Шурган/XII
Радянська соціялістична Північно-Кавказька республика доживала свої останні дні.
Денікінщина остаточно випростала крила й складала вже договори з Антантою про походи на Москву й Україну. До Новоросійського прибули французькі й англійські пароплави з боєприпасами для білої армії. Такою ціною запопадливі сусіди купували собі право експлуатації майбутньої „єдиної неділимої“… Але напівроздягнена, розбута, наполовину хвора кубано-ставропольська червона армія, перейменована тепер в 11-у, не складала своєї зброї. Багато лиха накоїла їй авантура й партизанщина, злидні й хвороби, брак набоїв і гарматнів. Армія падала від утоми, від жорстоких боїв і довгих переходів, від недоїдання й тифу. Дезертири тікали з неї тисячами, переповнюючи села й міста небезпечним буйним натовпом.
Проте героїчна боротьба протягом десяти місяців надбала в основних кадрах її багатющі запаси революційного піднесення, мужности, відданости: їх не могла до кінця розтратити навіть сорокінщина. Хвора армія, як сильний поранений звір, відходила повільно, огризаючись іноді з такою силою, що денікінські пси розліталися на всі боки.
Сам Денікін високо ставив боєздатність 11-ї армії, відзначивши її в своїх закордонних записках:
„Воєнний дух її, не зважаючи на брак безпосереднього управління з центру… був незрівняно вищий, ніж в інших червоних арміях… Перемогти її нам було трудніше, ніж інші. Боротьба з нею потребувала від нас великих втрат. І не раз, розбита, здавалося, до щенту, вона знов народжувалася й давала тверду відсіч добровільцям“.
Взявши Армавір і Невинномиську, білі кинули свої сили на Ставрополь. Після десятиденного жорстокого бою, знеможені тифом, таманці мусіли 14 листопада покинути місто. Проте, на південносхідньому фронті частини 11-ої армії ударили на Моздок і Прохладну, розгромили полки Бічерахова й визволили всю Терщину, де кілька місяців відбивалася від білих невеличка 12-та армія. Обидві ці армії злилися в одну й зайняли на початку нового року лінію Винодільне — Петровське — Калиновське — Курсавка — П'ятигорське.
Партія зробила ще одну спробу посиленим партбудівництвом та парткерівництвом домогтися перемоги над денікінцями. 2 січня у Владикавказі відбувся 2-й надзвичайний північно-кавказький з'їзд партії, переважно в питанні оборони. З'їзд визнав „організацію оборони від наступу міжнародніх розбійників“ за основне завдання партії. Всі парторганізації повинні були мобілізувати п'яту частину своїх членів „на роботу в армії й для армії“. У всіх військових частинах ухвалено організувати партосередки й розгорнути культ-виховну роботу.
Але бойові обставини паралізували всі ці заходи. Не було боєприпасів, ліків, лазаретів. Число ранених досягло 20 тис., а з хворими — 50 тисяч. Зв'язок із центром був слабий, постачання трудне й затяжне — пісками й душогубними дорогами каспійського узбережжя. А денікінці, тим часом, мали за спиною цілу Антанту з її пароплавами, зброєю, боєприпасами, ліками й клясовою ненавистю до червоних.
О половині січня ворог ударив на с. Благодарне, одрізав 4-ту дивізію й одкинув її за Манич, в астраханські піски. 3-я дивізія (колишня Таманська армія) мусіла піти на Святий Хрест. 1-ша й 2-га дивізії одійшли в район Георгіївського, а потім на Прохладну й Моздок. 20 січня білі взяли П'ятигорське, 26-го — Прохладну.
11-ту армію тиснули тепер просто на схід, у піскову ногайську пустелю.
Ударила холодна зима. Без теплого одягу, без добрих харчів і ліків армія остаточно загибала від тифу й інших хвороб. 24 січня надзвичайний комісар півдня Росії т. Орджонікідзе телеграфував Леніну:
„11-ої армії немає. Вона остаточно розклалася. Супротивник бере міста й станиці майже без опору. Вночі поставлено питання покинути всю Терську область і піти на Астрахань. Немає гарматнів і патронів. Немає грошей“.
Ясно, що без гарматнів і патронів, без грошей і ліків, після десяти місяців жорстоких боїв і походів жадна армія боротися не могла. 26 січня новий командарм Левандовський дав наказ відступати на Астрахань.
Армія вирушила двома шляхами. Таманці (3-я дивізія) пішли мимо Ачикулака до с. Величаєвського, а далі — пісками, понад сухим річищем Гайдука, просто схід сонця, до колишнього кізляро-астраханського поштового тракту. Основні сили (1 й 2 дивізії) рушили залізницею й понад залізницею на Моздок, Щедрінську, Кізляр, а звідти — селами до Чорного Ринку й далі, Караногайщиною, просто на північ, на старий астраханський поштовий шлях.
Хто знає цю сумну мовчазну пустелю — притулок убогих степовиків і піскових шурганів?
Понад Каспійським морем, від Кизляру, на 140 верст до р. Куми, й далі, на 200-верст, майже до самої Волги лежить убогий одноманітний степ. Тільки поблизу Кізляру, там де численні протоки р. Терека заливають низину животворною водою, простяглася смуга сел: Тарумівка, Таловка, Роздолля, Чорний Ринок. А за Чорним Ринком — знову мертва мовчанка пустелі…
Одноманітна, злегенька погорблена площа далеко-далеко розсунула свої степові краєвиди. Мутно-сірими простирадлами лягли пастівники, спалені сонцем. Мовчазними пам'ятниками давноминулого встали високі історичні могили — німі свідки стародавніх монгольських походів. Широкими смугами, по 10 — 20 — 40 верст ушир, перерізують степ розгойдані хвилі степових пісків, де-не-де вкриті убогою степовою травою. Врешті й вони щезають під справжньою повінню золотавого моря летючих пісків, що ходять-перекочуються степовими просторами. А ближче до моря — мертві солонці й мочажини.
Степові річки — Кума й Гайдук — існують тільки на мапах. Уже понад сто років їх поховали під своїми бурунами піски. Багатоводна Кума за с. Величаєвським розбивається на гирла й щезає під золотавими заметами. Далі, на сто верст до моря — тільки мовчазна піскова пустка.
Сумно, порожньо в цих степах, де на широких просторах блукають невеличкими мандрівними авулами тільки нечисленні кочовники: між Кізляром і Кумою — караногайці, а за Кумою, аж до Волги, — комлики. І страшно, небезпечно тут зимою, коли здіймаються шургани й жбурляють піски до хмар, а хмарами метуть землю.
11-та червона армія вирушила в астраханські піски в кінці січня 1919 року, а кізлярська колона — 5 лютого, в найнебезпечніший для переходів час, коли в степах немає паші для коней і на степових просторах гуляють буревії. Без шляхів, без харчів, без притулку на ніч розбрелася армія по сумних бурунах, пробиваючись на Астрахань.
Армії, власне, вже не було: були окремі частини й групи, окремі гуртки й одиниці, що рухалися в одному напрямку. Певних шляхів теж не було: передні змішували пісок тисячами ніг, задні звертали обабіч, розтікалися по степу, брели, де зручніше. Під вітром і холодом ледве пленталися хворим, виснаженим натовпом. Біля с. Роздолля на таку розтягнуту колону напала сотня озброєних козаків і погнала в полон 15 тисяч.
Частина за частиною, група за групою вливалася червона армія в піски, від Кізляру та від с. Величаєвського. Сумну безвідрадну картину являє в цю пору ногайсько-комлицький степ. Здається шалений гураґан розгойдав піскове море, а воно так і заклякло в своєму гніві, здійнявшись угору своїми буграми-хвилями. Величезні горби лежать поспіль цілими кряжами, то майже зливаючись докупи, то розступаючись ушир. Де-не-де природа засіяла їх скупими жменями піскового овса, собачої рожі, сухостійних трав і колючок. За ними — золоті хвилі „живого“, рухомого піску, що дожидає першого вітру, щоб піти далі. Навколо тільки небо й піски, небо й піски. Хіба де по долинах лягло скупими плямами тоненьке снігове покривало.
Монотонно риплять вози. Сонно й нудно шелестить пісок під колесами. Грузнуть ноги пішаків і коней. Третій день іде армія манівцями, розтяглася вдалечінь і вшир. З бугра на бугор, з бугра на бугор, — здається, без кінця й краю. Глибоко занурюються в пісок колеса гармат: доводиться підпрягатися, щоб їх витягти. Їдуть тільки важко-хворі та поранені: підвід не вистачає. Їдуть та йдуть з армією й біженці-городовики, переважно сім'ї й родичі бійців.
Степ щодалі накладав своє тавро на цей мандрівний табір. Відставали, мішалися, розбивалися на групи. Хвороба остаточно розформовувала й переформовувала армію на свій лад. Вона втратила свій бойовий вигляд. Люди загорталися в лахміття. На лафетах сушилася абож вивітрювалася білизна. На багнетах бійців коливалися пакунки або й сами багнети з ґвинтівками опочивали в обозах.
