Австро-руські спомини (1867–1877)/Перший пробуток у Львові в 1873 р.

Обкладинка

Літературно-наукова бібліотека.

Книжка 7, 8, 9.


АВСТРО-РУСЬКІ СПОМИНИ

(1867—1877)

М. Драгоманова.

 

Частина третя й четверта.



Ціна 30 кр.


 

Накладом Івана Франка.

ЛЬВІВ

З друкарні Тов. імени Шевченка
під зарядом К. Беднарського.

1890.

Перший пробуток у Львові в 1873 р.

Одного августовського вечера потягли ми з Відня на Краків у Галичину, щоб далі йіхати до дому, до Кийіва. Натомившись за ніч у вагоні, виглядав я, по правді кажучи, не дуже весело на славянські площини, в котрі накінець вертавсь після майже трьохлітньоі мандрівки по гірській романській та германській Европі. — Що то вона покаже мені, рідна сторона? — думав я. Що я сам почую на серці, побачивши йійі? — Таке переверталось у мене в голові, поки потяг вибиравсь з Моравщини до Шлезка. — От тут уже починаються Поляки, — вертілось у мене на думці, — се вже наші люде й нашоі сторони, се вже на пів дома. Де то саме лежить етнографічна гряниця польська?

Коли се стація! не памятаю вже яка. Кондуктор пробіг проз потяг, одчиняючи двері вагонів. А треба сказати, що ми сиділи в якомусь дамському вагоні, куди пускали мущин тільки таких, котрі йіхали з родинами. На дверіх і було написано Damen-Coupè. Тим часом до нас у скочив якийсь панок і розсівся найвільнійше. Дві чи три Німкені, що сиділи з нами, почали казати проміж себе, але навмисне голосно: Се дамське купе! Панок трохи засмутивсь і почав поглядати не так то весело навкруги. Коли се в двері сунеться одна, друга, третя постать — мужицька, з бесагами, з палками й брилями, що котрим я, пригадуючи етнографічні картинки й музеі і призвавши на спомин опери та балєти, признаю південніщих Поляків, Підгірян. Панок наш зривається, як крикне на сих статистів з Гальки, як штовхне найблизшого, — так вони й посунулись назад з вагона, трохи не валячи до долу дальшу товпу, що, видимо, теж хотіла лізти за ними. А високі палки, котрі держали сі постаті в руках, тільки шкодили йім, чіпляючись за сіданя й двері. Випхавши етнографічну коллекцію й вилаявши йійі чистою літературною польською мовою, наш панок сів з зовсім веселою міною, як людина, що допевнила своє право сидіти в нашому купе, сміливо поглядав на дам, вийняв навіть цигарник і предложив і мені цигаретку, не питаючись впрочім у дам, чи дозволять курити. — Отсе й єсть етнографічна гряниця, культурно-політична гряниця і Польщі й Руси, — подумав я, — та в загалі гряниця східноі Европи від західноі — бо тут чоловік у сурдуті й без палки штовхнув мужиків з довгими кіями, без усякоі думки дістати здачі, — і не помиливсь! — „Ну, тепер ми дома“ — сказав я жінці.

„І я так думаю, — відповіла вона, сумно всміхаючись, — в усякім разі не в Італіі“.

Дальше в Кракові, коли ми побачили, як кондуктори розганяють по вагонам жидів, то подумали, що ми навіть зайіхали кудись дальше, ніж до дому. Притомлені й якось пригнічені морально, ми не дуже звернули увагу на гряницю вже правдивоі Руси і на перейізд від Перемишля до Львова. Але ось накінець самий Львів; ми в фіякрі; ось видко церкву — мабуть Святий Юр, думається; — ось Англійський Готель, нам рекомендований. Ось ми в покою. Я вмиваюсь і біжу шукати земляків рекомендованих і звісних по газетам. Входжу до одного, другого: нема! — В однім місці слуга каже: Перед вечером знайдете на „Бесіді“. — З відти б і починати, — думаю собі й біжу до „Бесіди“.

