Червоне марево (збірка)/«Подіялось щось»
| ◀ «Ганебна справа» | Червоне марево «Подіялось щось» |
Фраґменти життя ▶ |
|
„ПОДІЯЛОСЬ ЩОСЬ“.
Село марило кращим прийдешнім, а коло села стояв занедбаний цвинтар і снував лєґенди минулого. Тихо шепталися пожовклим листям старі тополі, наче розповідали щось. Пастушок Яремко, який пас вівці за селом, догадувався, що вони розповідали про весну кріваву і про те, як на цвинтарі зявилася велика братська могила…
Понура осінь блукала навколо села і тужила під цвинтарною брамою, за якою з німим роспачем розгортали хрести свої руки над убогими могилками. Забуті перекази скаржилися комусь невідомому і покірно тулились до вогких стін старенької каплички. Над сірими стернями спустошених піль, як розгнуздані коні дико гайсали північні вітри і гонили на південь чорні хмари…
Занедбаний і забутий кущ сивого полиню не скаржився й не нарікав. Минулого літа він виріс на братській могилі, скоро її насипали тут. Він покірно хилився, куди вітер віє і щоденно чекав свого постійного гостя. Коли гість приходив і розпочинав якусь розмову з братською могилою, то він затаєно слухав і чудувався з того горя, яке панує за цвинтарною огорожею.
Кущ полиню пригадував літо, як на цвинтар приходили заплакані селянські діти і довго-довго молилися за когось. Колиж настали холодні, сірі, осінні дні, то селянські діти перестали ходити і залишився лише оден постійний гість, який не пропускав ні одного дня, щоби не навідатись до могили.Йому, як видно, було байдуже до сонця, яке не хотіло світити, байдуже до життя на селі, яке зробилося для нього чужим і далеким з того часу, як з ним „подіялось щось“… Його називали божевільним, але він сам чудово розумів, що ніякого божевільства в йому немає, а тільки так „подіялось щось“, через що він мусить ходити на цвинтар і припадати до вохкої землі великої братської могили…
На селі запевняли, що старий Соловієнко справді таки божевільний. Знали навіть, коли саме він збожеволів. То було весною підчас великого мужицького бунту. Тоді Німці спалили третину села і розстріляли 240 молодих чоловіків та парубків. В Соловієнка згоріла від знаряду хата, вмерла з переляку жінка, загинуло від ворожої руки два сини. Соловієнко наче очманів від горя. Дивився на згарища своєї хати і якось чудно посміхався. Люде дуже чудувалися, що ні одної сльози не пролив чоловік.
Але скоро всі помітили, що з ним „подіялось щось“ і він „не той став“…
Ціле літо блукав він десь за селом і його майже не бачили в селі. Як коли він зявлявся в село, так хіба тільки для того, щоб підкрепитися трохи…
Босий, обірваний, з роскуйовдженою бородою, в картузі з якогось убитого Німця, він поважно йшов серединою вулиці і не звертав ніякої уваги на собак та дітей, які переслідували його.
— Господін полковнік! Господін полковнік! — кричали за ним діти.
А Соловієнко йшов і навіть не озирався.
Люде запрошували його до хати пообідати. Давали йому кусок хліба і він знов зникав з села на де-кілька днів.
Иноді його думи порушувались голосами дітей, що приходили до могил своїх батьків, і тоді він незадоволено вставав і ховався кудинебудь в куточок, де й дожидався ночі.
Як приходила ніч, то він знову йшов до каплички, простеляв коло її дверей свою драну свитину, лягав і слухав, як десь пищать кажани і страшно прагнув побачити своїх забитих синів.
Не одну ніч, до самого ранку він лежав і чекав своїх синів, але вони не приходили… Часами, коли він засипав, йому ввижалися його сини, як вони з рушницями в руках просять:
— Благословіть нас, тату!