На обличчях утома й байдужість. Групами сідали відпочивати, відставали, доганяли. Харчі на обліку. Води немає.
— Який чорт нас поніс сюди? Хіба кращих шляхів не знайшлося?
— Тут усі однакові: кажуть, верстов 250 буде до Астрахані.
— Не дійдемо!.. Коли б хоч не тиф!
— Нічого! Як умреться, то все минеться!
Мимо проїхало кільки штабних. Натомлений і слабосилий бородач заздро свиснув навздогін:
— Оці й за Астрахань доїдуть!.. Що їм? Пузо повне, ноги не болять! Їде собі та тютюнець покурює. Мабуть таки не дурень вигадав паном бути.
Один із вершників, чорнявий гострозорий чолов'яга, почувши дорікання, повернув коня назад.
— Ану, товаришок, сідай та під'їдеш трохи, а я розімну ноги.
— Та спасибі… Я й так.
— Сідай, сідай!.. Я покурю в компанії.
Пішов угурті. Витяг засмальцований кисет, зробив собі „собачу ножку“ й передав кисет далі. Курці хапалися за нього, аж руки тремтіли. Робили собі цигарки й спішили закурити. Але згодом почали переглядатися, спльовувати. Дехто навіть кинув потихеньку цигарку. Чорнявий мов не помічав і з насолодою затягувався.
— А що? Не до смаку мій тютюнець? Нічого, згодом привикнете. Зате — своїх власних плянтацій. Фабриканта Одарюка… Може чули?
— Тов. Одарюк! Як же це я тебе не впізнав? Та ми ж з тобою під Катеринодаром…
— Еге, під Катеринодаром!.. Так у мене пика ще батьківська була, бо ми пшеничненьким живилися. А тепер ось обідав самі скрутні: покрутився, покрутився та й так був… А вечеряв самі лежні: полежав, полежав та й так заснув.
У гурті засміялися. Товариш із-під Катеринодару зацікавився:
— А де ж у тебе тютюнові плянтації взялися, тов. Одарюк? Щось я не чув такого.
— А ось і ось…
Одарюк махнув рукою обабіч, де по низинах стирчали сухі стеблини бур'янів…
— Тут і паслін і кінський щавель, і шальвія… І ще якась погань. Спасибі, матросик один навчив… Еге-ге!.. Чого ж ти товаришу, з конячки злазиш? Під'їдь іще!
— Та спасибі, т. Одарюк. Нам спішити нікуди, а тобі ж треба скрізь доглянути.
Одарюк, член реввійськради 11-ї армії, підвеселив натомленого коня нагайкою й поїхав доганяти частини. Червоноармійці пішли бадьоріше.
— Оце — наш!
— Це тобі не генерали, що кидають салдатів у біді та й махають далі колясами!
— Наші не покинуть!
… Тася йшла в одній із груп, доглядаючи хворих. Лазаретів уже не було, кожен допомагав сам собі. Але багато було хворих у кожній частині й були такі, що ходили за ними. Тася не розлучалася з Маринкою.
Невеличка ростом, прудка Маринка цебрами розливала навколо себе ясне життєсприймання. На її обличчі були ще хмаринки недавнього горя, але вони не могли заховати промінів непереможної, цілющої, невичерпної любови, що била з неї водограєм. Маринка скрізь поспівала. Десь ізбоку побачила виснажену сумну жіночу постать із ознакою смертельної втоми на обличчі. На руках — дитина. Маринка метнулася до неї.
— Та ви зовсім хворі! Сідайте, під'їдете.
— Спасибі, якось доплентаюся… Вже ж мо-'недалеко й та Астрахань.
— Що ви? Ще й третини не пройшли!
Жінка заплакала:
— Сил моїх немає!.. Чоловік помер у поході, двох старшеньких добрі люди взяли. Коли б хоч не ця дитина…
За кілька хвилин Маринка влаштувала хвору й тішила її дитину.
— Та яке ж ти манісіньке та худісіньке! Та хворе-хворісіньке! Глянь Тасю, які в неї великі-великі та сумні очі!
Тася глянула — і серце їй защеміло… Та це ж — очі всієї 11-ої армії. Очі виснажених, хворих бійців! Очі поранених і тифозних! Очі біженців, що міряють другу тисячу верст од Батайського й Тамані, через високі гори й піскові степи!Рогожін непомітно, з прихованою тривогою стежив за Тасею.
— Тасю, ти б відпочила…
У Тасі обличчя з білого воску, але очі світилися, як і в Маринки.
— Нічого, Гаврику! Мені гарно.
Відтоді, як зустрілися в Моздоці після розгрому армії — ні слова не сказано між ними про недавні непорозуміння. Тася мовчала про свою жахливу помилку, щоб не одвернути його від себе навіки. Думала: „скажу, як побачу, що він зможе простити й забути“. Рогожін іще раніш вирішив, що треба зректися всяких прав на неї, завоювати довіру й повагу, а тоді — будь-що-буде.
Піски їх ріднили, повертали до юнацьких років. Обоє виросли в таких от степах над Урусколем і відчували їхній подих на кожному кроці. Рогожін особливо любив піски. Парубком було тижнями пропадав у піскових бурунах з рушницею. Бив хитрого лиса, бив хижого вовка, здирав шкіри й вертався з багатою здобиччю. Живився куріпками, заятиною, дрофами. Сіль брав із степових солоних ільменів. Своїм досвідом він тепер багато допомагав Тасі й усім хворим.
Одного разу забрав мішки й привіз із бурунів добрих півкопиці сухого кінського щавлю… Тася сміялася:
— Його й коні не їдять!
— Та й ми не їстимемо. Ми його питимемо. Ти ж любиш комлицький чай?
— Ах, чай… Коли б у нас комлицький чай, ми б половину хворих підняли. Він чудово живить і підбадьорює.
На першому ж привалі дістали води, нарубали сухих стеблин кінського щавлю, разом з листям і квітковим колосом, наварили, посолили, одцідили. Рогожін надоїв кобилячого молока, забілив чай і подав мисочку Тасі.
— Справді, чай!.. Гаврику, та це ж — знахідка! От не думала.. — Та ти в мене — урван.
Лукаво посміхнувся:
— Я таким і був. Хіба забула?
Почервоніла, пригадавши парубоцьке прізвище мужа.
— Я досі не знала, що ти такий…
— Який?
— Та бачиш… Ти тоді був шибайголова, страхіття для всіх „порядних“ людей. Потім дістав собі погони. А з таких виходять Сорокіни. І взагалі…
— Життя вчить, Тасю. А про своє офіцерство я тобі колись розкажу. Я його не шукав. Мені його накинули.
Подивилася допитливо й нічого не сказала. Заходилися вдвох поїти „чаєм“ хворих. Незабаром „комлицький чай“ став улюбленим напитком сотень і тисяч бійців. За браком припасів і доброго питва чай підтримував виснажених мандрівників. З молоком заступав їжу, без молока підбадьорював і відганяв утому.
А степові, здавалося, не було кінця-краю. За площинами йшли піски, за пісками — солонці, за солонцями — знов сірий мовчазний степ. І знов піски.
Люди йшли, виснажувалися, коні падали з голоду. Число хворих збільшувалося, на стоянках замерзали сотнями. Частина відставала й гинула в бурунах.
Командири полків, батальйонів, політробітники, що їхали в одній групі, улаштували нараду. Одарюк змалював тяжкі обставини.
— Труднощі посилюються, число хворих збільшується. Коні дохнуть. Є вже покинуті в пісках гармати. Ми йдемо все повільніше й млявіше. Що робити? Через хворих ми ледве посовуємось. Є така думка, щоб мобілізувати всі коні, та спасати, насамперед, артилерію… Але тоді загине більше людей…
— Як?.. Щоб покинути хворих?..
— Постій, не кричи… Ти зваж обставини: як зав'язнемо тут, то всі загинемо. Треба спасати, що можна.
Важка мовчанка опанувала присутніх. К. Лісовий задумано кинув:
— Справа в тому, чого найбільше вимагають інтереси революції…
— Безумовно, артилерія он як потрібна Царицину…
— Алеж і ціла армія…
— Пожди!.. Це значить — випрягти з повозок?..
Ще раз схвильовано підхопив Одарюк:
— Важко зараз збагнути, чого саме вимагають інтереси революції. На мою думку, артилерію треба виручати. Але й кидати хворих — нема на те моєї згоди. Ми спільно з товаришами десять місяців билися проти німців, корніловців, денікінців, та невже ж побіжимо тепер від них перед хворобами? Коли вже вмирати, то хочу вмерти з ними! Коня свого віддаю під артилерію, а сам піду з хворими…
— І я!
— І я!