Там ще не було нікого, але сторож упустив мене, коли я назвав кілька дзвінких імен. Я увійшов у першу хатку, побачив газети й сів читати. Незабаром увійшов молодий чоловік, цікаво глянув на мене; я назвавсь і спитав, чи можу тут побачити таких то. Молодий чоловік досить церемонно відповів мені, й перш усього перевів мене в другу хату, сказавши, — що хата, де я сів, власне не бесідська, а „Помочі“ (чи як, не памятаю вже)[1], товариства ремісницького, котрому „Бесіда“ дала притулок, про що я й читав у газетах похвалу. Коли я сказав, що мені й тут добре, і що мене інтересують популярні газети, з котрих деяких я не бачив ще, молодий чоловік таки настоював: „Тут Вам не личить!“ Не час було споритись, перебравсь я в другу хату, і побачив там уже більше газет і інші, панські. По трохи почали збиратись люде, по виду студенти, чи „академіки“ по галицькому. Я з цікавістю приглядавсь до йіх, по малу звелись і до розмови. Коли се прийшли старші, — згаданий молодий чоловік очевидно показав йім мою візитну карточку, мене привітали, впять таки досить церемонно, і перевели в третю хату. Так і встановивсь церемоніял у „Бесіді“ на ввесь час мого пробутку ві Львові. Як тільки я входив туди, так мене вели, або, коли я сідав, то переводили в третю хату, а на моі ваганя відповідали майже завше: „Тут академіки, молоді люде“. Так я за кілька днів першого пробутку ві Львові зовсім не міг навіть приглянутись до академіків. — Ну, думаю, не все зразу; буду приглядатись хоч до старших, — і я йшов покірливо до третьоі хати. Тількиж в тій хаті була одна така річ, що мене з душі вернула: столи з картами, до котрих майже зараз і засідали моі собесідники, як тілько ми переходили в третю хату. Зараз же обривалась і розмова про ріжні речі, цікаві для мене, ради котрих я й зайіхав у Галичину, і, думалось мені, цікаві й для галицьких моіх знайомих, котрих я й пізнав через газети. А треба сказати, що моє життя з молоду розвило в мене трохи навіть ригористичний погляд на карти. У нас в Гадячі за мого дитинства пани та чиновники картьожили. — „Ну, господа, не будемъ терять драгоцѣннаго времени, пожалуйте за преферансъ“ — говорить було кожний хазяін гостям після першоі склянки чаю. Але в мого батька картьож був не часто. В Полтаві перший світський круг, куди я увійшов, був кружок ліберальних учителів, — так там карт не було, — і раз-два Стронін поставив се перед мною в похвалу тому кружку, сказавши, що карточний стіл — се testimonium paupertatis animorum компаніі. В часи ж, коли піднялась справа еманціпаціі, — так тойже Стронін, котрий був чоловік досить світський і бував по всяких кругах губернських, було не раз каже, оповідаючи про яку „вечеринку“: „Не пізнаєш Полтави! Без карточного стола цілий вечір пройшов!“ В Кийіві за мого студенства я бачив щось тілько два-три рази карти між товаришами, а потім, проживаючи серед гімназіяльних учителів і професорів універсітету, я теж карт майже не бачив і так і звик думати, що вони зостались тільки серед повітових панків та чиновників, як testimonium paupertatis animorum…

Коли се бачу у Львові, в універсітетському місті, в столиці вільніщоі частини нашоі Руси, в напів політичному товаристві, — столи з картами, і за ними сидять звісні патріоти, професори, літерати, політики, для них покидають усяку розмову про найбільше пекучу справу патріотичну, народню, літературну… „Та сеж старий Гадяч, повітове місто Миколаєвськоі доби!“ думалось мені, коли я вертавсь у свій готель після першого вечера в „Бесіді“. „Ось куди я вернувсь, обйіхавши стілько світа!“

Незабаром довелось мені пройіхати і в мій Гадяч, а потім ще два рази одвідати Львів і навіть прожити в ньому якийсь час, і я мусів сконстатувати порівнаннє таки менше користне для столичного й універсітетського міста галицького перед повітовим місточком у Полтавщині. Нігде я себе не чув так одрізаним од інтеллектуального світа, як у Львові, не кажучи вже про другі міста Австрійськоі Руси, нігде не бачив меншоі у ваги, котра давалась читанню для загального образовання. Галичане мають кавярні, куди майже кожний забіжить що дня, мають товариства; і там і там єсть газети, майже виключно австрійські, в котрих Галичанин пробіга телеграми та дивиться каррикатури і Witz'и (обовязково, навіть більш, ніж телеграми!). Дехто дома або в наукових бібліотеках працює над спеціяльностями, хоч найбільше над вузькими, далекими від інтересів житя, та ще й по старомодним, схолястичним методам. Але власне образуючого читання в Галичині я майже не бачив. Публичних бібліотек за мало, кабінетів до читання майже не було, нічого подібного до музеів у малих німецьких універсітетських містах; товариські бібліотеки мізерні на встид; по домах теж не побачиш багато книжок, — кажуть, через бідність, хоч напр. у Россіі вчителі гімназій не багатші, а все таки книжок у них більше, і хоч на кавярню й карти знаходять ся грошенята й у Галичан. От через що в Россіі не то шо універсітетських або й по губернських містах, але й по повітових, де все таки з 50-х років почали закладатись публичні бібліотеки, перед котрими напр. на Просвітську просто сором і глянути, — а іноді й на селах? де дві родини виписують одна „Вѣстникъ Европы“, а друга „Отечественныя Записки“ та й міняють ся ними й дають навколо, — побачиш було далеко більше звязку з цівілізованим світом, більше смаку до інтеллектуальних інтересів, ніж у Галичині в самому Львові[2]. Одначе вернемось до оповідання хронологічного.

На другий день треба було взятись пряміще за діла. Найважніщих було два: 1) вияснити літературні відносини до „Правди“, своі й інших прогрессістів, галицьких та й наших, украйінських; 2) вияснити відносини загалу галицьких народовців до магнатсько-клерикального програму Качали.

Пішов я до редактора „Правди“. Чоловік, як у нас кажуть, з толком, не скорий, але розважний, не дуже отвертий, але й не крутій; нагадує трохи кацапську приповідку: „хохолъ не соврётъ (не збреше) да и правды не скажетъ“, коли перевернути сю приповідку з кінця. Побалакавши про своі статті, що застряли в „Правді“, а також про Цюріх, про штунду (стаття О. Т.) я все таки, кажучи словами дівоцьких пісень, — „дізнавсь правди“ редактора „Правди“. Зводилась та „правдонька“ ось на що: „Може Вам там у Цюріху та й на Украйіні інакше й не можна, як так поставити украйінську справу, як Ви ставите, — в нас у Галичині так не можна; Ваш напрямок просто буде противний нашим попам, нашій єдиній інтеллігенціі; вона од нас рішучо одвернеть ся і пристане до „Слова“.

