Червоне марево (збірка)/Фраґменти життя
| ◀ «Подіялось щось» | Червоне марево Фраґменти життя |
|
ФРАҐМЕНТИ ЖИТТЯ.
І. „Да, ну?!”…
Йшов. Як у тумані. З похилою головою. З біллю в серці. З образою в душі.
Міські вулиці всміхалися вечірніми огнями.
Кокетуючи, проходили тротуарами міські панни.
Надриваючи горлянку, якась обшарпана людина закликала: — „Вот почистим сапоги!“..
Поспішався. Сам не знав — куди? Чув тільки збентеженою душею щось непевне.
— Зрада!… Хіба?…
Ах, ось воно, отте прокляте слово! Ось воно, ганебне без кінця!…
Перед тумбою зупинився. Байдужим оком оглянув плякат „Чорна пантера і білий медвідь“. Стиснув кулаки і погрозився:
— Проклята!…
Зітхнув глибоко. Подивився в гору. — Там спокійно мерехтіли зорі. — Гірко похитав головою і прошептав:
— Яка самотність!… Яка самотність!…
Прохожі здивовано оглядали його, а він без найменшої уваги. Стояв собі, дивився на небо і думав:
— Простити? Не простити? Бути? Не бути?
Махнув зненацька рукою. Озирнувся навколо себе і голосно засміявся:
— Мій Боже! Таж я формально божеволію!… Безумовно божеволію… Цілком і безповоротно…Відчував у мізкови, як там щось віджило, заворушилося й стало шкрябатись колючими кігтями. В очах зробилося зелено. Під ногами стратився ґрунт. Не своїм голосом крикнув:
— Гидота!…
Крикнув і став бігти до „дому“. Його „дома“ — низенький, двохповерховий, цегляний будиночок. Щось тюремне дивилося з його стін на затишну вулицю. Три вікна в низчому поверсі темні. Всі инші вікна світяться. Три вікна — його „дома“. — А деж вона? — подумав.
Зайшов з подвіря. Ще раз подивився на зорі. Потім, по стареньких, деревляних, скрипучих східцях пішов до свого мешкання. Йшов коридором, поуз господарське помешкання й чув, як там бренів сміх його подруги. Грубий, некультурний, мужчинський голос питався:
— Да, ну?!…
Сей голос нагадував йому касарню і невимовно обурював.
Увійшов до кімнати. Засвітив світло. Кинув на писальний стіл свою теку з паперами, а сам став і замислився. Довго стояв так, а потім вимовив глухо:
— Се називається життя…
— Да, ну?!… — озвалося десь ізза стіни.
Над столом її великий портрет. Малював оден з наймолодших малярів. Став уважно дивитися, наче не бачив ніколи. Ізза шкла дивилися глибокі, чорні, інтриґуючі очі, півухмілкою кривилися уста, воронячими крильми зогнулись брови під марморовим чолом.
Простяг до портрета руки. Зойкнув.
— Як я кохаю тебе, Тамо!…
— Да, ну?!… — почулось за стіною.
Він замовк. Без єдиного слова став на коліна. Стояв так і дивився в її глибокі очі, що здавалися страшною безоднею, мороком ночі, де можна було пропасти й загинути безслідно.
— Ні! Сього я не хочу! Моє ще там… впереді… далеко…
— Да, ну?!… — загарчало за стіною.…З кутка в куток. Широкими кроками. Старався прогнати думку про ганебне. Старався, але не міг…
— Зрада!… Очевидна зрада!… Чому зі мною стала така чудна й мовчазна? Чому там вона весела?
В очах потемніло.
— Схопити сокиру й знищити сей портрет!… Знищити! Звичайно знищити!…
В той час увійшла вона.
— Що з тобою? — спитала.
Мовчки підійшов до вікна. Уважно став дивитися на мертву вулицю.
— Знов сцени?!… Гм… — почув її голос.
— Ти… ти ганебна! — несподівано крикнув він.
— Ах!… — і зникла за дверми.
— До хама йдеш?… До хама?… — кричав за нею і аж до коридора вийшов.
— Так! Коли хочеш?… — озвалася іронічно.
— Да, ну?!… — зареготався голос чужого мущини.
Він повернувся до кімнати.
— І так що-дня!… Цеж не життя!… Конання, аґонія, смерть… — Говорив сам до себе. — Божевільство, не більше…
Годинник вибив дванайцяту.
Її ще не було.
Він став перед її портретом, як ранійш, і зачав горячо молитися:
— Спаси й помилуй мене, моя кохана Тамо!… Безумний я, бо надто все відчуваю!…
В той час увійшла вона. Стала коло порога й залилася слізьми:
— Які ми нещасні обоє!… — простогнала.
…Ліхтарі на вулиці погасли… Стало темно.
II. Їх кінець.
Десь вибухали життєві вулькани. Здвигалася земля. Казали — була велика й жорстока боротьба.
Після того переможці вели переможених.
