Три мушкетери (1929)/1/21
| ◀ XX. Подорож | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XXI. Графіня Де-Вінтер |
XXII. Мерлезонський балет ▶ |
|
Дорогою герцоґ просив Д'Артаньяна розповісти йому коли не про все, що сталося, то принаймні про те, що було відомо Д'Артаньянові.
Д'Артаньян розказав, яких застережних заходів було вжито; як, через саможертву трьох своїх друзів, що їх скривавлених він кинув на дорозі, йому пощастило відбутися самим ударом шпади, що проштрикнула листа королеви, і що за нього він оддячив панові Де-Варду такою жахною монетою. Слухаючи це оповідання, подане з найглибшою щирістю, герцоґ час-од-часу скидував на юнака здивованим оком. Він, здавалося, не розумів, як така розсудливість, відвага й самовідречення могли сполучатися з виглядом ледве двадцятирічного юнака.
Коні мчали, як вітер, і по кількох хвилинах були біля воріт Лондону. Д'Артаньян думав, що герцоґ хоч у місті стишить ходу коней: та де ж пак! Б'юкенгем гнав коні, скільки в них було сили, і мало турбувався тим, що валив з ніг перехожих. Два чи три таких випадки сталися, коли вони їхали через Сіті, та Б'юкенгем навіть не повернув голови, щоб подивитися на долю тих, кого він перекинув.
Д'Артаньян їхав слідом за ним серед галасу, що дуже скидався на прокльони.
В'їхавши у двір свого будинку, Б'юкенгем скочив з коня, кинув повіддя йому на шию й побіг до ґанку. Д'Артаньян зробив так само.
Герцоґ ішов так швидко, що Д'Артаньян ледве вспішався за ним. Він проминув кілька заль, опоряджених так гарно, як і не марилось найзнатнішим вельможам Франції, і ступив до опочивальні, — дива смаку й розкошів. В алькові цієї кімнати були двері, виклеїні шпалерами.
На вівтарі, під портретом Ганни Австрійської стояла скринька, де лежали діямантові навіски.
Герцоґ, наблизившися до вівтаря, упав навколішки, і одчинив скриньку.
— Візьміть, — сказав він, виймаючи із скриньки великий бант з блакитної стьожки, що ввесь блискотів діямантами. — Візьміть ці дорогоцінні навіски, з якими я заприсягався лягти у труну. Королева подарувала мені їх, королева й відбирає їх у мене. Чинити волю її треба, як волю божу!
Відтак він почав цілувати один по одному навіски, з якими мав розлучитися.
Раптом герцоґ випустив жахливий крик.
— Що таке? — спитав стурбований Д'Артаньян. — Що з вами, мілорде?
— Усе пропало! — промовив Б'юкенгем, пополотнівши, як мрець. — Бракує двох навісків, — їх тут тільки десять.
— Як думаєте ви, мілорде, загубили ви їх, чи їх у вас украдено?
— Їх украдено! — відповів герцоґ. — І це робота кардинала. Ось дивіться: стьожки, що підтримували навіски, відрізано ножицями.— Якби мілорд міг здогадатися, хто вкрав… Може, вони ще на руках у злодія.
— Стривайте, стривайте! — згукнув герцоґ. — Єдиний тільки раз одягав я ці навіски — на королівський баль, що відбувся тиждень тому, у Віндзорі. До мене підходила графиня Вінтер, з якою я посварився. Удаване примирення була помста ревнивої жінки. Від того часу я її не бачив. Ця жінка — шпигун кардиналів.
— Так, вони є в нього по цілому світі! — скрикнув Д'Артаньян.
— Так, так! — ствердив Б'юкенгем, з серця зціпляючи зуби. — Це страшний суперник. А втім, на коли призначено баль?
— На наступний понеділок.
— На наступний понеділок! Ще п'ять днів. Часу більше, ніж треба. Патрік! — гукнув герцоґ, одчиняючи двері каплиці. — Патрік!
Увійшов камердинер.
— Мого ювілера й секретаря.
Камердинер щезнув швидко й безмовно, що свідчило про його звичай коритися осліп, без заперечень.
Дарма, що раніш покликано ювілера, перший з'явився секретар. І то було зрозуміло, бо він мешкав тут же.
Секретар застав Б'юкенгема перед столом в опочивальні. Герцоґ власноручно писав якогось наказа.