Я згоджувавсь, що справу світськоі незалежноі і прогрессівноі літератури й політики в Галичині треба проводити обережно і без провокацііі проти попівства. А все таки я стояв на тому, що нема резону, навіть вузько-утілітарного зрікатись на користь клерикалізму не тільки европейських наукових і політичних думок, але й ліпших традицій самого навіть галицького народовства 1862–1864 рр., котре власне через те й одпихнуло од себе „словістів“, що ті почули світський дух в першій громадці „нарородовців-козакофілів“, котрі були й по профессіям початками світськоі громади в Галичині. Розростаючись через приплід людей світських профессій, із студентів, котрих все таки тепер єсть уже сотні, та із освітніщих міщан та селян, котрих треба заінтересувати, порушуючи йіх реальні інтереси і розширяючи йіх світську науку, до котроі ж у них не може не бути інтересу, — прогрессівно-народовська громадка стане з початку на невеличкий та міцний грунт, котрий де далі буде розростати ся і до котрого по трохи стане переходити також живіща й чесніща частина самого попівства. Згоджуючись із тим, що тепер чесний і розумний чоловік в каріері попа може не мало прислужитись народови, як людина, котра по при богословію вкусила й світськоі науки, я все таки вважав се зовсім не легким ділом, при нагніті, який іде на попа з гори, від єрархіі, а надто в римсько-католицькій і церкві. Галичина — не Сербія з єі національною церквою, котра не має ніяких традицій панування. В Галичині навіть неможливий краєвий, національний клерикалізм; галицький клерикалізм мусить бути частиною австрійського клерикалізму, а сей став рішучо частиною ультрамонтанства, ecclesiae militantis Romanae, котра, окрім своєі звісноі всесвітноі політики, спеціяльно в Галичині тягне просто навіть до того, щоб злити унію до останку з католицизмом, а руськість з полонізмом, — так що клерикалізм у Галичині консеквентно навіть іде до винародовлення Русинів. В усякім же разі клерикалізм в Галичині, безпремінно ультрамонтанський, веде до свого роду сепаратизму галицького од Русинів навіть буковинських, а тим більше од украйінських, між котрими ніодин з людей власне релігійних не пристане до ультрамонтанства, а люде думок безконфессійних (як більшість інтеллігенціі в Россіі) не пристануть ні до якого клерикалізму. Побачивши, що украйінофільство в Галичині, — то б то в єдиній крайіні, де воно може стати сурйозним громадським рухом, поки в Россіі нема політичноі волі — являється з прапором клерикалізму, то б то культурні реакціі, освічені Украйінці в кінець відвернуть ся від украйінства і пристануть цілком до великоруських прогрессівних напрямків. А без підмоги з россійськоі Украйіни навряд щоб навіть формально-національний рух міг у Галичині втриматись і не вилитись цілком у мертвородне рутенство, котре на решті й є дійсною основою й самого „словізму“. Так ліпше і вже галицьким народовцям стати рішучо хоч найпоміркованіще, осередком прогрессівного напрямку европейсько-украйінського, і по трохи та безповоротно завойовувати для нього грунт в народі галицькім, а далі й у державі австрійській, поки прийде час і на Россію.

Звісно, я не міг переконати редактора „Правди“, хоч мені показувалось, що він признавав слушність деяким мойім резонам. Моя програма, видимо, була для него різіковною. В усякім разі він згоджувавсь давати місце в „Правді“ і статтям нашого напрямку і обіцявсь печатати далі мою почату вже працю (Література росс., великор., укр і гал.), тільки з свойіми увагами. Я против останнього не мав нічого і навіть згоджувавсь на те, щоб полемічні уваги зоставались і в осібних відбитках, чого зрештою редактор не зробив. Так наша справа спеціяльно з „Правдою“ мов би то влагоджувалась.

Гірше було зо справою програми Качали. Перше усього не тільки редактор „Правди“, а й усі народовці львівські держали себе в сій справі так, що, як кажуть, і в ступі йіх не спіймаєш. Ніхто з них не боронив сеі програми. Редактор звертав мою увагу навіть на те, що брошури Качали видані тільки як прилога до „Правди“. Але в той же час ніхто не згоджувавсь на те, щоб виступити проти тих брошур і навіть не згоджувались дозволити напр. мені написати свою думку в формі листу до ред. „Правди“. Найбільше довелось мені говорити про се з Корнилом Сушкевичем, до котрого навіть вислав мене редактор, сказавши, що він сам власне не самостоячий хазяін у „Правді“, котра залежить од громади, а тут найбільше має впливу К. Сушкевич.

К. Сушкевич показавсь мені чоловіком доволі енергічним (що рідко серед Галичан, в загалі апатичних), досить бистроумним, але з умом більш аналітичним, ніж сінтетичним, та ще в додатку виправленим більше на адвокатський, ніж на науковий лад, і навіть на поверховно адвокатський лад: в крайній пригоді перескочити через річ, викрутитись софізмом, формалістикою, навіть не оглядаючись на те, що сам же недавно говорив. Коли я заговорив з ним про програму Качали, (котра, нагадаю, приймала основи магнатсько-ультрамонтанськоі партіі австро-польськоі в імени 16 міліонів Русинів, то б то й нас, россійських Украйінців), Сушкевич попробував було відповідати мені таке: „Даремне Ви звертаєте увагу на такі речі! Мало хіба пише ся в нас дурниць? Я сам перший навіть не читаю більшоі части того, що у нас пише ся. У нас нема власне ні літератів, ні політиків. От так іноді шише собі чоловік, що в голову забриде“ і т. п. Коли мене не вдовольнили такі резони, то К. С. почав говорити й таке: „Вся наша політика — на піску, на вітер, бо наш народ не розвитий. Власне повід, з котрого пише Качала, — справа соймовоі чи безпосередньоі репрезентаціі в раді державній для народу нашого цілком пустий. Чи так, чи сяк, а Русинам тепер у парламентах не бувати, а народовцям тим менше. Ну, а Качалі обіцяли 6000 ренських, коли він буде підпирати соймову сістему, — він і згодивсь для того, щоб гроші ті віддати на народню просвіту, єдину справу в Галичині, варту сурйозноі уваги. Та я б, — казав К. С., сміючись свойім грубеньким сміхом, — та я б і за 300 ренських продав усякі сойми і парламенти наші“. (Потім 6000 реньських, подарованих Качалою на просвіту в акціях якоісь зал. дороги, й дійсно звелись на щось недалеке від 300 р.)