Не мовчав ніхто. Близько сотні голосів злилося в однім пориванні. Хворий на сухоти, запальний і чулий завполітвідділу армії, молодий студент Торський скочив на повозку:
— Товариші! Може я нескладно скажу, та зате — від щирого серця! Історія знає немало таких славних переходів пустелями непроходимими. Гинули армії — залишалася слава. Та слава запалювала нащадків, підносила їх на нові геройства, на нові славні дії. Але то були армії завойовників, гнобителів. Тепер настала пора інших воєн, інших боїв — за визволення всіх трудящих. Ми виставимо своїх героїв! Ми створимо нові леґенди! Ми впишемо нові сторінки в історію!… Нехай ми загинемо! Нехай тільки останки 11-ої армії дійдуть до Астрахані! Але вони донесуть туди нашу славу й запалять тисячі й сотні тисяч на борню. Ми вмремо, — армія не вмре, діла наші не вмруть? Ви чуєте? Армія повернеться мстивим, переможним гураґаном туди, звідки ми тікаємо! Я вірю в це! Вона повернеться!..
Він боляче закашлявся й виплюнув кривавий згусток. Крики захоплення покрили його слова.
Того ж дня батареї, підсилені кіньми, пішли вперед, а при обозах побільшало пішаків… Маленький, сухорлявий хворий Торський вибивався з сил, важко дихав і часто витирав нездоровий піт. Ночами його била пропасниця й кашель роздирав йому груди. Але він нікому не жалівся й щодня місив піски попліч усіх. На третій день він уже падав від знемоги.
Одарюк не спускав з нього очей і помітив, що він тихенько відстав від товаришів і заховався за пісковим бугром. Стурбований Одарюк бігцем кинувся туди. Торський лежав на м'якому піску й важко дихав. Одарюк схилився над ним і голос йому затремтів незвичайно м'яко:
— Володьо… Що це ти надумав?
Його погляд упав на кобур. Торський тихо посміхнувся.
— Невже ти вважаєш мене за такого боягуза? Ні, друже, я не думаю вкорочувати собі життя. Я просто умираю. От і все. Я не хочу вас обтяжувати, — там і так місця мало… Ти не бійся, це не довго… Тут, розумієш, затишно… Я полежу й відпочину. Це ж чудесно — полежати й відпочити… Ах, Одарюк, як я втомився! Як утомився!..
Він зайшовся страшним кашлем і кров пішла йому горлом. Його обережно перенесли на підводу. Другого дня він помер.
Мертвих кидали, живі далі йшли, доки теж падали з ніг. Над хворими, знесиленими загонами нависла тривога: нема води. Ішли пісками, не зустрічаючи ніде худуків (копанок). Пробували здобути воду, але в ґрунті не було й ознак її. Вишукували по балочках тоненькі й маленькі цяточки снігу й вилизували їх язиками.
Стогін стояв над обозами:
— Води!.. Води!..
Тася йшла мов у чаду, змарніла докраю, з порепаними від спраги й вітру губами. Маринка несла маленьку Катрусю: Її мати вмерла від тифу. Вмираючи, прохала Маринку не кидати дитини, стати їй за матір. Дитина скигліла й благальними великими очима дивилася на Маринку. Серце Маринці краялося. Вона догнала Тасю.
— Тасю, ти вчилася на лікаря… Скажи мені… — Тільки не подумай чогось такого… Чи скоро в жінки буває молоко, як вона завагітніє?— Ні, Маринко, не скоро… А що?
Маринка зніяковіла. Потім, уся червона, стала сміятися:
— Та то… У мене ж бач, не було дітей… А воно — таке маленьке… І так благально дивиться… Я б хотіла… Я б хотіла…
Тасі бризнули сльози з очей. Ця маленька жінка з великим серцем хотіла б завагітнити, щоб своїм молоком вигодувати чужу хвору дитину!
— Маринко!.. О, яка бо ти!.. Сестричко моя ріднесенька! Які ж ми з тобою нещасні!
Вона гірко заплакала. Виливала пекучу тугу за тисячами померлих на її очах і тих, що вмирають. Плакала за зів'ялими жіночими мріями й за ним, за Гавриком…
Рогожіна не було вже два дні. Коли вступали в пасмо пісків, він зауважив товаришам:
— Тут не буде води…
— Звідки ти це знаєш?
— Я виріс у кізлярських пісках. Я по рослинах бачу, що тут ґрунтові води глибоко. Треба звернути на північ.
— Але це збільшить нашу дорогу…
— Зате спасе багатьох від мук і смерти.
Його не слухали. День-два якось обійдуться- Та ще ж, може, все це — тільки вигадка.
Загін уступив у безводне пасмо пісків. Змучені спрагою люди — ледве рухалися, падали, відставали.
— Води!.. Води!..
Язики пороспухали, в роті пересохло. Лягали обабіч валки й стерегли коней: билися за кінську сечу й висмоктували її з брудних калюж.
Коні пленталися, мов п'яні, падали й дохли більше звичайного. Люди, як мухи на падло, кидалися на трупи, розрубували їх, живилися м'ясом, пили кров і рідину. Це втихомирювало спрагу.
А Рогожіна не було. Відстав? Загинув? Товариші нічого не знали.
Того дня передовий натовп вибравшись на гребінь піскових бурунів, побачив поперед себе невеличку падину, а на ній — озеро.
— Вода! Вода! Браточки, вода!
Мов електрична хвиля пробігла змученим натовпом. Люди кинулися навпростець. Погоничі повернули за ними коні. Бігли люди, бігли коні, перекидалися повозки. Хворі підводилися й намагалися перегнати інших, падаючи й плазуючи. Лізли рачки, плакали й кричали:
— Голубчики!.. І мені!.. Братики!.. І мені!..
Кожен уже знав, що в степових копанях води всім не вистачало.
Біля озера кишіла людська каша. Звалювали з ніг, лізли по головах і плечах, змісивши тоненький лід біля берега з вонючим намулом, падали просто в воду і глитали, глитали її… щоб зразу ж виплюнути назад.
Це була гіркосолона вонюча мочажина.
Після півгодини люди сиділи й лежали навкруги в глибокому розпачі. Навіщо йти далі? Чи не краще вмерти тут, без зайвих мук?
У Тасі крутилося в голові від спраги й утоми. Вона пішла з Маринкою допомогти кільком роздавленим біля озера. Сонце сідало в жовтаво-сизих хмарах і тіні лягали від сусідніх бугрів. Тася випадково глянула в замерзлу калюжу й жахнулася. Звідти виглянуло страшне обличчя з порепаними губами, потріскане, обвітряне. Тільки великі очі нагадували колишню Тасю. Спочатку хитнулася назад. А потім… Не однаково хіба? Людям потрібні її руки, а не обличчя. А Гаврикові… Четвертий день немає Гаврика. Група тане, як сніг весною. Люди мруть, відстають, гинуть безвісти.
Безмежний розпач охопив Тасю; пекучі сльози підступили до очей. Повернула до піскових бугрів, зійшла на гребінь і глянула навкруги. Скільки хватало ока, лежали піскові замети, застилаючи краєвиди. Мертва тиша навколо, мовчання пустелі… Відчування важкої самітности охопило Тасю й вона, знеможена, опустилася, ридаючи на землю. Чи треба було жити, боротись, любити й ненавидіти, щоб самітній умерти в оцій пісковій пустелі?
— Тасю!..
Схопилася, власним вухам не повіривши. Буйним хмелем ударила в голову радість. Кинулася до нього.
— Мужу мій!
Небо хитнулося обабіч і піски поплили кудись угору. Обережно опустив її на м'який пісок, поклав голову на коліна й поцілував милі очі.
— Не плач! Усе буде гаразд!.. Я шукав води, Тасю… Ми пішли мертвою дорогою. Трохи ліворуч є старі комлицькі худуки. Ось — на!
Він витяг із кишені пляшку з бруднуватою водою й простиг до Тасиних губ. Тася вхопилася обома руками за пляшку й непереборна жага на момент перекривила її обличчя. Але останнім зусиллям волі одірвалася від спокуси.
— Не можу, Гаврику!.. Сама, потай від усіх, потай від Маринки, не можу!..
— Дурненька! Я й не дам тобі всієї, — зразу не можна. Половину я віддам Маринці. А через годину — всі люди питимуть уволю.
Припала до пляшки й пила захлинаючись, цокаючи зубами об скло. Аж тепер відчула, як ослабла. Сльози сами текли з очей.
— Буде!..
— Ще, любий!..— Буде! Це — Маринці.
Отямилася, провела рукою по чолу і враз згадала: озеро, порепані губи, страшне, обвітряне, виснажене обличчя. Закрила його обома руками з гіркою думкою. Потвора!.. Але він тепло й м'яко відхилив обидві долоні й глибоко зазирнув під довгі вії. Очі йому сяли, як і раніш, там, над Урусколем.
— О, Гаврику!..
Плакала й сміялася щасливо й закохано.
— А тепер — до Маринки!
Біля возів з хворими Тася побачила новину: прив'язана до воза, стояла звичайнісінька коза.
— А то що таке?
