Тіні минулого/„Там, де козаки сплять“
| ◀ Великодні дзвони | Тіні минулого „Там, де козаки сплять“ |
Казка руїн ▶ |
|
„Ой, чого ти почорніло
Зеленеє поле?
— Почорніло я од крови
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка,
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили“…
Осінній день згасав… По мірі того, як ховалося сонце, вся західна частина неба покривалася червоно-крівавою заслоною. Мої груди з приємністю вдихали вечірню прохолоду пустельних полів. Вузенька доріжка крутилась то сюди, то туди, а колеса простого селянського воза раз у раз грюкотіли об кремінря: в дубенщині його багато розсипано по полях… Ліворуч від дороги розташувалось велике село, на краю якого виднілася невеличка трьох-банна церква. На зелених маківках церкви блищали широко-лапчасті, старосвіцькі хрести.
Мій візник, дядько Трохим, озирнувся на церкву, скинув шапку і поважно перехрестився. — Оце, як бачите, село Острів, а ото старосвіцька церква, — як розказують старі люде, то в ній колись перед битвою козаки молились.
Я мовчки подумав, що цікаво було-б оглянути її, сього стародавнього свідка нашої крівавої слави, але запинятися не було коли, ми швидко минаємо село. Мало по малу перед нами почала розгортатися широка площа Берестецького поля, де тридцать тисяч славних вояків було загублено лихою долею. Глянеш, — тільки мріє навкруги, широко та просторно; є де й для півмиліонного війська розгулятися, не то що для тридцати тисяч
— Скоро буде Пляшева, де колись козаки по топилися, а ондечки і могили козацькі: Журалиха далі, а Манастирщина ближче! — промовив дядько Трохим і, вимахнувши батогом, потягнув ним по спині своєї сухореброї шкапини
— Скільканадцять років тому, — говорив Трохим, — як ще сюди не ходили люде, то тут часами в темні осінні ночі, блищали якійсь огники
— Що-ж то були за огники? — питаюсь я зацікавлено.
— Не знаю… тай як нам простим людям все те знати?… Темні ми… А от старі люде розказують, що то козаки броду шукають, бо, бачте, вони випадково тоді загинули, але війни ще не скінчили і зовсім не скорилися…Замовк візник і тим ще більш трівожив мою цікавість. Скоро перед нами показався жовтолистий березовий гайок, за який зайшло сонце.
— Ото гай, — Волиця називається. Перед війною там манахи були своє господарство завели, а зараз там нічого немає, тільки один млин зостався.
— А гарний гайок, над самою річкою; млин — теж нічого собі! — згодився я.
— І гарний млин, а тільки він не людський якийсь. Кажуть люде, що в ньому нечистий порядкує що-ночі, а через те ніхто його з наших людей не хотів в оренду браги. Тільки один жид і нечистого не побоявся, взяв в оренду ще перед війною, тай до цього часу господарює тут і зиск добрий має, — сказав Трохим якось жалібно.
На серці моїм стало важко; чогось соромно було за ту безпросвітну темряву, яка ще й до сього часу міцно держить в руках наші обірвані села.
Проїхали коло глибоких канав, які колись були викопані місцевими селянами для осушки берестецького поля і деревляним містком через Пляшеву в'їхали в урочище козацьких могил. Просто перед нами, на рівній площі, праворуч від дороги, видно було широку могилу, на якій щось черніло в вечірній пітьми. Оддалік могил маячіли будинки, побілені крейдою і покриті бляхою. На однім будинку видно було невеличку маківку з хрестом, де, як я взнав пізнийше, була домова церква.
Вже добре звечоріло. В віконце чернечої трапезної, куди я зайшов, десь здалека блимав червоний огник ночліжанів; поблискували з неба зірочки. На дворі стало яснійшати, починав сходити місяць. Я взяв в руки капелюха і вийшов на манастирське подвір'я.
Блідний місяць задумливо плив по небу. Дивлячись на нього, мені чогось самі собою нагадались кобзарські слова:
...... і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрає, і будеш сіять,
Як над Вавилоном, над його садами
І над тим, що буде з нашими синами.
Ти Вічний без краю!…“
Еге-ж, вічний, — думалось мені, — може бути, що колись він так само мелянхолійно світив і байдуже дивився на козацьке біле тіло, замучене, порубане та понівечене, як то зараз дивиться на мене, блукаючого подорожнього.
Я пішов на могилу, де стоїть церква пам'ятник, звідти було видно, як в гаю ясним полум'ям палало огнище ночліжанів. Мені так побажалося побувати там, в крузі простого люду, і погомоніти з ними, тим більше, що могили козацькі я міг провідати другого дня.
Чим ближче я наближався до гаю, тим яснійше палало огнище, коло якого маячіли чорні постаті людей, а десь близько пирхали кони, чувся гомін.
— Добрий вечір! — привітався я.
— Добрий вечір! — загуло у відповідь.