Перед мною переходили одні і другі. Дивився на них і не співчував їм. Кінець, лише оден кінець їх цікавив мене…Їх спершу зачинили, а потім виводили. З дверей великого сірого будинку вони йшли в зелений сад, що пишно розгорнувся навколо будинку. Покірно як залякані вівці, вони прямували аж до високих лип в кінці саду. Там їх зупиняли і вони озиралися навколо себе. Здавалося, шукали чогось, або прислухалися. — Се досить важко було розгадати. — Взагалі трималися вони досить непевно.
Переможці йшли слідом за ними. Обличя їх тупі й самозадовольнені, а очі — вогонь. Косо позираючи на переможених, вони любовно пестили дула своїх карабінів і присвистували модну воєнну пісоньку. Мотив сеї пісеньки нагадував їм ту мить, коли вони з надзвичайною відвагою напали на фортеці ворога і подолали його.
Уста переможців не можуть стриматися від саркастичної ухмілки. Не далі, як тільки вчора, кучка отсих тремтючих людей ввижалася страховищем, а тепер?.. — Та, що там тепер говорити!…
Переможці, як видно, загубили всяку охоту розглядати переможених, бо закурили цигарки і стали дивитися на небо, як там легко пливуть весняні хмаринки. Синій, ароматний димок весело снувався між зеленими липовими вітами і дратуюче лоскотав нюх переможених. Деякі з них хотіли попросити закурити, але слова просьби завязли в їх горлі. — Мовчали й чогось чекали, хоч самі не знали — чого саме.
Але ось оден з переможців, як видно старший, гукнув:
— Засуджені! Слухайте вирок тимчасового суду нашої країни!
Переможені зробилися маленькими. Злилися в одну чорну пляму. Притислися друг до друга і заніміли.
Сухим, стальовим голосом читався суворий вирок. Як клацання кулемета, відбивалися в ушах переможених окремі речення й слова. Старалися слухати спокійно, але зелене листя лип і ароматний димок цигарок хвилював їх і вибивав з колії рівноваги.
Брязнуло останнє слово суворого вироку — „розстріляти!“— О-о-о-ой!… — вирвалося з грудей переможених і всі, як підтяте косою бадилля, схилилися до долу.
Простягли руки до неба, з великими перестрашеними очами вони стали на коліна і в оден голос благали:
— Милосердя!
— Милосердя!…
— Милосердя!…
Переможці — ні слова. Всміхаючись тією самою саркастичною ухмілкою, вони позирають на плазуючих переможених і байдуже докурюють свої цигарки.
В той час, де-хто з переможених, плачучи, плазував животом по землі й намагався обхопити ноги першого із переможців, але той тільки сплюнув.
Нарешті переможці докурили свої цигарки. Подивились друг на друга. Старший з них скомандував.
— Засуджені! Ставайте в ряд під липами!…
І сталось так, як того бажав старший з переможців. — Переможені стиснули оден одному руку і стали в оден мовчазний ряд.
І знов почулася команда:
— Карабіни!…
Я вже передбачав їх траґічний кінець і поспішився втекти з того пишного саду.
Йдучи вже по забрукованій вулиці, моє вухо вчуло декілька пострілів, а потім щось гаряче бризнуло на мою ліву руку. І коли я глянув, то побачив, що то була крапля крови…
Мій Боже! При чомуж тут я? Хібаж я винен, що такий їх кінець?…
III. „Останній день“…
Над землею, що конає в блідо-сизій млі весняного вечера, розгорнувся безмежно-зоряний намет неба. На заході повільно снуються смуги догорілих днів. Мінорно-срібні місяшні блиски зявилися на позолоті церковних хрестів рознузданого міста. Високі, стрункі, рішучі заводські димарі плюють в небо кудлатим димом і дисонансно пирхають.
Хто збудував їх?…На закурених порохнечою бульварах випростовуються старі тополі. Гостра стужа суворої зими була пригнітила їх, але тепер весна пробудила силу бруньок приспаних і вони жадібно розпукуються і впиваються шумом нового життя. Пишно здіймаються в гору їх гостряки.
Весна бренить…
Смеркається. Засвічуються вуличні ліхтарі, такі великі і такі жовті, наче гарбузи на селянських городах в осени. Під ліхтарнями блукають фаховці людського добробуту і тиняються повії.
Хто пожаліє їх?…
Виховані в гнилій колисці прапрадідівської моралі, творці сучасного читають кінофільмовські відозви і захоплюються „трагедіями душі“ та „драмами серця“.
„Сьогодня тільки для дорослих!“ — сповіщають плякати.
Байдужа ніч стелиться над містом і не може постелитися. Весь час її трівожать великі ліхтарі і цікавлять ріжноманітно розташовані на стінах вивіски: „Паштетня“, „корсеті“, „чоботар“, „голяр“, „гандель чоловічий і жіночий“…
Що воно і до чого?…
Хитро-зеленим оком підморгує „кіно“. Останній викрик останнього дня галасує сорокато розмальованим плякатом:
— Сьогодня останній день!