Рогожін засміявся.
— Думаю, що — коза… Отож через неї я й забарився трохи. Розшукав комлицький зимовник і… для маленької Катрушки…
Маринка ойкнула й не зчувся Рогожін, як вона вчепилася в нього й закрутила його дзиґою.
— Та золотенький же мій Петровичу!.. Як же це ти догадався? Та я б тебе розцілувала, коли б он, Тася, так тебе очима не їла!.. Як же це вам пощастило?
Рогожін зніяковів і пояснив з винуватою посмішкою:
— Боюся сказати… Віддав хазяїнові свого годинника, а хазяйці, вибач, Тасю, твою заручальну каблучку. Таке мені горе: шість років беріг… А тепер — хоч наново сватайся!
Тася радісно засміялася, кинулася до нього і перший поцілунок дружини затулив йому губи.
Щастя межує з горем і життя цвіте поруч смерти… Того ж дня вмер від тифу член реввійськради, начальник загального резерву армії Одарюк.
Армія мандрувала степовими манівцями, розбившись на загони й гуртки. Третина її вже лягла в пісках від холоду, голоду й хвороб. Трупами людей і коней засіяло мовчазні простори. Лежали купами під буграми, забившись у затишок, падали над дорогою — і вітер засипав їх пісками летючими. Там і там виглядали з заметів ноги, голови, покинута ґвинтівка, повозка, лафет. Одні вмирали, інші йшли тим же шляхом або звертали обабіч сумного кладовища.
Загін, де йшов Рогожін, тримався довше. Не було харчів, але сяк-так живилися „комлицьким чаєм“. Рогожін умів обрати кращу путь поміж бурунами й знайти воду. Проте смерть брала своє: дохли коні, мерли люди, їх викидали в пісок. Тася й Маринка ходили біля хворих, скільки могли; Рогожін допомагав їм. Здибалися в степу з групою, де був Байсунгуров.Клима Байсунгурова вважали за женофоба. Щось там у нього трапилося замолоду й назавжди залишилася в душі тріщинка. Казав часто:
— Не долюблюю жінок… Права їхні визнаю, але їм ще й привілеї всякі подай! Де ж пак: слабе створіння!..
Розгром армії вплинув на нього тяжко: став мовчазний і похмурий. Його притягли до роботи біля хворих. Це розважало Байсунгурова: працював за двох. І що більше працював, то дужче розглажувалися його, поорані думами зморшки. Вчився у Тасі й Маринки.
Трудно сказати, де беруть жінки фізичні сили, коли серце штовхає їх на подвиг. Тасю Рогожіну Байсунгуров знав іще як училася. Але тепер це була не та Тася. Вітер, холод, голод, снага, важка робота й щоденні картини страждань і смерти взяли в неї колишнє миле дівоче обличчя, покрили чоло хмарами смутку, провели біля губ рисочки болю й турбот. Але великі очі пом'якшали й світилися мудрим життєсприйманням.
Раз Байсунгуров не витерпів.
— Чого ви, Тасю, живете так, наче у вас щодня великдень?
Тася скоса сипнула промінем на мужа:
— Того, що я щаслива, Климе… Того, що я знайшла саму себе.
— Це не відповідь: „щаслива того, що щаслива“… Я хочу знати, в чому щастя. Ну от… Ми ж не діти. Ми знаємо, що дуже, дуже мало хто з нас вийде з оцих пісків. А що як задме шурган?.. Над нами всіма вартує смерть, а вам радісно… Що ж це таке? Та й не ви тільки… Я не мало знав таких. Нагнибіда так і вмер із радісною посмішкою на устах. Досі я знав, що людям радісно жити, — тепер починаю думати, що людям іноді радісно вмирати.
— Так, Климе, — іноді радісно вмирати. Це — коли ти власне щастя… (Тася знов сипнула промінем)… зможеш вплести в громадську справу, розбризкати радість його на чужих муках, зменшити їх, полегшити, заспокоїти, запалити до дальшої боротьби. Я не вмію, Климе, цього висловити, я тільки вмію відчувати й здійснювати.
— Ну, а коли смерть? Що вам тоді з цієї радости?
Тася засміялася:
— Ну, а коли смерть і ви так і вмрете злюкою? Що вам тоді з вашого смутку? Смерть однаково прийде на смуток і радість, на горе й на щастя. Краще ж гнати смуток і сіяти радість… Ні, я не можу вам цього пояснити! Ви краще придивіться до Маринки: я в неї вчилася.
Байсунгуров чогось зніяковів і мугикнув:
— Що ж Маринка? І Маринка така ж дивачка…
— Ні, вона не дивачка. Коли б люди в житті не переступали через таких Маринок, вони б ставили їх на постаменти… Я ще вся в полоні власного життя. Ну от (вона засоромилася)… недавно ходила хмара-хмарою й на інших смуток наводила. Тепер радію й вас цим дратую. А в неї власного життя й власного горя немає. Ви його не побачите. Де такі жінки беруться, Климе? От я скільки вчилася, думала, мудрувала, а Маринка прийшла й перетворила мене наново. Бережіть її, Климе. Такі — не живуть, а горять.
Маринка, справді, горіла й догоряла останнім ясним полум'ям. У неї хтось із відсталих частин украв козу. Маленька хвора Катрушка зачевріла й умерла. Тася думала, спочатку, що Маринка виплаче свої очі й прокляне світ. Але по кількох днях вона вже сяла за роботою, як свічка.
Трудно сказати, де взялися невичерпні запаси творчої любови в цієї недавньої батрачки, що поневірялася до вінця по наймах, а після вінця попала в вир імперіялістичної війни та революції! Нагнибіду забрали до армії. Маринка сама орала, косила, молотила, одробляла землевласникові „скопщину“ й ждала, ждала, ждала. Революція змела Маринчині убогі мрії про дрібненьке власне щастя, поставивши руба гасло: „все — або нічого“. Завірюха громадянської війни знесла Маринчину хату, забрала мужа, загнала її саму в голодні піски, одняла останню втіху, а Маринка вся світилася горінням громадського подвигу, віддавала всю свою ласку й клопоти вошивим, голодним, півмертвим тифозним і сіяла навкруги світло й тепло. Її материнські турботи оточували завжди найнещасніших, найубогіших, безнадійно-хворих. Її благословенну руку відчували на своєму чолі півмертві, в останній агонії, і часто м'яка посмішка сходила на їхні вуста. З тією посмішкою вони й умирали.
Байсунгуров сам не помічав, як біля Маринки розглажувалися зморшки на його похмурому обличчі. Раз майнула цікава думка. Не втримався й запитав:
— Маринко… А що коли б ви попали в полон до денікінців? Ви б же й там ходили за їхніми хворими й пораненими. Ви не можете без цього.
Маринка тріпнулася, як поранений птах:
— Я б там умерла! Руки б собі поодгризала, а до їх би не пішла робити! Це ж від їх усе… Це вони…
Вона по-дитячому хлипнула й схвильовано відійшла геть.
Якось випала коротка відлига. На ніч спинилися на падині біля убогих комлицьких худуків-копанок. Крізь теплу млу небо сіяло на піски золоті маки. Рогожін нарубав гребенчуку й розвів огонь. Байсунгуров помагав Маринці варити „комлицький чай“. Тася дрімала, поклавши голову на коліна мужа й укрившись полою його шинелі.
Байсунгуров розчулився.
— Чорт його знає, яка вона химерна та доля людська: не знаєш, де знайдеш, а де загубиш… Розкажи мені, Гаврику, що вас розлучило з Тасею, коли це не секрет. Ти колись мені дав слово.
Тася заворушилася під полою й притисла до своєї щоки руку мужа.
— Ні, це тепер не секрет. Це добре, що ти запитав. А то були такі часи, що, навіть, Маринка дивилася на мене вовком.
Маринка розсміялася:
— Не люблю, коли — серця докупи, а люди — нарізно.
— Дак ото ж — не моя в тому вина… Ти знав, Климе, стару Кологривиху?
— Аякже! Жива казка з терської старовини.
— Ну от… Вона сама налічувала собі 87 років, а було їй і того більше. Пам'ятала ще Дуньку Догадиху, — ту знамениту червленську Дуньку, що за нею впадав Лермонтов. У її родині поет написав і свою знамениту „Козачу колискову пісню“… Вона приятелювала з відомим на всій лінії Єпішкою Сехіним, що в Толстого, в „Козаках“, виступає під ім'ям Єрошки… А сама була така красуня, що, як говорила бабуся Євпловна, — „на неї совісно було й дивитись“… І була вона така нещасна, що до кінця днів своїх плекала в серці тільки ненависть до людей. Її зрадив муж — і горда козачка відтоді закопалася в своїм хуторі, в пісках, біля Урусколя й прожила там вовком майже до смерти. Працювала як віл. Власною рукою забила не одного абрека, що намагався пограбувати хутір. Любила виховувати сиріток-дівчаток і влаштовувала їх потім у манастир… Аби тільки не заміж!..
