Без праці
Іван Франко
XI
Краків: Українське видавництво, 1941
 
XI.

Після цього якийсь час їхали без ніяких пригод. Іван нудився щораз більше, тимбільше, що вони давно вже переїхали в чужу сторону, де люди говорили незрозумілою мовою, край був рівний та одностайний, так що й на околицю дивитися з кізлів було скучно. Тільки тисячі женців і косарів по обох боках шляху мигали довкола. І щораз частіше підхоплював Іван у своїй душі якесь дивне, неясне й несміле ще чуття, немов би заздрість на вид тих роботящих, потомлених, і невтомних людей, раз зігнутих луком при роботі, облитих потом, так що здалека видно було їх мокрі сорочки, що прилипали до плечей, то знову сидячих весело в крузі на стерні поміж снопами за полуденком.

Але прикре те чуття в душі Івана мигало тільки на хвилину і, бачилось, не лишало по собі ніякого сліду, крім тихенького зідхання. Гірше допікала йому одностайна їзда та соняшна жара.

— Коби хоч ліс тінистий подибати! — подумав собі Іван і в тій же хвилі, підвівши очі понад кінські голови, побачив недалеко перед собою темно-зелену стіну високого соснового лісу, від якого бачилось, на тисячу кроків віяло освіжуючим холодом і чудовим смоляним, запахом. Аж легше якось зробилося на душі в Івана, коли побачив, що гостинець білою вузенькою лентою врізався в те тінисте зелене озеро і тягся, тягся поміж його стінами, поки аж не згубився десь у далекій далечині. В лісі стояла поважна таємнича тиша, а гуркіт коліс і стукіт кінських копит лунав якось приглушено, мов несміло.

— В такім лісі й розбійникам ялось би¹³) гостювати, — подумав собі Іван. Йому пригадалися ті розбійники в темнім, величезнім лісі, про яких він малим іще стільки страховищ наслухався в бабусиних казках. — От якби нам тепер здибатися з такими розбійниками! — подумав. Та не встиг це подумати, коли втім нараз з обох боків дороги з-поміж гущавини вискочила ціла шайка якихсь обшарпаних волоцюг і кинулася до карети.

— Стій! — закричали волоцюги, махаючи киями поперед кіньми й хапаючи їх за посторонки.

Іван зупинив четверню. Драби обскочили карету і перших постягали лакеїв.

— Де гроші? — верещали вони.

— Питайте пана.

— Бийте лакейські душі! — крикнув ватажок волоцюгів. — Бийте, щоб душа пити просила, нехай признаються!

Драбам не треба було це два рази говорити. В одній хвилині кілька дужих хлопців розпростерло бідних лакеїв насеред гостинця та й давай молотити їх ломаками. Тимчасом інші витягали з карети князя, що з страху, бачилось онімів цілком.

— Де гроші? — крикнув йому над вухом ватажок.

— Лю… лю… люди! Лю… лю… люди! — белькотів князь, не мігши з переляку вимовити слова.

— Ге-ге! Ясному пану язик заплутався! — посмішкувалися драби. Ватажко тимчасом перешукував нутро карети. Але хоч і як старанно перетрясав, то все таки, крім золотого годинника й деяких інших цінних речей, нічого не міг найти. Грошей мов і зовсім не було в кареті.

— Певно їх при собі має, — сказав ватажок і почав так само старанно обшукувати князівську особу. Але й це було надармо. Князь немов прочував біду і рано, заким рушили в дорогу, сховав гроші в потайник, зроблений у деревяному пудлі¹⁴) карети й відомий тільки йому одному. При собі мав лише кілька ґульденів дрібними.

— Де гроші? — щосили верескнув драб, теліпаючи князем, мов горсткою¹⁵), так що мало дух з нього не витряс.

— Лю… лю… лю… — белькотів князь, тремтячи й не можучи встоятися на ногах.

— Положіть його й бийте, поки йому язик не розвяжеться, — закомандував ватажко.

Бідний князь не міг навіть кричати, а тільки пищав під ударами, як дитина.

— Беріть ще й візника, може нам цей скаже! — командував тимчасом ватажок, і зараз кілька драбів кинулося до Івана, щоб стягнути його з кізлів.

— Дай спокій, ти! — огризнувся Іван, що за ввесь той час преспокійно собі сидів на кізлах і держав коні. — Не руш, бо коні сполошаться.

— Де гроші, блюдолизе! — кричав ватажок, махаючи здоровенною патерицею.

— Не знаю, — сказав Іван.

— Зараз ти будеш знати! — крикнули розбійники й почали шарпати Івана.

— Дай спокій один з другим, бо впаду в злість, — напоминав їх Іван.

— Ану, ану, впадь! — кричали розбійники, голосно регочучись, і в тій хвилі шарпнули Івана так, що він, мов сніп, злетів з кізлів. Буки рясно посипалися на його плечі.

— А то що, бєте? — крикнув Іван.

— А ти думав, що жартуємо? — реготалися драби й молотили ще дужче.

— Ах ви, драбські душі! — крикнув Іван, зірвався з землі і вхопив свій батіг тоншим кінцем у руку. Замахнув довжезним пужалном так, що аж засвистало в повітрі. Вигинчастий, ременем оплетений прут гадюкою оперезав голову ватажка, який від тої несподіванки відразу впав на землю, мов косою підкошений. Другий замах повалив на землю другого драба, третій обезвічив третього, переламавши йому кості в обох руках. Заки розбійники доміркувалися, що Іван направду борониться, вже пять з-поміж них було каліками. А Іван гаратав далі, кожному даючи лиш по разу, але так, що мав того досить на ввесь вік. Увільнив князя, поголомшив тих, що держали коней, а ті, що били лакеїв, не чекаючи, почесної, і самі пустилися навтікача. Тоді Іван спокійнісінько приніс із поблизького потока путню¹⁶) води, віділляв князя і дав йому напитися, протверезив також лакеїв і з ними разом усадив князя до карети, а нарешті ту саму самарянську прислугу зробив також ватажкові опришків і його кумпанам, що, мов порозкидані снопи, лежали насеред гостинця. Голова в ватажка напухла, як баняк¹⁷), а поперек лиця мав він синій басаман, мов ковбасу.

— А не казав я вам: дайте спокій? — добродушно мовив до нього Іван. Та ватажко ніяк іще не міг прийти до себе. Сидячи посеред гостинця, він у нетямі тільки рушав поблідлими устами, але не міг з них видобути ані слова.

— Бувайте здорові, люди добрі! — сказав Іван, виліз на своє місце і взяв віжки до рук. Карета рушила з місця і швидко щезла розбійникам з очей. У найближчім місті князь мусів задержатися трохи довше й кілька день пролежати в ліжку. Іван пильнував його, як батька, не спав цілими ночами й доносив князеві всього, чого тільки той потребував, хоч князь забув навіть дати йому гроші на видатки. Нарешті по кількох днях князь прийшов цілком до себе й міг уже спокійно згадувати про страшну пригоду.

— Так це ти сам один побив їх? — питав він Івана.

— Ну, а з ким же я мав їх бити, — відповів Іван, — коли вас вони били?

— Але бійся Бога, Іване, — скрикнув князь, — коли ти чув у собі таку силу, то чому ж ти не побив їх уперед, заким ще вони до мене причепилися?

— Якби мені ясний пан сказав, — почав Іван з найглупішим на світі видом.

— Мій Боже, який же ти дурень, Іване! — скрикнув князь.

— Знаю це, ясний пане! — відповів Іван з радісним лицем. — І власне для того я не рушався з місця.

Князь тільки уста отворив.