Австро-руські спомини (1867–1877)/Додаток/3

by Михайло Драгоманов

◀ Додаток. Листи Евгенія Желехівського до М. Драгоманова з 1872–73 років. II

Австро-руські спомини (1867–1877) Михайло Драгоманов Додаток. Листи Евгенія Желехівського до М. Драгоманова з 1872–73 років. III (Євген Желехівський)

Перший пробуток у Львові в 1873 р. ▶

Львів: 1889

III.

Станіслав дня 11. Лютого 1873.

Високоповажний Добродію!

Дуже мені мило, що змогли передані мною характеристики Вас Високоповажний Добродію заняти, як то Ви ласкаво Вашим листом з 26 Окт. 1872 мені звіщаєте. Я, зжаль ся Боже, через мою лінь и необачність крайну не могу утримати з ніким порядочноі кореспонденциі! А вжеж прогрішив ся я найбільше проти Вас, бо й до кого належало би ся и таки треба би більше писати як не до Вас, и комуж маю я бути більше вдячним за так поучительні листи, як не Вам, Добродію єдиний?

На Ваші заміченя що до Дідицького, то я додам тоє, що він перше всёго пропаґував своі утвори, відтак тіі, котрі зближали ся найбільше до єго язика, а коли галицькі писателі, котрих піддержував він яко „издатель“, або замовкли або висвободили ся від єго патронату и коли интеліґенция руська в Галичині поступила наперед и вже замало іі було одного Дідицького, — тогди він кликнув на підмогу писателів российських щоби мав чим услужити своім вихованцям и не потеряв на них свого впливу.

Багато з таких єго людий и в літературних и в політичних поглядах випередили єго, стали майже самі єго містрами, але більша часть Русинів в Галичині, не знаючи о нічім лучшім, превозносить єго до нині яко представителя рущини в Галичині в кождім взгляді par excellence.

Хто лише трохи розглянув ся в загальній историі літератури, той певно не поставить на рівні писаня Дідицького и Пушкина и т. и., але у нас в Галичині преобладає и в літературі політичний взгляд, и ради панруссизму покликають в один доступ всіх апостолів и учеників єго, не зважаючи на безкрайну ріжницю іх духовноі снаги. Ходить бо галицьким москвофілям о тоє, щоби всіх неисповідующих панруссизм Поляків, Русинів-народовців чим лише можна побороти.

Дуже добре схарактеризували Ви наших москвофилів яко клерикалів и бюрократів. Згадуючи в моім листі про бізантизм у Россиі, мав я відай на мисли той культ орієнтальний царату, той православний єзуітизм на услугах правительства лукавого, котрий гнете и самих Великоруссів мислящих, а остатки вже нашого питомого словянского житя в нашій вітчині Украіні зідає. Сюда зачислити можна и „загребущість Россиі“, бо чиж не деморалізує правительство российське наших відай таки земляків — такого Говорского, Гогоцкого, Закревского, Андріяшева, чи не намучився в своім житю досить, поминувши Шевченка, такий Костомарів, Кониський?

Надію ся я, що не посудите мене о обскурантизм. Я ціню високо и радую ся поступом Россиян на поли науки та искуства и в розвою соспільнім. Утвори словесні российські я стараю ся пізнати и що добре є, то по силі мого пізнаня уважаю за добре. Не могу я порозуміти, на чім Ви основуєте Ваш поділ літератури на российську, великоруську (московську); правда, що я дуже мало обзнакомлений з літературою Россиян (чи як би іх са́ме назвати?) и не смію відтак спорити з Вами, але я гадаю, що для заспокоєня наших украінсько-руських бажань така дистинкция мало що або таки нічо не причиняє ся. Який маєм ми Русини безпосередний пожиток для нашоі літератури з писань Гоголя, з більшоі половини Гребінки и других таких? Сумну згадку нашого вікового яничарства! Скорше вже погодити ся можна з российським писанєм Костомарова яко спеціаліста-историка, а що до инших то тішити ся можна хиба тим, що причинили ся для нашоі етноґрафиі, и то не безусловно, як критика виказує.

