Відкрити головне меню

Вікіджерела β

Житє і слово/I/Тирольські елегіі

(Перенаправлено з Тирольські елегіі)
Тирольські елегіі
Карла Гавлічка-Боровського.

І.

Світи, місяченьку,
Світи помаленьку
З по-за сірих мряк!
Як тобі сей Бріксен сподобав ся?
Ну, не крив ся так!

Стій ще, не спiши ся,
Крихту зупини ся,
Не клади ся спать,
Щоб я міг з тобою хоч годину
Побесідувать.

Не тирольське бидло,
Се по мові видно,
Місяченьку мій!
Не бійсь, я не жаден „treu und bieder,”
Я тут лиш в тюрмі.

II.

Я є з того краю,
Де музики грають, —
Грав я у трубу,
А вона на злидні
Тих панів у Відні
Вибурчала з сну.

Щоб йім в шовку й злоті
По тяжкій роботі
Було тихо спать,
В одну нічку глупу
Шлють жандармів купу.
Щоб мене узять.

Північ вже минула,
Саме третя була
Година лишень, —
Край мойого ліжка
Став жандарм як свічка,
Каже: „Добрий день!“

При ліжку жандари,
Далі комісари
В ясній параді:
Золоте ковнірє,
А на чаках пірє,
Тай ще при тизді.

„Ну-ко, годі спати,
Пане літерате,
Просимо вставать!
Хоч гості нічніі,
Ми не є злодіі,
Ми царський уряд!

„Здоровлять вас в Відні
Всі панове гідні,
Бах вас цілує.
„Чи здоров?” питає,
Ось вам посилає
Писемце своє.“

В ясний час чи в темний
Я все дуже чемний.
„Ох простіть — кажу —
Славні моі гості,
Що я лиш в сорочці
Тут при вас лежу!“

Але Джока чорний,
Мій бульдог моторний
Як не счинить крик!
Англійський апортус,
На свій Нabeas coгрus
Він від малку звик.

Вже ось-ось сердитий
Мав переступити
Один параграф:
На преславну владу
Кинувши ся з заду
Гаркнув: „Гаф! гаф! гаф!"

Я не думав много,
Як шпурну на нього
Царський Geselzbuch!
Дзявкнув, захитав ся,
Під ліжко сховав ся.
Запер в собі дух.

III.

Як підданий, братку,
Звик я до порядку —
А й мороз був, страх!
Тож поперед всього
Вдяг чулки на ноги
При славних панах.

Аж тоді те кляте
Став письмо читати —
Є в мене ось там!
Знаєш урядову
Ту німецьку мову,
Прочитай і сам!

Пише Бах до мене
Наче лікар вчений,
Що в чеській землі
Не здорово жити,
Клімат відмінити
Конче тра міні.

Що в Чехах негарно,
І душно і парно,
Дим гіркий і пиль,
Смрід страшній із тоі
„Октройованоі,“
Реакційна гниль.

То він добре дбає,
Бричку посилає
По мене отсе,
Що на кошт державній
В край здоровий, славний,
Мене понесе.

Ще й жандари, брате,
Мають мя благати,
Не щадити слів,
Сли б ту честь величню
Через скромність лишню
Я принять не хтів.

IV.

Що робить — не знаю!
А ще звичай маю
Глупий, ій же ну!
Жандарам, поліцйі
Нічого на світі
Відмовить не втну.


А ще й пан Дедера,
Друг мій не від вчера,
Просить поспішать:
„Маєм ще одного
Так як вас самого
Нині з ліжка взять.

„Ніяких пакунків,
В дорогу лаштунків
Не треба вам брать.
Вас буде держава
Мов мати ласкава
Кормить, зодягать.

„Поки чеським краєм
Тайком йіхать маєм.“ —
Я кажу: „А вже-ж!“
Що те чемність може!
Хоч тя дусить, гложе —
Радо шию гнем.