Голос Рогожіна потеплішав і Тася відчула, як рука його м'яко пригорнула її до себе.
— Тут, над Урусколем, я побачив уперше Тасю. Була вона для мене — як зоря в небі… Ти ж пам'ятаєш, Климе, що я тоді був за один? Цілковитий байгуш, син удови козачки. Тинявся по наймах, набув собі лихої слави урвана, шибай-голови. Куди мені — до вихованки гордовитої Кологривихи! Проте в мене була вдача, мабуть, не м'якіша, як у Кологривихи. Я пішов до неї: — „Віддайте за мене Тасю! На руках її носитиму! Будете за мною як за кам'яною стіною“… Вона мовчки покликала наймита: — „Проведи ось цього хлопця за ворота, — він не туди попав“… Я переждав кільки днів і знов до неї: — „Ганно Андріївно, подумайте про старість, а я для вас“… Вона прикро засміялася: — „Ходи хлопче, геть та більше не потикайся! Не дивись високо вгору, а рубай вербу по собі!“… Я закипів: — „Викраду!“… І почалася жорстока війна.
Маринка, вся зацікавлена, слухала, широко розкривши очі. Байсунгуров мовчки підкладав сухі гілки в огонь.
— Я блукав як тінь навколо хутора. Двічі здибався з Тасею. Подивилася зацікавлена, на такого одоробла, зашарілася, засміялася і втекла. Тут у мене трапилася історія з Доногуєвим. Ти знаєш, Климе, Доногуєва?— Хам і дурень!..
— Хам і дурень, ще й себелюбна жорстока людина. Я в нього працював іноді на виноградниках. І тут довідався, що він накинув оком на Тасю: сподівався, що стара Кологривиха запише їй своє майно, й уперто домагався Тасиної руки. Його Кологривиха зустріла не краще, як мене. Впіймавши облизня, Доногуєв підкупив абреків напасти на хутір, викрасти Тасю й заховати за Тереком. А він, бач, мав тоді виступити в ролі спасителя.
Тася раптом схопилася й сіла схвильована.
— Гаврику!.. Ти мені не казав цього!
Рогожін тепло засміявся:
— А ти ж не хотіла мене й слухати!.. Отож мені пощастило викрити цю змову: були в мене тоді приятелі за Тереком, між чеченцями. Закипіла в мене кров. Нікому не казав ні слова. Думаю: „Тепер здобуду свою царівну!“ День і ніч стеріг я хутора. Діждався банди, бився з нею із засідки, когось там убив, когось там підстрелив і мене хтось там підстрелив. На підмогу вискочила стара Кологривиха з двома наймитами. Вона сама оглянула мою рану, промила, посипала порохом та ще якоюсь поганню, розпитала про все — і ще раз показала двері…
Байсунгуров умгукнув:
— Кремезна баба!..
— Камінь, а не жінка! Розпач тоді взяв мене, скажу я вам! Доногуєв, звісно, ні слова. Тільки згодом рощитав і додав: „От що, парубче, — я не люблю, коли хто тиче носа до моїх справ. Більше в мене тобі роботи не буде. Не ходи. Та й іншим у станиці пораджу, щоб тебе не брали“… Така мене тоді досада взяла, що хоч і самому в абреки! Аж тут, чую, Кологривиха захворіла. Кличе мене. — „От що, урване! Тасі тобі не бачити, як своїх ушей. Вона далеко. Але я видам її за тебе й виведу тебе в люди, з однією умовою. До Тасі ти й рукою не доторкнешся й одного словечка їй не промовиш. Зразу ж після вінця ти даси їй окремий паспорт і ви розійдетеся на дві сторони“… Я просто одубів з несподіванки. — „Навіщо це вам?“… — „А на те, каже, що швидко помру. Тасі — 16 років, вона — неповнолітня. А в неї є родичі. Вони заберуть її з усім моїм майном і заступлять їй світ“… Я подумав собі: краще ж це, ніж нічого. Дав згоду з однією умовою: після п'яти років маю право шукати зустрічі з Тасею. Кологривиха розсміялася: „Після п'яти років ваша зустріч буде ні до чого“… Два дні по тому ми обвінчалися. Я ледве встиг шепнути Тасі: „Коли потрібен буду, покличте“… Ото й уся наша розмова. Кологривиха зразу ж покинула хутір, переїхала до Владикавказу. Я жив у Грозному. Мені вона найняла репетитора й підготувала до військової школи. Учився з запалом; думав — так швидше прокладу стежку до Тасі. Потім її вислали були, а тут революція…Байсунгуров перепитав.
— Постой… Між вами ж була якась там симпатія?.. Я не про тебе питаю, а про Тасю. Чого ж ви потім не порозумілися?
Рогожін весело засміявся:
— Шість років це була таємниця для самого мене, а тепер ось довідався. Я став, бачиш ти, за провокатора й видав Тасю та її друзів жандарам.
— Та що ти?!
— Отож бач, так вийшло. Пам'ятаєш той арешт, коли забрали Тамазова, Поліщука й інших? Дак ото — все я!
Тася не витримала:
— Та, Гаврику ж бо…
— Ні, пожди, Тасю. Я, справді шість років ходив перед нею провокатором. А вийшло це так. Без Тасі мені життя було не життя. Додержувався умови, на очі не попадався. Але щосуботи їхав до Владикавказу й потай блукав там по Офіцерській, біля № 19, щоб хоч здалека її побачити.
Маринка зацікавилася:
— Вона про це знала?
Тася винувато відповіла:
— Ото то ж бо й є, що не знала! Коли б знала…
— Пожди, Тасю. Коли б ти знала, може б на гірше вийшло. Одне слово — я стежив за Тасею, стара Кологривиха стежила за мною, а жандари стежили за всіма. Вони давно викрили гурток Тамазова, де бувала й Тася. Її заарештували, Тасю вислали. А стара Кологривиха дала їй докази, що все це я: мовляв, і стежив і на Тамазова нахвалявся.
— Постой, а це справді було?
— Було. Я ходив за Тасею, як тінь, — значить стежив. Я ревнував, як дурень, і нахвалявся поламати Тамазову ребра, — значить палав помстою. Це все використала Ганна Андріївна й зробила мене в очах Тасі провокатором.
— От баба! Ну що їй за вигода?
— А видиш ти — така вже була вона мужофобка. Вона вважала кожного мужчину за мерзотника й щиро хотіла застерегти Тасю від одного такого… Вона, навіть, запевняла Тасю, що я більше всього домагався за нею грошей і оженився тільки для того, щоб пролізти в офіцери. Тася, правда, з ласки своєї все це забула: мовляв, парубійка сам не тямив тоді, що робив. Але сталася революція. А я ж у ній — як боже теля! І знов ото спіткнувся, не на ту стежку попав. Дійшло того, що вже сама Тася тікала мене як чуми…
Маринка хитро підвела вгору палець:
— Тікала, а сама мучилася. Я знаю дещо, як вона в госпіталі…
Тася схопилася з місця:
— Маринко! Тільки скажеш… Я те ж знаю дещо, як Маринка вчора…Маринка засміялася й замахала руками:
— Не буду, не буду, мовчи вже…
І вона зайшлася кашлем. Байсунгуров з тривогою дивився на неї.
Маринка танула, це факт. Останніх днів стали помічати, що вона частіше сідає відпочити, як тяжко слаба.
— Що з тобою, Маринко? Тобі зле?
Світла усмішка золотила схудле личко:
— Мені добре, Тасю, не турбуйся.
Другого дня вона захворіла на тиф. Зранку намагалася йти за підводами, але не змогла. З винуватою посмішкою сіла на пісок.
— Ви не турбуйтеся, це пройде… Я б заснула, Тасю… Ти не плач! Це тільки так думають, що вмирати страшно. Ти не плач, Тасю!
Але Тася плакала. І плакав Рогожін, цілуючи золоті Маринчини руки. І Байсунгурову суворі очі припали солоною росою, коли він підняв Маринку й поніс до підводи.
Маринка зніяковіла й дорогою шепнула:
— Я вам зробила боляче, Климе?
— Ні, моя золота Маринко!.. Я розумію тепер твою ясну правду!
— Климе!.. Ми всі вмремо… Ми не вийдемо з цих пісків… Треба уміти вмерти, Климе!
— Так, моя любо, — треба вміти вмерти, щоб з цього народилася нова леґенда, нові поривання, нове життя.
— Я вас прошу, Климе, — заступіть моє місце біля хворих…
— Життя віддам, Маринко!
— Я знаю… А тепер — нахились… Мені не сила…
Байсунгуров нахилився й на губах його затремтів поцілунок — такий слабий, як обірвана пелюстка степового червоного маку.
