Три мушкетери (1929)/1/30
| ◀ XXIX. Гонитва за екіпіровкою | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XXX. Міледі |
Частина друга. I. Англійці й французи ▶ |
|
Д'Артаньян непомітно пішов за міледі. Він бачив, як та сіла в карету, і чув, як дала фурманові наказа їхати до Сен-Жермену.
Гнатися за каретою пішки, що її вчвал понесли два дужі коні, була безнадійна річ, і Д'Артаньян повернувся до вулиці Феру.
На Сенській вулиці він зустрів Плянше, що стояв перед пекарнею і, здавалося, умлівав над солодким печивом, дуже смачним на позір.Д'Артаньян звелів йому піти до стаєнь пана Де-Тревія й засідлати два коні: одного для нього, а другого для самого Плянше і привести їх до Атоса.
Пан Де-Тревій раз назавжди дозволив Д'Артаньянові користуватися його стайнями.
Плянше подався до вулиці Голубника, а Д'Артаньян на вулицю Феру. Атос був удома і журливо допивав пляшку славетного еспанського вина, що привіз із Пікардії. Рухом він наказав Грімо подати склянку для Д'Артаньяна, і Грімо, як завжди, мовчки виконав розпорядження.
Д'Артаньян розказав Атосові все, що сталося в церкві між Портосом і жінкою судового, і повідомив його, в якій спосіб їхній приятель умундировується.
— Щодо мене, — відказав на це оповідання Атос, — то я цілком спокійний: в усякому разі не жінки витрачатимуть гроші на мою екіпіровку.
— А втім, проти такого вродливого, увічливого та знатного кавалера, як ви, любий Атосе, проти ваших чар, не встояли б ні герцоґині, ні королеви.
— Яка ще молода дитина цей Д'Артаньян! — знизав плечима Атос і жестом загадав Грімо принести другу пляшку.
Тої хвилини Плянше почтиво просунув у двері голову й доповів, що коні готові.
— Які коні? — спитав Атос.
— Двоє коней, що ними пан Де-Тревій дозволив мені користуватися для прогулянок. Я хочу проїздитись до Сен-Жермену.
— А що ви робитемете в Сен-Жермені? — звідався Атос.
Тоді Д'Артаньян розповів йому про те, як знову натрапив на жінку, що разом із незнайомим у чорному і з шрамом на виску, не дають йому спокою.
— Значить, ви закохані в цю особу, як були закохапі в пані Бонасьє, — сказав Атос, зневажливо знизивши плечима, ніби йому ніяково було за зрадливість людську.
— Я? Зовсім ні! — скрикнув Д'Артаньян. — Мені тільки дуже цікаво викрити таємницю, якою її оповито. Мені здається, що ця жінка, якої я не знаю і яка знає мене, відограватиме певну ролю в моєму житті.
— Може воно й так. Але я не знаю жодної жінки вартої того, щоб її шукали, коли вона зникла. Пані Бонасьє щезла, тим гірше для неї, нехай сама себе й розшукує.
— Ні, Атосе, ні. Ви помиляєтесь. Я кохаю мою сердечну Констанцію ще більше, ніж кохав передніш, і коли б я знав, де вона, — хай то буде хоч на краю світа — я кинувся б визволяти її з рук ворогів. Та, на жаль, я не знаю, де вона, і всі мої шукання були надаремні. Що маєш робити? Треба розважитися.
— Розважайтеся з вашою міледі, любий Д'Артаньяне. Від щирого серця бажаю вам успіху, якщо це вам до вподоби.
— Слухайте, Атосе. Замість залишатися тут, немов під арештом, сідайте на коня й поїдьмо разом до Сен-Жермену.
— Дорогий мій, я їжджу верхи, коли у мене є коні, а коли нема, я ходжу пішки.
— А я, — всміхаючися відповів Д'Артаньян, — їжджу на чому доведеться. Отже, до побачення, дорогий Атосе.
— До побачення, — відказав Атос, жестом наказуючи Грімо відкоркувати нову пляшку.
Д'Артаньян і Плянше скочили на коні й рушили в путь.
Цілу дорогу юнакові не сходили з голови слова, сказані Атосом про пані Бонасьє. Дарма, що Д'Артаньян із своєї вдачі не був сентиментальний, вродлива жінка крамаря справила таки на його серце велике вражіння, і він говорив щиру правду, запевняючи, що ладний іти на край світа, аби розшукати її, та земля — куля, а тому він і не знав, в який бік йому податися.
Д'Артаньян хотів дізнатися, хто така міледі. Міледі розмовляла з чоловіком у чорному плащі, значить, вона була знайома з ним. Д'Артаньян не мав сумніву, що той чоловік викрав пані Бонасьє і першого, і другого разів. Отже, Д'Артаньян казав неправду тільки наполовину, — а то ж невелика брехня, — коли доводив, що, відшукуючи міледі, він у той же час відшукує й Констанцію.
