Три мушкетери (1929)/1/23
| ◀ XXII. Мерлезонський балет | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XXIII. Побачення |
XXIV. Флігель ▶ |
|
Д'Артаньян бігцем повернувся додому. Він знайшов надвірні двері прочинені, зійшов сходами вгору і стиха постукав в умовлений між ним і його льокаєм спосіб. Плянше, якого він одіслав з ратуші дві години назад, наказавши йому чекати вдома, відчинив двері.
— Чи не приносили до мене листа? — жваво спитав Д'Артаньян.
— Не приносив ніхто, але один лист надійшов сам собою.
— Що ти верзеш, дурний?
— Маю сказати, що, повернувшися додому, я знайшов на столі в опочивальні листа, дарма, що ключ од квартири був у мене в кешені.
— Де цей лист?
— Я залишив його, пане, там, де він лежав. Це щось незвичайне, що листи надходять самоходом. Хай би вже вікно було відчинене або напіввідчинене, — тоді б я не казав нічого. Та все ж було щільно зачинене. Дивіться, пане! Здається мені, як би не встряла тут нечиста сила.
Наш юнак кинувся до кімнати й розпечатав листа. Лист був од пані Бонасьє, такого змісту:
|
„Вам мають принести щиру подяку. Будьте сьогодні ввечорі, о десятій, у Сен-Клю, проти флігеля палацу Дез-Естре. К. Б.“ |
Це була перша записка, одержана ним, перше побачення, призначене ньому.
— Ну, як же, пане? — сказав Плянше, побачивши, як його пан то червонів, то полотнів. — Чи не правдива була моя думка, що тут щось негаразд?
— Помиляєтеся, Плянше, — відповів Д'Артаньян, — а на доказ — ось тобі екю, випий за моє здоров'я.
— Дякую вам, пане, за екю й обіцяю достеменно виконати вашу інструкцію. А втім, листи, що потрапляють до зачиненого будинку…— Падають з неба, мій люб'язний, падають з неба!
— Адже ви вдоволені? — спитав Плянше.
— Дорогий Плянше! Я найщасливіший з людей.
— Чи не можу я скористатися з цього щастя та піти спати?
— Іди собі.
— А все ж таки цей лист…
І Плянше подався, похитуючи головою з виразом нерозуміння, що навіть щедрість Д'Артаньянова не могла цілком стерти з його обличчя.
На самоті Д'Артаньян читав і знову перечитував листа.
О сьомій вранці він прокинувся й покликав Плянше, що тільки по другому поклику відчинив двері, все ще маючи на обличчі ознаки вчорашніх турбот.
— Плянше! — сказав йому Д'Артаньян. — Я відходжу і, може, на цілий день. Ти вільний до сьомої вечора. Але о сьомій будь напоготові з двома кіньми.
І з жестом застереження вийшов.
Того часу Бонасьє стояв коло дверей. Д'Артаньян хотів проминути його, не побалакавши з цим шановним крамарем, але той вклонився так ввічливо та так приязно, що його пожильцеві довелося не тільки повернути ньому поклона, ба навіть зайти з ним у розмову.
Звичайно, зняли річ про заарештування бідолахи Бонасьє. Не знавши, що Д'Артаньян чув його розмову з незнайомим із Менґу, Бонасьє розповів свому пожильцеві про Бастилію, про засуви, вічка, продухвини, грати й катівські знаряддя.
— Де це ви були останніми днями? Я не бачив ні вас, ні ваших друзів, а втім не на паризькому ж бруку, здається мені, ви набралися такого пороху, що його вчора Плянше вичищав з ваших чобіт?
— Не помиляєтеся, люб'язний пане Бонасьє! Ми з друзями відбули маненьку подорож.
— А далеко?
— О, ні! Якихнебудь сорок льє! Ми провожали пана Атоса на Форзькі води, де мої друзі залишилися.
— А ви повернулися? — вимовив Бонасьє, надавши свому обличчю лукавого виразу. — Такі красені, як ви, не здобувають од своїх коханок тривалих відпусток, і на вас, мабуть, дуже нетерпляче чекали в Парижі? Чи не так?
— Що ж, визнаю! — всміхнувшись, відповів юнак, — тим паче, люб'язний пане Бонасьє, що, як бачу, од вас нічого не сховаєш. Так, на мене чекали, і дуже нетерпляче, визнаю.Легка хмара промайнула по обличчі Бонасьє, але така легка, що Д'Артаньян не помітив її.
— І що ж, нашу поквапливість мають винагородити? — вів далі крамар, з ледве помітною зміною в голосі, якої Д'Артаньян також не помітив, як не помітив і тої скоротечної хмари, що хвилину тому зависла на чолі цього шановного добродія.
