Тіні минулого/Великодні дзвони
| ◀ „Дівич–гора“ | Тіні минулого Великодні дзвони |
„Там, де козаки сплять“ ▶ |
|
Тиха весняна ніч злетіла на землю. Темне, глибоке, як безодня, небо, здавалося, тремтіло в небесних огнях. Тисячі зірок мирихтіли, сиплючі своє сяйво на оновлену весною землю. Земля не спала, — не спали віти на деревах і молоде зелене листячко не зворухалось у врочистій тиші святої ночі.
Але, ось, з старенької дзвіниці, як перший птах з гнізда, вирвався звук дзвону. Тихо пролетів він між садами і, зворохнувши молоде листя, вдарився крильми в чисті, вимиті віконця хаток і полетів все далі й далі, ген аж на свіжі поля, де, єднаючись з духом землі, здіймався аж високого неба і зникав між далекими зорями. Один за другим, не поспішаючись, вилітали звуки із стародавнього дзвону, і зворухали тихий спокій святої ночі.
Старий Семен, коли видряпався по східцях на дзвіницю, важко зітхнув і, здійнявши з голови шапку, перехрестився тричі на схід сонця — став благословити на діяніє. Він стояв біля вікна, дзвонив і дивився вниз на село, в якому так і заблищали свічки; спішилися як іде до церкви, щоб помолитися перед плащаницею і робити свій дар для розпаленого перед церквию святного огнища[1]. І ось посунули люде до церкви і запалало перед нею огнище. Червоне полумья знялося високо вгору, затріщали старі плуги, а молодь так і за метушилася коло вогню. Не вгасав огонь, а ще більше розгорявся, а на огнище так і падали беззубі борони, тріщало, як воскова свічка, чиєсь, ще цілком новісеньке, рало.
„Хлопці десь потягнули“, думає і Семен і в той час пригадує, що вже пора перестати дзвонити, бо ще й на Селище треба йти.
Старе вже село Чорнополе, дуже старе. Розгорнулось воно в долині під великими лісами — на північ і визирало з своєї долини на полудень, просто на широкий степ, по якому розлігся Чорний Шлях — десь аж до самого Дніпра. Село одрізувалось від степу такою-ж стародавньою маленькою річкою Кобллєм, яка вливалася в Тетерів. Колись се була велика ріка, в глибинах якої була багато всякої риби, в її зелених лугах видимо й невидимо виводилась тьма-тьмуща диких качок, гусей, а на її берегах навіть й видри були… По другий бік річки, на південь, вже в степу розляглась велика балка, яку люди називали „Гайдамацькою“, бо там, як кажуть, колись поляки гайдамаків дуже багато замордували, як вели з Уманя на Коднянську розправу. Але ще більше розповідали старі люди про „Селище“, яке було над „Гайдамацькою“ балкою коло самого Чорнопілля. Розповідали, що колись там було велике місто Широкополе, в якому було багато церков і люде жили гарно. Але як були ще татари, то блукаючи по степах, вони побачили мисто Широкополе, та й напалися якраз в самісеньку Великодну ніч, коли всі молилися в церквах і ніхто не мав змоги боронитися. Зруйнували все басурменці, розграбували добро людське, старих та вбивали молодих в тяжку неволю забрали, а багато людей зачинилося в церквах і гаряче молилися Богу, щоб врятував від муки. І в той час, як татари хотіли запалити церкви, Бог виявив своє чудо, і всі вони ввійшли глибоко в землю, де осталися і до сього часу. Багато ще людей загинуло, тікаючи в ліс, чимало запропастили себе в хвилях глибокої Кобиллі, та в її болотах. Тілько де-хто встиг щастливо перебратися на другий бік і заховатися в лісах. А татари, як побачили таке диво з церквами, злякалися і втекли назад в степи. Вранці, коли зійшло солнце, то там, де було Широкополе, одне тільки поле чорніло під головешками та попілом… Люде, що втекли з Широкополя, стали сходитись до гурту, і на другім боці річки, серед ліса, проти колишнього міста заклали нове село і в памятку погромленого Широкополя назвали його Чорнополем, яким воно осталось й до сього часу. Ще тоді, коли перші мешканці нового Чорнополя ходили на Широкопільске селище в великодну ніч помолитися Богу за своїх рїдних, — багато людей чуло, як дзвонять в землі дзвони і як звучить церковний спів… З того часу старе „Селище“ для всіх чорнопільських людей стало наче святим місцем.
Семен не раз чув сі росповіді і свято вірив в них, бо знав по собі, що старі люди не правди не скажуть. Але ось він вже два роки ходив на Селище в великодну ніч, молився там до самого досвітку, але ще й ні разу не чув нічого. І зараз він задивився туди за село, де чорніли високі вали Селища і думав: „Певне я дуже грішний коли й досі, нічого не чув?.. А може то й так, людська байка“…
Коли тут Семен вгледів якійсь сині вогні на чорних валах Селища, які то згасали, то синіми рядками здіймалися в гору, якийсь час дріжали в повітрі повільно згасали. „Гроші горять“ — подумав він, і швидко став злізати з дзвіниці. Вийшовши на двір, він непомітно пройшов коло роспаленого огнища, де товпились в святній одежі люде, і подався на Селище.