Маринка була — як надломлена квітка. Перша ж хвороба зв'ялила її протягом одного дня. Умирала — мов до вінця збиралася:
— Ти не плач, Тасю… Я рада, що так умираю. Що я? Яке моє життя було? А тут — і я частинка цілої армії… І моє життя вплелося в її життя… Не плач, Климе… Я вже піду…
Маринка, маленька жінка з великим серцем, пішла за сотнями й тисячами інших Маринок, Нагнибід, Рябошапок і всіх тих, кого сама ти знаєш, о, мамо, революціє!
Третя дивізія — рештки колишньої Таманської армії — рушила з Святого Хреста й Георгіївського, через Ачикулак, Величаївське й Нурмамбет-Ме́ктеб, просто на північний схід, пісками астраханськими. Багато мовчазних таємниць ховає, тут сивий, обвіяний шурганами й старовиною степ. Понад півтори тисячі років засівав він свої простори кістками хозарськими, половецькими, комлицькими й ногайськими. В його пісках заметено хмари стріл і списів на полях жорстоких січ. У його курганах поховано стародавню татаро-монгольську славу. І дримає тепер сумна, безлюдна піскова пустеля під голосіння шурганів, дожидаючись, доки колективна праця й розум розбудять її до нового життя.
Степ поглинув таманців, закрутив, розметав і викинув поміж свої буруни й солонці невеликими загонами, групами й окремими одиницями. Їхніми трупами засіяв жовті піски, зойками й прокльонами напоїв повітря.
Короп Демид п'ятий день ішов у гурті відсталих, знеможених бійців, без води й харчів. Були коні й підводи, було чимало людей, коли вирушили від останніх копанок за Нурмамбет-Мектебом. Піски, морози й голод швидко розвіяли їх дорогою й поклали на вічний відпочинок. На кожній ночівлі залишалися трупи, на кожний зупинці падали коні. Кінським падлом живилися люди; людськими трупами ласували чакалки. Щодня танув загін, як весняна крига.
Біля Гайдуцьких Солоних озер заскіглили перші колючі степові вітри. Звечора бійці розгрібали руками холодний пісок на затишних південних схилах кучугур і лягали спиною до спини, по кілька вряд, щоб не задубіти. Чимдалі мороз дужчав, бійці цокотіли зубами й лаялися в батька-матір абож жартами намагалися розвіяти безпорадний настрій.
— Оце доскочили! Холодно — аж коліна сами танцюють!
— Прийшла зима, кожуха нема, чоботи ледащо і їсти нема що.
— А ти не зідхай: чого нема, то й так нехай!
Короп Демид обережно скинув побиті шкарбани й розмотав прілі онучі на хворих ногах. До самих колін йому рясніли болячки й струпи. Товариш тисячоверстового переходу Конон Качурін, слюсар з новоросійських майстерень, подивився скоса й похитав головою:
— Ох, не дійдеш ти, Демиде! Нема тобі ходу з такими ногами!
— Треба дійти… Еге ж, еге ж… Коли ніг не вистачить на руках лізтиму! Хоч кров з носа треба — до Астрахані!
— А так, так, — треба до Астрахані, до Царициного. А тоді вже піде не та музика…
Присадкуватий Трохим Найда не витримав:
— От не люблю… в бога… в мать!.. Навіщо себе надіями тішити? Пуста надія — дурневі забавка. Годі! Довоювалися! Не з нашим, брат, писком революцію робити! Треба було не з того починати.
Качурін мляво й нехотя спинив його:
— Покинь! Чули вже!
— Чого чули? Коли б вирізали напочатку всю буржуазію, то не гинули б тепер у пісках.
— Широко, хлопче, зачепив! Усіх не виріжеш і самим ножем справи не вирішиш!
— Чому?.. Зробимо землю голою та й заведемо нове життя!
— Швидкий ти дуже, Найдо! На голому місці та на безлюдді далеко не поїдеш.
— Зате тепер далеко заїхали… Гнатиме нас Денікін від Кавказу аж до Білого моря.
— Спіткнеться!
— Де?
— Як тільки на робітничі міста напореться, так і спіткнеться. Все наше лихо, товаришок, у тому, що на Кубані робітників — жменя: не було кому порядкувати. А селянська маса, — тут, брат, усякого жита по лопаті… Селянську масу треба ще добре попосортувати.
Короп докірливо захитав головою:
— Ти, Кононе, того… не зневажай селянина. Селянин, браток, Денікіна бив. Еге ж, еге ж… Селянин десять місяців усю контрреволюцію глушив…
— Та я не зневажаю, дивак ти такий. Я ж і сам не де був, — з таманцями шилом патоку хлестав. Я тільки кажу: є селянин Демид Короп, безземельний городовик, і є селянин Гордій Брижань, куркуль на п'ятдесят десятин. Тут, брат, що п'ять дворів, то й п'ять політик.
— Та годі вже вам дурного язика полоскати! — роздратовано перебив хтось із гурту: — і без вас тоскно. Тут он навколо смерть блукає, а вони з дурного дива теревені завели.
Розмова увірвалася; затихав гомін. Щільніше тислися люди догурту, шукаючи затишку й тепла. Потроху втома перемагала: один по одному засинали бійці і ніч укривала їх чорною холодною наміткою. Висипали зірки на небо, замерехтів одвічний „Чумацький шлях“… Ще трохи — і „Віз“ покотився на ранок. Дужче й дужче брався до роботи мороз. Де-не-де почали зриватися з лайкою поодинокі постаті, розминаючи задубілі ноги й руки.
Качурін прокинувся й кілька хвилин слухав ніч.
— Демиде, не спиш?
— Який там сон!
— Ось послухай, — ліворуч чакалки гризуться.
— То що?
— Чогось, брат, не поділили. Над людськими трупами так не гризуться.Він підвівся й намацав ґвинтівку.
— Як можеш, ходім.
Обізвався Найда:
— Не тривож: у нього ноги підкачали. Я піду.
Знайшлося ще з п'яток охочих. Пішли ліворуч, просто через буруни. З гребеня на гребінь, з бугра на бугор пройшли з півтори верстви. Почало сіріти. Характерне гавкання й скавучання чакалок чути було дужче. В балочці за пісковим гребнем знайшли покинуту напередодні ночівлю. Лежали трупи; стояло двоє возів. Поблизу возів поодкидали ноги задубілі коні. На возах позамерзали скарлючені люди. У декого вистачило сили сповзти на землю й плазувати услід за товаришами, що їх покинули. Так, рачкуючи, вони й замерзли.
Чакалки метушилися біля кінського падла й вили, захлинаючись на тривожно-злісних нотах. Качурін здивувався:
— Щось їх там збентежило: бігають навколо, а трупів не займають…
Помітивши людей, чакалки зникли за буграми. Найда перший скотився з буруна й наблизився до возів. Але він і сам ледве не завив разом з чакалками: у падлі були люди… Ні, не люди, а страшні, закривавлені, забруднені, скарлючені потвори. Змагаючись з лютим холодом, вони порозрізали коням черева, повикидали тельбухи й позалазили в гаряче закрівавлене нутро. Так і позасинали там, у теплі, в калі, в крові й бруді, втративши всяку людську подобу. Так і позамерзали разом з трупами.
Найда не витримав:
— Сімнадцять раз у бога… в христа… в пречисту його матір! Та не буде ж вам пощади від нас, буржуї трикляті, до віку! За всі муки!.. За ганьбу й знущання!.. Зброї не буде, зубами горло гризтиму!
Він одвернувся й схвильовано загомонів до Качуріна:
— Ну, от скажи ж ти!.. Був у боях, бачив гори всякого падла, бачив і трупи товаришів, побитих та замучених, і соплів не розпускав… А тут, понімаєш ти, свербить біля серця. Та вони ж Корнілова били! Денікінців колошматили! — і ото тепер така смерть…
Качурін суворо перебив:
— Брось, товаришок, паніку розводити! Мерщій до роботи… Кожен щоб узяв не менше, як по пуду м'яса.
— Що?!. З оцих коней?
— А що ж такого?
— Кононе, подумай… У йому ж знайшли смерть наші товариші!
Качурін з досадою одмахнувся:
— Ат, дурниці! Аж досадно тебе слухати! Там он з голодухи люди з ніг падають, а ти тут слини розпустив. Візьми себе в руки цупкіше!Попрацювавши з годину, вирізали кращі шматки й понесли їх до табору. Бійці заворушилися. Ділили м'ясо на порції и жадібно їли невеличкими шматками: знали вже з гіркого досвіду, що з голодухи треба їсти обережно.
Табір повеселішав; прокинулася надія.
— Кажуть, від Солоних озер до тракту не більше, як 70–80 верст.
— Держись, браточки! Днів через 5 стрінемося з кізлярською колоною…
— Рачки доліземо, як не дійдемо!
— Підтягуй дужче пояски, хлоп'ята!
Жалю завдала звістка, що дванадцятеро хворих не можуть іти далі; між ними — Короп.
Качурін сидів і думав важку думу. Демид покликав його ближче.
— Так то, Кононе… Думаєш?