— Та не вдавайте з себе святоші! — засміявся Д'Артаньян.
— Ні! Я говорю тільки з одною метою, щоб знати, чи не пізно ми повернемося додому.
— А чому, пане, таке запитання? Хіба ви маєте чекати на мене?
— Ні! Аджеж по арешті та крадіжці, що у мене сталася, я полохаюся кожного разу, як відчиняються двері, а надто вночі. Тут нема нічого дивного: я ж не військовий.
— Тоді не лякайтеся, якщо я повернуся о першій, другій чи третій вночі. А якщо не повернуся, то теж не лякайтеся.
На цей раз Бонасьє так сполотнів, що Д'Артаньян не міг не помітити цього й спитав, що з ним.
— Нічого! — відповів Бонасьє, — нічого. Після моїх нещасних пригод я часто зомліваю. Ось і зараз я почутив, що мене обсипає морозом. Не зважайте на це: ваше діло дбати про те, щоб бути щасливим.
— Отже, у мене є діло, бо я дійсно щасливий.
— Поки ще ні. Заждіть! Ви сказали: сьогодні ввечорі.
— Ну, що ж! Вечір настане. А може ви чекаєте його так само нетерпляче, як і я. Чи не збирається пані Бонасьє відвідати сьогодні ввечорі подружню господу?
— Пані Бонасьє сьогодні не вільна, — серйозним тоном відповів чоловік. — Вона виконує свої службові обов'язки в Люврі.
— Тим гірше для вас, люб'язний хазяїне, тим гірше. А що я щасливий, я бажав би, щоб і всі були щасливі. Та, здається, це неможливо.
І юнак подався, сміючися з свого жарту, зрозумілого, як він гадав, тільки йому самому.
— Веселіться добре, добре веселіться! — громовим голосом гукнув Бонасьє.
Проте, Д'Артаньян був вже далеко, і не чув його, а коли б і чув, то за того настрою, що опанував його, він нічого особливого не розібрав би.
Він попрямував до будинку пана Де-Тревія. Його візита напередодні була, як зазначено, дуже коротка, і він мало чого встиг розповісти свому начальникові.Д'Артаньян застав його в доброму гуморі: король і королева на балі поводилися з ним якнайласкавіше. Щоправда, кардинал був дуже похмурий. О першій вночі пан Де-Тревій пішов, посилаючися на те, що нездужає. Король та королева повернулися до Лювру тільки о шостій ранку.
— А тепер, — сказав пан Де-Тревій, стишивши голос і роздивившися по всіх кутках кімнати, щоб упевнитися, чи вони тут самі, тепер побалакаймо, мій молодий друже, про вас, бо, очевидно, є щось спільне між вашим поверненням, з одного боку, і радістю короля, тріюмфом королеви та приниженістю його еміненції, з другого.
— Чого мені боятися, — відповів Д'Артаньян, — доки я матиму щастя користатися ласкою їх величностей?
— Всього, всього, повірте мені! Кардинал не така людина, щоб забути містифікацію, не сквитавшися з містифікатором, а за містифікатора був, здається мені, мій знайомий ґасконець.
— Невжеж ви думаєте, що кардинал, як і ви, знає, що я був у Лондоні?
— А, чорт побирай! Так ви були в Лондоні! Чи не з Лондону ви привезли цей чудовий діямант, що так блискотить у вас на руці? Будьте обережні, дорогий Д'Артаньяне! Подарунок ворога — річ недобра.
— Цей діямант я одержав не від ворога, — відповів Д'Артаньян, — а від королеви.
— О, жінки, жінки! — скрикнув старий вояк. — Впізнаю їх з їхньої романічної уяви. Так ось — ви бачили руку королеви й тільки. Ви зустрінете королеву, і не впізнаєте її. Вона вас зустріне, і не знатиме, хто ви.
— Але з цим діямантом… — заперечив Д'Артаньян.
— Послухайте, — сказав пан Де-Тревій. — Хочете, я дам вам добру пораду, пораду друга?
— Матиму за честь, пане!
— Так ось! Ідіть до першого-ліпшого ювілера і продайте йому цього діяманта за ціну, яку він дасть. У пістолей нема ймення, юначе, а цей перстень має жахливе ім'я, і він може зрадити того, хто його носить.
— Щоб я продав цього перстня! Перстня, що я одержав од моєї королеви! Ніколи! — скрикнув Д'Артаньян.
