Україна і Москва в історичних взаєминах/Московська нетерпимість і тупоголовість
| ◀ Завдання не під силу | Україна і Москва в історичних взаєминах пер.: Карло Коберський Московська нетерпимість і тупоголовість |
Як Москва „спасала“ Білорусинів ▶ |
|
Але тепер черга невмілости прийшла на Москву, — яка теж не зуміла інакше поставитися до нових провінцій, як по своїм звичаям. Польські політики примінювали на Білорусі й Україні мірку шляхотської республики і єзуїтської нетерпимости; московські стали до них примінювати локоть боярської монархії і православно-обрядової нетерпимости.
Людям, які захоплюються „руським єдинством”, що його привернуло, мовляв, московсько-петербурське царство на розвалинах Польщі в рр. 1773–1795. (хоча й без Галичини), слід би частіше задумуватись над тим, для чого ця єдність не закріпилася ще в рр. 1654–1657., коли вся України в повстанні проти Польщі схилилася до Москви і коли білоруські міста аж до самого Вильна відчиняли свої ворота московському цареві. — Не з інших причин, а тому, що Москва була Москвою і не могла собі уявити іншого життя, як на свій лад, московський. Начати з того, що Москва, так само як тепер Росія, була завжди радше розбуханою, як дійсно великою, в середині сильною державою. До неї завсігди годилися слова представників її південних земель, висказані на земському соборі 1642. р.: „а разорены мы пуще (нежели отъ) турскихъ и крымских бусурмановъ московскою волокитою, отъ неправдъ и неправедных судовъ“, („ми зруйновані гірше ніж від турецьких і кримських бусурмен московськими волоцюгами, неправдами і неправедними судами”). Тому Москва була неспосібна до більшого фінансового напруження, потрібного для того, щоби відразу розвязати питання. Крім цього московські люди не могли зговоритися з людьми, яким вони мали помагати освободитися від чужої державности (Польщі, Туреччини). Які тупоголові були московські політики в той час, як Україна зверталася до них за „союзом і протекцією”, це видно з того маніфесту, з яким Алєксєй Михайловіч[1] звертався до православних громадян Польщі й Литви, вступаючи на їх територію в 1654. р.: „і ви би, православні христіяни, освободились від зла (від „нечестія“ церковного), в мирі і благоденстві проводилиб решту життя; і по скільки вас Господь Бог наставив на це добре діло, перед нашим царським приходом зробіть ріжницю між вами й Поляками, як у вірі так і в чині (зовнішно), хохли, що маєте на головах, пострижіть.[2]При такій обрядовій тупості, яку повторюють і на наших очах московські лже-словянофіли, як могли Москвичі, не кажемо вже зрозуміти місцеві політичні і культурні інтереси народів, які до них прилучаються, але попросту зжитися з ними? І дійсно, ледви зійшлося московське військо з українськими козаками, то вже ми стрічаємо (в записках з тих часів) скарги козаків на те, що Москвичі їм ріжуть „хохли“ і всіляко знущаються над ними. Додайте до цього холопсько-монархічні погляди Москвичів! Московський посол Кунаков згіршився і чудувався, як смів Богдан Хмельницький відповісти королеві попросту „гаразд, королю, мовиш“, — і при тім „ніякої уклінности і пошани ні словами, ні інакше не вчинив“. Ці рабські привички вибухали тим більше тоді коли вже піддані „православному царю“ Українці сміли називати себе „вольними”, а не „вічними” підданими царя. Царський холоп, воєвода Хитров, у своїм нахабстві так говорив козакам про їх виборну людину: „він, ваш полковник ск....син. Я тут від государя післаний вище всіх, а ви сукіни сини всі підчорти”! Згадайте теж неминуле в усіх деспотіях відношення чиновника до країни, якою йому доручено управляти. Воєвода кн. Борятинській говорив: „посилають мене в Київ, де й трава не росте“. Зберіть це все разом і ви зрозумієте, чому не могло закріпитися в часах Богдана Хмельницького „единство русское“, — і чому вже в 4–5 літ по приступленні України „в союз і протекцію царя восточного” Серб Крижанич застав в Українців сильну політичну єресь, що „жить під православним царством московським гірше турецької муки і єгипетської неволі[3]. Ви зрозумієте, хоч не встиг ще закінчитися спір між Москвою і Польщею за Подніпровя, а вже серед, самого наддніпрянського населення зявилися партії, що ставили вище від православної Москви навіть Польщу, яку вже знали, або музулманську Туреччину.
Українські історики[4] не щадять своїх предків, витикаючи аристократичні думки козацьких лібералів і федералістів від Виговського до Мазепи, — а де (мабуть у подяку цензурі), не дають з противного боку яркого образу розкошів московської політики та зрадництва Москви щодо Запоріжжа й черні. (Чернь і Запоріжжя піддержували Москву з ненависти до панства, хочби й ліберального). А московські історики зі задоволенням приймають заміти демократів проти „измѣнниковъ“ Москви, але не вважають потрібним поставитися критично до поведінки самої Москви. В них все лихе, що йде проти царя й централізації, а все гарне, що від них виходить. І тому за всю кров, що пролито від смерти Богдана Хмельницького до упадку Мазепи, в них винуваті тільки Українці, а особлива „привикші до буйства й шатости“ козаки.
——————
- ↑ цар московський з часів Хмельницького.
- ↑ Пише про те московський історик Соловьев, Ист. Россіи X. 318. — (Як бачимо, цар, вступаючи на Україну, не мав більшої жури, як та, аби Українці обстригли собі чуби, на головах).
- ↑ Так мовили тоді на Україні.
- ↑ Історики з доби Драгоманова, які жили і друкували свої праці під російською окупацією: Костомарів, Куліш, Антонович і інші.