Boa Constrictor (1943)/V
| ◀ IV | Boa Constrictor V |
|
Все, що сталося після страшної хвилини Германового пробудження, тривало так коротко, минуло так нагло, було таке незвичайне, несподіване, неприродне, що він довгу хвилину стояв серед кабінету, важко дишучи, без руху, без ясної думки. Він силувався пригадати і роз'яснити собі все, що сталося з ним за тих кілька хвилин, але ясність і спогади приходили так поволі, що довгий час, видячи його, як він стояв, можна було думати, що це камінна статтиця, а не живий чоловік.
Поволі-поволі Германові прояснювалася ціла подія — ставала перед ним у цілій страшній, голій правді.
— „Мій син перший бажає моєї смерти. Ненавидить мене люто, завзято, як найгіршого ворога! Защо? Чи на те ж я працював увесь вік, мучився, ссав, дер, щоб тепер не бути безпечним свого життя навіть перед власного дитиною? А моє щастя, яким я так славився, де воно? Коли в житті я зазнав його? Хіба тоді, як ще малим хлопчиною їздив на онучкарськім візку! Боже! Боже! За що Ти покарав мене багатством? За що, за які гріхи затруїв Ти мою кров гарячою жадобою грошей? Чим я заслужив на те? Хіба з мене не міг бути добрий чоловік? Міг, я це чую нині, але Ти, Ти пхнув мене на оту прокляту дорогу. Ти вказував мені на ній образи щастя, — фальшиві образи! Ти ошукав мене! Ти несправедливий! Я проклинаю Тебе! Най на Тебе спаде вина нинішньої ночі, на Тебе сльози тих тисяч, що через мене стали нещасливі! На Тебе, на Тебе!.. Я ж слабий чоловік, — без Твоєї волі нічого не міг я зробити! Ти все дозволив, Ти всьому вина!
І Герман у скаженім болю грозив небу кулаками, виправдувався з усього, мов дитина, виправдувався перед останнім зерном людської натури, що ще залишилося в нім неперепалене вбивчою золотою гарячкою. Але чим більше виправдувався, чим більше кляв небо, тим тяжче ставало йому. Він не міг спершу переглянути всеї незмірної пропасти недолі, приниження і здичіння, у якій тепер нараз побачив себе. Аж виправдуючися з усього сам перед собою, він розрив усю погань, що нагромадилася здавен-давна в його житті, аж тепер побачив ясно причину всього того, що тепер мучило його і гризло. Якими вогнистими, палючими буквами виринали записані глибоко в його серці вічні закони братолюбства, чесноти та рівности з усіми людьми! Яким безмірним докором гриміли тепер до нього всі суспільні рани, всі пута та тягарі життя людського, про які він досі так мало чув, про які навіть не думав ніколи!
— „І ти причинився до збільшення тих ран і доклав свою частку до цього тягару, що давить братів твоїх!“
Суспільна боротьба, про яку одні балакають з нуди, другі для зиску, треті з ненависти до всього, що людське, чесне, природне, — стала лице в лице перед Германом перший раз тепер, у страшній хвилині найбільшого зрушення духового, найбільшої тривоги, найтяжчого сердечного болю. Тепер ажень зрозумів він ясно все, що досі морочилося йому, мов сонні привиди. Тепер зрозумів, чому його серце щеміло нераз у часи найбільших спекуляційних удач, чому грижа якась, якесь невдолення лягало на його серці за кождий раз, коли по обрахунку з робітниками зраховував докупи ті надвишки, що поуривав їм і з тої нужденної заплати, за яку вони ставали в нього на роботу. Тепер ажень зрозумів Герман, який страшний він злочинець, він, що довгі літа добивався слави твердого, холодного „ґешефтсмана“, що гордився нею, мов найбільшою чеснотою, гордився безсердечністю та нелюдськістю!
Але, пізнавши і зрозумівши це, яким же нужденним, слабим, нещасливим почув себе Герман! Хіба ж він сам, з власної злої волі став недолюдком? Ні, він мусів ним стати, ступивши раз на прокляту стежку, мусів зайти до тої цілі, до якої зайшов! Мусів! Він же ж був зразу бідним либаком, він бажав вибитися з нужди, бажав щастя, — „щастя“ — ввесь світ каже, — „в багатстві“. І того щастя бажав він і бажає й донині, за тим щастям гнав він ненастанно, гнав найпростішою дорогою. Ба, він не міг спинитися, не міг вернути назад, його перли наперед другі, ціла юрба подібних до нього! Що ж він тому винен, що дорога, нарешті, завела в пропасть?… Але хто ж винен? Герман не міг на це відповісти, йому мішалося в голові.