І ще дав тепера
Міні пан Дедера
Много мудрих рад.
Як в ріжні моменти
Баха паціенти
Мають знати лад.

Вабить мя, благає,
Мов Сірена грає…
Чоботи я взув,
Вдяг камізельчину
Сурдут, кожушину,
А штани забув.

Коні і жандарми
Ждуть вже коло брати
Кличуть: „Гей!” та „Гов!”
„Ще хвилинку, братця!
Дайте попрощать ся, —
Будуть гнеть готов!”

V


Місяцю, рогачу!
Ти жіночу вдачу
Добре мусиш знать.
Що з ними на віку
Горя чоловіку —
Не тобі казать.

Ти дивив ся стиха
На так много лиха,
На так много чвар
Біль і сум подібний
Знаєш ліпш, ніж бідний
Брат наш повістяр.

Мати, сестри, жінка.
Донечка Зденчинка,
Дитятко мале,
Коло мене стали
І тихо ридали…
Лишенько моє!

Хоч я з горем знав ся,
Твердо гартував ся,
Хоч старий козак, —
Та в тій хвили, звісно.
В грудех стало тісно,
В очах темно так.....

І я сквапно, братку,
Шапку подєбрадку
На чоло натис,
Щоб „раби лукавих“
Моіх сліз крівавих
Не достереглись.

Бо жандарми вражі
Край дверей на стражі
Стали наче мур,
Прибравши по праву
Сю сумную яву
В цісарський бордюр.

VI.


Трубки голос вє ся.
Туркотять колеса,
В Іглаву шлях наш:
За нами-ж, щоби ми
Дещо не згубили
Ве́рхи скаче страж.

Он там видно трошки
Костелик боровський
На горі самій.
Глипнув він на мене
Крізь листя зелене:
„Ти се, синку мій?

„Та-ж при мні тут близька
Є твоя колиска,
Таж ти в мні хрестивсь,
Вікарю старому
Служив в божім доху
І пильненько вчивсь.

„А від мене, сину,
Ти пішов в чужину,
Щоб огню добуть,
Щоб містам і селам
Світичем веселим
Освічати путь.

„Як то час збігає!
Тридцять літ минає,
Як знаю тя я!
Але хлопче, пробі,
Що се там при тобі
За процесія?…”

VII.

Іглаву минав я,
А все думку мав я:
У Шпільберг, чи ні?
Над Дунаєм синим
Куфштайн став мов клином
В голові міні.

Аж коли остав ся
Куфштайн — щоб запав ся!
Праворуч від нас,
Я почув, що в горах,
У альпейських зворах
Приємнійш сто раз.

Глупа то йiздає
Тому, хто не знає,
Де йiде й за чим!
Видів чар, гра тоі
Трубки почтовоі —
Все брехня і дим!

Всюди віз мазали
Та перепрягали, —
Матері йix біс!
Радше-б відмазати
В Відні й поладнати
Той державний віз!

Лиш одна встанова
Гарна, ані слова,
А то — телеграф!
Все він перед нами,
Де ми стати мали,
Вісті подавав.

Щоб поліцйя, брате,
Мов старанна мати,
Де станем на ніч,
Нас могла приймити,
Ліжко постелити,
Натопити піч.

У Будєйовицях —
Се згадать годить ся —
Я з Дедером пив,
І міні, не фрашки,
Він чотири фляшки
Мельнику купив.

Чи в нім неприви́чний
Дух патріотичний
В той час підступив,
Чи бажав він, братку,
Щоб про Чехи й згадку
Я в вині втопив?

Мельницьке вино
Випив я давно,
А тепер італьське пю весь час,
Та в обох, мій милий,
Є той сам бурливий,
Бунтівницький квас.

VIII.

А тепер, мій друже вірний
Киньмо тон сей елегійний,
В героічний перейдім!
Про таку тобі погоню
Пісню я тепер задзвоню,
Що й чортам не встид би всім.