Я глянув на гурт ночліжанів, який складався і літніх селян, парубків і підлітків. Серед гурту, коло огнища, на пеньочку сидів старий дідусь в кожусі і шапці і щось оповідав. Молодші з гурту принесли мені великого пенька, а дідок промовив до мене: „сідайте, чоловіче добрий!“
— Спасибі… Про що се ви оповідаєте, дідусю? — спитавсь я.
— Ет, отак собі, то про се, то про те, балакаємо потихеньку. Все про гіркі наші вжитки приходиться говорити. Мало тепер казок гарних, а старосвіцькі забуваються; найцікавійші казки складає само наше життя, що Бог-зна хто навіть схоче колись йняти вири їм! От ви, як видно по вас, навчені, всяку всячину напевне знаєте?
— Дещо знаю, а багато чого й не знаю, — промовив я.
— А чи ви чули що небудь про козацькі могили? Чи не говорять там про те, що вернеться козаччина? Бо в нас тепер так всі говорять проте, що не дарма козаки броду шукали так довго.
— Та всяково кажуть… — промовив я, зацікавлений розмовою діда.
— Гай-гай! — став казати дідок. Ото, як була отсе війна, та як поприходили австріяки сюди, так серед них багато було таких, що про козацькі могили знають і по нашому, по простому також говорять. Чимало їх сюди приходило і багато чого вони розказували про те, як були гетьмани, козаки, гайдамаки і як москалі Україну сплюндрували. Нам зараз однаково битись з нуждою без кавалочка хліба, але щоб так були козаки наші, то може-б і земельку панську мужики забрали. Що-ж тут говорити довго, як біда така, що аж навкулачки б'ється. Треба жити так, щоб було добре мужикові, а пан теж нехай собі буде паном, а тільки щоб з мужика не наживався…
Дідок говорив, а молодші затаївши духа, слухали його. Місяць підбився високо, було холоднувато, ледве що шелестів вітер пожовклим листям; хлопчики принесли сухого хмизку і підвеселили огонь. Мою увагу звернув малий хлопчина, що весь час вертівся коло мене, наміряючись щось сказати.
— А що ти, хлопчику, не змерз? — спитався я його.
— Ні. не змерз. Може вам треба кремінчиків нашого поля, так я зараз пошукаю, гарних, славних! — підступив до мене хлопчик.
— Добре, кажу, ти гарний хлопчик, коли пошукаєш, то я тобі подякую, а ті кремінчики завезу собі до дому.
— І розкажете там, де ви були і хто їх вам дав? — наївно спиталося хлоп'я.
— Еге-ж, — відповів я, — скажу їм, що був там, де козаки сплять…
— А хіба вони сплять, а не вмерли? — заговорило хлоп'я, але дідок перебив дитячу балачку і заговорив сам:
— Воно виходить так, що вони ще не вмерли. Можливо, що вони ще прокинуться колись, коли їх душі будуть жити серед нас. Але чи буде воно так, то Господь його святий відає-знає? Тільки от пригадую старі оті козацькі огники, які самому нераз траплялося бачити в отсих полях. Одного разу, так бачив не тільки що огники, а й самих козаків, які блукали над Пляшевою. Було се давненько, літ двадцять тому назад. Якось, пам'ятаю добре, на самісенького Петра, я погнав коні пастися сюди, а сам простелив свиту, ліг лежу собі і на зорі дивлюсь. Спати чогось не хотілося, а лежати було так добре. Лежав я так, тай думаючи про всяку всячину, пригадав за козаків — кості яких тоді виорювалися плугами і так валялися на полі — чогось аж страшно стало. Повернувся на бік, щоб заснути, тай побачив, що скрізь на полі миготять якісь огники; безліч їх засвітилося навколо мене, як зірок на небі. Лежу я боком на свиті, а сам навіть не знаю, чи се сниться мені так, чи може навспражки видиться. Приглядаюся краще і бачу, що ті огники то з'являються, то згасають. І як тільки який огник має згаснути, то там мигне висока тінь людини… Я тоді і пригадав стару казку про берестецьку битву, що, як переказують, була як раз на Петра і Павла, коли Хмельницький та Богун покинули своє військо і подалися на Україну, а під Берестечком остався один тільки полковник Джеджалій, який мав одступити слідом за гетьманським військом. Поляки нічого про се не знали, але коли через Пляшеву було зроблено мости і прокладено гатки, які зробили з возів та иньшого таборового добра, та як стали переходити, то просте військо з селян збунтовалося і захотіло переходити разом з козаками. Здійнявся великий гармидер і, забувши обережність, всі разом кинулись на ті хисткі мости і гатки, які не змогли витримати такої великої ваги і стали провалюватися. Поляки, почувши, що козаки одступають, насунули звідусіль і стали наступати, гонити просто в Пляшеву та в її багнища. Козаки, які ще не встигли відступити, взялися за зброю і в той час, як охочекомонці топилися в багнищах, вони уперто змагалися з ворогом аж до самої ночі. Як настала ніч, то поляки перестали стріляти