— „Хто винен моїй нужді, моїй грижі? Хто немилостивою рукою пер мене чимраз далі, чимраз швидше, хто засліпив мої очі, щоб я не бачив нічого, аж поки не буду на дні безвихідної пропасти? Хто це такий?… Хто це такий?…
Герман боровся з думками, напружувався, але не міг найти відповіді. Його очі почали без цілі і виразу блукати довкола по кабінеті, перебігати з предмету на предмет. Нараз зупинилися і впилися в одно місце — в образ на стіні в той самий образ, що нині рано викликав цілий ряд спогадів у думці Германа, а вночі оживився в такий страшний спосіб. Герман завмер на місці. Вся тривога, ввесь забобонний страх, що нині потрясав його душею, віджив тепер в одній хвилині і витиснув смертельний піт на Германовім чолі. Яким лютим поглядом дивився на нього вуж! Це той самий погляд, що у сні заморозив усю кров у його серці! Як блищала до світла різнобарвна луска на тілі гадюки! Це та сама луска, те саме тіло, що дотикалося його у сні, що його страшний стиск продавлював його тіло до кости, запирав йому дух у грудях, висаджував очі з голови! О так, це той самий вуж! Його сон триває далі. При меркотливім блискові свічки Герман бачить виразно, як вуж росте, рушається, простується, підносить голову догори, закручує хвостом широчезні колеса, все ближче, все ближче до нього!
Га, що за думка блисла нараз у Германовій голові? Це не вуж, це безмірно довга, зросла докупи і оживлена чарівною силою зв'язка грошей, срібла, золота блискучого! О так, це певно так! Хіба ж цей блиск, що б'є в очі від вужевої луски, хіба ж це не блиск золота та срібла? А оці різнобарвні латки на нім, хіба це не різні векселі, контракти, банкноти?.. О, це певно, це не вуж його обводить своїми величезними звоями, а його власне багатство! А як злобно, як люто дивиться на нього зачарована потвора! Вона певна своєї добичі, вона знає, що від її металевих перстенів, від її горючого блиску ніхто не втече! Вона знає, що найпевніше не втече від неї Герман, бо він на дні пропасти, він жертва розпуки, — і вона, вона завела його сюди!Герман усе це порозумів в одній хвилині безмірного болю та тривоги. Він заревів, мов ранений звір, аж вікна задзеленькотіли від його реву. Він відчув, що ця одна думка валить у порох, у ніщо його цілого з його життям, надіями та плянами. Його прошибло таке саме почуття, якого мусить зазнавати чоловік, котрого заживо четвертують. Зажмуривши очі, він у скаженій безпам'яті кинувся наперед, горі стіною, вхопив проклятий образ і гримнув ним до землі щосили. Золочені рами розпирслися на боки з лускотом, але Герман не отямився. Він скочив на полотно і, мов божевільний, почав топтати його, плювати на малюнок, здряпувати фарбу нігтями, а далі, приступивши один конець ногою, вхопив за другий і роздер на два кусні, зім'яв їх у клубаки і кинув геть через вікно. Вій був немов у пароксизмі, груди підносилися і опадали швидко, кров стукала об скроні, і перед очима все крутилося, мішалося, щезало. Він убрався і, мов гонений, вилетів на вулицю.
Була північ. Прозірчасті клубки хмар надтягали поволі зі сходу і густою чередою залягли вже більшу половину неба. Крізь невеличкі відступи між ними видніло темне, глибоке тло неба з блискотливими звіздами. Холодний вітер потягав від губицького ліса. Німі кошари бовваніли в присмерку своїми кінчастими, гострими контурами, мов величезні, гостро завершені стоги сіна. А нижче над землею все тонуло в глибокій пітьмі поміж чорними глиняними сугорбами. Тільки вулиця ширшала перед Германовими очима, мов розбурханий і разом замерзлий потік болота. Покрай неї, над ровом, ішла вузенька утоптана стежка для пішоходів. Герман поквапно поспішав нею наперед, поспішав не думаючи, куди і по що. Його гнало щось з дому, йому важко було добути ночі в тій заклятій хаті, і він ішов, ішов наперед, долі Бориславом, немов утікаючи перед чимось, немов кваплячись до якогось важного діла.
— Gott's Fluch über mir! Gott's Fluch über mir![1] — воркотав він, нагадуючи криваве, пристрастю, ідіотичним божевіллям викривлене обличчя Ґотліба, і мимоволі приспішував ходу!
