Без праці (1941)/XIII
Якось-не-якось зумів князь зацитькати своїх вірителів, хоч тих грошей, що він привіз із краю, не вистало навіть на те, щоби покрити й половину довгу. Але в гарненькій віллі настали тяжкі часи. Треба було оскупно видавати на їду і на всякі найконечніші потреби, щоб тільки про людське око держатися сяк-так з гонором. Потаємно продали пару коней і тяжку карету, в якій князь приїхав із краю, але й цього на довго не стало. Тільки феноменальна легкодушність князя і його дочки та нікому недоступні гордощі княгині могли ще сяк-так держати рівновагу в тім безвихіднім положенню. Іван довідався від лакеїв, що князь листом наказав свому повновласникові в краю продати якнайшвидше головну частину дібр.
— Повновласник, — говорив далі лакей, — як стій так погди¹⁹) відписав нашому ясному панові, що з продажі дібр нічого тими часами не буде, раз що нема купця, а подруге, що нема що продавати.
— Як то нема що продавати?— А так, що вірителі влізли ясному панові на ґрунт, поінтабулювалися²⁰) і виправували собі таке, що ввесь дохід іде їм на сплату довгу і процентів. Якби був один віритель, або якби вони всі погодилися, то може б суд добра продав. Але вони чомусь не можуть погодитися, мабуть надіються з ясного князя ще щось більше видушити, і для того держать його немов того, що за одну ногу завішений. І для того повновласник написав, що не може ані дібр продати, ані доходу з них посилати.
Іванові аж якось гаряче зробилося, коли спробував перенестися в положення князя.
— І чим же це скінчиться? — запитав він.
— Дочку продадуть, — злорадно всміхаючися, шепнув йому до вуха лакей.
— Дочку? Панну Ніну? — остовпілий з дива скрикнув Іван.
— Авжеж не кого. Є тут один старий скупиндряга, головний віритель князя. Бароном титулується, але є собі простий лихвар, що ще з батька нашого князя почав соки тягнути і на нім великого маєтку доробився. Та й маюча²¹) шельма. Не відступає нашого ясного пана ані на крок, а як ми ось тут замешкали, то він і собі ж. Ну, а при тій спосібності й інших паничиків підскубує. Так ото той барон знає дуже докладно, як стоять діла нашого яснеосвіченого, та проте кредитує йому. Тепер ось знову якусь немаленьку суму позичив. Очевидно, хоче так опутати князя, щоб той нарешті мусів віддати йому доньку. Вже він давніше поривався її дістати, але тоді ще наші пани трохи ліпше стояли, то мало його вікном не викинули. Та він байдуже собі, всміхнувся, перепросив князя і княгиню і далі своє ремесло провадив. Але тепер, знаю напевно, не піде вже так гладко. Тепер коли барон скаже: „Дайте за мене панну!“, то вони не посміють відмовити, ще й мусять чинитися, що раді такому щастю.
— Ну, а що ж панна? Невже вона так зараз і піде за барона?
— Та що панна? Адже ж бачиш, яка вона! Скаче, співає, танцює, грає, немов би ні про що інше на світі й не знала. Що ти з таким веретеном зробиш? Ну певно, як їй скажуть іти за барона, то вона не тої заспіває. Але того смутку також на довго не стане. Барон багатий, дасть їй те, чого їй батько не може дати, а вона за строями, забавами й кавалерами швидко і про барона забуде. Недурно то кажуть: жінка, як верба, де її посадити, там і прийметься.
Іванові аж мороз переходив по тілі при тих словах. Так ось яка доля чекає цю гарненьку, ні в чому не тямущу дитину! Він не сумнівався, що князь здібний на те, щоб її продати. Бажав тільки побачити того крука, що так довго чатував на свою здобичу. І не довго прийшлось йому ждати. Ще того самого дня барон прийшов зложити князеві візиту. Був то шпакуватий уже панисько, з випасеним животом, гладко виголеним лицем і вставлюваними зубами. Він мав звичай відкашлювати голосно й колисався на ногах, мов бричка на ресорах. Великі, оливяні очі гляділи якось тупо, без виразу, тільки на мяснистих устах проблискував раз-у-раз якийсь неприємний, зрадливий усміх.
— Ну, цей певно чоловіка спокійно схрупає і вином запє! — подумав Іван, придивившись баронові. І гірко, жалісливо якось зробилося йому на душі.
— Іване! — роздався тут же над ним голос панни Ніни.
— Слухаю паннунці, — сказав, обертаючись, Іван, змішаний чогось, немов би хто зловив його на якім злім учинку.
— Гніваєшся ще на мене?
— Що це паннунця мовлять? — скрикнув Іван, ще дужче змішавшися. — Хіба ж я колинебудь?…
— Значить, поїдеш зо мною?
— З охотою. В тій хвилині все буде готове.
Іван кинувся до стайні.
— Я зараз вийду вбрана, — кликнула наздогін йому панна Ніна.
За малу хвилину вже Іван з кіньми і з фаєтоном чекав перед ґанком. Незабаром вийшла й панночка.
— Прийшов той обридливий барон, — щебетала вона вже просто до Івана, поки цей помагав їй сісти до фаєтону. — А, правда, ти його не знаєш! Щасливий ти! А я не хочу й пять хвилин бути з ним під одним дахом. Нехай там з татком перекидується пустими компліментами.
Проїхавши може з півгодини, прибули до ліска. Спацери²²) в тінистих алеях були майже пусті. Повітря було чудове, повне запаху і свіжости, ціле дзвеніло співом пташенят. Іван почав помаліше їхати. Йому конче хотілося поговорити з панночкою, а якимось прочуттям він зміркував, що й вона неспокійна сидить у фаєтоні.
— Прошу паннунці, — сказав Іван, обертаючися трохи до неї, — чи то правда, що паннунця виходять заміж за барона?
Панна Ніна стрепенулася в повозі, мов опечена.
— Хто тобі це сказав?
— Та я чув, слуги говорили.
— А якби так було, то що?
— Жаль мені паннунці, дуже жаль, — сказав простодушно Іван. — Тим більше, — додав по хвилі, — що, як бачу, паннунця не дуже його люблять.— Ох, ненавиджу його! — скрикнула панна Ніна.
— А чи то правда, — говорив далі Іван, — нехай паннунця дарують мою цікавість, але я з доброго серця питаю, чи то правда, що родичі хочуть паннунцю продати баронові?
— Що ти говориш? — скрикнула панна Ніна, побліднівши мов труп.
— Я, дурний Іван, повторяю, як дитина, те, що другі говорять.
— Так ось вони що про мене говорять! — прошептала панночка, чуючи, що їй у грудях починає дух захапувати.
— І чи то правда, що татко паннунцин винен баронові багато грошей і за те паннунця…
— Мовчи! Не дорізуй мене! — скрикнула панна Ніна, якій аж тепер, за брутальними, хоч і щирими, Івановими словами, почало нараз світати в голові.
Коні рушили швидше. До кінця проїздки між Іваном і Ніною не було більш ані одного слова.