Три мушкетери (1929)/2/1
| ◀ Частина перша. XXX. Міледі |
Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга I. Англійці й французи |
II. Служниця й пані ▶ |
|
Призначеного часу вони з чотирма льокаями рушили поза Люксембурґ, до пасовиська для кіз. Атос дав козареві срібну монету, щоб той забирався геть. Льокаї мали вартувати. Незабаром туди ж таки мовчки підійшла інша група, просмикнула через огорожу й приєдналась до мушкетерів. Потім, за заморським звичаєм, вони привіталися. Усі англійці були дуже високого роду, а тому чудернацькі імена їхніх супротивників не тільки здивували, ба навіть стурбували їх.
— А втім, — сказав лорд Вінтер, коли йому названо імена трьох приятелів, — ми не знаємо, хто ви такі, і не битимемося з особами, що мають такі прізвища. Це ж бо якісь чабанські імена.
— Маєте рацію, мілорде, — зауважив Атос, — це вимислені імена.
— Це ще більше заохочує нас довідатися про ваші справжні імена, — відповів англієць.
— Проте, ви грали з нами, не знавши їх, — вів далі Атос, — доказом чого є те, що ви виграли в нас двоє коней.
— Авжеж. Тільки тоді ми важили лише своїми грішми, а тепер ризикуємо нашими головами. Грають з ким завгодно, а б'ються тільки з рівнею.
— Це так, — погодився Атос.
Він одвів на бік того з чотирьох англійців, з яким повинен був битися, і пошепки назвав йому своє ім'я.
Портос і Араміс зробили так само.
— Чи задовольнило це вас, — запитав Атос свого супротивника, — і чи вважаєте ви мене за досить знатного пана, щоб зробити мені ласку схрестити зі мною шпаду?
— Так, пане, — відповів англієць, уклонившися.
— А тепер дозволите сказати вам про одну річ? — зимно спитав Атос.— Про яку? — звідався англієць.
— А те, що було б краще, якби ви не вимагали од мене мого імени.
— Чому так?
— А тому, що мене вважають за померлого, і я маю підставу бажати, щоб не знали, що я живий. Тепер же я примушений убити вас, аби мій секрет не пішов світами.
Англієць глянув на Атоса, гадаючи, що той жартує; та Атос не жартував зовсім.
— Панове! — сказав Атос, звертаючись і до своїх товаришів, і до їхніх супротивників, — чи готові ви?
— Так, — відповіли одноголосно англійці й французи.
— Тоді починаймо! — сказав Атос.
Вісім шпад ураз блиснули проти вечірнього сонця, і дуель розпочалась із запалом, цілком природним для людей, що були двічі вороги.
Атос бився так спокійно і так методично, ніби був у фехтовальній залі.
Портос, покараний в Шантільї за свою занадто велику зарозумілість, вів гру дуже тонко та обережно.
Араміс, що мав кінчати третю пісню своєї поєми, поспішався, як людина дуже заклопотана.
Атос перший убив свого противника. Він завдав йому тільки одного удара, але, як він його і попереджав, удар той був смертельний: шпада пронизала англійцеві серце.
Портос і собі уклав на траву супротивника: він проштрикнув йому стегно. А що англієць не ставив йому опору і віддав свою шпаду, то Портос взяв його на руки і відніс до карети.
Араміс так завзято напався на свого, що той, зробивши кроків з п'ятдесят, скінчив тим, що пустився навтіки і зник під гигикання льокаїв.
Щодо Д'Артаньяна, то він спочатку тільки оборонявся, а побачивши, що супротивник його дуже втомився, міцним ударом вибив йому шпаду з рук. Барон, бачивши себе обезброєним, ступив кілька кроків назад, та тут же послизнувся й упав навзнак.
Д'Артаньян в один стрибок опинився коло нього і, приставивши йому до горла шпаду, сказав:
— Я міг би вбити вас, пане, бо ви тепер у моїх руках, але дарую вам життя, бо кохаю вашу сестру.
