Україна і Москва в історичних взаєминах/Завдання не під силу
| ◀ Часова рівновага: держава Ґедиминовичів | Україна і Москва в історичних взаєминах пер.: Карло Коберський Завдання не під силу |
Московська нетерпимість і тупоголовість ▶ |
|
Обі ці унії свідчать, що тодішні польські політики взяли на себе, — свідомо, чи ні, — завдання, що зовсім не було під силу Польщі. По перше, поставивши такий обширний край в залежність від польської корони, а південні землі навіть в звичайну підлеглість від неї, вони брали на себе обовязок задовольнити всі політичні потреби краю, починаючи зовнішною обороною, головним чином від Турків. По друге, Польща поширилася на край якого земельний лад був зовсім неподібний до польського. В Польщі, поза містами були тільки кляси населення: шляхта і йому підлегле поспільство. В перших часах литовська, особливо українська дрібна шляхта була вдоволена набуттям прав польської шляхти, що її зрівнювали правно з маґнатами. Але на Україні склалася нова кляса узброєних людей, козаків, які забажали й собі зрівнятися в правах зі шляхтою. А за козаками й селянство, ще далеко не піддане панам, як у Польщі, особливо на місцях близько степів, рахувало себе достойним тої-ж свободи.
Польському урядові прийшлось або признати шляхотські права всьому населенню України, або попробувати відразу підчинити велику масу народу під владу зникаючої меншости. Король Стефан Баторий попробував виділити з маси козаків 6000 родин, дати їм шляхотські права, а решту повернути в поспільство, — яке повинно було підчинитися під руку шляхти. Але з того проекту, що його довго представляли і польські і московські письменники, як благородний дарунок прав козакам, вийшла тільки плутанина. Шляхта не признавала прав нових своїх товаришів — непопавші в реєстри козаки не бажали обертатися в поспільство, хотіли бути козаками, це є вільними зі самоуправою людьми. Відціль ряд козацько-польських воєн від кінця 16. до половини 17. століття.
На прибавок до того всього реліґійна унія була явним приступом не тільки до католицтва, але й до ополячення мільйонів Білорусинів і Українців і це, саме в той час, коли починалася по містах (Львові, Бильні, Луцьку, Острозі, Києві і др.) правильна шкільна наука, не чужа впливам европейської доби відродження і реформації. Ця наука пробудила в місцевому суспільстві, — особливо в міщанському, — національну свідомість і спомини національної незалежности, а до того значна частина населення в Литві й Білорусі відпала про сто до протестантства. Очевидно, що унія Білоруси й України з Польщею, — і то виключно політична, — моглаби вдержатися лише тоді, коли та унія булаби дійсно федеральна[1], — на скільки була можлива федерація уже шляхотської Польщі зі ще ріжношерстно-февдальною[2] Литвою й Білоруссю і досить демократичною Україною. Та польські політики хотіли не федерації, але асиміляції[3] і для того приготовили розпад унії. Це привело до катастрофи й саму Польщу, вже занадто звязану зі східними землями і відтягнену від природніших для неї союзів зі Шлеськом, з Чехами і Мадярщиною. Там тимчасом встиг вкорінитися німецький елємент, який потім мав поновити наступ на нову Польщу.
Як неминучий спротив проти непрактичної централістичної програми Польщі щодо України, Литви і Білоруси явилося в тих краях відбіжне стремління до відлуки від Польщі. Притім княжі династичні і церковні традиції, а також потреба союзу заставили сепаратистичні елєменти обернути свої очі на Москву. Вже при першім натиску Польщі на Литву, Сіверщина захиталася й пристала до Москви. Потім католицька політика Ягайлонів, хоч з початку і слаба, послужила для Івана III. московського — покришкою для того, щоби надати вигляд реліґійного походу своїй війні з Новгородом, коли Новгород призвав до себе князя з Литви. (Давніше, вже в 14. столітті, робили це нераз і Псков і Новгород, але тоді ніхто не міг кричати, що грозить якась небезпека православію). Після берестейської унії Москва представляла себе як природнє прибіжище надій православної інтеліґенції, а далі й козаків і українського поспільства та білоруських міщан. Переговори з Москвою про вхід цілого „руського народу під високу царську руку із під „польської неволі” началися на довго перед Богданом Хмельницьким та переяславською унією 1654. р. Практична робота зачалася від того, що на схід від границь нової Польщі, на порожних і номінально до Москви приналежних землях, — створилася нова, Слобідська Україна, котра саме привела в безпосереднє сусідство стару Україну з Московщиною. Далі і вся стара Україна рішила в Переяславі приступити „в союз і протекцію царя восточного“. Польща сама своєю невмілістю подарувала обширну провінцію свойому майбутньому могучому суперникові.
——————