Три мушкетери (1929)/1/22
| ◀ XXI. Графіня Де-Вінтер | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XXII. Мерлезонський балет |
XXIII. Побачення ▶ |
|
Другого дня у цілому Парижі тільки й балачок було, що про баль, який міські радники влаштовували на честь короля та королеви. На балі їх величності мали протанцювати улюблений королем славетний Мерлезонський балет.
Готування розпочали зранку, а о шостій удень стали збиратися запрошені.О десятій в малій залі, проти срібного міського буфету, що його охороняли чотири стрільці, в ім'я короля частувано конфітурами та ласощами.
Опівночі по місту розляглися великий галас і численні привітальні поклики: то від Лювру до ратуші, ярко ілюмінованими кольоровими ліхтарями вулицями, наближався король.
Убрані в сукняні мантії радники, мавши поперед себе шість сержантів із смолоскипами в руках, перестріли короля на щаблях сходів, і голова крамарів привітав його. Відповідаючи на привітання, його величність перепросив, що так спізнився, і переклав провину на пана кардинала, який до одинадцятої затримував його в державних справах.
Усім впадало в очі, що король був сумний й заклопотаний.
Один кабінет було опоряджено для короля, другий — для герцоґа Орлеанського, його брата. У кожному з кабінетів лежало машкарадне убрання. Те ж саме влаштоване було для королеви й для дружини президента. Кавалери й дами почоту їх величностей повинні були вбиратися по-двоє в призначених для цього кімнатах.
Перше, ніж увійти до кабінету, король наказав негайно повідомити його про прибуття кардинала.
За півгодини по приїзді короля залунали нові поклики: прибула королева. З тими же церемоніями, як і при зустрічі короля, радники вийшли стрічати високу гостю.
Королева ступила до залі. Помітно було, що як і король, королева була сумна і мала надзвичайно втомлений вигляд.
Тої хвилини, як вона входила, завіса маненької ложі, до того часу запнутої, одхилилася. Із ложі глянуло бліде обличчя кардинала, перебраного еспанським кавалером. Очі його немов уп'ялися в королеву, і жахливо-радісна усмішка промайнула по його губах: на королеві не було діямантових навісків.
Деякий час Ганна Австрійська приймала привітання міської старшини й відповідала на поклони дам.
Раптом на дверях залі з'явився король із кардиналом. Кардинал казав щось пошепки, і король був дуже блідий.
Людовик XIII пройшов крізь натовп і без машкари, в камзолі з ледве зав'язаними стьожками, наблизився до королеви.
— Мадам, — промовив він якимось дивним голосом, — чому ви не одягли діямантові навіски, знавши, що мені було б приємно бачити їх на вас?
Королева озирнулася й побачила кардинала, що всміхався своєю диявольською усмішкою.— Сір, — схвильовано відповіла королева, — я боялась, як би серед такого великого натовпу не сталося з ними лиха.
— І ви зробили неправильно, мадам. Я подарував їх вам для того, щоб ви носили їх.
Голос короля тремтів гнівом. Усі дивились й здивовано слухали, не розуміючи, у чім річ, що сталося.
— Сір, — сказала королева, — я пошлю по них до Лювру, і бажання вашої величности буде виконано.
— Пошліть, мадам, пошліть та якнайскорше, бо за годину ми розпочнемо балет.
Королева на ознаку покори вклонилася й пішла слідом за дамами, що мали провести її до кабінету.
Король і собі пішов до кабінету.
У залі деякий час було чути замішання й сум'яття.
Бачили, що між королем і королевою щось сталося, але їх величності говорили так тихо, що ніхто нічого не чув, а ще й з чемности всі відступили на кільки кроків. Скрипки грали що-сили, та їх не слухали.
Король вийшов з кабінету перший. Він був у чудовому ловецькому вбранні. Герцоґ Орлеанський та інші вельможі теж були в мисливських костюмах. Це вбрання дуже пасувало до Людовика; у ньому він, дійсно, здавався першим джентлменом у королівстві.
Кардинал наблизився до короля й подав йому коробочок. Король одкрив його й побачив два діямантові навіски.
— Що це значить? — спитав він кардинала.
— Нічого, — відповів той. — Але якщо королева надіне навіски, в чому я не певний, то підрахуйте їх, сір; а коли їх буде тільки десять, запитайте в їх величности, хто саме міг викрасти оці два.
Король подивився на кардинала, немов хотів запитати його ще про щось, та не встиг: поклики захвату вихопилися з усіх уст. Якщо король мав вигляд першого джентлмена в своєму королівстві, то королева, безперечно, — була найвродливіша жінка Франції.
І, дійсно, ловецьке вбрання напрочуд пасувало до неї.
На ній був фетровий капелюх з блакитними перами, оксамитова жакетка сіро-перлового кольору, з діямантовими застібками, і спідниця блакитного отласу, вся загаптована сріблом. На лівому плечі горіли навіски на банті того ж таки кольору, як пера та спідниця.
Король затримтів з радощів, а кардинал із серця. А втім, з тієї віддалі, на якій вони були від королеви, підрахувати навіски було неможна. Ганна Австрійська одягла їх, але скільки: десять чи дванадцять?Цієї хвилини скрипки сповістили про початок балету. Король підійшов до дружини президента, з якою він мав танцювати, а герцоґ Орлеанський наблизився до королеви. Стали на місця, і балет розпочався.