— Сьогодня траґедія душі на 3000 метрів!
— Сьогодня драма серця на 5000 метрів!
— Сьогодня надзвичайна жінка з бородою!
— Сьогодня всі спішіться!…
І ідуть. Спішаться. Товпляться. Стають довгою низкою в чергу і зазирають в спітнілу потилицю. Шелестять паперові гроші. Змагаються лікті. Зіркато блимають білки очей.
Хто спинить їх?…
„Кіно“ мудрий і він гаразд знає, як сподобатись вулиці, — всі драми й траґедії до її послуг. Всі чуття серця й поривання душі розіпнуто на вулишних плякатах.
Що се?…Рознуздане місто шепче камінням про останній день, а через те ніхто не хоче думати про „завтра“. Є одно шалене „сьогодня“, яким жиють многі. Добре тому, хто може жити лише сучасним і не зазирати в майбутнє, але я мушу зазирнути в лице Великого Прийдешнього.
Старе й нецікаве?…
Можливо! Можливо, що завтра помруть „чоботар“ і „голяр“ і на центральній площі міста фаховці людського добробуту вибудують їм ґрандіозні памятники. Можливо навіть і те, що не далі, як завтра вранці, хтось утворить нову землю і нове небо.
Але зміст Прийдешнього?…
…На розі двох гомінких вулиць, серед бруду й порохнечі стоять в сірих свитах три пригноблені постаті:
— Скрізь були!… — каже одна.
— Скрізь ходили!… — промовляє друга.
— Все бачили!… — вирікли всі разом.
Созглядаються. Всміхаються. Далекі й неприступні. Дивлюся на них як зачарований. — Мої селяне, з могож таки села!…
Боляче мені, що я, полонений містом, тепер став чужий для них…
Здалека дивлюся на них і проклинаю місто. Клену його останній день і з призирством дивлюся на камінний брук, бо вже бачу — Прийдешнє.
Воно з села. В сірій свиті. За плечима десятчаний мішок, а в мішку зміст сучасного.
Прийдешнє після останнього дня…
…Мої селяне, з могож таки села…
IV. Вуалька.
Здивовано противилась:
— Як так?!..
Побожно умовляв:
Я легонько і обережно…
Її коралеві уста всміхнулись:
— Ти цілуєш так шалено, що я боюсь за свою ніжну вуальку…
— Так здійми її.— Здійми сам, як хочеш…
— Хочу!…
Глянула мило в його очі. Відчув огонь в собі і зойкнув:
— Щастя моє!..
— Твоє?..
І стала голосно сміятися…
Потім враз затихла і сказала:
— Як страшно світить нам сонце!
Він не сказав нічого, тільки його лице посмутніло. Зарився кудись в далечінь і думав про себе: — Чи вартий я сього любого створіння?.. і згадував, що там, за далеким обрієм тужать за ним його любі товариші. Тепер він бачив себе серед них, як вони, бажаючи знищити окаменілість життя, кличуть його на барикади…
Він залишив їх і пішов дорогами власного шукання. Проходив нетрями й пущами, надіючись скоротити свою важку дорогу. Байдужим поглядом проводив стрічних женщин. Слухався серця. Кохання прагнув. Коханої шукав.
Несподівано, серед буденного життя і праці, зявилася вона. Її очі вразили його серце і затопили душу шоколядним золотом казки. Несмілий, зневірений, сумний схилив перед нею свою безталанну голову…
Благословляв ту мить, коли вона простягла йому ніжну долоню своєї лівої руки:
— Цілуй… цілуй, безталаннику…
Цілував, як святощі великі. Цілував, як цілує сонце майову троянду…
Вона знала й відчувала його. Щось рідне озвалося в душах і сполучило їх. Їм здавалося, що вони жили перед віками, ще тоді, як був молодий місяць і молоде сонце, а на землі не було ні людей, ні боротьби. — Вони були перші з людей.
Сьогодня вони втекли за місто на гори, щоб визволитися на мить від важкого впливу гучних моралістичних базарів безглуздого міста і віддатися свому чуттю. Вони знайшли те, що так довго шукали.
Досі вона дозволяла себе цілувати лише через вуальку, але тепер вуалька була в його руках… Ранійш, ніж нахилитися до її уст, він зачаровано розглядав її біле оксамитове лице, злотокарі очі, чорні брови і пишну злоторусу косу.
— Любий, мені ніяково без вуальки…
Взяв її за обидві руки і повільно став схилятися до неї. Маленька мить і уста їх зєдналися в довгім поцілунку…
Але враз він випростався і став чогось прислухатися. Його бліде лице ще більш зблідло, а уста безнадійно зашептали:
— Марселєзи… марселєзи… марселєзи…
— Що з тобою?.. Дивись сюди!.. Твоя я…
— Марселєзи… марселєзи… марселєзи…
Вона стала поруч його і вчула, як десь у місті бурхливим потоком пливли звуки революційної пісні…
А тоді схилилась до долу і простогнала:
— Нащож я зняла вуальку?!..