Подібним же способом перескакував К. С. і в справі клерикалізму. Спершу він навіть сміявсь, коли я йому розказував, як другі народовці боять ся втратити піддержку попів. — „А як же — казав він — у нас у „Просвіті“ (а тоді майже вся народовська політика й організація обмежувалась на тов. Просвіта) все хотять попів до себе притягти, — а чого попам до „Просвіти“ приставати? Яка йім користь з просвіти хлопськоі? Та мені не один піп казав просто в очи: Ви хочете просвітити хлопа; аже-ж коли хлопи будуть просвічені, то ми, попи, підемо з торбами“. Я й сам казав не раз нашим: робімо самі, притягаймо народ до себе просто, то й попи тоді самі до нас прийдуть“. Але другим разом, коли я йому показував, як мало в виданях „Просвіти“ реального та світсько-наукового матеріялу, а як забагато церковщини, — то К. С. повертав на таке:

— „От-то бо справжні фанатики Ви й єсть! Вам непремінно треба попам роти позатикати. Ми толерантніщі. Ми такіж атеісти, як і Ви, та ми всім волю даємо. Нехай і піп пише про своє; нехай друкують для народу церковщину, коли народ йійі любить, — а згодом будуть реальні книжки й наукові“.

Коли ж я питав К. С., коли то буде — чи виробляєть ся плян таких видань або чи не можна б нам, Украйінцям, в купі з „просвітянами“ видати серію книжок, котра б давала популярну енціклопедію, виложену позітівним методом? (я тоді вірував, що наша компанія, а надто молодші, про котрих мені писав один приятель середнього віку, зможуть виробити таку енціклопедію!) то К. С. починав говорити мені щось таке, що й зрозуміти було важко, але зводилось на те, що нічого такого, про що я говорив, „Просвіта“ печатати не буде. І довго після того „Просвіта“ (в котрій тоді К. С. явно первенствував) не хотіла печатати не тільки чогось такого, щоб вело народ до раціонального світогляду, а навіть майже нічого чисто утілітарного (про хазяйство, права і т. і.), а коли я докоряв йій напр. в „Кіевскомъ Телеграфѣ“, що вона нічого не дає народови окрім „візантійських казок“, то „Правда“ одповідала, що так і треба, бо, мовляв, перш усього треба підняти в народі моральність, а тоді вже думати про речі практичні.

На ніщо зводились і моі розмови з К. С. ще про одну справу, ініціятива котроі належить по части мені, а по части мойому віденьському приятелю-корреспондентови. Пишучи для „Вѣстника Европы“ ту працю, що появилась в 1873 р. під назвою „Русскіе въ Галиціи“ і „Литературное движеніе въ Галиціи“ я в кінець допевнився в тому, як важко довідатись навіть елементарних досвідів про реальний стан житя галицького через недостачу літературних джерел. Обертавсь я листами до ріжних осіб, але пожитку було мало. В загалі тоді, і навіть на пізніще я дійшов до такого виводу, що недостача знаття своєі крайіни єсть немов спеціяльна ознака Галичанина.[3]

В початку 1873 р. ми дописались з моім січовим приятелем до того, що добре б було скористуватись зборами членів „Просвіти“, щоб виробити програму досліду Галичини, поділити працю і приступити до обробленя частей тоі програми. В прилозі я подаю лист того приятеля, де єсть і нарис тоі програми, котру він хотів подати просвітянам. Тільки-ж справа чогось затягалась і, видимо, зводилась на ніщо. Позаяк приятель радив мені поставити сю справу через Навроцького „в клюбі у Сушкевича“, — то я, бувши у Львові, й обернувсь з тією справою просто до Сушкевича.

Тільки ж з того нічогісінько не вийшло. С. не схотів подати програми до свого „клюбу“, навіть і тоді, коли автор єі прийіхав сам до Львова в часи мого пробування там. „Нема кому в нас робити; дайте спокій! Згодом поволеньки зробить ся!“ ось таке відповідав він. Переглянувши програму в прилозі, земляки побачать, що й доси нічого майже й не почато робити з того, що ми пропонували, окрім Бібліографіі І. Левіцкого, та по части книжки Павлика про читальні, та деяких оглядів В. Лукича та В. Коцовського в самі останні вже роки.