і стало тиха. Де не-де чувся в болотах голос потопаючого козака, який бився із смертю в засмоктуючих багнищах. В козацькім таборі було мертво і страшно; мало зосталося таких, щоб могли боронитися; більшість говорила про те, що треба вдатися на милость польського панства і скоритися, а меньшість, серед якої було тридцать запорожців, сказали: „Хто в нечестивого просить милости, той сам нечистивець, і він не вартий носити доброго козацького імення. Краще вмерти так, як вже вмерла більшість“. Одже, більша частина вибрала від себе посланця і послала його в польський табор, а меншість оглядала свою зброю і готувалася до чесної смерти. О півночі вернувся посланець: в нього були обрізані вуха і вирвано нігті на лівій руці; його катували, щоб він сказав, куди подався Богун і де знаходиться Кривоніс. Але він нічого не міг сказати, а через те його пустили в табор переказати, що поляки не будуть милувати голодранних бунтовщиків, а вивішають всіх, до одного, як собак! Запорожці тільки головами похитали: „А хіба-ж ми не казали, що так воно буде?! І треба було посилати такого дурня, щоб він там вух позбувся!“
А як почало сходити сонце, то поляки знов розпочали наступання. Знов заревли гармати і небо вкрилося димом. Польські улани і гусари посунули тісною лавою на потрощений, безсилий, безладний, козацький табор і зачали його нищити. Ті, що вчора ще надіялися на милость переможців, боронячи своє життя, зараз уперто змагалися. Чимало полягло червоних польських конфедераток, але тяжко прийшлося й козакам, — з тридцяти тисяч, залишилося всього декілька сот чоловіка, які ще не здавалися. Насилу що дотягли до полудня, а після полудня всі згинули. Змагалися де-не-де розрізнені гуртки козаків, які бажали чесно вмерти. Один такий гурток козаків, серед яких був сам Джеджалій, уперто змагався до самої ночі. Як потемніло, то вони знайшли човен і намагались перепливти через Пляшеву, щоб попробувати щастя, переїхати. Але в той час, коли вони, шукаючи броду, тихесенько пробіралися між очеретами, одному казакові заманулося закурити люльку. Коли він став кресати огонь, то се помітили польскі вартови і кинулись до козаків. Де-які поляки були так розлютовані, шо просто стали кидатися в воду, щоб добратися до човна. Як на лихо, там було не глибоко, а дно річки було піскувате. Втікати було пізно вже, а через те козаки зчепилися з поляками на шаблях. Довго і уперто змагалися козаки, але всі вони полягли славною смертю борців за волю України. Останній козак, якого убили поляки, був полковник Джеджалій. Смертельно ранений в груди, падаючи в воду, він крикнув: „Боже, зроби так, щоб сі мизерні люде, які вміли зраджувати, які не мали розуму в боротьбі, мали належну покуту за горе України, яку вони довели до провалля. Хай вічно вони шукають того броду для неї, який я знав!“ „Вмер останній борець і запанували польскі пани на Волин бо Хмельницький не дуже-то дбав про волиняків… А потім і всю країну Москві продав.“
В той час час хлопчина приніс багато всяких кремінчиків, з яких я собі вибрав штук з п'ять щонайкращих і, подякувавши хлопчикові, став збіратися до хати. Попращавшись з ночліжанами, я міцно стиснув руку старого дідка, немаючи иньшої змоги висловити йому подяку за стародавній переказ.
Вночі чогось не спалося мені. Все вставали перед очима якісь привиди минулого, а коли я дивився в маленьке віконце чернечої келії, де я спав, то мені ввижалися маленькі огники і тоді згадувались слова діда: „козаки броду шукають“…
Я тільки що заснув, як задзвонив дзвоник і розбудив мене. Я встав і пішов оглянути церкву — пам'ятник на козацьких могилах. Хрест на могилі Журавлисі, наче привид страшний, стояв з розкинутими на два боки руками-перехрестям. Стояв і думав щось вічне… Мені здавалося, що душі страдників-лицарів незримими тінями вітають вгорі над землею, і голосять разом з холодними осінніми вітрами…
… Од'їзжаючи від козацьких могил, я думав сам собі, що се є найсвятійше місце цілої Волині, коли не всієї України. Але, разом з тим, було боляче, що тут сидять московські манахи і впорядковують своє господавствечко, розраховуючи на добрий пожиток, який може бути від козацької усипальниці. Одно тільки що тішило мене, не та любов простого люду, яка жиє в споминах рідного минулого. Тільки та любов кріпка, як криця, і не переможна, коли вона йде від чистого народнього серця. — Так думалось мені.
Дядько Трохим байдуже, як і вчора, поганяв свої коненята, а я сидів і з думками та гадкими все далі од'їзжав від того місця — „де козаки сплять“.
1911 р., 10 вересня.
М-ко Краснопіль, на Волині.