Без праці (1941)/XII
Аж ось приїхали до міста, де проживала князева сімя — жінка й дочка. Мабуть не дуже сердечно віталися князь з княгинею, гроші, що привіз князь із рідного краю, зовсім не розмірні були до того, чого ожидала княгиня і чого потребували обі дами. Іван відразу почув, що в гарненькій віллі, де жила князівська сімя й прислуга, стоїть якийсь прикрий дух, якесь душне повітря, мов перед бурею. З розговорів, які день-у-день велися між прислугою, він довідався, що обі пані в часі неприсутности князя наробили багато довгів, які разом із тими, що залягали ще перед відїздом князя до краю, доросли до дуже поважної суми.
— Ну, та й допекли вже нам ті вірителі, — говорили слуги. — Вже нераз княгиня казала аж викидати їх за двері, не пускати в браму. Та як ти його не пустиш? У нас у краю зараз би пізнати: прийде жид, пейсатий, довгополий, ну то чоловік зараз бачить, що його треба за карк та за двері. А тут дідько їх пізнає, хто жид, а хто не жид. Прийде пан у перснях, при золотім ланцюгу, вбраний так, що думав би чоловік: князь якийсь! А тут за хвилину ясна пані дзвонить і каже того пана брати за плечі та й викидати.
З таких і подібних розмов Іван довідався, що княгиня з тяжкою бідою встигла зацитькати вірителів, щоб ждати аж до приїзду князя і що, значить, тепер, ледве то невидно, вони спадуть сюди, мов круки, а коли князівських грошей не стане, то треба надіятися великої біди.
Іван зразу сам собі не міг вияснити, чому всі ці розмови дотикали його так боляче, немов би то річ ішла про його власну родину. Що привязувало його до князя? Нічогісінько. Не подобалася йому й княгиня таки від першого погляду. Була це висока, випростувана, горда пані, яка досі ані разу навіть не зволила зирнути на нього і загалом з прислугою обходилася як з худобою або з бездушними меблями. А княжна? Іван зразу якось не запримітив її. Була це невеличка, дрібненька осібка з круглою, як яблучко, головкою, капиночку задертим носиком і чорними, цікавими оченятами, безмірно рухлива й щебетлива, вічно зайнята собою, своєю туалетою, своїми канарками, своїми обожателями. Іван побачив її аж кілька день по своїм приїзді, коли прийшла оглядати четверню, що приїхала з краю.
— Ах, які ж вони гарні! Ах, які ж вони миленькі! — скрикувала вона, плещучи коней по хребтах та мордах своєю дрібною, майже дитячою рукою.
— Тепер я буду могти виїжджати на корсо, правда, папочко?
— Ну, так, розуміється! — буркнув князь.
— Тільки ти мусиш купити мені кабріолетик гарнесенький-гарнесенький. Купиш, папочко?
— Ей, ти, щебетушко моя! — сумовито сказав князь. — Чого б я для тебе не купив! Та тільки бачиш…
— Е, що там бачити! Купиш, купиш, купиш! — приговорювала дівчина, скачучи довкола батька і гладячи його попід бороду. — Ах, як то буде чудесно!
А потім додала, приймаючи нараз поважний а навіть трохи затурбований вид:
— А візник? Чи це той візник, якого ти, папо, з краю привіз? — спитала, показуючи на Івана, що стояв перед нею, держачи коні.
— Той самий, Ніночко.
— Який поганий!
— Поганий, дитино? Чому поганий?
— Правдивий ведмідь. Куди я з ним покажуся?
— То можемо його відправити, — сказав князь.
— Відправ, папочко. Приймемо джокея такого, що й услужити потрафить.І лестячися до батька, мов кіточка, вона пішла з ним у покої.
Іван почув правдиву ненависть до тої сороки, що, здавалося, не мала ніякісінького розуміння про Божий світ і про клопоти життя. То й справді, він почував якусь таємну радість, коли одного дня вірителі, довідавшися про приїзд князя і давши йому трохи віддихнути, цілою ватагою облягли князівську віллю і один за одним почали достукуватися до покоїв.
— Хотів я допомогти їм, — думав собі Іван. — Але, коли це такі легкодухи, то нехай самі собі радять, як зуміють. Навіть пальцем для них не рушу, он що!
І сів собі на лавці під стіною віллі, курячи люльку і не думаючи ні про що більше, як це звик чинити в неділю сполудня, коли ще служив у селі й коли для нього наставала хоч коротка хвилина відпочинку.
— Іване! — роздався нараз сріблистий голосок з галерїї тут же над його головою.
— Слухаю! — сказав Іван.
— Будь такий добрий, запряжи пару гнідих до фаєтону!
Легкий шелест сукні свідчив, що властителька того голосу сквапно віддалилася.
— Котра б то могла бути, стара чи молода? — думав Іван, що не міг бачити її лиця. — Чорт їх по голосі пізнає, коли обі пищать, як кітки. Але почекай лишень ти, вивірко!
Воркотячи, він пішов до стайні, де коні були вже вичищені, фаєтон приготований, упряж блищалася, мов дзеркало. Заки Іван наблизився до дверей, уже фаєтон був запряжений.
В тій хвилині з віллі вибігла панна Ніна, румяна, свіжа, в моднім спацеровім строю.
— Там папа з тими своїми вірителями марудить, — щебетала вона напів сама до себе, напів до Івана. — Що я маю слухати їх нудного балакання? Краще переїхатися до ліска.
І стала перед фаєтоном, дожидаючи, щоб Іван допоміг їй усісти, але навіть не дивлячися на нього.
— Я з паннунцею не поїду, — сказав рішуче Іван.
— Не поїдеш? А то чому?
— Бо я поганий, ведмідь, а паннунці треба джокея.
— Що? що? що? — лепотіла панна Ніна. Її личко спалахнуло живим румянцем, не знати, чи з гніву, чи може зі стиду.
— Нехай собі паннунця шукають джокея, а я не поїду, — повторив Іван.
Панна Ніна ще хвилину вдивлялася в нього якимись не то зачудуваними, не то безконечно жалібними очима. Румянець звільна щез з її лиця, яке поблідло-поблідло, а на очах у неї закрутилися сльози.
— Грубіян! — шепнула й відвернулася, щоб іти назад до покоїв.
Івана немов би хто кліщами стис за серце.
— Ну, нехай паннунця сідають, — сказав лагіднішим голосом. — Поїдемо вже, коли паннунця хочуть.
— Я не хочу! Не поїду! — відрізала Ніна і, не глянувши навіть на нього, пішла до покою.
— Ото я дурний, як чобіт, — воркотів сам до себе Іван, сидячи знов з люлькою в зубах на лавочці (коні й фаєтон уже давно стояли на своїх місцях).
— Непотрібно я вирвався. Ще собі подумає, що й я хочу користати з їх загального клопоту, щоб її збитки робити. Фе, Іване, це негарно, дуже негарно!
І думав-передумував, що йому далі робити? Чи допомогти князеві, чи покинути його? Та не видумавши нічого путнього, він махнув рукою і сказав сам до себе:
— Агій, та ще жидівська школа¹⁸) не валиться! Почекаємо, що дальше буде.