Через кілька днів після того, як я прийіхав у Львів, набігла туди несподівано для мене зовсім нова, дуже важна праця. Сушкевич прочитав мені лист з Украйіни одного старого украйінського патріота, давнього мого знайомого, котрого я не бачив більше десятка років, котрий був перед тим у Галичині й розмовляв зі львівськими украйінофілами про громадські справи і дав себе переконати, що справи ті не посувають ся на перед єдино через бідноту галицьку на гроші. Вернувшись у Россію, патріот сей зібрав кілька тисяч рублів, котрі й мусіли незабаром прибути у Львів, але з умовою, щоб вони поступили не до приватних осіб, а до публичноі інстітуціі, котра для того мусіла бути заложена. Патріот прохав, щоб зараз же галицькі народовські нотаблі приступили до редакціі статуту такого товариства, і щоб в тій редакціі взяв участь той пан, що привезе гроші, а також і я. Незабаром явивсь сподіваний Украйінець і показав нам у „Бесіді“ пачку 6000 рублів. В той же час надйіхав згаданий приятель-січовик, а по ньому й Евг. Желехівський. Кілька разів збірались ми для нарад над статутом нового товариства, котре поклали назвати „Тов. імени Шевченка“.

Я вже не памятаю тепер деталів сього статута, котрого конечну редакцію мусів виробити К. Сушкевич, як юрист, але головні точки, на котрих найбільш напирали ми два Россіяне і котрі підпирали молодші Галичане — січовик і Желехівський, були: 1) Щоб товариство мало переважно науково-літературну ціль, при чому й направляло б свою працю перш усього на дослід народнього життя на Украйіні, 2) щоб доступ до нього був найлекший для кождого Русина, і щоб адміністрація єго була як найбільше поставлена в звязок з загалом членів, 3) щоб спеціяльно були прибрані способи для того, щоб і позагалицькі і позаавстрійські Украйінці могли мати як найбільше участи в товаристві, аби воно було інстітуцією дійсно всеукрайінською.

Нехай цікавий читач порівня сі наші точки з тим статутом, з яким на ділі товариство вступило в життя, і котрий був вироблений після того, як ми, два згадані Украйінці-Россіяне, вийіхали з Галичини, а далі нехай пригада всю практику товариства ім. Ш-ка, а найбільше в перші ж роки єго істнування, а на решті недавні наради про єго реформу, — і тоді судить, чи слушні, чи не слушні були повисше наведені точки. Я ж в слідуючій голові роскажу, які наслідки викликало на Украйіні те, що ті точки статуту Тов. Шевченка, приняті всіми членами первісного редакційного комітету, були зараз же, по нашому вийізді зі Львова, зломлені львівським народовським кружком, котрий виробив офіціяльний статут товариства і забрав у своі руки те товариство.

Отсе власне були найважніщі справи, про котрі я розмовляв на сей раз у Львові з корпусом народовців, мов би то ex officio. Але окрім того бували часті розмови більш приватні, особисті з тим чи іншим з народовців, хоч і вони все повертались до справ загальних.

Варто було б спомянути про знакомство з Федьковичем, та про се я написав осібний мемуар для пр. Смаля-Стоцького, то й не хочу тут розказувати теж саме вдруге. Скажу тільки про загальне вражіннє, яке зробив на мене тоді австроруський Шевченко.

Федькович видавсь мені капіталом, котрий і сам себе не вміє вжити як слід, і ті, що навколо його, не вміють, і котрий через те просто що дня пропадає і навіть деморалізує громаду приміром свого пропадання. З глибоким жалем зоставались ми з жінкою всякий раз, коли виходив од нас Федькович, — а заходив він до нас частенько, хоч усі говорили про нього, як про дивака та відлюдка. Та що порадити, ми не знали…

З других Львовян до нас частенько заходили Володимир Ганкевич і ще один молодший Галичанин, літератор, — котрий і мене нераз закликав у свою невеличку господу. Оба були люде симпатичні, хоч літератор був трохи дразливий (poetarum irritabile genus!); до того літератер був чоловік досить працьовитий, що, як звісно, не так часто трапляється в нашій расі. Не раз він мені читав своі твори й переклади. В перших я не дуже смакував, може через те, що вони були найбільше поетичні, а нам, россійським Украйінцям, поезіі з галицькою акцентуацією майже всі видають ся якоюсь чудною прозою більш, ніж поезією. Через що се так, — не скажу, хоч пісні народні галицькі не роблять на нас такого вражіння, а здають ся нам такими ж, як і наші. Бачучи працьовитість Літератора, я радив йому взятись сістематично за переклади на нашу мову ліпших творів напр. німецької нової літератури, і, відповідно своім поглядам на натуральність зросту нашої літератури з низу в гору, радив перекласти на початок Шварцвальдські оповідання Ауербаха. По тому, як скривив ся і замислив ся Літератор, коли я таке сказав, в мене пробігла грішна думка, чи зна він те оповідання? В усякім разі він з явною нехіттю відповів мені: — „Хм! ні! Я до таких річей не маю смаку! Мені так як би що небудь клясичне!“

Волод. Ганкевич явно сімпатизував з думками, котрі я висказував, згоджувавсь часто з моєю критикою галицьких справ, — але більше на самоті, а при других, „авторітетніщих“, більше мовчав, а іноді й озивавсь за ними, при чому зараз видно було в аргументаціі єго адвокатську виправу, — не таюсь, страшенно мені прикру. Але в чому Ганкевич був великий, безповоротний радікал для тодішнього Галичанина, так се в жіночій справі. Він з ентузіязмом говорив про россійських жінок, про йіх образованність, рівність з мущинами і т. і. — Ніколи не оженюсь з Галичанкою, — казав було він, — ні з Русинкою, ні з Полькою. То якісь ляльки, а не люде.