— Так, принаймні, поверніть камінь у середину, нещасний божевільний! Аджеж всім відомо, що ґасконські юнаки не знаходять таких річей в шкатулах своїх матерів. Треба завжди матися на бачності, завжди й насамперед. Кардинал має пам'ять учеписту, а руки довгі. Повірте, він підійде ще до вас штукою… Доречі, що сталося з вашими товаришами?— А я хтів вас про це спитати, чи не маєте ви про них відомостей?
— Ніяких.
— Я кинув їх на дорозі: Портоса в Шантії, з дуелею на шиї; Араміса — в Кревенері — з кулею в плечі; Атоса — в Ам'єні, обвинуваченого в збутку фалшованих грошей.
— Он як! А як же вам пощастило втекти?
— Якимось дивом, пане. Мушу визнати, діставши вдара шпадою в груді і пришпиливши графа Де-Варда на дорозі до Кале, як метелика до шпалер.
— Цього ще не ставало! Де-Вард — кардиналів слуга, родич Рошефора. Стривайте, мій любий; мені дещо стало на думку.
— Кажіть, пане!
— На вашому місці я зробив би так.
— А саме?
— На ту пору, як кардинал шукатиме мене в Парижі, я би тихесенько подався до Пікардії довідатися, що сталося з моїми трьома компаньйонами. Чорт побирай! Варті ж вони такої уваги з вашого боку.
— Добра порада, пане капітане, і я завтра ж рушу.
— Завтра? А чому не сьогодні ввечорі?
— Сьогодні в Парижі у мене дуже важлива справа.
— Ех, юначе, юначе! Якісь любощі? Глядіть, повторюю вам: жінка занапастила нас усіх і ще має занапастити, скільки нас не буде. Послухайте мене, уїздіть сьогодні ввечорі.
— Це неможливо, пане.
— Ви дали слово?
— Так, пане капітане.
— То інша річ. Проте, обіцяйте мені, якщо сьогодні вночі вас не вб'ють, ви завтра поїдете.
— Обіцяю.
— Чи не треба вам грошей?
— У мене ще п'ятдесят пістолей. Цього, мабуть, досить.
— А ваші товариші?
— На мою думку, вони повинні мати гроші. Коли ми виїздили з Парижу, кожен з нас мав у кешені по сімдесят п'ять пістолей.
— Чи побачимось ми перед вашою подорожжю?
— Не думаю, пане! Хіба станеться щось нове.
— Нехай так! Час добрий!
— Дякую, пане.
І Д'Артаньян попрощався з Де-Тревієм, зворушений, як ніколи, його батьківською дбайливістю за своїх мушкетерів.Він почережно зайшов до Атоса, Портоса та Араміса. Жоден з них ще не повернувся. Слуги їхні були також відсутні, і не було відомостей ні про тих, ні про інших.
Проходячи повз ґвардійські касарні, він кинув оком на стайні: три коні з чотирьох були вже на місці. Плянше, все ще дивуючись, чистив їх, і два вже були вичищені.
— Ой, пане, — сказав Плянше, уздрівши Д'Артаньяна, — який же я радий, що бачу вас.
— А чому так, Плянше? — спитав юнак.
— Чи ви звіряєтеся на пана Бонасьє?
— Я? Ані трошечки.
— І добре робите, пане.
— А чому ти питаєш про це?
— А тому, що поки ви з ним розмовляли, я стежив за вами, — звичайно не прислухаючись, — так він, пане, двічі та тричі змінявся на виду.
— Ач як!
— Пан цього не помітив, бо був дуже схвильований через той лист, що надійшов вчора. А я навпаки: упереджений проти чудесного способу, в який той лист потрапив до нас, я не проминув жодного руху на його обличчі.
— І яким воно тобі здалося?
— Зрадницьким, пане.
— Справді?
— До того ж, оце ви його залишили й зникли за рогом вулиці, як пан Бонасьє схопив капелюха, зачинив двері й побіг у противний бік.
— Маєш рацію, Плянше! Щось непевне! Та не турбуйся, ми не заплатимо за квартиру, доки все досконало не з'ясується.
— Пан жартує, а ось побачите!
— Що маєш робити, Плянше! Що буде, те й буде!
— Так ви не відмовляєтеся від своєї прогулянки сьогодні ввечорі?
— Навпаки, Плянше! Що більше я лютую на Бонасьє, то радше піду на побачення, призначене мені цим листом, що так тебе турбує.
— Якщо такий ваш намір…
— Непорушний, люб'язний. Отже, о дев'ятій чекай на мене тут, у касарнях. Я зайду по тебе.
Д'Артаньян, з природи обережний, замість повернути додому, пішов обідати до того священика-ґасконця, що підчас бідування чотирьох приятелів, почастував їх шоколядою.