3 Рейхенгалю до Вейдрінку
Мусиш знати дорожинку
По тій кручі камяній?
Всі цісарські інтімати
Єі розоктроювати
Не потрафлять, брате мій.

Там то гори, там то скелі
Огромнійші, ніж усеi
Глупоти людсько́і гнет;
А край шляху карколомна
Западня така бездонна,
Як військо́вий наш бюджет.

Темна ніч, немов святая
Наша церков. Шлях крітає
В низ, немов з підра́ на тік.
„Стій!" не вспів Дедера крикнуть,
А втім коні як не смикнуть —
Геп! і впав з кізла візник.

Вихром коні почвалали,
Мов чорти за ними гнали,
Віз по скелі торохтить.
А візник лежить тай крехче,
Потім сів і огник креше,
Щоб хоч люльку закурить.

Стрімко в низ, немов з дзвінниці!
Віз мов хвіст той у лисиці
В право шасть і в ліво шасть!
Бачить ся, ось-ось з розгону
Нас в яку діру бездонну
Всіх ураз в архів віддасть.

Ах, а я був наче в раю!
Гріх, чи два, а я не знаю
Раю більшого над сесь
Сли побачу, як боіть ся
Наша славная поліцйя,
Як вертить ся і трясесь.

Втім прийшла міні на гадку —
Бібліі чтець я пильний, братку —
Йони приключка сумна,
Як єго в тяжкую скруту,
Щоб втишити бурю люту,
В море кинули з судна.

„Киньмо жереб — повідаю.
Поміж нами, як гадаю,
Дуже грішний хтось сидить.
Кого вкаже жереб, треба,
Щоб той всмирив гнів неба:
Мусить з воза вискочить.”

Ще не встиг я се сказати —
Поліцейники й чекати
Жереба не хтіли… Гов!
Зо страхом безумним в серці,
Вирвавши з повоза дверці.
Поскакали стрімголов.

Ах, зрадливий світе, клятий
Он в рові, задравши пяти,
Славна варта вся лежить,
Арестант же у повозі
Сам саміський по дорозі
Четвернею гордо мчить.


Ах ти власти, мудра власти,
Що народи хочеш пасти
Мов телята на шнурку,
А й на те твоя не сила —
Штири коні без вудила
Кермувати у візку!

Без вудил, без почтальона,
В пітьмі, западня бездонна
Покрай шляху без поруч,
Так чвалав я сам в повозі
Наче вихор по дорозі
Із отих альпейських круч.

Гей, чи тож міні боятись
Із житєм на ласку здатись
Полохливій четверні?
Я — австрійський обиватель!
Що-ж ще гіршого, Создатель,
Може стати ся міні?

Так я з зимним супокоєм
У горячім серці своім
І з сігарою в устах,
Наче цар гордий, здоровий,
Просто перед дім почтовий
В добрих причвалав думках.

Зараз — взір всім арештантам —
Без опіки й стражі сам там
Повечеряв я ладком,
Поки варта знаменита
Вся обдряпана, оббита
Приштильгукала пішком.

Спав я смачно, але власти
Не втихали всю ніч клясти
Та стогнати залюбки;
Арніку на рани клали

Та горівкою мазали
Пооббивані боки.

Оттакий конець тієi
Епопеі! Я до неі
Не додав ніщо й на зуб.
І ще нині у Вейдрінку
Потвердить тобі все, синку,
Пан ночтмейстер Далеруп.

IX.

В Бріксені ми стали,
Більше вже не мали
В дорозі пригід.
Начальство тюремне
Видало за мене
Дедерови квіт.

Ся паперу картка
Замісць мене шпарко
До Чех побіжить,
Мене же сіромаха
Двоголова птаха
В кіхтях тут держить.

Лиш тюремна влада,
Ключники й громада
Жандармеріі,
Се моі пригожі
Ангели-сторожі
В тій Сіберіі.

Львів, у сентябрі 1888.

Із чеського переклав
Іван Франко.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.