Сонний Борислав розкинувся круг нього, мов озеро болота, глини, брудних хат, магазинів, фабрик, недолі і муки. Він знав добре, що вся ота різнородна маса тепер лежить мертва, обнята глибоким сном, а проте холодний вітер, що віяв йому просто в обличчя, так сильно і так болючо разив його нерви, що перед ним немов усе довкола колисалось, гойдалось, розрушувалось. Той мертвий Борислав, що його всевладним паном, царем він був перед кількома годинами, тепер, бачилось, повставав проти нього. Доми заступали йому дорогу, ями, мов отворені гадючі пащеки, показувалися перед його ногами, а з тих ям, із страшної глибини, чути було роздираючі зойки, прокляття і крики смертельного розпачу та муки конаючих. А заки Герман міг отямитися, привиди щезали, лишаючи тільки в його серці льодоватий холод тривоги, мов застромлені стріли.
— Gott's Fluch über mir! Gott's Fluch über mir! — проворкотав він.
І поперед його очі з проразливою живістю промигнула труп'яча голова і цілий кістяк Івана Півторака. Ба, йому здавалося, що кістяк стояв ось тут перед ним насеред дороги і грозив йому обгнилою кістяною рукою. Тут його думка, що серед усеї тої тривоги шибалася та мішалася, мов птах у сильці, опинилася на однім предметі, вчепилася його, мов той, що тоне, слабої стеблини.
Що сталося з його вірником, що так раптовно поблід і послаб, почувши оповідання старого Матія? Чи дійсно ця слабість прийшла так, сама з себе? Чи, може, вірник почувається до чого злого? Пощо Матій питався, коли Іван відійшов від роботи? Чому не хотів говорити нічого більше?…
Оці думки насувалися тепер Германові до голови, але з далеко більшою силою, ніж при виплаті. Він силувався зайнятися виключно тою справою, що не торкала безпосередньо його самого, щоб хоть трохи забути все те, що давило і палило його мозок. Він з якоюсь гарячкою почав думати про смерть Івана Півторака, розбирати і розважати всі обставини. Іван мав думку заробити стільки, щоб могти в Тустановичах купити собі хату і шматок поля, і тому не брав щотижневої виплати, але, живучи враз із жінкою, обходився дуже скупо її власним зарібком, а свій щадив. Нараз Іван пропав десь, а коли його жінка прийшла до Германа впоминатися грошей, що заробив її чоловік, то Герман побачив, що в книжці виплати стояло виразно записане його власною рукою: „Взяв дня того і того всі гроші“.
Але Герман дармо напружує свою пам'ять, щоб пригадати собі, чи він платив коли ці гроші Іванові на руку. Може бути, що Іван узяв їх через руки вірника, як це нераз ріпники роблять. Але що ж виходить із усього цього? Ніщо, поки не візьмем на увагу блідости та слабости вірника при оповіданні Матія. Так це значить тоді, що… що Германів вірник або сам убив Івана, чи там пхнув його п'яного до ями, або знав про це і, може, поділився грішми із убивником?.. То принаймні певна річ, що при трупі не було ніякого сліду грошей. Ах, а Матій же казав, що на Покрови бачив, як якийсь чоловік пив з Іваном. Хто був той чоловік? Чому Матій не хотів цього сказати?.. В тім щось мусить бути!..
Такими невеселими думками зайнятий, ішов Герман далі, щораз далі, аж опинився геть на самім краю Борислава, де при купці стояло кілька нужденних старих, гнилою соломою критих хаток, де жили ріпники. В одній із тих хаток, що стояла коло самої дороги, ще світилося. Це світло серед загальної пітьми звернуло на себе Германову увагу. Він тихенько підійшов ід хатині і заглянув крізь тісне віконце до середини. Він не знав, хто живе в тій хатині, і йому зовсім не йшло про те, — дізнатися цього. Щось перло його придивитися, як живуть ті ріпники дома, поза роботою, що говорять, чим займаються. Та й на це не був Герман так дуже цікавий, бо скільки ж то разів заходив він у такі хатки, скільки разів обзирав холодним, згірдним поглядом усю мізероту, якої повні вони були від гори до споду! Але нині, дивним якимось способом, усе, на що поглянув, виглядало для нього не так, як звичайно, усе, чого діткнувся, змінювалося, перекидалося в що інше, мов зачароване. Всякі найщоденніші і найзвичайніші речі показувалися йому нині з нових, невиданих досі боків, — і ось що потягло Германа під віконце нужденної ріпницької хати. Та тут ждало його ще одно, зовсім несподіване зворушення. Воно мусіло довершити морального перевороту в його душі, перевороту глибокого, страшного, болючого, що нині в нім звершувався силою всіх вражень життя, наслідком усіх добрих і злих сил, котрі він у собі виробив.