V. Коханки немає.
Вечером скучно самому. Сиджу коло свого писального стола й потапаю в диму від дешевої цигарки. Думаю: яке життя тих, що ходять по вулицях міста після дванайцятої?
Яке їх життя?! Скажіть мені!
Я від щирости завидую їм. — Вони так весело стріляють. — Лицарі!
Я теж тягнусь за революцією, але не маю змоги. Від вчорашнього дня зробився непорушним. Виснажився в своїх почуваннях і надто призвичаївся до себе.
Вчора прийшла моя коханка і роблено веселим голосом сказала:
— Любий мій! Я мушу мати ясну шовкову сукню. Сам знаєш. Весна.
В моїх руках нудилась поезофільма сучасного поета. Ненароком показав рядки:
„Весна обходиться дорого,
Хто немає змоги“…
— Ось який?! Хочеш, щоб я пішла до свого чоловіка?!
Розгнівана. Сувора. Неприступна. Вся в сльозах. Забрала в редікюльчик свої вуглики й пудру і пішла кудись.
Мені стало ніяково, але не затримував. Лишився самотою і, ось вже другий день, заклопотано думаю: яке їх життя?!
Революція вабить, це я почуваю.
Почуваю, що далі так не зможу витримати. Знаю, що мушу встати й щось робити.
Не смійтеся! Кажу серіозно.
— Перший раз я свому чоловікови зрадила рівно три роки тому назад! — чується за вікном жіночий голос.
Нахиляюся до вікна і дивлюсь на вулицю. Йде пара: підтоптана кокетуюча жінка і наївний безвусий студент.
Вона говорила щось про випадкови зустрічі, але то було нецікаво…
Слідом за ними знов пара. Він високий, сухорлявий, з довгою бородою полковник, а може й ґенерал — (тепер вони так змішались, що й не відріжнити), — а вона звичайненька, пухненька бабуся. Тримаються під руки, совгають ногами і шамкочуть.
— Насушили сухарів, але чи на довго їх хватить?! — каже вона.
— Пенсії тепер немає! Згинемо! — муркоче він.
Короткі, тривкі кроки стирають совгання старечих ніг. Виринає три мужеські постаті. Дві куценькі в піджачках і одна довга в сурдуті.
— Отой міднолобий дурень уявив собі, що він й справді критик! Думає, що писати рецензію на поетичний твір так просто, як складати партійну резолюцію з приводу аґрарної реформи, або несправедливого поділу між членами партії державної субсидії. — Гарячиться добродій в червоному сурдуті.
— Дійсно, дійсно! Він взагалі нетерпимий серед нашого кола. Одного разу йому демократична влада пропонувала гроші на аґітацію… — потакують добродії в куценьких піджачках.Два сумнівного типу субєкти наздоганяють їх.
— Забуваєте, товариші, що тепер революція, а тому все має пересічний характер, — починає оден субєкт.
— А до демократичної влади та „батьків народу“ — знайте зась! Вони потрібні через те, що у вишитих сорочках ходять, — додає другий субєкт.
— А-а-а!… Наші артисти! — гукає здивовано добродій в сурдуті.
— Хе-хе-хе!… Наші артисти! — сміються добродії в піджаках. Догадуюсь, що це з богеми, але хто саме, — не вгадаю.
Гаряче розмавляючи про якийсь карнавал, ритмічним кроком поміряли пішоход далі.
— Трах-тах-тах!… Трах-тах-тах! — почулося за рогом вулиці.
Пронизливі свистки десь відгукнулись і на мить, виникла думка: яке їх життя?!
Раптом гасне елєктрика і в розчинене вікно сунеться темний вітер.
Понура ніч.
Скучно.
Коханки немає…
VI. Невже так?!…
В місті великий здвиг. Демонструються якісь сили. Валка за валкою скриплять навантажені вози. Черепашачим кроком гримають важкі панцирники. Червоними маками цвітуть розгорнуті стяги. Осліплюючими рядами виблискують білі гасла:
— Геть тиранів!…
На широкім майдані юрби народу. Висока трибуна і промовець. Маленький, сухорлявий, білявий робітник. З його горла виривається охрипле:
— Там жах і роспач! Там сваволя і шибиниці! Там тирани і раби! Сонні, вставайте!…
Юрба хвилюється. Їй ніяково почувати себе сонною і вона кричить:
— Вперед!… Слава!…Заграла десь музика. Повільною, хвилюючою ходою наблизились озброєні люде. Проти трибуни стали. Тисячі очей напружено вдивлялися в засмалені сонцем вояцькі лиця. А ті, як камінні, стояли непорушно. Щось механічно-машинне в їх рухах, щось уперто-жорстоке в їх очах.