Д'Артаньян не тямився з радощів: йому пощастило здійснити свій плян, і це викликало на його обличчі веселу усмішку.
Англієць, дуже задоволений тим, що мав справу з такою лагідною особою, стиснув Д'Артаньяна в обіймах, наговоривши трьом мушкетерам тисячу компліментів. Супротивник Портосів лежав уже в кареті, супротивник Араміса втік, і тому всю увагу віддано покійникові.
Коли Портос і Араміс роздягли його, мавши надію, що рана не смертельна, з-під череса вбитого випав туго набитий гаманець. Д'Артаньян підняв й передав його лордові Вінтеру.
— Що, в біса, маю я робити з ним? — зацікавився англієць.
— Ви передасте його родині, — відказав Д'Артаньян.
— Дуже потрібна його родині така дрібниця! Вона дістане в спадщину п'ятнадцять тисяч люїдорів[1] річного прибутку! Залиште цей гаманець для ваших льокаїв.
Д'Артаньян поклав гаманця собі в кешеню.
— А тепер, мій молодий друже, як, сподіваюсь, ви дозволите мені так називати вас, — звернувся лорд Вінтер до Д'Артаньяна, — сьогодні увечорі, якщо бажаєте, я представлю вас моїй сестрі, леді Клерік. Я хочу, щоб вона поставилась до вас приязно, а що її не погано прийнято при дворі, то надалі замовлене нею слово може бути для вас не безкорисне.
Д'Артаньян почервонів із задоволення і вклонився на знак згоди. Атос тимчасом підійшов до Д'Артаньяна.
— Що ж ви думаєте робити з цим гаманцем? — спитав він його пошепки.
— Я хотів віддати його вам, любий Атосе!
— Мені? З якої речі?
— Адже то ви його вбили: це військова здобич.
— Оце щоб я був спадкоємець ворога! — обурився Атос. — За кого ви мене маєте?
— Так ведеться на війні, — сказав Д'Артаньян, — чому б не застосувати цього звичаю і для дуелі?
— Я не робив цього ніколи навіть на бойовищі, — мовив Атос.
Портос знизав плечима. Араміс рухом губ схвалив Атоса.
— У такому разі, — сказав Д'Артаньян, — віддамо ці гроші льокаям, як радив нам лорд Вінтер.
— Правильно, — погодився Атос, — але віддамо їх не нашим слугам, а слугам англійців.
Атос взяв гаманця й кинув його фурманові:
— Це вам і вашим товаришам!
Цей величний жест людини, що не мала й шеляга за душею, дуже вразив Портоса, і французька щедрість, про яку розповіли лорд Вінтер та його приятель, справила на всіх приємне вражіння, крім панів Гріма, Мускетона, Плянше та Базена.
Лорд Вінтер, розлучившися з Д'Артаньяном, залишив йому адресу своєї сестри. Вона мешкала на Королівській площі, що була тоді модний квартал, у будинкові № 6. Він обіцяв заїхати по нього, щоб познайомити їх. Д'Артаньян призначив йому побачення о восьмій в Атоса.
Це знайомство дуже клопотало голову нашому ґасконцеві. Він згадував, як незвичайно ця жінка втрутилася в його долю. Він був певний, що вона — креатура[2] кардинала, а проте почував, що його тягне до неї одно з тих почувань, яке не дається усвідомити. Він боявся тільки того, щоб міледі не впізнала в ньому людину з Менґу й Дувру, бо тоді вона довідалась би, що він належить до друзів пана Де-Тревія, а значить душею й тілом відданий королеві. Як наслідок він утратив би частину переваги: знай його міледі так, як він її знав, він мав би з нею рівні шанси.
Щодо інтриги між нею й графом Де-Вардом, то про це наш зухвалець журився мало, дарма, що граф був молодий, вродливий, багатий і, головне, користувався симпатією кардинала.
Це не абищо мати двадцять років, а надто народитися в Тарбі!
Д'Артаньян почав з того, що пішов до себе вбратися якнайкраще; потім подався до Атоса і своїм звичаєм розказав йому все. Атос вислухав його пляни, похитав головою і з деякою гіркотою в тоні порадив його матися на бачності.