Одного разу ми сиділи в двох у Літератора. Розмова зійшла на клерикалізм.

— Я вільнодумний, — сказав Літератор, — але релігія потрібна для моральности хлопів і кобіт.

Ганкевич не видержав: — Е, ні вже, — каже, — або для всіх, абовже ні для кого! — і почав оступатись особливо за жінок, що, мовляв, образована жінка нічим не різнить ся од образованого чоловіка.

— Ну, скажіть мені, — сказав через кілька хвилин Літератор, обертаючись прямо до мене, — чи у Вас завше так, як ось я бачив оттут? Зайшов я до Вас у готель, Вас не було, а Ваша жінка розмовля з НН. (січовиком, що прийіхав саме тоді до Львова). Отсе Ви підете на лекцію, чи де, а жінка Ваша може сама приймати мущину?!

— А чому ж ні? — питаю.

— І Ви не бойітесь?!

— Чого?? — питаю, сміючись.

— Ну, я б боявсь! — одказав Літератор.

Ганкевич почав горяче доказувати:

— Коли жінка по свойій волі, знаючи чоловіка, йде заміж, а чоловік теж по волі вибрав собі жінку, то чого йім не вірити одно одному і т. п.? Де більше сторожі, там більше й неморальности.[4]

— Та може й так… А тільки я б завше боявсь лишити свою жінку саму з мущиною, — сказав Літератор і замислив ся.

Треба зрештою сказати, що був один пункт, на котрому усі знайомі мені народовці були радікали — се справа перевозу в Россію цюріхського „Впереда“, не глядючи на єго „нігілізм“. Кілька днів передо мною пройіхав через Львів С. Подолінський і привіз цілих дві скрині „Впередъ“ і деяких брошур того ж характеру. Він успів роздати декому з народовців по екземпляру новоі книжки, цілий зміст котроі був навіть для мене секретом, — бо, бачите, цюріхські конспіратори казали, ще не треба нікому показувати книги за гряницею, аж поки не перевезений буде перший транспорт у Россію. Тільки дорогою з Цюріху до Мюнхену С. Под. признавсь мені, що між єго пакунками йіде „Впередъ“; і вийіжджаючи поперед мене з Мюнхена питав мене, з ким би у Львові вмовитись, щоб поміг перевезти через кордон ті пакунки, про що розмовляли зі мною Впередчики й у Цюріху. Я дав йому кілька адресів і візітових карточок, хоч особисто сам Подолінський знав у Львові більш людей, ніж я, бо він йіхав у Цюріх через Львів і Відень. Але Подолінський казав, що моя рекомендація поможе йому ві Львові.[5]

Прийіхавши у Львів я довідавсь, що справа перевозки „Впередъ“ досить там звісна, — і всі до неі показували сімпатію. Де-кому я заявив своє здивуваннє і почув відповідь: „а нас що то обходить? до наших соціялізм не пристане, бо в нас соціяльноі квестіі нема“. Таке між інчими казав і К. Сушкевич.

Через кілько часу й галицько-польська пресса, і власне такий „Dziennik Polski“, навіть з превеликою похвалою говорив про „Впередъ“ і про россійських „соціяльних революціонерів“ як про „єдиних чесних Москалів“. Я тоді більше зрозумів галицьку логіку. „Против Москви й соціялізм добре, а до нас він не пристане, в нас соціяльноі квестіі, мовляв, нема!“

Тільки ж який голос підняли ті ж самі польські газети, а з ними вкупі й Русини-народовці з „Правдою“ на чолі, коли трохи згодом поліція зачепила кількох Русинів, а у них знайшла видання впередські і украйінські книжки соціялістичного характеру, а в одного знайомого йім і мені Россіянина також листи з редакціі „Впередъ“! Але ся історія належить уже до дальших голов моіх споминів. Тепер я тільки зверну увагу читачів на те, що власне львівські народовці, котрі противились ширенню моіх думок, культурних і громадських, як мовби то „нігілістичних“, приняли й ширили безпечно ті самі россійські твори, в котрих соціялізм виливсь у такій власне формі, з якою я не міг солідаризуватись між інчим і як свідомий Украйінець, і з котрими мусів навіть полемізувати, спершу устно, а при першій змозі й печатно. Звісно, вони думали, що „проти Москви“ все можна, — хоч і в Москві, то б то в Россіі єсть же й украйінська молодіж, котрій приходилось вибирати між „Правдою“ і „Впередомъ“. Але вони не подумали, що „Впередъ“ же буде ширитись і серед Галичан, котрим теж прийдеть ся рівняти його з „Правдою“-ж…

Познакомившись досить з народовцями, я схотів заглянути й до „Словістів“, хоч і знав зарані, що́ я там знайду. Я поклав зовсім обминути публіцістів партіі, бо бачив у йіх заходах явно вже антіпатичні способи прямого доносу, та ще й на два боки: у Відень, і в Москву, (у народовців донощицька струна тоді ще майже зовсім не бреніла) — і поклав подивитись тільки на „Народный Домъ“ та познайомитись з одним ученим партіі. В „Народному Домѣ“ я знайшов консерватора (пок. Палюха) і він мені одповідав на питання про бурсу, про видатки на добродійні цілі, але головного для мене, музею і бібліотеки, не показав. Каже: все не впорядковано. — А коли буде впорядковано? — Не звісно; нікому робити.