Промовець говорив:
— Зміцнюйтесь, сили вояцькі! Тіснійше, лави борців! Ви зітрете на порох вандалів! Здивуєте світ перемогами і укриєте себе славою! Сміливим кроком вперед!…
Захвилювалася юрба і хотіла щось кричати, але зупинилася. Вояки стояли непорушно і мовчали.
В натовпі збудився шепіт:
— Незадовольнені!..
— Певне їм війна остогидла…
— А може вони не поділяють поглядів промовця?
— Ні! Я думаю, що їм обридла кров…
— Цікаво… цікаво…
Хвилина мовчанки викликала чуття непевности. Спершу всього це відчула орхестра і заграла бойовий марш. Гострою командою здвигнуто вояцькі ряди і кинуто в ритм ударів ноги. Зникали, як і прийшли…
На трибуні ніяково всміхався промовець, і мені було жаль його.
Згодом він знов став говорити. Говорив про темряву, несвідомість, продажність і зраду. В його словах чувся смуток і бреніли сльози, але вже ніхто не плескав долонями і не гукав: „Вперед!… Слава!“…
Щось важке налягло на плечі юрби і обтяжило її цікавими думами визвольної боротьби. Тисячі голов струшували з себе порохнечу минулих літ і не могли струсити її. Тисячі голов почували себе зрадженими одною лавою вояків в той час, як самі могли створити лєґіон лєґіонів. Тисячі голов думали нарізно, але не могли додуматись до одного.
Поруч мене стояла щиро підмальована жінка.
Від неї віяло духом дешевої перфумерії і ще чимсь специфічним, дратуючим, млосним.
— Дурень той білявий! Не може догадатися через що вони такі непевні? Таж вони за жіноцтвом нудяться, а не за перемогою!… Коли їм щоденно говорити лише про боротьбу та про якусь там будуччину, яка має бути куплена ціною їх крови, то вони колись ще не так виявлять себе! — говорила нафарбована жінка.
— Що ви хочете сказати цим? — звернувся я до неї.
Зиркнула на мене:
— Що?!… Те, що чуєте!… Перемагає той, хто любить життя!… Вони теж його любять, але їх жертвують для будучини.
— Так хібаж цього за мало?
— Ні! це вже за багато. Між живими мертві ходити не можуть. А коли серця їх і закамяніли трохи, так всеж таки зріктись краси важко. Бачили на їх кашкетах пучечки розквітлого бузку, чи ні?
— Ну, так що?
— Нічого! Ясно, що вони тужать за женщинами, а через те такі сумні… О, якби вони вітали цього промовця, колиб так серед юрби стояли їх коханки!…
Дехто з юрби прислухувався і всміхався. Якась цікава думка ворушила насуплені брови й хмурила чола. Видно було, що кождий щось своє думав. Думав і зітхав. Ніхто не хотів заперечувати нафарбованій жінці. А вона говорила:
— Все для жінки! І революція, і боротьба, і перемога!…
Вздовж вулиці тяглись навантежені вози, гримали панцерники, маяли стяги і своїм шумом заглушали слова нафарбованої жінки і притупляли мою чуйність.
Иноді, як булька на гниловоді, виникала і пропадала настирлива думка:
— Невже так?!… Невже все для жінки?!…
VII. Мовчанка.
Похмурі знайомі чола блискучі, палаючі огнем очі…
Стовпились великою юрбою коло „волости“. Топчуться, чогось чекають.
— Гм… значиться, нове правительство завелося!.. Дивно!… — наче в повітря кидає слова мій сусід Артем.
— Яке там правительство, просто поцяцьковані золотом дурисвіти!… — нестримно відрубав якийсь молодий парубок.
Я нічого. Мовчу і слухаю.
Розмова починається в другім місці:
— Цікаво, для чого вони нас скликають?… Певне якісь розговори…
— Послухаєм… сам ґенерал, кажуть, прислав…
Знов мовчанка. Ніде ні одної усмішки, ні одного веселого лиця…
Сьогодня вранці стало відомо, що приїхав якийсь посланець від якогось ґенерала, а разом з ним приїхала ціла сотня кавказців з кулеметами.
Поки-що, то в селі було ще тихо, але по всьому було видно, що буря недалеко. Про це свідчили похмурі знайомі чола і злодійкувато-ненажерливі погляди осетинів, як вони позирали на жінок.
Ось на ґанку зявився волосний писар і якийсь офіцер. Писаря всі добре знали, бо як тільки вибухла революція, то він весь час боронив „права селянські“. Але тепер?… Тепер він не той став… вовком на всіх позирає…
Мертва тиша запанувала навколо. І враз заговорив офіцерик:
„Собрали помещичий урожай? Нажрались уж по горло? Верно говорю, или нет?“
Замовк і обвів навколо себе очами. Всі мовчали.
„Молчание знак согласия. — Сказав він до писаря і провадив далі: — мне поручено зареквизировать у вас все излишки хлеба, картофеля, сала, овса и сена. В целях избежания всяческих недоразумений, предлагаю вам немедленно выдать все излишки продуктов, или иначе мне прийдется заговорить с вами другим языком“.Офіцерик скінчив і задовольнено всміхнувся, в той час в юрбі почувся глухий гомін і на ґанок вийшов той самий незнайомий мені парубчак.