Заким він перейшов через греблю, та прийшов на Селище, то вже не горіли ніякі огні. Навколо було темно, чогось сумно і страшно стало йому, наче він от-то мав провалитися крізь землю. Семен лише тільки пригадав, що то в сю ніч служиться ота таємнича підземна служба і він, став на коліна, низько припав до землі, вимовляв слова молитви. Минуло чимало часу, а він все стояв, так наче скамянілий. Коли, несподівано вчув, як здвинулась земля під ним, а вслїд за сим вчулось, як задзвонили дзвони. — А гомін тих дзвонів був такий, як шум весняної води на лотоках. Наче крига тріщала-билася чулися удари чавунних сердець об мідь і дивні звуки виривалися крізь товщу землі, і чув їх, здавалось, не тілько один Семен, а й вся земля і всі люди на ній.
Але, враз затихли дзвони і почув Семен, як щось тепле острим ножем пройшло в його груди, пронизало серце і з очей покотилися горячі сльози. „Так се була не проста байка на селі, її не даремно розповідали старі люде!“ — шептали його уста.
Думки його зникли. З під землі знов, тихо-тихо, як гомін весни в ранковий час, донісся спів: „Христос Воскреснув із мертвих“… Дуже зчудовався Семен і заслухався того дивного співу, в якому, здавалося, було все — радість надії, смуток печалі… У церкві так не співають ніколи, ні молодий піп, ні старий дяк. Спів сей трохи чудний, але повний врочистої величі, чого старий Семен не чув навіть в манастирях. Згодом, коли затих спів, який, здавалося, ввірвався на одній ноті, як міцно затянута струна, він припав лицем до вогкої землі, довго ще прислухався, але більше не було чутно нічого… В той час, як він вставав і думав йти в село, з гайдамацкої балки почувся важкий стогін, а вслід за сим, один за другим стали вилітати чорні птахи, які з диким галасом летіли в чорну просторінь ночі…
„Боже, що се таке“?… Невже душі прадідів так заметушились? — шептав переляканий Семен, але в той час вчув другий гомін: Дзень-дзень-бов!.. Дзень-дзень-бов! — дзвонили в селї на всюнощну. — Він, опамятавшись трохи, попрямував до села, а за ним лишилось „Селище“, чорний степ з могилами, а в переді маячіло село, як біла свічка ясна, вся в великодних огнях, світилася церква. На старенькій дзвіниці, наче поспішаючись, дзвони видзвонювали радісну великодну пісню. Йдучі в село, Семен думав: „Всім старім і молодім розкажу про те, що чув і що бачив. Може се вже й смерть моя недалечко ходить за мною; не даремно-ж два роки ходив і не чув ні чого, а се не тільки дзвони і спів чув, а бачив ще й те, чого ще ніхто не бачив. Певне се вже прадіди кличуть до себе“.
До самого ранку палали коло церкви великодні огні, тремтючим світлом горіли свічки, горіло огнище, складене з старих борін та плугів, які принесли в „Божий дар Великодню“ честі гостодарі, а Семен радісно й задумливо дзвонив у всі дзвони…Вдень на цвинтарі коло церкви, як зібралось на гулянку майже все село, старі й молоді, Семен став розповідати старім дідам про те? як він в ночі ходив на Селище, і сподобився вчути, як прадіди свій Великдень справляли, казав, що чув дзвонів і бачив, як роєм вилітали з гайдамацької балки чорні птахи, і з стоном людини зникали в степах. Діди слухали се без всякого здивовання, як саму звичайну казку, що ще чули малими в колисці. Трохи тілько чудно їм було, що Семен ще й чорних птахів бачив, чого ще нікому ніколи не траплялося. А що торкається великодного набожества прадідів, так кожний з них був певний, що для сього треба було поститися ще з п'ятниці, і в великодну ніч піти на Селище, де можна було вчути все-все…
Правда, для сього треба було бути хоч трохи праведним, але хто-ж з них міг сам себе зарахувати в число грішних?… — Чого тут такого дивного сталося, — казали старі люди, — Семен вже старий, весь вік прожив честно та праведно, а ось вже в церкві вісімнайцять літ сторожом служить, пости соблюдає, про Бога помятає, так і почув на старости літ
Не кажіть сього, — заперечували більш цікаві до чудес баби, — се ще мало дзвонів слухати, але чи бачив хто до сих пір, щоб душеньки гайдамацькі вилітали як птахи. Чи хто чув, як вони стогнуть, певне і до сього часу важко зносити ті панські кривди?