Вдавшися в такі міркування й подеколи стискуючи острогами боки коня, Д'Артаньян непомітно дістався до Сен-Жермена. Цілком несподівано, на рівні першого поверху гарного будинку, що за звичаєм того часу не мав вікон на вулицю, він побачив знайому фігуру. Фігура та похожала по уквітчаній терасі. Плянше перший впізнав її.
— Пане, — звернувся він до Д'Артаньяна, — чи не пригадуєте ви, хто ця особа, що ловить ґав?
— Ні, а втім я певний, що бачу його не вперше.
— Де ж пак! Це бідолаха Любен, льокай графа Де-Варда, якого ви місяць тому так добре вишпетили на дорозі до будинку начальника порту.
— А й правда, — мовив Д'Артаньян, — тепер і я його згадую. А як на твою думку, впізнав він тебе?
— Він тоді був такий наляканий, і я певний, що він не дуже виразно пам'ятає мене.
— У такому разі, побалакай з ним та розпитай, чи живий його пан.Плянше зскочив з коня й пішов просто до Любена, який, дійсно, не впізнав його. Льокаї розмовляли якнайприязніше, а Д'Артаньян тимчасом повернув коні в завулок і, об'їхавши круг будинку, став за кущем ліщини і почав прислухатися до їхньої розмови.
По хвилинному спостереженню він зачув стукіт екіпажу й побачив екіпаж міледі, що спинився саме напроти нього. Помилитись було неможна — в кареті сиділа міледі.
Д'Артаньян пригнувся до шиї коня, аби бачити все, залишаючись незримим.
Чарівна білява голівка міледі визирнула з-за дверцят і віддала якесь розпорядження.
Покоївка, гарненька дівчина років двадцяти — двадцяти двох, жвава та моторна, зскочила з підніжки карети, де вона сиділа, і попрямувала до тераси, на якій Д'Артаньян угледів Любена.
Наш ґасконець стежив за нею і бачив, куди вона подалася. Якийсь наказ з середини будинку відкликав Любена з тераси, і Плянше залишився сам, роздивляючись, куди зник Д'Артаньян.
Покоївка наблизилась до Плянше, якого вона взяла за Любена і подала йому записку:
— Вашому панові, — сказала вона.
— Моєму панові? — перепитав здивований Плянше.
— Так, і дуже спішно. Беріть мерщій.
З цими словами, вона побігла до карети, що заздалегідь повернула назад. Покоївка скочила на підножку, і карета покотила.
Плянше покрутив записку в руках, а тоді, звиклий до безсвідомної покори, збіг з тераси, повернув у завулок і кроків через двадцять зустрів Д'Артаньяна, що все бачив і їхав йому назустріч.
— Це вам, пане, — вимовив Плянше, подавши записку юнакові.
— Мені?! — здивувався Д'Артаньян. — А чи ти певний цього?
— Чорт побирай! Чи певний я! Покоївка сказала: „Твоєму панові“. У мене нема іншого пана, як ви, значить… А яка ж гарненька дівчина та покоївка, їй богу.
Д'Артаньян розгорнув записку й прочитав:
„Особа, зацікавлена вами більш, ніж може висловити, бажала б знати, коли ви спроможетеся виїхати на прогулянку в лісу. Завтра, в готелі Шан-дю-Дра-д'Ор льокай в чорній з червоним ліберії чекатиме вашої відповіді“.
„Еге, — подумав Д'Артаньян, оце так здорово. — Здається і міледі, і я, клопочемося за здоров'я тої самої особи. Нехай так“. — Плянше, як ведеться цьому симпатичному панові Де-Варда? Він ще не помер?
— Ні, пане, йому ведеться настільки хороше, наскільки може бути хороше людині з чотирма ранами на тілі. Адже ви, — не ображаючи вас скажу, — проштрикнули цього милого пана чотири рази. Він дуже знесилив, утративши майже всю кров. Як вже я доповідав вам, Любен не впізнав мене і розказав з початку до кінця про всю вашу пригоду.
— Дуже добре, Плянше; ти — король льокаїв. Тепер сідай на коня і давай наздоганяти карету.
Це взяло небагато часу. За п'ять хвилин вони помітили екіпаж, що спинився на звороті. Біля дверців карети стояв розкішно зодягнений верхівець.
Розмова міледі й верхівця була така жвава, що Д'Артаньян спинився з другого боку карети, непомічений ніким, опріч гарненької покоївки.
Розмова точилася англійською мовою, якої Д'Артаньян не розумів. Проте, з інтонації юнак здогадався, що красуня-англійка кипіла гнівом. Вона закінчила побачення жестом, який не залишав сумніву щодо характеру розмови. Жест той був удар віялом і такий дужий, що ця жіноча оздоба розсілась на тріски.
Верхівець зареготав і своїм сміхом призвів міледі до розпачу.