— Думаю, Демиде…
— Скільки не думай, нічого не видумаєш… Еге ж, еге ж… Сотня десятьох не жде. Коли б іще хоч харчі були, — а то кожен прогаяний час — погибіль. Ви — того… ідіть собі швидше, скільки є сил, просто до моря. Хоч може й розминетеся з кізлярцями, та там уже не страшно.
— Демиде…
— Постой… Лишнього не говори… Що ж поробиш, браток?.. Не судилося… Еге ж, еге ж… Ну, попрощаймось…
Качурінові залоскотало в горлі й голос затремтів:
— Демиде!.. Десять місяців…
— Еге ж, еге ж… десять місяців… І ціла армія — десять місяців… А тепер — ціла, браток, армія погибає. Ти подумай: ціла армія!.. Пам'ятаєш — у горах? Кидали хворих, кидали зайвих, щоб спасти здорових. Еге ж, еге ж… Власними руками — двох синів своїх… Е, та що там… Давай поцілуємося, Кононе!
Вони міцно обнялися. Качурінові на очах блистіли сльози. Найда не витримав і гістерично закричав:
— Це злочин — кидати товаришів! Немає на це нашої згоди! І не думай про це, Качурін! Хто тебе тут поставив за командира? Ми перепочинемо день та й підемо далі всі разом.
Качурін випрямився й твердо кинув:
— Не дурій, Найдо! Ти знаєш, що таке — революція? Іди вперед, не оглядайся. Коли трупів страшно, не дивись під ноги, а йди собі далі й далі. Упадеш, то рачки лізь, а не лежи колодою. А як і рачкувати не можеш, то мовчки вмирай, не розводь паніки, Демид правду каже; кожен прогаяний час — нова смерть, — розумієш? П'ять днів без харчів не всі витримають.
Найда похнюпив голову.Попрощались і рушили далі, не оглядаючись. Кожному здавалося, що 12 пар гарячих докірливих очей пропікають йому потилицю докором. Швидше, швидше спішили втекти від самих себе за піскові бугри.
Короп провів товаришів сумним поглядом і оглянув відсталих. Сірі, закурені, вітрами обвіяні обличчя були хмурі й зосереджені. Дехто хлипав, одвернувшись у степ. Короп підвів голову.
— А ви — того… поперед смерти панахиди не правте… Еге ж, еге ж… Був у мене в дивізії друзяка вірний — Нагнибіда. Він ніколи не вішав голови. Казав було: „Підбери соплі! Революція не любить сопливих! Умреш, тоді й лежи серйозно, а поки живий — радуйся“!.. Еге ж, еге ж… Хороший був товариш, земля йому пухом! Жив, сміючися, і вмер — не плакав. Дак чого ж нам журитися, їдять його мухи? До вечора ще далеко: відпочинемо й підемо помаленьку.
Сонце виглянуло на короткий час, скупо мазнуло піски золотими віхтями й знов заховалося. Мороз дужчав. Дванадцятеро покинутих бійців відпочили ще кілька годин, підвелися й попленталися далі. Боліли ноги, горіла голова і в очах коливалися жовті плями. Хотілося уткнутися обличчям у пісок і заснути надовго: — хоч і назавжди. Ішли надсилу до вечора. Десь ясніла думка: ляжеш — не встанеш. Двоє попадали дорогою: їх уже й не підводили.
Короп ледве човгав хворими ногами, але голова була ясна. Вечором обрав для ночівлі південні схили бурунів. Знов занурилися в пісок, щільно збившись докупи, й поснули важким сном. Побудив усіх Короп. Мороз і вітер кружляли над степом, вишукуючи здобич. Ранок уставав похмурий і колючий. Хмари нагнулися до самої землі й крижана хуґа боляче хвиськала по обличчях, у повітрі де-не-де затанцювали сніжинки. Відсталі йшли вже з останніх сил, охлявши з голоду. Вітер збивав із ніг. Іще двоє впало… Кінець…
Але це були таманці: до останнього моменту вони не випускали своїх ґвинтівок із рук. Пронесли їх через гори й фронти: сподівалися пронести й через пустелю.
Короп спинив товаришів. На обличчі йому відбилися м'які проміні щирого хвилювання:
— Баста! Далі ми не підемо! Наближається метелиця… Еге ж, еге ж… Треба вмирати, товариші! Це не страшно: заснемо й не встанемо. Страшніше бачили та не лякалися. Так давайте ж того… умремо по-бойовому. Еге ж, еге ж… За нами може йтимуть денікінці; покажемо їм, сукиним синам, як треба вмирати!
Тільки один голос заперечив безнадійно й тоскно:
— А що нам з того?
— Як це — що з того? Треба, щоб тебе й мертвого поважали люди. Еге ж, еге ж… Матері його ковінька, — будемо й мертві стояти на варті революції!Мужній бойовий настрій охопив усіх. Коли вже вмирати, то краще вмерти бійцями! Нехай не чваниться ворог, як надибає на своїм шляху таманців у пісках!
— Перший Слав'янський полк ніде їм не піддавався!
— Таманці й мертві лякатимуть ворогів своїх!
— А нум — до гурту, товариші!
Десятеро знесилених бійців, у вітром підбитих шинелях, сіли в коло, спина до спини, поставивши ґвинтівки між коліна. Щільно засунули руки в рукава, наїжачивши багнети вгору. Спочатку жваво перегукувалися, пригадуючи бойові пригоди. Потім один по одному замовкали, поринаючи в давно-забутих особистих спогадах… Вставали перед очима далекі принадні села й станиці… Схилялися над головами рідні постаті… Де вони? Що з ними?..
В глибокій задумі застигали суворі обличчя. Бійці засинали останнім сном. Навколо кружляв і скиглів колючий вітер. Починалася метелиця. Жартуючи, вона хватала в обидві жмені мерзлий сніг і жбурляла його на мовчазних таманців. Але нерухомо сиділи бійці. Стриміли вгору наїжачені багнети й дивовижно біліли кригою холодні, суворі обличчя.
Минали години, дні, тижні…
Короп Демид, з товаришами, не випускаючи ґвинтівок із рук, сторожили страдницький шлях 11-ї армії.
… Тієї ночі почався шурган.
Останніх днів загони 1-ї й 2-ї дивізій ледве брели безкраїми пісками. Голод і втома брали своє. Зашкарубли душі, потухли очі, висохли сльози… На переході в загоні Рогожіна здохла коняка в обозі. Парну випрягли з повозки й підпрягли до інших. Повозку з хворими покинули. Міцно, жорстоко стулювали уста й одвертали набік очі, коли проходили мимо. А з повозки — колючий стогін і рвійні плачі й прокльони. Тільки тяжко хворі мовчки проводили товаришів глибокими темними очима… Ах мимо, мимо, далі, далі від цього німого докору!
Тася плакала й поривалася назад до покинутих, — але це був тільки вибух розпачу. Іншого виходу не було.
Опівдні колона повеселішала: низько, низько над головами полетіли на захід великі табуни важких незграбних дудаків. Кількох пощастило звалити кулями. Люди пішли жвавіше, бадьоріше.
— Мабуть піскам кінець: птиця появилася.
— Веселіше рухайся, браточки! Он із того бугра побачимо Астрахань!…
Рогожін серйозний і похмурий підійшов до Тасі.
— Ти знаєш, люба, що це значить?— Знаю, Гаврику…
— Коли дудаки в буруни полетіли, треба ждати глибокого снігу або шургану… Що буде з цими, виснаженими людьми, з пораненими й хворими?..
Голос йому зірвався й затремтів. За його словами чула своїм серцем:
—… і з тобою, моя кохана, з тобою?
Вона взяла його під руку й на ході заглянула в засмучене затурбоване обличчя, бризнувши ясною посмішкою:
— З тобою, Гаврику, смерти не страшно… Тільки б укупі!
Він вдячно стис їй руку.
— Ти нічого не кажи хворим. Я пораджуся з Климом і звернемо до бурунів. Там не так местиме.
Байсунгуров був тієї думки, що треба попередити й сусідні загони.
— Спинимося на відпочивок, візьмемо коні й об'їдемо піски. Я проскочу на схід сонця, а ти катай на захід.
У пісках Рогожін зустрів окремі групи з підводами, а між ними — помкомдива 1-ї стрілецької К. Лісового. Кубанець Лісовий спокійно вислухав Рогожіна й запитав:
— А що таке шурган?
— Це — видима смерть усім хворим, пораненим, виснаженим, а буває, що й здоровим.
— Ми вже бачили сто смертей… Що нам — сто перша?!
— Ні, це вже справжній кінець! Ви чули про самум? Ви читали про смерч на морі? Ну дак от — шурган це наш кавказький самум і смерч. Ми — кізлярці — його добре знаємо.
— Пождіть… Може ви трохи прибільшуєте? Чого ж про нього так мало в нас писали?