У хаті, до котрої заглянув Герман крізь вікно, все свідчило про страшну нужду і занедбання. Тісна хатина з голими, давно небіленими, закоптілими, пообдираними стінами подобала радше на гріб, ніж на людське помешкання. Більшу половину вільного місця в ній забирала глиняна піч із припічком, до якого припирав дощаний тапчан, застелений соломою і накритий грубою веретою, — і стільки всеї постелі! Ні стола, ні стільця не було. На жердці над тапчаном висіло кілька жіночих лахів, а над тапчаном на двох шнурах дощана, грубо збита колиска. Тільки всеї посуди побачив Герман усередині! На тапчані сиділа молода ще, хоть нуждою й невсипущою, важкою працею страшно зіссана і підточена жінка. На ній була брудна зрібного полотна сорочка і ще брудніша мальованка, а на голові старий чепець і поверх нього надвержена дірава хустина непевної барви, з-під якої спадало довге волосся. Вона одною рукою злегка погойдувала колиску, а другою час-від-часу втирала сльози, що, видно, насилу перлися їй до очей. Герман знав добре цю жінку, — це була вдова по Івані Півтораку. Перед нею, обернений до вікна боком, сидів на припічку старий Матій, з невідступною файчиною в зубах.
— Ей, Марисе, Марисе! — говорив старий Матій м'яким тремтячим голосом. — Не такого я життя надіявся для тебе та й для Івана! Та що! Не знати, ци Бог не судив, ци лихі люди не дали!
Марися, замість відповіді, заридала вголос, захлипала, мов дитина.
— Цить же бо, — вговорював Матій, — не час тепер плакати, нічо не поможе, лиш здоров'я шкода! Тогди було плакати та кричати, коли пропав зо світа, тогди би то було ся бодай на щось здало, а тепер!…
— Ох, Господоньку мій, — зойкнула бідна жінка, — або ж я, нещаслива, знала, де він ся подів? Говорив ми, що піде до Дрогобича, а відтам до Тустанович, щоби доразу сторгувати той нещасливий ґрунт, потому ще десь мав піти. Ще му, небіжчикови, кажу: „От, може, би ліпше було туй де ближше купити яку пустку, і до роботи близько і всьо“, — а він до мене: „Най мене“, — каже, — „Бог боронит від тої роботи, не хочу ї на очи видіти! Волю з голоду здихати меже добрими людми, косити, молотити, на жорнах молоти, що-будь робити за кусник хліба, ніж маю ту день бути в тій западни!“ Та й як пішов, і на нинішний день!
Матій порушився на своїм місці, почувши цю мову.
— А коли то було, не знаєш? — спитав він. — Коли Іван пішов?
— Та він вибрався якось вечером на самої Покрови. Не знаю, казали другі, що 'го ще виділи у Кирніцкого.
— А потому ще вернув назад з міста?
— Та щось говорили, що вернув, і гроші, кажут, узяв від пана.
— А ти 'го виділа потому?
— Ні, не виділа.
— А знаєш допевно, що гроші відобрав?— Аякже! Знаю допевно, бо-м ще сама ходила до пана питатися. Чекаю цілий тиждень — нема Івана. Я йди до пана, щоби бодай гроші віддав. — „Що“, — каже, — „то ти приходиш по гроші, а твій чоловік інощо ту вчора був і гроші відобрав!“ Ще ся розтріскотав на мене! Та й тілько всього!
Матій слухав тої бесіди з напруженою увагою і, бачилось, укладав щось у голові. Довгу хвилину мовчали обоє.
— Пропало! — сказав вкінці Матій, важко зітхаючи. — Нема що й згадувати! Як 'му ся який лихий чоловік прислужив, то най 'му Бог відплатит за все! Добраніч, небого! Не плач, не гризися, чень то колись Бог даст добро!
— Ой, уже! — відказала жінка, заходячися з плачу. — Буде мені добро, але аж на тамтім світі, не ту! Бувайте здорові, най вам Бог стокротне відплатит, що-сте прийшли мене, бідну, потішити.