Д'Артаньян подумав, що прийшов час втрутитися. Він під'їхав до протилежних дверцят і, поштиво скинувши капелюха, сказав:
— Дозвольте мені запропонувати себе до ваших послуг, пані. Мені здається, цей кавалер розгнівав вас. Скажіть лише слово, і я вважатиму за обов'язок провчити його за брак чемности.
По перших же словах міледі повернулася й здивовано глянула на молодого чоловіка.
— Пане, — відповіла вона гарною французькою мовою, — я охоче вдалася би до ваших послуг, як би особа, що надокучає мені, не був мій брат.
— Вибачте мені, пані, — сказав Д'Артаньян, — ви ж розумієте, я не знав цього.
— А чого цей жевжик всмикується куди його не просять? — скрикнув, схилившися до дверцят верхівець, що його міледі узвала своїм родичем. — Чого він не їде своєю дорогою?
— Сами ви жевжик, — відгукнув Д'Артаньян, і собі нагнувшись до шиї коня та відповідаючи через дверцята. — Я не їду своєю дорогою тому, що мені довподоби стояти тут.
Верхівець кинув своїй сестрі кілька англійських слів.— Я розмовляю з вами по-французькому, — сказав Д'Артаньян. — Буль ласка, відповідайте мені тою ж мовою. — Ви, кажуть, брат цієї дами, можливо, але на щастя, не мій.
Можна було думати, що міледі, полохлива, як усі жінки, поквапиться втрутитися в сварку, аби не дати їй зайти геть далеко. Вийшло навпаки: вона відхилилась на спинку карети й спокійно крикнула фурманові:
— Їдьмо додому. Рушай додому.
Гарненька покоївка стурбовано глянула на Д'Артаньяна, показна постать якого, видно, справила на неї велике вражіння.
Карета рушила. Два чоловіки залишились віч на віч. Тепер жодне фізичне тіло не поділяло їх.
Верхівець виявив був намір їхати слідом за каретою, та Д'Артаньян, впізнавши в незнайомому англійця, що в Ам'єні виграв у нього в кості коня й за малим не виграв діямант в Атоса, розпалився гнівом, сіпнув його коня за повіддя й спинив його.
— Е, пане, — сказав він, — та ви, здається, легковажніший за мене, бо, очевидно, забули, що між нами нібито розпочалася маленька сварка.
— А це ви, маєстро. Вам, мабуть, завжди треба грати в якусь гру?
— Завжди. І це нагадало мені, що я маю взяти реванша. Подивимось, пане, чи так само добре орудуєте ви шпадою, як і склянкою з костями.
— Ви ж бачите, що я без шпади, — відповів англієць. — Може, хочете показати свою відважність проти неозброєної людини?
— Сподіваюся, вона у вас вдома, — відказав Д'Артаньян. — В усякому разі, у мене їх дві; коли бажаєте, одну я вам програю.
— Це зайве, у мене вдома досить цього припасу.
— Гаразд, шановний пане. Тоді беріть найдовшу й приходьте показати її мені сьогодні ввечорі.
— Куди саме, прошу?
— Ззаду Люксембурґу. Це чудове місце для прогулянки, на яку я вас запрошую.
— Добре. Нехай так. Я буду там.
— Коли саме?
— О шостій.
— Доречі, у вас, напевно, є один чи два приятелі?
— Так, у мене є троє, що вважатимуть за честь взяти участь у такій партії.
— Троє? Чудово. Який дивний збіг! — згукнув Д'Артаньян, — і в мене таке саме число.— А тепер скажіть, хто ви такий?
— Я, пане, Д'Артаньян, ґасконський дворянин, ґвардієць роти пана Дезесара. А ви?
— Я — лорд Вінтер, барон Шефільд.
— Отже, я до ваших послуг, пане бароне, — сказав Д'Артаньян, — дарма, що ваше ім'я важко запам'ятати.
Підостроживши коня, він пустив його вчвал і попрямував до Парижу.
Як і завжди бувало в таких випадках, він приїхав просто до Атоса.
Той лежав на тапчані й чекав, як він пояснив, чи не потрапить до нього умундирування самотужки.
Д'Артаньян розповів Атосові про все, що сталося, опріч записки, яку він одержав замість пана Де-Варда.
Атос не тямився з радощів, довідавшись, що буде битися проти англійця. Ми знаємо, що то був його ідеал.
Льокаїв зараз же послали по Портоса та Араміса і ознайомили їх зі станом речей.
Портос витяг шпаду з піхов і почав фехтувати проти стіни, від часу до часу одступаючи назад і роблячи па, наче танцмайстер. Араміс, який все ще працював над своєю поемою, зачинився в кабінеті Атоса й просив не турбувати його, доки не настане момент видобути шпаду.
Атос жестом наказав Грімо принести нову пляшку.
Щодо Д'Артаньяна, то той обмірковував якогось пляна.