І сниться старому Соловієнкови, що його серце стискає туга, а на очах стоять сльози, які закривають собою весь світ, що й сонця не видно…
Тоді він крізь сон говорив сам до себе:
„Ой знаю я горе своє, знаю! Знаю, що минула весна красна, а червона була! Хмара хмару заступала. Скрізь Німці сновигали. Залізні каски на сонці блищали. Мусіли мужики заворушитися, бо не сила було стерпіти глуму великого. Десь набрались рушниці, десь взялися пулімети і заговорила мужицька сила…
„Страшним реготом реготалися в полі німецькі гармати і почалась крівава косовиця. Запалахкотіло в полумї село, страх і роспач охопив кожну хату, трівога запаморочила кожну голову… Сім день і сім ночей боролися з ворогами мої сини завзяті, але на восьмий день сила подолала завзяття…
„Виросла висока-висока могила… Без попа справляли похорони… Лягли спати синочки любі… Учив їх, доглядав їх, надії свої покладав на них, а воно ось як сталося… Сподівався на старости літ серцем спочинути, а Бог кару дав, муку тяжку, жаль болючий“…
І старий Соловієнко схоплювався з свого місця, підводив до неба голову, дивився на зорі і мало по мало приходив до свідомости. Тоді він повертався лицем в бік братської могили і жалібно кликав:
— Сини мої любі, де ви?!..
Часами йому здавалося, що на могилі стоїть якась тінь людини, яка нагадує його старшого сина. Радий, що накінець таки поговорить з ним, він поспішався до могили і вже коло самої могили пригадував, що то не що инше, як полиньовий кущ. Зупинившись, глибоко зітхав:
— Який же ти непотрібний, сивий поліняко? Хибаж ти не знаєш, що твоє місце в полі на межі стояти?..
Кущ сивого полиню слухав і не розумів нічого, а високі тополі тихо гомоніли між собою…
І от, в оден сумний осінний день, коли село марило кращим прийдешнім, а цвинтар снував лєґенди минулого, старий Соловієнко сидів коло каплички і слухав, як гомонять тополі і скиглить вітер між штахетками на поповій могилі. Сидів собі і не думав нічого. Не турбувався навіть тим що незабаром настануть морози і прийде зима. Йому було так добре сидіти і слухати незрозумілих, але таких вражаючих, безмежно сумних голосів вміраючого літа.
Зненацька десь у полі залунав якийсь пронизливий крик і гострим ножем врізався в Соловієнкове серце. Зрозумів, що цей щось не добре віщує і, замість того, щоб лишитися на цвинтарі, він схопився і став втікати з нього… Бачить — кудись чогось біжать якісь люде… Біжать старі й малі… Побіг і собі разом з ними… Бігли в поле і спотикались на межах…
Звідкілясь почулися вистріли… Хтось щось кричав, як не при своїй памяти… Щось боляче шпигнуло в його груди… Зробилося гаряче й душно, наче в Спасівку… Почув, що за пазухою розлилося щось гаряче, гаряче… Всадив руку… Кров на руці… Подивився, подивився, та й схилився на якійсь межі…
Довго лежав він непорушно і не хотів відкривати очей. І лише тоді, коли трівога передсмертної свідомости заворушилася в його мізкови, він відкрив очі і побачив себе в білій кімнаті сільської лікарні. Спершу всього він пригадав, що колись тут лежали і його сини… Підвів трохи голову, став дивитися і слухати… Люде щось говорили і згадували про гетьманців… Коло порога якась дівка плаче: „краще тобі, мій любий, панським наймитом вік вікувати, ніж в сирій землі лежати“…
Соловієнко починає розуміти, що тут „щось подіялось“ і що знов іде якась боротьба.
Підійшов якийсь високий безвусий чоловік і нахилився над ним.
— Він перевязаний? — спитався когось.
— На якого чорта його перевязувати, як він все одно помре? — сказав хтось з кутка.
Соловієнко хотів щось сказати, але перед його очами зявилися його сини і він відчув, як навколо його заджебоніли маленькі жучки, наче в літку на цвинтарі…
Над вечір він помер…
На цвинтарі, поруч старої весняної могили, виросла нова братська могила, коло якої топталася ридаюча юрба… Всіх згадували і всіх оплакували, лише за одним Соловієнком ніхто й не зітхнув навіть. Тільки вже тоді, як ставили на могилі великого хреста з написом похованих, хтось, між иншим, сказав: „А як-же з Соловієнком? Писати і його?..
— Таж він ще з весни залишився!.. Хоча все одно вже, записуйте! — відповіли з юрби.
Записали на хресті його імення і розійшлися по домах марити кращим прийдешнім…
Занедбаний цвинтар снував лєґенди минулого, а кущ сивого полиню дарма вже чекав свого постійного гостя.
|
1919 р. листопад.
м. Київ. |