— Прошу слова!…
Ще глибше мовчання…
Юрба напружено чогось чекає…
І ось, як свист нагайки, почувся шипучий голос офіцера:
— Большевик!… Взять його!…
Два здоровенні осетини вискочили з ґанку, схопили парубчака за карк і потягли в ґанок. Той тільки встиг крикнути:
— Почекайте, я щеж нічого не сказав…
Офіцерик махнув рукою і, повернувшись до юрби, з тією самою солоденькою ухмілкою, промовив:
— Видели?… А тепер марш по домам делать дело!…
Потяглись сірі, зігнуті постаті. Йдуть мовчки, а зуби сціплені. В кождого своя думка: — „Щож тепер робити?!…
…Вечером, коли вже добре смерклося, на дзвінниці задзвонили „на ґвалт“ і, одночасно, разом, в декількох місцях заторохтіли кулемети.
Мовчанка скінчилася…
1919 р., Осінь, м. Камянець.
VIII. Белєтрист.
(З життя київської богеми).
Товариська вечірка.
Дві, три візитки, а решта — піджаки.
Так виглядає „цвіт нації“…
Всі тут: поети, белєтристи, журналісти, артисти, малярі, музики і співці.
З ніяковими лицями, бліді й бородаті, сумно позирають видавці і „любители искусств“.
Йдуть жваві суперечки на ріжні теми мистецтва.— Головна вартість хутуристичних поез полягає в тому, що їх можна читати з гори в низ і з низу в гору — запевняє якийсь поет сивобородого „любителя искуств“.
А от в куточку й сам хутурист. Нахилившись до вушка якоїсь молоденької „шукачки краси“, захоплено говорить:
— Я можу прочитати свої поези лише тоді, коли їх ніхто не слухатиме.
Осторонь від усіх, майже коло самого порога, зігнувшись у „три погибелі“, — як кажуть наші знавці народньої мови, — сидить відомий белєтрист. Я знав його добре, але не хотів підходити до нього, бо бачив, що він не в гуморі. Його важко насуплене чоло було сумне й замислене.
Я дивився, як за ним стежать инші.
З кутка, коло самого хутуриста і його панночки, витріщилося дві пари зацікавлених очей. Обидві пари сих очей належали блідолицим ґімназистам, які побожно позирали на автора таких чудових творів, як „Регіт Віків“ і „Поломінь Чуда“.
— Дивись! Він скоро лисий буде! — каже оден ґімназист.
— Тоді в нього чоло стане виразом найбільшого натхнення! — промовляє другий ґімназист.
— Хіба?…
— Звичайно!… Як у Льва Толстого…
Белєтрист, — наскільки я його міг відчути й зрозуміти, думав про те, чи давати служці „чайового“, чи не давати? Як давати, так давати, але тоді прийдеться в дома без цукру чайок пити. Отже, виходить так, що ліпше не давати. Можна буде з кимнебудь розпочати серіозну розмову, зробити таке заклопотано-поважне лице і помалу вийти за двері, там на східці і на вулицю. Аджеж і служка навіть мусить знати, що він не звичайна собі людина, а відомий белєтрист, якому ніколи думати про „чайового“ карбованця.
Враз до белєтриста підходить елєґантно зодягнений добродій. Цього добродія я знав ще тоді, як він був „розпорядчиком“ кабінетів у „Семадені“. Тепер він ходить на біржу, має на Хрещатику два власні будинки, на Линках дві коханки і, одночасно займає визначну посаду в „Пролєткульті“.
— Моє поважання! — починає елєґантний добродій. — Як я тішуся, що бачу вас! З надзвичайним нетерпінням чекаю вашої нової повісти з автоґрафом. Вчора прочитав у „Музеграї“ початок вашої „Білої Роспачі“. Сподобалась, дуже сподобалась! Не забудьтеж надіслати. Умисно досі не купував…
Добродій кланяється і поспішається до якоїсь пані. Дві пари очей таємничо переглядаються між собою, а до белєтриста повертається його задума.
«Мав аж 30 примірників, так всі роздав. Прийдеться зайти до „Часу“ і викинути сотню карбованців. Тільки не треба про це казати жінці. Вона так давно була в театрі, що ще й розгнівається. „Ліпше купив би білєт на „Чорну Пантеру“, ніж мав би на власні книжки витрачатися!“… — скаже. А там ще й за кватиру не все заплачено. В крамничку винен. Служці за два місяці нічого не дано. Вчора погрожувала, що піде в якийсь там „відділ соціяльного забезпечення“ скаржитися. І що воно за відділ такий!“…
Белєтрист важко зітхнув, а дві пари очей так і заясніли.
— Чув, як він зітхнув? — сказав оден.
— Егеж! Йому все суєта суєт… Мішура… — промовив другий.