— Пане Джексоне! — звелів герцоґ. — Зараз же йдіть до лорда канцлера й скажіть, що я доручаю йому виконати цей наказ. Я бажаю, щоб його негайно ж було оголошено.
— А якщо лорд канцлер запитає про мотиви, з яких ваша ясновельможність вживає таких надзвичайних заходів, що я відповідатиму?
— Що така моя воля і що я ні перед ким не складаю звіту про свою волю.
— Чи мусить він подати таку відповідь його величності, — усміхаючись спитав секретар, — якщо його величність поцікавиться довідатись, чому це жоден корабель не може вийти з порту?
— Ваша правда, — відповів Б'юкенгем. — У такому разі він доповість королю, що я вирішив розпочати війну, і такий захід є перший ворожий крок проти Франції.
Секретар вклонився й подався виконувати доручення.
— Отже, з цього боку, можемо бути спокійні, — сказав Б'юкенгем, звертаючися до Д'Артаньяна. — Якщо навіски ще не послано до Франції, то вони будуть там по вашому поверненні.
— Як так?— Я заборонив виходити всім кораблям, що стоять у портах його величности, і жодний з них, без окремого дозволу, не посміє знятися з якору.
Д'Артаньян здивовано глянув на людину, що необмежену владу, даровану з королівського довір'я, повертала на службу своєму коханню.
Б'юкенгем, з виразу на виду, зрозумів думки Д'Артаньянові і всміхнувся.
— Так, так, — сказав він. — Моя справжня королева — Ганна Австрійська. Скажи вона одне слово, і я зрадив би свою батьківщину, свого короля, я зрадив би бога. Вона просила мене не посилати протестантам Ла-Рошелі допомоги, яку я їм обіцяв, я так і зробив. Я не додержав слова. Що за важниця? Я скорився її бажанню. Скажіть, хіба не щедро винагороджено мене за мою слухняність? Це ж бо моїй покорі завдячую я цей портрет.
Герцоґ поринав у спогади та мрії, коли в опочивальню ввійшов ювілер — ірляндець, великий митець у своєму мистецтві. Він сам признавався, що кожного року заробляє від Б'юкенгема по сто тисяч ліврів.
— Пане О'Реї, — звернувся до ювілера герцоґ, увівши його до каплиці, — роздивіться ці діямантові навіски й скажіть, скільки коштує кожен з них?
Ювілер глянув на їхню гарну оправу, розрахував пересічну вартість діямантів і впевнено відповів:
— Півтори тисячі пістолей кожен, мілорде.
— Скільки потрібно днів, щоб зробити два такі навіски? Як бачите, тут бракує двох.
— Вісім днів, мілорде.
— Я заплачу по три тисячи пістолей за кожен. Вони потрібні мені позавтра.
— Мілорд їх матиме.
— Ви — дорогоцінний чоловік, пане О'Реї, але це не все: цих навісків неможна нікому довірити, а тому їх треба зробити тут же, в палаці.
— Неможливо, мілорде! Тільки я сам можу зробити так, щоб нових неможна було відрізнити від старих.
— Значить, любий мій О'Реї, ви — мій бранець, і коли б схотіли вийти з мого палацу, то не спромоглися б. Скоріться своїй долі. Назвіть потрібних вам підмайстрів і вкажіть, які інструменти треба принести.
Ювілер добре знав герцоґа, розумів, що заперечення даремні, а тому зараз же скорився.
— Чи буде мені дозволено попередити дружину?
— О, ви можете навіть бачитися з нею, любий пане О'Реї; не хвилюйтеся, ваш полон буде приємний. А що всякий клопіт викликає думку про нагороду, то ось вам, опріч платні за два навіски, ордер на тисячу пістолей, щоб ви не нудилися з моєї провини.
Д'Артаньян не міг отямитись з подиву перед міністром, що так вільно пускав у рух людей і мільйони.
Ювілер одіслав ордера на тисячу пістолей своїй дружині й листовно доручив їй прислати натомість найкращого підмайстра, асортимент діямантів, вагу й ознаки яких він зазначив, а також список потрібних інструментів.
Б'юкенгем проводив О'Реї до призначеної для нього кімнати, яку протягом півгодини обернено було на майстерню. Потім він поставив вартових у кожних дверей і наказав їм не пускати нікого, опріч камердинера Патріка. Нема чого й казати, ювілерові О'Реї та його помічникові було рішуче заборонено виходити хоч з якого приводу.