Ученого я застав у Святому Юрі. Він прийняв мене боязненько і не через те, що я був би то „украйінофіл“ (здаєть ся, він про мене, яко такого, не чув), а як россійського чиновника. Скоро по привитанню він почав мені жалітись, як „принаслідують“ Поляки всякого Русина, котрий має стосунки з Россіянами, і ніяк не хотів згодитись з тим, що я йому казав, то б то, що тут між інчим винні й самі ті Русини, бо вони роблять самі якусь таємність зі своіх відносин. — Коли Ви, як кажете, ніяких цілів політичних не маєте, а тілько наукові та національні, — казав я, — то й поставте йіх отверто та й показуйте зуби кожному, хто на вас кинеть ся, — то по трохи й привикнуть та й перестануть чіплятись. Учений на те почав мені вираховувати, скільки він потратив на тому, що його обійшли посадами, на котрі він мав право, і все лиш за те, що його вважають за москвофіла. Рахунок був чималий.

— А що я за те з Россіі дістав? — спитав учений, мов про себе, і потроху перейшов до своєі любимоі праці, до якогось географічно-археологічного словника, і дійсно ожививсь, коли заговорив про се.

Показав він мені й кілька уривків тоі праці. На мене повіяло духом антікварів XVI–XVII в., з тою ріжницею, що у них, а надто у Італіянців і Голландців, було більш живого нюху, або хоч артистичного чутя та архітектурного інстінкту. А тут якісь шматочки без початку й кінця, без провідних ниток, немов миша нагризла кавалочків, серед котрих іноді виявлялись і дорогі.

— Ну ось, я показував свою роботу графу Уварову, — казав учений своім язичієм, — питав, чи не можна б у Россіі видати йійі, так він нічого не сказав. От Вам і Россія! А тут „принаслідують“.

Вотъ Вамъ и настоящіе русскіе!“ — думав і я, прощаючись з галицьким ученим. Посадити б його справді серед „русскихъ ученыхъ“ в Петербурзі або в Москві, — чи признав би там його хто небудь за свого?! Я пригадав собі те, що мені розказували професори одеські про той сюрпріз, який зробив серед них і своєю мовою і своім змістом лист Головацького, котрого славянофіли й міністр Толстой хотіли було посадити в Одессі на катедру „русскаго языка и словесности“, і як сам Толстой, котрий случивсь на той час у Одессі, побачив, що така професура в Россіі може бути дійсним скандалом, — і сказав, що для Головацького він має „другое назначеніе“. А сей новий екземпляр „настоящаго русскаго“ із св. Юра перевисшав усе, чого навіть я міг ожидати.

Пора вже було йіхати до дому, — так треба було діждатись пакунків з книгами, посланих з Гейдельбергу. Щоб наповнити час, я почав оглядати деякі місцеві „достопримѣчательности“. Коли чую, що вже скінчились гімназіяльні вакаціі, не забаром почнуть ся лекціі в гімназіях. [А в універсітеті ще ні, через що між інчим в сей пройізд я не бачив у Львові ні універсітету, ні єго професорів.] На „Бесіді“ я побачив кілька нових лиць, — але вже ніколи було й знайомитись з ними. Одно тілько мене зацікавило іменем, котре було підписане між інчим на одній досить радікальній брошурі, виданій в 60-ті роки. Мені сказали се імя, показуючи на кругловидного мущину за карточним столом у „Бесіді“. Поки я стискав йому руку, він якось по салдацькому витягшись сказав мені, мов командіру: „Скажіть, будьте ласкаві, щоб на мене не накидали іншого громадського діла; я хочу викінчити граматику; я вже раз написав був, так вони десь згубили в „Просвіті“.

Я не знав, що й відповідати, — і потім, буваючи в Галичині, якось боявсь і приступитись до сього чоловіка і не сказав з ним і пяти слів, тим паче, що мене остерігав од нього й Куліш, котрий мав з ним стосунки в 60-ті роки. В 1876 р. сей же самий муж напечатав мені чимало компліментів за „Переднє Слово“ до повістей Федьковича, коли воно вийшло окремою книжкою в Галичині. Тільки ж слідом за тим, коли через арест галицьких „соціялістів“ в 1877 р. з мого імени зроблено було страхопуд в Австріі, той же самий чоловік напечатав на мене особистий пасквіль, в котрому розказував, як я, мабуть чи не посланий росс. урядом, змагавсь затягти львівських народовців у московський нігілізм, як вони зірвали зі мною всякі відносини і як я тоді почав наводити на них поліцію австрійську і т. і.

Я згадую сього чоловіка і сі деталі, котрі радий би був проминути, для того, що й вони мені здають ся характерними: в Россіі ні серед Москалів, ні серед Украйінців я не бачив ні того способу пошани, з якими говорив зо мною той чоловік, ні такого власне сорту пасквілів. А в Галичині бачив не раз і чув про такі речі од других теж не раз…

Днів за два до вийізду, почувши, що лекціі в гімназіях уже почались, я спитав двох учителів руськоі гімназіі, чи можна мені прийти до них на лекціі? — А чому ж? — кажуть. — І ми вмовились про години.

Коли се в „Бесіду“ входить нова особа. Мене підводять: П. Директор руськоі гімназіі. — Я дуже радий і кажу йому про велике щастє, що я таки не вийіду зі Львова, не побувши в руській гімназіі, єдиній на світі з нашою викладовою мовою.

— От, кажу, обертаючись до професора, котрий мене рекомендував, — добродій НН. позволив мені прийти завтра о такій то годині на єго лекцію. Сподіваюсь, шо й Ви позволите, — прибавляю з формальноі віжливости.