— Як же так? — сказав він йому, — ви тільки но втратили жінку — казали ви — прекрасну, чарівну, привабливу, а тепер вже біжите за іншою!
Д'Артаньян відчув справедливість цього докору.
— Я кохав пані Бонасьє серцем, а міледі люблю головою, — сказав він. — Намагаючись бувати в неї, я, насамперед, хочу з'ясувати собі, яку ролю вона відограє при дворі.
— Роля, яку вона грає! Чорт побирай! Після того, що ви мені розповіли, не важко угадати. Це якась шпигунка кардиналова: вона заведе вас в сільце, де ви неодмінно накладете головою.
— Е, мій любий Атосе, ви здається бачити все в чорному світлі.
— Я не вірю жінкам, мій голубе. Я заплатив вже за свою довірливість, надто за довірливість до блондинок. Міледі, казали ви, білява?— Волосся її напрочуд гарного білявого кольору.
— А, бідолашний мій Д'Артаньяне, — пожалів його Атос.
— Слухайте! Я хотів дещо з'ясувати. З'ясувавши, я довідаюсь про те, що мені хочеться знати, і тоді відцураюсь од неї.
— То й з'ясовуйте собі! — сказав байдуже Атос.
Лорд Вінтер приїхав учасно. Атос, попереджений заздалегідь, пішов до другої кімнати. Лорд застав Д'Артаньяна самого, а що було вже коло восьмої, то він взяв юнака з собою. Унизу на них чекала дуже чепурна карета, запряжена двома чудовими кіньми, і за хвилину вони були вже на Королівській площі.
Міледі Клерік велично привітала Д'Артаньяна. Її будинок був дуже гарно опоряджений, дарма що більшість англійців, через проголошення війни, залишили Францію або були напоготові її залишити.
Міледі допіру зробила нові витрати. Це свідчило про те, що загальне розпорядження про вислання англійців до неї не стосувалося.
— Ви бачите перед собою, — сказав лорд Вінтер, рекомендуючи Д'Артаньяна своїй сестрі, — молодого джентлмена, що мав моє життя в своїх руках. Він не захотів зловживати своєю перемогою, не зважаючи на те, що бачив в мені подвійного ворога, бо я його образив, а до того ж і англієць. Подякуйте йому, пані, якщо ви маєте хоч яку приязнь до мене.
Міледі злегка насупила брови. Ледве помітна хмарка пробігла по її обличчю, і на її губах з'явилась така дивна усмішка, що юнак, побачивши цей потрійний нюанс[3], здрігнувся. Брат не бачив нічого. Він одійшов на бік побавитися з улюбленою мавпою міледі, яка смикнула його за камізельку.
— Прошу пане, — сказала міледі дуже привітним голосом, що лагідність його контрастувала з ознаками поміченого Д'Артаньяном поганого настрою, — ви сьогодні дістали право на мою довічну вдячність.
Англієць повернувся до них і розповів про дуель, не оминаючи жодної подробиці. Міледі слухала якнайуважніш. А втім легко було побачити, які зусилля робить вона приховати своє вражіння й не виявити, що це оповідання для неї неприємне. Вона помітно хвилювалася й нетерпляче постукувала своєю ніжкою.
Лорд Вінтер не бачив нічого. Закінчивши, він підійшов до столу, де на таці стояли пляшка еспанського вина й склянки. Він наповнив дві склянки й жестом запросив Д'Артаньяна випити.
Д'Артаньян добре знав, що одмовити англійцеві випити — це значить образити нього; тому він підійшов до столу й взяв другу склянку. Він не спускав з ока міледі й в свічаді побачив, як змінилася вона на виду. Певна, що на неї не дивляться і ніхто не бачить на її обличчі почуття, дуже подібного до жорстокости, вона завзято кусала свою хусточку.