— Того, що він гуляє по малолюдних степах. Хто його тут бачить, крім темних степовиків? А я його бачив. 1910-го року, на моїх очах, такий шурган налетів з-за Каспійського моря. Він підняв його хвилі й жбурнув їх на 20 верст у глибину Караногаю, змивши з берега все живе. На одинадцятифутовому рейді в Астрахані він підхопив декілька кораблів, розмолов їх на тріски й викинув за 150 верст у караногайських авулах, разом із бочками, скриньками, пакунками різного краму.
— Дак то ж може на морі?
— Не краще й на суходолі. В тому ж таки караногайському степу він розметав авули, розкидав на 50–80–100 верст десятки тисяч баранти, корів, коней, перекотив піски на нові місця й засипав цілі падини.
Лісовий замислився.
— Що ж робити?
— Треба ховатись під захист старих високих бурунів: їх не так легко зрушити з місця. Вся надія тепер — не попасти в самісіньку середину страшного буревію. Всю армію, звісно, він не зачепить: деякі загони пошарпає тільки метелицею й холодом. А хто попаде просто йому в пащу — тому біда.
— Що ж… Давайте боротися! Щось може й зробимо.
До пізнього вечора табір готувався до зустрічі страшного гостя. Вечором Рогожін тривожно оглянув незвичайне небо. Червоно-мусянжове сонце сідало за бугри, оточене мутножовтавим покотьолом. На сході, на обрії вставала якась зловісно-біла опара. Щезли всякі сумніви: наближався шурган.
Рогожін улаштував із Байсунгуровим затишок за високим буруном. Перекинули набік повозку, колесами під бугор, засипали її від бугра піском, щоб не знесло вітром, розчистили спереду містечко. Потім дістали води, зварили в запас „комлицького чаю“, спекли печеню з дудака. Байсунгуров був урочисто-спокійний і лагідний. Він дістав із свого мішка запас сухарів — цілий десяток — і передав Рогожіну.
— Поклади, Гаврику, до своєї торби… Так зручніше буде.
— Що це ти надумав?
— Аж нічогісінько… Хочу бути повноправним членом нашої комуни, от і все… А тепер, Тасю, розкажіть мені ще про Маринку. Може нас засипле пісками й попливуть віки над нашою могилою. Буду тоді лежати й думати про неї.
— Що ж вам розказати, Климе? Ви ж її знаєте… Отака вона була з самого Владикавказу: як соняшний промінь…
— Як вона прийшла до вас?
— Їхній хутір спалили чеченці. Вона подалася до Владикавказу шукати роботи. Зустріла я її на базарі й ураз вона полонила мене своїми ясними очима. Ну от вам і сказати не вмію: як ото тихий ранок теплою весною.
— Говоріть… говоріть…
— Я її взяла до себе в шпиталь. Вона зразу ж цілком віддала себе пораненим і хворим. Горіла, а не жила. Така ясна була, така щира — увесь шпиталь на неї молився. При ній стихали найбуйніші! Від її ласки розтоплювалося найчерствіше серце!
— Говоріть… говоріть…
— Вона ніколи нічого не заперечувала, нікому не докоряла й не доводила. Вона тільки діяла. І ділами своїми переконувала краще від усяких доказів.
— Говоріть… говоріть…
— Я по собі це знаю. Нам школа, література й життя прищепили багато нездорового. Ми більше вагаємося, наміряємося й вибираємо, ніж діємо. І виходить у нас плутане життя з сумнівами й хитанням… Вона навчила мене діяти, а не вагатися.
— Ах, Тасю, коли б ви знали…
Байсунгуров важко хлипнув і уткнув обличчя в долоні. Рогожін устав і тихо відійшов набрати гребенчуку. Тася поклала свою теплу руку на буйні кучері Байсунгурова.— Я знаю, Климе… Я по собі це знаю. Половина людей ходить навколо свого щастя й не бачить, де воно. Та не в тім справа, Климе…
Голос її забринів м'яким смутком:
— Може ми всі тепер підемо за Маринкою… Дак навіщо ж жалкувати за тим, чого не було? Пам'ятаєте її слова? „Треба вміти вмерти, Климе“…
Байсунгуров хвилину помовчав і раптом твердо й упевнено підвів голову:
— Це не мудра штука, Тасю… Вміти жити — далеко трудніше. Давайте перемінимо тему…
У ночі похолодало; пішов сніг. Рогожін прокинувся, укрив краще Тасю й тут помітив, що Байсунгурова немає. На його місці приколота була сухою стеблиною записка.
Рогожін похапцем викресав огонь і — схвильований — прочитав:
„Любі мої! Я іду від вас. Знаю, що таке — шурган, і знаю також, що наших припасів на трьох не вистачить. Комусь із нас треба піти. Не вважайте це за сантименталізм розмагніченого більшовика, — це тільки акт послідовности. Хтось там сказав, що людина є тварина соціяльна… „Один за всіх і всі за одного“… Це — прекрасно. Але соціологія — не математика, а соціяльне ціле — не сума аритметичних одиниць. Я забував про це і, во ім'я соціялізму, проходив у житті мимо окремих Маринок, як мимо верстових стовпів на шляху в майбутнє. Це моя персональна помилка. З вами, з Маринкою, я усвідомив її особливо яскраво і хочу тепер виправити, оскільки зможу. Сто раз я йшов на смерть ради цілого, ради своєї кляси, — дозвольте ж мені сто перший раз піти на це ради одиниць, що становлять цю саму клясу. Я думаю, що мій партквиток від цього не зблідне й не злиняє.
А втім — може ще нічого й не буде, — ні шургану, ні саможертви, а тільки дон-кіхотство… Це було б найгірше: в історії 11-ї армії не повинно бути ні смішного, ні жалюгідного…
Прощайте, мої любі! Я йду з радісним відчуванням, з твердою вірою в ваше спасіння і в нашу остаточну перемогу.
Клим Байсунгуров“.
Рогожінові защеміло в грудях. Розбудив Тасю.
— Ах, Климе, Климе! Ну куди ти пішов під таку завірюху?
Тася плакала:
— До Маринки, Гаврику, до Маринки…
Спати вже не довелося. Вітер дужчав і дужчав. З півночі ударив буйним вихром і помчав хмари понад самою землею.
— Починається Тасю… Ще кілька хвилин — і тут буде пекло.
Він притулився до перекинутої, прикопаної піском повозки, посадив біля себе Тасю, закутав її й міцно, міцно пригорнув до себе.— Ах, Тасю, — я дав би самого себе пошматувати, щоб ти була тепер далеко, далеко…
— Дай руку, любий! Ти не сумуй, — це тільки момент. Держи мене міцніше. Умерти з тобою, в твоїх обіймах, не страшно. Гине вся армія, Гаврику! Ми в ній тільки малюсісінькі крихотки. Гине вся армія, що майже рік стримувала денікінщину на Кавказі! Хто знає? Може це найважливіша послуга революції… Хто знає? Може згодом це буде одна з найславніших сторінок історії — і наша боротьба і наша смерть… І співці складуть нам свої пісні!.. І з нею, з армією, житимемо в спогадах людей і ми, її маленькі пісчинки!..
— Тасю, хороша моя! Чом я не спізнав тебе раніш? Чом таке коротке було наше щастя?
— Не жалій, любий! Може б тоді нічого цього не було — ні великих страждань, ні великих радощів. Дай мені твої губи, коханий! Коли прийде смерть, заступи їй дорогу! Випий сам мій останній подих!.. Мужу мій!..
— Прощай, моя золота дівчинко, моя дружина незаймана!..
А навколо вже закрутила, заголосила, затанцювала над степами страшна хуртовина. Здавалося якась люта, скажена сила зірвалася з цепу й мчалася у безвість із ревом і посвистом. Хмари котилися просто по землі, а піски повисли над хмарами. Все змішалося — небо й земля. Страшенна буря скиглила й вила, розриваючи своїми кігтями піскові кучугури, крутила й жбурляла їх велетенськими жменями на всі боки, била гострим, як цвяхи, піском і камінцями й перекочувала бугри з місця на місце.
Настав день, але було темно як уночі. Зійшло сонце, але його похоронила земля, що встала порохнявою вище хмар.
Табір тримався недовго. Шалений вітер перевернув і розметав вози і покотив їх покотом у пітьму чорного дня, розкидаючи поранених і хворих. Бігли очманілі коні, бігли люди й падали, ховаючись за бугри, а бугри вставали й перекочувалися через трупи й летіли в безмежну далечінь.
11-а армія переходила свою останню страдницьку путь.
|
|
80–90 тисяч їх рушило в піски і тільки 40 тисяч, хворих і знесилених, дійшло Астрахані та Яндиків. Близько двадцяти тисяч мусіли зразу ж лягти до лазаретів.
|
|
Котилися дні, тижні, місяці, — рік минув у нових бурях і клясових боях. Відроджена й поповнена 11-а армія, спільно з іншими, вертала назад, на Кубань і Терек, змітаючи денікінців на Новоросійське, Владикавказ, Кізляр, за гори, за море, за кордони.
Розірваний ланцюг історичної неминучости замкнувся знову.
Полтава, 1930 року.