В той час стали розносити каву. Господар хати запрошував бути „як у дома“. Гості, не залишаючи балачки, весело посунули до столів. Тон розмов став більш бадьорим, бо на столах, поруч філіжанок з кавою, зявилися смачні тісточка, яких в наші часи годі дістати в найкращих цукорнях великого міста. Всі, хто лише мав чисті маншети, радо тягнулися руками до солодощів, але белєтрист ніяк не насмілявся цього робити, бо лише тепер помітив, що його чорний піджак світить люками.
Навколо сперечаються, провадять дискусії про колєктивізм та індівідуалізм в мистецтві, а він присунув до себе філіжанку з кавою і якось там пє. Пє, а про себе щось своє думає. Иноді до нього дехто звертався з якимнебудь запитаннями, тоді він похапцем щось відповідав і чемно всміхався, що не образити…
Підходить товстий добродій в сірому піджаку. Низько кланяється. Стискає письменницьку руку й зачинає:
— Який я радий, що нарешті стрінувся з вами! Колиж ви дасьте своє оповіданнячко? Сторінки мого часопису вже давно ждуть…
— А, оповіданнячко? Гаразд! Через тижник, обовязково!
— Тема? Сюжет який?
— Ні, так собі!… Оповіданнячко з настроєм, обовязково…
Тут белєтрист розпочинає розмову з перекладчиком Гайного і добродій в піджаку відходить на бік.
„Чудова річ! — думає добродій. — Три місяці тому, як взяв дві тисячі „пятаковок“, а тепер дотягне справу до „Лебідь-Юрчика“, то так і знай, що вже не напише. Щоб тебе з твоїм настроєм!… Наче не знає, що через таких співробітників прийдеться зачинити крамничку“…
Після короткої розмови з перекладчиком Гайного, белєтрист дістає другу філіжанку кави і знов своє думає:
„Як неприємно! Аж соромно: Мушу щось написати. Через тиждень обовязково. Тож двічі брав аванс. Гм… і в кого я ще не брав авансу?!… В «Музеграї“ брав, в „Хмароломі“ брав, — скрізь треба відробляти, а тут його чорт приніс… Ну, щож я йому напишу? Треба щось ідейно-кооперативне, зрозуміле для народу. Хіба про якінебудь волинські руїни написати? Вони такі речі люблять. Так і напишу. Хай тішиться. А як-же бути з „Хмароломом?“…
Белєтрист озирнувся навколо себе і став думати далі:
„Виснажився я. Остання моя річ, зовсім слабенька. Ідея, думка — гарні, але виконання нікчемне. Дарма тільки поспішився надрукувати. Будуть мати критики „Книгаря“ над чим поглумитись… Якби не такі погані часи, то ще… Оттак, жиєш кепсько, куриш махорку, про хліб тільки й думаєш, то куди вже там „глаголом жечь“… Щоб виїхати кудинебудь, або що, а то загинути так можна… Кажуть, що тепер вигідне діло спекуляція, але як тут за неї взятися?… Тож цілком нова справа!“…
Підходить знову елєґантний добродій:
— Кланяюся! Мушу йти! Маю родинні справи…
Белєтрист добре знає, які то „родинні справи“, але приємно всміхається і каже:
— Піду і я. У мене теж родинні справи.
В передпокою вони одягаються. Елєґантний добродій ґраціозним рухом руки кидає служці блакітну кредітку, а белєтрист ніяково засуває в кишеню руку, де лежить його щуплий гаманець, але, однаково, не вийнявши його, виходить за двері, слідом за елєґантним добродієм.
Я йшов слідом за ними.
Подаючи на прощання руку, белєтрист сказав до елєґантного добродія:
— Перепрошую! Мені зараз до зарізу потрібно 5000 карбованців, а дістати їх сьогодня вже не можна, бо скрізь позачиняно. Чи не знайдете у вас цеї дрібниці?
— З великою приємністю! — відповів елєґантний добродій. — Тільки при мені такої дрібниці не знайдеться… Завтра з приємністю можу дати…
Добродій витяг з кишені пальта дві кредітки по 1000 карб. і простягнув белєтристови.
— Скільки маю, стільки можу дати…
— Дякую! Після завтрого пришлю разом з книжкою.
— Чудово! Гаразд!
— Всього ліпшого!
Коло першої паштетної белєтрист зупинився і сам до себе промовив:
— Ну, сьогодня можна сміливо дещо купити!..
— Добрий вечір! — привітався я з ним.
Він озирнувся і кивнув головою:
— Зачекайте трохи. Підемо разом.Через декілька хвилин він вийшов з паштетної з пакунками в руках і ми пішли по вохких пішеходах в бік нашого „богемського кварталу“. Йдучи поруч мене він говорив:
— Сучасне становище письменника гідне становища найбільш паршивої собаки. Бюсь, як та риба об лід, а ладу ніякого. І не тільки моє таке становище, але не ліпше воно і в того хутуриста, що безтурботно читає з низу в гору свої поезії… Через якусь там лисину на ліктях мусиш від світла ховатися, від найсолодших річей відмовлятися і удавати з себе якусь містичну потвору. Одні тільки „любители“ та любительницы“, що позасідали в „Пролєткультах“, можуть тепер жити по людському…
Він говорив, говорив і говорив, а перед мною весь час сяли дві пари захоплених юнацьких очей…
— Які вони щасливі! — думав я про себе.