Маненька гарненька покоївка, яку Д'Артаньян помітив давніше, увійшла в кімнату. Вона сказала кілька слів англійською мовою лорду Вінтерові, і той, пославшися на невідкладну справу, попросив у Д'Артаньяна дозволу залишити його й доручив сестрі дістати йому в гостя пробачення.
Д'Артаньян стиснув руку лордові й повернувся до міледі. Її обличчя з дивовижною швидкістю набуло свого звичайного приємного виразу, і лише кілька червоних плямок на хустці свідчили про те, що вона кусала губи аж вкров. А губи в неї були чудові, скидалися на корали.
Розмова повернула на веселе. Міледі, здавалось, цілком заспокоїлась. Вона розповіла, що лорд Вінтер доводився їй діверем, а не братом, що вона побралась з молодшим його братом, який залишив її вдовою з дитиною. Ця дитина — єдиний спадкоємець лорда Вінтера, якщо лорд не одружиться. Це дало Д'Артаньянові на розум, що життя міледі було вкрите серпанком тайни, та він не бачив ще нічого крізь той серпанок.
По півгодинній розмові, він пересвідчився, що міледі була йому землячка: вона говорила такою чистою й елеґантною французькою мовою, що в цьому неможна було сумніватися.
Д'Артаньян наговорив їй люб'язностей й запевнював у своїй відданості. Ця балаканина нашого ґасконця викликала приязну усмішку в міледі. Настав час відходити. Д'Артаньян попрощався з міледі й пішов з вітальні найщасливішим з людей.
На сходах він зустрів гарненьку покоївку. Проходячи повз юнака, вона штовхнула його й, почервонівши до сліз, перепросила таким приємним голосом, що тої ж хвилини дістала пробачення.
Назавтра Д'Артаньян прийшов знову. Прийняли його ще люб'язніше, ніж напередодні. Лорда Вінтера не було там, і цілий вечір його розважала сама міледі. Вона, здавалось, дуже зацікавилась ним, питала в нього, звідки він родом, хто його друзі та чи не гадає він вступити на службу до кардинала.Д'Артаньян, що, як на юнака в двадцять років, був, ми знаємо, дуже завбачливий, згадав про свою підозру проти міледі. Він озвався про його еміненцію з великою пошаною й сказав, що радше пішов би у ґвардію кардинала, ніж королівську, якби був знайомий із паном Де-Кавуа так, як із паном Де-Тревієм.
Міледі зовсім спокійно змінила розмову й щонайбайдужнішим тоном спитала Д'Артаньяна, чи не був він часом в Англії.
Д'Артаньян відповів, що пан Де-Тревій відряджав його для купівлі коней і що він навіть привіз звідти чотири штуки їх. Підчас розмови міледі двічі чи тричі кусала собі губи: вона мала справу з ґасконцем, а обдурити ґасконця нелегко.
Того ж часу, як і напередодні, Д'Артаньян ретирувався. У коридорі він знов зустрів гарненьку покоївку Кеті. Вона кинула на нього таким ласкавим оком, що не зрозуміти її погляду було неможна. Та зацікавлений панією, Д'Артаньян не звертав уваги на покоївку.
Д'Артаньян відвідав міледі так само завтра і позавтра. Щовечора міледі приймала його все ласкавіше.
Кожен раз то в передпокої, то на сходах, то в коридорі він надибував гарненьку покоївку. Але, як ми вже казали, настирливости бідної Кеті Д'Артаньян навіть і не помічав.
Не гаяв дурно часу й Портос. Він учащав до жінки судового. Його наради з цією поважною дамою закінчилися тим, що вона обіцяла Портосові позичити вісімсот ліврів та ще коня й мула, які матимуть за честь нести до слави мушкетера і його льокая.
——————
- ↑ Люїдор — старовинна французька золота монета; дорівнювала спершу 20 ліврам, потім 24 ліврам, а згодом 20 і 40 франкам.
- ↑ Креатура (лат. слово) — витвір, ставленник; людина, що діє в інтересах того, від кого настановлена на дану посаду.
- ↑ Нюанс (франц. слово) — відтінь фарби, голосу в розмові, тонів у музиці.