Матій, не кажучи й слова більше, вийшов з хатини. Герман сховався за вугло і видів ще кілька кроків, як старий ріпник ішов, розкладаючи руками та воркотячи щось під носом, немов нараджуючися з самим собою. Але швидко старий щез у пітьмі, а Герман, увесь дрижачи з холоду і від навалу нових думок та догадок, став знов під вікно. Його тверде серце тануло на вид тої нещасливої жінки, він виразно чув, що коли вона говорила, сльози тислися до його очей, важкі, горючі, давно невидані сльози! Він чув і бачив аж тепер, що з нинішнім днем кінчиться для нього старе життя, а завтра настане нове. Він знав добре, що завтрішній день застане його вже зовсім не тим чоловіком, яким застав його вчора. Переворот вершився швидко в його душі, переворот глибокий і сильний. Що мало бути змістом нового життя, який мав бути його напрям, того Герман не знав, над тим не міг задуматися. Та й що йому до того? Коли старий будинок завалиться до ґрунту, до дрібки, коли руїни згорять і спопеліють, то й новий будинок поставити не тяжко. Який будинок? Пощо? Із чого? Покаже час, покаже потреба, покаже совість.
По виході Матія Іваниха, замкнувши двері, стояла довгу хвилину насеред хати, мов остовпіла. Сльози не текли з підпухлих почервонілих очей, зойку, заводу, плачу не чути було від неї. Вона стояла нерухома і гляділа німо на свою дитину, що спала в колисці. Тільки обличчя її показувало, який біль лютував у її серці, як вона терпіла. Але хвилина розпуки минула, рвучою рікою вибухло затаєне горе.
— Дитино моя, дитино моя! — ридала вона, припадаючи до колиски. — Нема твого тата, не прийде вже ніколи. А ти, біднятко, вже так красно кличеш: та-та-та! Не докличешся тата ніколи, мій ангелику милий, не докличеш! На кого ж нам тепер надіятися? Хто нам допоможе в слабости, в недоли? Хто догляне, поратує? Господи, чому ти зібрав його зо світа, а мене лишив на таку тяженьку недолю!…
Хлипання перервало її завід. Дитина в колисці пробудилася від її голосу і підняла головку вгору; витягла рученята до мами.
— Та-та-та! — пролепетала дитина. — Та-та-та!..
Бідна вдова заридала ще дужче. Невинний любий голос дитини різав її, мов ніж, у серце глибоко. Вона цілувала ручки дитини, обливаючи їх горючими сльозами.
Герман стояв під вікном, мов громом прибитий. Цей образ нужди, розбитих надій, розпуки, побіч дитинячої несвідомости, довершив того, що не довершили всі різнородні, а такі сильні враження нинішнього дня. Гарячі сльози жбухнули з його очей. Його рука судорожно здавила в кишені цілу купу срібняків. Він розмахнувся і з цілої сили кинув ними крізь шибу до середини хати. Брязнуло розбите скло, дренькнуло срібло, розсипаючися по хатині. Той брязк і дренькіт налякав Германа не менше, як саму Іваниху. В його вухах він звучав, як зойк нарікання, розпуки та жалю. Якась дика, незнана сила поперла його, і він пустився щосили втікати горі вулицею, аж земля під ним задудніла.
— Господи, що се таке? — скрикнула перелякана Іваниха, почувши брязк вибитої шиби.
Вона озирнулася і здивованим оком дивилася на срібло, що котилося в різні сторони по хаті. Що це? Відки той несподіваний дар? Хто змилосердився над її нуждою і таким дивним способом посилає їй поміч?.. Вона здиву довго не могла прийти до себе. Аж плач дитини протверезив її. Вона вибігла надвір, але під хатиною не було нікого, тільки швидкий стук людських кроків по вулиці показував, куди втікав Герман.
І що далі?
Ех, милі читачі, дальше життя пішло своїм звичайним ладом, — Герман у доброго чоловіка не перемінився. Його милосердний порив під вікном бідної вдовиної хати був хвилевий; хвилина минула, і він мусів знову стати тим, чим зробило його ціле життя — холодним, безсердечним спекулянтом, що не зважав на стогін нужди і вдовині сльози.І Мошко став у Германа далі за наставника, а хоть Іваниха і Матій подали до суду, щоб перевів слідство над винайденим трупом, то хто докаже Мошкову вину, коли його власна совість мовчить? Кого доля засудила на поталу, той пропаде, — ніякий суд не порятує його, хіба він сам порятується.
Але це далека-далека історія.
——————
- ↑ Боже прокляття над моєю головою!