Король танцював проти королеви. Щоразу проходячи повз неї, він жер очима ці навіски, яких не міг злічити. Холодний піт укривав чоло кардинала.
Балет тривав цілу годину. Він складався з шістнадцяти фігур. По закінченні всіх фігур, кожен кавалер під гучні оплески залі провожав свою даму до її місця. Але король, користуючися з свого права, залишив дружину президента й швидкими кроками напрямився до кородеви.
— Дякую вам, мадам, — сказав він, — за увагу, з якою ви поставились до мого бажання, але мені здається, вам бракує двох навісків; ось вони, і я вам їх повертаю.
Із цими словами він подав королеві два навіски, що одержав од кардинала.
— Як так? — скрикнула молода жінка, удаючи здивування, — ви даруєте мені ще два! Та тоді їх буде вже чотирнадцять!
І дійсно, на плечі її величности було дванадцать навісків.
Король покликав кардинала.
— Що це значить, пане кардинале? — суворо спитав король.
— Це значить, сір, — відповів кардинал, — що я хотів подарувати їх величності ці два навіски, але не зважився сам і удався до таких хитрощів.
— Я тим більше вдячна вашій еміненції, — відказала Ганна Австрійська з усмішкою, яка доводила, що люб'язність кардиналова не ввела її в оману, — тим більше вдячна, що ці два навіски, напевно, коштували вам не дешевше, ніж ті дванадцять обійшлися королю.
І відтак, вклонившись королю й кардиналові, вона попрямувала до кімнати, де мала перебиратися.
Причинець перемоги Ганни Австрійської над кардиналом, Д'Артаньян, був присутній на балі.
Королева повернулася до своєї кімнати, і Д'Артаньян збирався вже податись додому, коли хтось легенько доторкнувся до його плеча. Він обернувся й побачив молоду жінку, що жестом закликала його йти за нею. У цій жінці, дарма, що вона була в машкарі, Д'Артаньян упізнав пані Бонасьє.
Напередодні вони бачились тільки одну мить у привратного Жермена, куди Д'Артаньян просив її викликати. Бажання пані Бонасьє якнайскорше повідомити королеву про щасливе повернення її посланця спричинилося до того, що вони ледве встигли перекинутися кількома словами. Отже, Д'Артаньян пішов за пані Бонасьє, схвильований подвійним почуттям: кохання та цікавости. Дорогою, в міру того, як коридори ставали безлюдніші, Д'Артаньян кільки разів намагався спинити молоду жінку. Але жвава, як пташка, вона випурхувала, а коли він хотів говорити, її палець, притулений до губ, нагадував йому, що він мусить коритися. За хвилину-другу блуканини всілякими ходами та переходами, пані Бонасьє відчинила двері і ввела юнака в зовсім темний кабінет. Там вона жестом знову наказала йому мовчати і, відчинивши другі двері під портьєрою, крізь яку блиснуло ярке світло, щезла. На мить Д'Артаньян остовпів, не розуміючи, де він. Не в довгім часі промінь світла, що просмикнув з тої кімнати, тепле й пахуче повітря, що віяло звідти, голоси двох чи трьох жінок довели йому, що він у кабінеті, сумежному з кімнатою королеви.
Стоячи в тіні, юнак чекав.
Королева удавала з себе веселу та щасливу, і це, очевидно, дуже дивувало двірських дам, що звикли бачити її майже завжди сумною. Королева пояснювала свій веселий настрій красою свята, приємністю, якої завдав їй балет; а що королеві неможна було суперечити ні тоді, коли вона плаче, ні тоді, коли вона сміється, то всі вихваляли люб'язність паризьких радників.
Раптом чиясь рука чудової форми і білости просунулась крізь портьєру. Д'Артаньян зрозумів, що це нагорода. Він упав навколішки, схопив цю руку й шанобливо доторкнувся до неї губами. Тоді рука сховалася, двері зачинилися знову, а в Д'Артаньяна залишився перстень.
Ґасконець насунув перстня на палець і став чекати. Очевидно, то не був ще кінець. По нагороді за відданість мала йти нагорода за кохання.
До того ж, балет закінчено, але бенкет ледве розпочався. Мали вечеряти о третій, а дзиґарі на церкві святого Жана щойно відбили три чверті на третю.
Гомін голосів у сумежній кімнаті помалу стихав, потім чути стало, як він віддаляється. Враз двері кабінету, де чекав Д'Артаньян, відчинилася, і туди поспіхом увійшла пані Бонасьє.
— Нарешті! — згукнув Д'Артаньян.
— Тихо! — прошептала молода жінка, затуляючи йому рукою рота, — ідіть тою ж дорогою, якою прийшли.
— А коли і де побачу я вас? — скрикнув Д'Артаньян.
— Записка, що її ви знайдете в себе, усе вам розкаже. Ідіть, ідіть!По цих словах вона відчинила двері в коридор і виштовхала молодого чоловіка.
Д'Артаньян скорився, як дитина, без опору, без суперечок, бо він справді був закоханий.