Коло моїх воріт, белєтрист розпрощався і пішов далі.
М. Київ, 1. III. 1920.
IX. „Апарат”.
Я був у ярмі!… Я справжня людина, мистець і… революціонер…
Смієтесь?!… Дивуєтесь?!…
Добре! Хвилинку уваги, лише хвилинку одну і вам все буде зрозуміло!…
Тепер „мені лячно“, — як сказав сучасний поет, — а через те, я не можу знайти точки опору…
Ні, се щось не те! — Я про инше хотів. — Між иншим, сьогодня вечір чудовий. — Як видно, то весна не жартує. Починає буяти молода кров, розбурхується приспана сила, дріжить надійно серце і т. д. і т. д.
І знов не про се!…
…Істнував апарат такий, що тероризував мене… Складався він з безлічі колісцяток, колючих шпильок і обурюючого шепоту…Цей апарат працював на користь дезорґанізації мого духовного єства. Спершу, коли я тільки-що відчув на собі його руїнне ділання, — протестував, змагався — погорджував…
Згодом я цю позицію втратив і перейшов до боротьби в „чистому полі“. — Втікав на цілу ніч з хати і ночував на міських бульварах.
Моя подруга розцвітала. Иноді, коли була в доброму гуморі, кидала одно:
— Який ти ревнивий!…
Я всміхався і на слідуючу ніч покірно йшов на бульвари, бо цього вимагав апарат…
Властиво, мене апарат не обурював. Обурювала моя тимчасова подруга, при участи якої він працював. А як подумати, що всьому виною був не хто инший, як моя наївність, що дозволила мені колись написати пару безглуздно-сентиментальних віршиків, — страшно робиться…
І в результаті наївности:
Мої суцільні духовні скарби віднесли до льомбарду непотрібних річей, а проклятий апарат шептав:
— Ревнивий… Божевільний… Хам… Більшевик…
Часто я приходив до дому лише на якусь годину. Писав по замовленню ґазетного фейлєтона, викурював пару циґарок, клав на писальний стіл гроші, ще хвилинку думав про сучасні умовини життя і скоренько зникав. Часами не хотілося зникати, але за стіною, в помешканню господарки, починається праця. Спершу бренькала ґітара, потім незнайомий мужеський голос виспівував отсе безглузде й дурне — „Сластострастных снов была ночь полна“, а ще потім срібний голос моєї подруги затягав — „Мне все равно“…
Терпіння моє вривалося, я кидав перо, вставав і починав схвильовано ходити по кімнаті. Майже несвідомо мої уста вимовляли: — „Так збожеволіти можна!… Так збожеволіти можна!“…
Але, зачувши мої нервові кроки, моя подруга входила до мене і… кидала призирливий погляд:— Тоже коханець знайшовся!…
Температура повисшувалась. В кімнаті не ставало повітря. Я мусів йти на бульвари.
І в той час, як я виходив, апарат шепотів:
— Пішов?…
— Так!
Вже за дверима моє вухо ловило: — „Сладострастных снов была ночь полна“…
Так було весь час, але сьогодня все змінилося. Я прийшов до дому і сказав:
— Нам не по дорозі… Є багато шляхів навкруги нас і є куди ступити… Бувай здорова і щаслива!…
— Куди ти?!
— Йду до революції…
Встає і жах невимовний намалювався в її очах.
— Як-же так?! — зойкнула вона.
— Ніяк! Йду собі, та й годі!…
І тут я відчув, як за стіною запрацював апарат. Його незримі колісцятка скажено крутилися, але вже ні одна шпилька не вколола мене. — З приємністю зрозумів, що вони на сей раз крутилися навпаки…
Ґітара перестала бренькати, мужеський голос занімів, а моя подруга ніяково затопталася на місці:
— Ти мене не зоставиш?!…
Я вагався.
— Не зоставиш! Будеш зі мною завжди, завжди…
— Гм… — почав я. — Алеж ти знаєш, який я ревнивий…
— Ти добрий! Добрий!… Розумієш?…
І справді, я добрий! Се я зробив лиш тепер, коли мені так „лячно“…
Там чекає Революція, а я сиджу в своїй кімнаті і тішуся тим, що маю змогу вільно записувати оці рядки про те, що на дворі чудовий вечір, що коло мене моя подруга і що… проклятий апарат більше не істнує.
Вічна йому память!
Ах, вибачайте! Я зовсім не те. Властиво, я хотів сказати, що мені не тільки „лячно“, але й соромно…
|
1920 р. 1. травня
М. Київ. |