— Ні, — каже, — не можна без дозволу Шкільноі Ради!

Мене мов водою облито. Та й професори змішались, а один замітив, що, певно, можна й без Шкільноі Ради.

— Ні, ніяк не можна!

Я просто ухам своім не вірив. Скрізь, в Німеччині, в Чехіі, в Італіі, Франціі, Швейцаріі досить було мені увійти в школу, обернутись чи до директора, чи до вчителя, сказати, що я сам професор, або показати карточку, — то всі двері мені були відчинені, все мені показувано, давано статути, справозданя, програми і т. і. А тут я прийіхав до єдиноі гімназіі з моєю рідною мовою, — і зась!…

Кажу се все пану Директору. — Не можна без Шкільноі Ради, — відрізує коротко й сухо. — Напишіть у Шкільну Раду.

— А коли відповідь можна получити?

— За тиждень або за два.

А я позавтрьому мусів вийіздити зі Львова у Киів, куди й так уже спізнився!…



——————

  1. „Побратима“.
  2. Майже точнісінько таке саме казав мені й один молодий Поляк, котрий прожив років з 2 в Галичині, ві Львові й у Кракові
  3. Galiciani sunt species gentium quae de patria sua minime sapit, — написав би я, колиб був таким Герберштейном.
  4. Коли не помиляюсь, Ганкевич перед тим побував трохи в Россіі.
  5. З того, що росказано в попередній голові, а також в мойій книжці „Историческая Польша и Великорусская демократія“, видно, в чім я сходивсь, а в чім не сходивсь з кружком „Впередців“, але я вважав своім обовязком помагати розширенню в Россіі всякого вільного слова, тим паче, що я сподівавсь, що наш гурт матиме в Галичині чи так, чи сяк, і свій орган. — В справі відносин мойіх спеціяльно до С. Подолінського, про котрі навіть напечатано лист єго батька в „Русской Старинѣ“, я мушу сказати, що С. П. ніколи під мойім впливом власне не був. В 1870 р. я бачив його раз чи два й в Кийіві в одному кружку молодіжі, де Зібер читав своі реферати про Маркса; потім я в початку 1873 р. дістав од нього з Цюріха лист, в котрому він прохав у мене згаданий реферат про Шевченка, далі він мені прислав літографовану програму „Впередь“, на котру я послав своі уваги, не згідні з многими точками загальними і спеціяльно в польській справі. Про се ми спорились нераз і в Цюріху, але С. Под. зоставсь Впередчиком досить переконаним. Опісля вже він починав зближатись до мойіх поглядів, але наші публичні взаємини були більш у тому, що С. П. поручав мені друкувати єго готові праці, котрі я іноді мусів місцями поправляти — в якому змислу, чи в гостріщому, чи в поміркованіщому, читач побачить в свій час. На друк тих свойіх праць С. П. висилав мені гроші по рахункам тіпографій.

    Коли ж в 1879 р. С. П. зачав видавати своім коштом періодичну „Громаду“ (проєкт, котрому я довго протививсь, — покликаюсь на М. Павлика), і коли розлютовані за те єго родителі (про котрих С. П. завше казав мені, що вони знають і навіть в основі поділяють єго погляди) здумали покарати його, мов малу дитину, і залишили його без грошей, так що по смерти свого першого сина С. П. навіть телеграфував мені, щоб я вислав йому 100 фр. на похорон, — і потім незабаром заболів, розстроєний між інчим і тією мукою, яку йому завдали освічені й багаті родителі єго, — то він зоставив за своєю „Громадою“ довгу 900 фр, котрий я й виплатив сам. Пишу се не для того, щоб убіляти себе від болота, кинутого на мене родителями С. П. в „Русской Старинѣ“, а для характеристики тих россійських кругів, до котрих належав батько С. Подолінського, один з поетів „пушкінськоі плеяди“. Додам, що С. П. був єдиний син у свойіх родителів, і що маєток йіх, котрий вони так берегли, купив у них бувший кийівський ген. губ. Чертков, орган котрого, „Кіевлянинъ“ приймав досить велику долю в нагінці на С. Под-ого й на мене з поводу періодичноі „Громади“, як раз перед тим, як влагодилась отся спродаж.

У тогож видавця, Львів ул. Зиблікевича, ч. 10. замовляти можна слід. виданя:
 
Іван Франко, Захаръ Беркутъ
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1 зр. 30 кр.
 — Boa Constrictor, повість
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
50 „
 — Жѣноча неволя въ пѣсняхъ нар.
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
35 „
 — Наверненый грѣшникъ, повість
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
10 „
 — Наши̂ коляды
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
20 „
М. Павлик, Читальні
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
50 „

Літературно-наукова бібліотека:

1.
Перебендя Т. Шевченка
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
10 кр.
2,
4, 7, 8, 9, Австро-руські спомини М. Драгоманова
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
50 „
3
Смерть Каіна, легенда Ів. Франка
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
20 „
5
З історіі публ. вихованя в сучасній Европі ч. I
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
10 „
6
Листочки до вінка на могилу Шевченка
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
10 „
M. Dragomanow, Z dziejów liberalizmu w Rosji
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
30 „

Двоцентова бібліотека:

1. В. Сивенький, Герострат.
2. Г. Гейне, Тангайзер.
3. Ів. Франко, Сурка.

М. Павлик і Ів. Франко, Народ. часопись 2-тижднева, політична і науково-літературна, коштує річно 4 зр., піврічно 2 зр., чвертьрічно 1 зр., кождий н-р поодиноко
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
20 „


Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.