Давши такі розпорядження, герцоґ повернувся до Д'Артаньяна.
— Тепер, юний мій друже, — сказав він, — Англія належить нам двом. Чого ви хочете? Чого бажаєте?
— Ліжка, — відповів Д'Артаньян, — у цій хвилині воно найпотрібніша для мене річ.
За годину в Лондоні було оголошено наказа не випускати з портів жодного судна, навантаженого для Франції, — навіть поштового.
На думку всіх це було оголошення війни меж двох держав.
На третій день, об одинадцятій, два діямантові навіски були готові. Робота була така досконала, що Б'юкенгем не міг відрізнити нових од старих, та й найдосвідченіша особа помилилася б, як і він.
Герцоґ зараз же звелів покликати Д'Артаньяна.
— Ось, — сказав він, — діямантові навіски, по які ви приїхали. Будьте за свідка: я зробив усе, що могла зробити сила людська.
— Будьте спокійні, мілорде. Я розповім про все, що бачив. Але ваша ясновельможність даєте мені навіски без скриньки?
— Скринька тільки заважала б вам. А до того ж вона для мене тепер ще коштовніша, бо нічого іншого в мене нема. Скажіть, що я залишив її в себе.
— Я до слова виконаю ваше доручення, мілорде.
— А тепер, — промовив Б'юкенгем, пильно вдивляючись в юнака, — в якій спосіб спроможуся я колинебудь розквитатися з вами?
Д'Артаньян почервонів аж до білка очей. Він зрозумів, що герцоґ вишукує способа обдарити його, і думка, що за кров його товаришів і його власну хочуть сплатити англійським золотом, викликала в нього огиду.
— З'ясуймо становище, мілорде, — відповів Д'Артаньян, — обміркуймо його зараз же, щоб згодом не трапилося якого непорозуміння. Я служу королю й королеві Франції, як ґвардієць роти пана Дезесара, який разом із шуряком своїм, паном Де-Тревієм, цілком відданий їх величностям. Більше, я, можливо, нічого, не зробив би, якби мені не треба було прислужитись одній особі, що її я вважаю за свою повелительку, як ви — королеву.
— Так, — усміхнувшися, сказав герцоґ, — і я, здається, знаю цю особу, це…
— Мілорде! Я не назвав її, — жваво перебив його юнак.
— Ваша правда, — відмовив Б'юкенгем, — значить цій особі я завдячую вашу саможертву?
— Достеменно так, мілорде, бо тепер, коли постало питання про війну, я вважаю вашу ясновельможність тільки за англійця й тому за ворога, якого я хотів би стрінути на бойовищі, а не у Віндзорському парку чи в коридорах Лювру. Проте, це не завадить мені сумлінно виконати доручене мені завдання і в разі потреби накласти навіть своїм життям. Кажу ще раз: ваша ясновельможність повинні дякувати мені за те, що я роблю для себе тепер, підчас другого нашого побачення, не більше ніж за те, що я зробив для вас, зустрівшися з вами вперше.
— Ми кажемо: „гордовитий, як шотляндець“, — пробурмотів Б'юкенгем.
— А ми кажемо: „гордовитий, як ґасконець“, — відповів Д'Артаньян. — Ґасконці — це французькі шотляндці.
Д'Артаньян вклонився герцоґові й налагодився відійти.
— Що це таке? Ви вже від'їжджаєте? Куди? Як?
— Так, я маю повертати до Парижу.
— Чорт побирай! Французам усе байдуже!
— Я забув, що Англія — острів, а ви на ньому король.
— Ідіть до порту, спитайте там бриг „Зунд“ і передайте цього листа капітанові. Він проводить вас до маненької гавані, де, напевно, на вас не чекають і де звичайно пристають тільки рибальські судна.
— Яка назва цієї гавані?
— Сен-Валері. Але чекайте: прибувши туди, увійдіть до поганої коршми, без назви та без вивіски, — справжнє матроське кубло. Помилки не буде: іншої там нема.
— Далі?
— Ви спитаєте хазяїна і скажете йому: „форвард“.