— Так, так, добрі люде, як душі мучеників виходять з могил, то щось не добре настане в світі. А гайдамаки се-ж все одно що й мученики. — Відповідали діди поважно, не поспішаючись, наче діставали десь з далекої схованки ту старуху й невідому їстину, яку так довго шукають всі на землі…
Семен від такої розради мало що не заплакав. Встав від старих і подався на леваду, де гуляла молодь. На все село лунала пісня:
„По уз наше сельце везяно деревце,
Дерево клин — дерево дрібне зелененьке…
А з того деревця церковцю будують“ —
На леваді бренів веселий гомін жарту та сміху. — кільки радости й надії чулося в йому! З надією, що тут його краще вислухають, підійшов до молоді ї привітався:
— Христос Воскрес!
— Воїстину Воскрес! — відповіли гуртом.
— Гуляєте собі?..
— Гуляєм діду, гуляєм… От погуляйте і ви з нами… Може в довгі лози підете, га? — Допитувались весело дівки. Усміхались самі так привітно; від сонця нового, від парубочих жартів личенька їх, як маків цвіт червоніли, а губки так і всміхались, так і складались в усьмішку.— Ні, гуляйте вже самі собі, бо я вже старий і не здатний до наших гулянок. Ось краще я скажу нам, що я сеї ночі на Селищу чув великодну одправу.
— Хіба ви, діду, на Селищу були, і там не злякались нічого? — цікаво запитала весела Оришка.
— Авжеж що був, а лякатись немає чого в великодну ніч. — казав Семен і помалу розповідав про все, почавши ще з тою, як він вчора задзвонив на діяніє, як бачив з дзвіниці, як на Селищу гроші синім полумям горіли і як він пішов на Селище, де був в саму північ і чув як дзвонили в землі дзвони та співали „Христос Воскреснув“… А потім, каже, як заметушились над гайдамацькою балкою гайдамацькі душі, як застогнали важко-важко, то тоді лиш моторошно стало. Його раз у раз перебивали запитаннями: І се справді так було? І се все самі ви чули?… Семен мусів божитися, що розповідає „чисту правду“:
„А хрест-же святий! Присяйбогу, що так! На що-ж мені старому брехати? Я чесний старий чоловік, а що сам на свої вуха чув, те й вам кажу“… Коли він скінчив оповідати, то парубок Олекса, якого рахували за розумнішого в селі, сказав: „Так, се дуже гарна казка, але не всім вона сниться“… І слідом за сим знов залунала пісня
„Ой горобчику, та горобчику,
Скажи мені усю правдочку,
Кому воля, кому неволя
А дівонькам уся воленька —
За хусточку та в барвіночок,
За чобітки тай у таночок“…
І заплилися білі дівочі руки з мозолястими, міцними парубочими і всі разом стали весело гуляти в „довгі лози“… Як приголомшений стояв Семен сам один, бо, як видно, не таке цікаве було його о оповідання. Глянув як веселилася молодь, всміхнувся чогось сам до себе і почимчукував помалесеньку до дому.
Вечером, коли заходило сонце, сидючи на призьбі коло хати, Семен зібрав коло себе гурток дітей, оповідав їм свою пригоду. Діти уважно слухали, як-то прадіди свій Великдень справляли, про що гомоніли дзвони в землі, як стогнали та метушились над степом гайдамацькі души… Слухали, а самі так і горнулись від страху і цікавости до дідуся, а той теж радий, що було кому слухати, розповідав гаряче. Закінчуючи, він сказав „А те, що я бачив гайдамацькі душі, то певне смерть моя скоро прийде за мною… Треба буде лаштуватися в дорогу“…
— Діду, чого-ж се вам вмірати, ось як я виросту, так теж гайдамакою стану, — наївно промовило мале хлоп'я.
— Ні, моя дитинко, то вже як Бозя дасть, а зараз йдіть та лягайте краще собі спати, — сказав Семен, і випровадивши дітей, остався самотою. Довго ще сидів він, схиливши на груди голову, і прислухався до співу на селі. А пісні з вулиці єдналися з тим, що було в його грудях, — Слухаючи тих пісень, він закрив очі, і йому снилася великодна одправа, спів і дзвони і якийсь гомін…
„Перейди місяцю, перейди місяцю,
Тай на нашу юлицю;
На наші юлиці, на наші юлиці
Тай всі хлопці молодці“ —
Громом розкочувались по селі. Дзвеніли срібними дзвіночками дівочі голоси, як бубни гули парубки, а на ставу, десь у вербах, кричали до непритомности свої пісні жаби, і, здавалось, все на землі движало і гуло.
А Семен сидів на призьбі, низенько-низенько похилившись спав і чогось усьміхався.
1914 р., 20 березоля.
м. Житомир.
——————
- ↑ На Волині щей досі зберігся старосвіцький звичай. В ніч перед Великоднем селяне запалюють перед церквою величезне огнище, на яке кладуть не дрова, а старе хліборобське знарядя — плуги, борони, рала то що. Огнище палять до того часу поки не заспівають „Христос Воскресе“. Тут-же палять і всяке старе церковне майно. Автор.