Мертвичину и „одсталість“ в нашій украіньскій сучасній літературі добачаю и я; причини тому́ подаєте Ви дійсні. Є то відай переходова доба в розвою слабого, а ще гнобленого то Ляхами то Москалями орґанізму.

Разом з Вами Добродію стою я при тій засаді, що малоруська література має свою підвалину в живім язиці народа, в єго устній словесности, котра так дивну одностайність язика, єго загальність для всіх піднарічій малоруських представляє. Особливо замічено то при піснях. Томуж то я пишучи Словар русько-німецький передовсім взяв за основу материяли устноі народноі словесности, а відтак обійму и клясиків наших, як Основяненка, Шевченка, Марка Вовчка, Шашкевича, Федьковича и др. Зазначати буду совістно при поєдинчих словах и зворотах місце, куда вони належать — після потреби. Заложив я собі однакож невеликий словар, аби борше єго зробити, тай відтак лекше напечатати. Рудченка казки взяв я на початок, потому підуть пісні, а відтак приказки Номиса и писана наша клясична словесність.

Дуже мені якось поволи йде тая робота, але хвалити Бога охота чим раз дужша.

Читаючи тепер з учениками в ґимназиі Куліша (в VIII. клясі) помічаю я чим раз лучше, як то він з части випадає з природного тону — мови руськоі, кілько то у нёго афектациі в словах и мислях. Поезиі єго висилувані, перекладні лучші; в повістях одних украіньских и российських стоіть він високо. В клясі VI. читаю устну словесність; тепер Думи історичні — єдина то роскіш для мене!

Не так вже задля „Rechtskontinuität“, як більше за для практичности (вірний приказці „Добре псу муха ніж гола юха“) кинув я гадку, щоби на Украіні в кождій ґимназияльній клясі учено по 2 годині на тиждень язика рідного на тімже язиці, як то ми в Австриі учимо ся побіч язика польского и німецького, угорського (на Уграх), румунського (на Буковині) також и нашого питомого язика, малоруського за помочею тогож язика. Инші предмети всі най би вже були до якогось часу учені на язиці державнім великоруськім, як у нас тепер учать ся на польскім, а давнійше на німецькім. Вже нічого не хочу говорити о універзитетах на украінській землі — хотяй би там катедра нашого язика (исключна) дуже би ся придала. Як не будуть пропадати наші душі, сли они підчас цілих своіх студий нігде ніколи прилюдно не чули рідного слова? Мусять ся московщити! Ту єсть periculum in mora; сли хочемо зберегчи нашу идею народню, малоруську від затрати и запевнити іі розвій и поступ, то не треба, як гадаю, и дрібних річей, сли вони до чогось послужити могуть, минати. Paullatim summa petuntur.

Пишете Ви Добродію, що Ваші публіцисти и т. и. мусять писати по великоруськи, хотяй уміють по украінськи, бо так вимагає часто предмет научний и публичність. Я зовсім узнаю стійність и досяглість тих условій; література жива має бути вірним відбитєм смаку, тенденций, привичок, світогляду сучасних людий; трудно мисли, річ, предмет посвятити для борби и мнимого зашанованя над язиком. Алеж знов скажу: est modus in rebus. От як Шевченко славно поборює предрозсудки и упередженя в пролоґу до Гайдамаків, в останній своій думі и проч.! Заробляймо раз вже на себе, не завше на других!

Я вже від півроку не в Перемишли, але в Станіславі, томуж сюда адресуйте до мене ласкаво Ваші листи. О тім моім новім побиті знов Вам дещо напишу. Поки що вручаюсь Вашій ласці и памяти и остаю з глибоким поважанєм Ваш

Евгений Желехівский.