— Що це значить?— „Вперед“. Це пароль. Він дасть вам засідланого коня й вирядить вас. Дорогою матимете чотири станції. Коли хочте, залиште на кожній свою паризьку адресу. З вами підуть чотири коні; двох з них ви вже знаєте й, здається, як знавець, склали їм належну ціну; це ті самі, на яких ми їхали верхи. Інші двоє, повірте мені, не гірші. Ці чотири коні матимуть усе потрібне для подорожі. Хоч як ви гордовиті, а не відмовите прийняти одного собі, а трьох інших для ваших товаришів. Вони здадуться вам, щоб у дальнішому воювати проти нас. Ціль виправдовує способи, як кажете ви, французи. Чи не правда?
— Так, мілорде! Я приймаю, — сказав Д'Артаньян. — І коли на те воля божа, ми добре використуємо ваш подарунок.
— Тепер вашу руку, юначе! Можливо ми скоро стрінемося на бойовищі, але тимчасом, сподіваюся, разлучимось, як друзі.
— Так, мілорде, але з надією скоро стати ворогами.
— Не турбуйтеся! Це я вам обіцяю.
Д'Артаньян вклонився герцоґові й швидко пішов до порту.
Напроти Лондонської вежі він знайшов зазначене судно, подав листа капітанові, що, провізувавши його в командира порту, зараз же знявся з якоря.
П'ятдесят суден і собі готові були відплисти й чекали тільки на дозвіл.
Пропливаючи повз одне з них, Д'Артаньян, як йому здалося, впізнав жінку з Менґу, ту саму, яку незнайомий джентлмен узивав міледі, і що Д'Артаньянові здалася тоді такою красунею. Та дякуючи рівній течії й ходовому вітрові судно йшло так швидко, що по хвилині згинуло з очей.
Назавтра коло дев'ятої вони кинули якір у Сен-Валері. Д'Артаньян попрямував до вказаної коршми й впізнав її з галасу, що долинав звідти. Розмовляли про війну між Англією та Францією, вважаючи її за близьку та неминучу, і веселі матроси пили й гуляли.
Д'Артаньян пробився крізь натовп, підійшов до хазяїна й вимовив: „форвард“ („вперед“). Хазяїн жестом запросив його йти слідом за ним, вийшов у двір, провів до стаєнь, де чекав на нього вже засідланий кінь, і спитав, чи не потребує він чогонебудь.
— Мені треба знати дорогу, якою я маю їхати, — відповів Д'Артаньян.
— Прямуйте звідси до Бланжі, од Бланжі до Невшателя, там зайдіть до коршми „Золота борона“, скажіть хазяїнові пароль і там, як і тут, знайдете засідланого коня.— Скільки я винуватий? — спитав Д'Артаньян.
— Усе сплочено, — відповів хазяїн, — і щедро. Поїжджайте. Борони вас бог!
— Амінь! — вимовив юнак і поскакав уклус.
За чотири години, точно виконуючи інструкції, він був у Невшателі. У Невшателі, як і в Сен-Валері, на нього чекав засідланий кінь. Д'Артаньян хотів був перекласти пістолети з одного сідла в друге, нове. Та в кобурах лежали там такі самісінько пістолети.
— Ваша адреса в Парижі?
— Будинок ґвардії, рота Дезесара.
— Гаразд.
— Яким шляхом мені їхати? — і собі спитав Д'Артаньян.
— На Руан. Але ви залишите місто з правого боку. У селі Екуї ви спинитесь. Там тільки одна коршма „Щит Франції“. Не судіть з зовнішнього вигляду: в стайні її ви знайдете коня, що вартий цього.
— Пароль такий же?
— Точно такий.
— До побачення, хазяїне!
— Час добрий! Чи не треба вам чого?
Д'Артаньян рухом голови відповів, що йому нічого не треба, і пустив коня що-духу. В Екуї повторилася та сама сцена: він знайшов такого ж услужного хазяїна й свіжого відпочилого коня. Залишивши, як і перед тим, свою паризьку адресу, він поскакав до Понтуаз. Там він востаннє перемінив коня й о дев'ятій галопом в'їхав у двір будинка пана Де-Тревія.
Протягом дванадцяти годин він проїхав коло шістдесяти льє.
Пан Де-Тревій привітав його, ніби бачився з ним сьогодні ранком, тільки стиснув руку міцніше, ніж завжди, і повідомив, що рота пана Дезесара вартує в Люврі та що він може вирядитись на свій пост.