом, добре?Іван стиснув подану йому руку панночки.
— Проти цього нічого не маю, — сказав радісно.
— Ну, а що ж тепер будемо робити?
— Я думаю, — сказав Іван, — що найліпше буде на хвилинку вернутись додому.
— А це пощо?
— Ну, прошу паннунці, треба коні відставити на місце.
— Ба… а як же ми рушимося?
— Нехай паннунця не турбується, це вже моя річ.
— Слухай, Іване, — сказала, паленіючи, панна Ніна, — не говори до мене: паннунця! Говори мені „Ти“, „Ніно“, так як говорив би до своєї сестри.
— Вибачте, паннунцю, — відповів Іван. — Я ніколи не мав сестри, то не знаю, як треба до неї говорити. А поки сиджу на кізлах, то буду говорити так, як досі говорив. Потім може й інакше навчуся.