Твори (Хвильовий, 1927–1930)/1/Кіт у чоботях
| ◀ Редактор Карк | Твори Том перший Кіт у чоботях |
Юрко ▶ |
|
Отже про глухе слово: Гапка. Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо.
А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.
…А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає заграва.
Гаптований — запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах — трави, коли йде з них дух біляплавневої осоки.
Гапка — це глухо. Ми її: товариш Жучок.
І личить.
… От вона:
Це тип: „кіт у чоботях“? Знаєте малюнки за дитинства: „кіт у чоботях“? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осени.
„Кіт у чоботях“ — це товариш Жучок. От.
А тепер я питаю:
— Відкіля вони вийшли — товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га?А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову революцію. Пройшли товариші Жучки, „кіт у чоботях“.
… Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Відкіля вони вийшли — це Жовтнева тайна.
… Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й „кота в чоботях“.
Відкіля прийшов, туди й зник.
… Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки.
„Кіт у чоботях“ — це муралі революції.
І сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі васильковий сум.
?
Так! Я хочу проспівати степову бур'янову пісню цим сіреньким муралям. Я дуже хочу, але —
— Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба щоб був —
— Гімн.
Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн „коту в чоботях“, щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки?
Хіба я створю гімн?
|
|
От її одіж:
— Блуза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи.
Блуза колір „хакі“, без ґудзиків, колір „хакі“ це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур'янах, біля шахти — де колір „хакі“.
Вся революція без ґудзиків, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зідхнути вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі…
— На ввесь світ!
Спідничка теж „хакі“, а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур'янів давно вже одбився в ній. Так, і спідничка теж „хакі“. Вона трішки подерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках.
Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором „хакі“, тому й сорочка була зелена — тіні з бур'янів упали на сорочку.
От.
Капелюшок… а на нім п'ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: під капелюшком голена голова — не для моди, а для походу, для простору.
І нарешті —
— чоботи.
Ну, тут ясно:
подивіться на малюнок, той, що за дитинства.
Досить?
А тепер про її зовнішність, а потім —
— про неї…
… Зовнішність.
Русява? Чорнява?
Ясно — жучок.
А в тім, це не важно.Очі… ах, ці очі… Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню.
Але треба й про очі.
Очі —
— теж жучок.
Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь, то теж її очі.
А от ніс (для баришень скандал!)… ніс — головка від цвяшка: кирпатенький (Кирпик! — казали й так, поза очі тільки).
Ну, ще зріст.
Ясно: „кіт у чоботях“.
А в тім, я зовсім не хочу ідеалізувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї — уривок правди, бо вся правда, —
— то ціла революція.
Тепер мій читач чекає від мене, мабуть, цікавої зав'язки, цікавої розвязки, а від „кота в чоботях“ — загальновизнаних подвигів, красивих рухів —
— іще багато чого.
Це даремно.
Ми з товаришем Жучком не міщани, красивих рухів у нас не буде:
у товариша Жучка не буде.
За цим звертайтесь до гітарних героїв гітарних поем.
Товариш Жучок — це тільки „кіт у чоботях“ із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур'янах революції і, як мураль, тягне сонячну вагу, щоб висушити болото.
А яке — ви сами знаєте.
І тільки.
А зав'язки — розвязки так від мене й не дочекаєтесь. Бо зав'язка — Жовтень, а розвязка — сонячний вік, і до нього йдемо.
Розвязка в гітарних поетів… От: „вони поцілувались, кінець“, або „О, моя Дульцінеє! Всаджу собі оцей чингал… Умирає…“
Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не наші…
— А чиї?
— Ви подумайте!
Так от. Це не роман — це тільки маленька пісня, і я її скоро скінчу.
В цьому розділі я оповідаю про невеличкий подвиг…
— А чий? Ви подумайте!..
… Зима, фуґа, буруни, іще буруни…
Потяг, залізниця й рейки, рейки в степ.
На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: і тут — у депо, і там — у депо…
І тихо в мовчанці стоять снігові станції: може, знову ми будемо бігти сюди розгублені, з запаленими очима, а за холодними станційними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.
Але сьогодні ми їдемо на Кубань, бо віримо в свої запалені очі.
— Товаришу Жучок!
Так, і товариш Жучок!
… А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й ніколи не взнаєте, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда — то ціла революція.
… На кожній станції тільки й чути:
— Козаки! Козаки!
Всюди козаки, всюди бандити.
Тягнеться потяг, як ледачі воли в поле, як ледачі воли з поля.
Степ. Раптом:
— Стоп!
— Що таке?
— Нема палива.
|
|
— Товаріщі! Всеросійская кочегарка в опасности!
Д'ех, яблучко, куда котішся,
Попадьош до Краснова — не воротішся.
І раптом:
Ой, на горі та женці жнуть.
— …Ей, ви, хохли! Чого завили. Буде панихидити — і так сумно.
… Степ. Фуґа. Буруни й ще буруни.—… Єфто пятой вагон — антірнаціональной. І скажу я тобє, братяц, про народи. Латиш — єфто тіш, смірной народ, мудрай; оврей — тож нічяво. Ходя — катаяць аль тутарін — суварай і вєрнай народ. А вот єфтот хахол — паняхіда: как завоя про поля аль про дєвчину — тякай!
… Степ. Фуґа. І рейки — рейки.
— Козаки!
— Козаки!
— Де? Що? Як?
— Хто паніку робить? Сволочі!
Вискакують сотні „наганів“, „бравнінгів“, „гвинтівок“.
Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сів на тендер і полетів: паровик одчепився й летить по паливо.
— Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!
Усміхається: в їхнім селі були козаки. О, вона добре знає, що то — козаки. І чогось засмутніла, замислилась.
… Довго білі широкі поля. Довго паровик не приходить. Нарешті приходить. Тоді знову відходить у дикий і німий степ.
… Від станції до станції, від холодної ночи до холодної ночи.
Палива нема. Коли ніч, тоді тріщать станційні паркани, і тріщать і дивляться з тугою обідрані діряві вагони:
… „Поѣзд генерала (імя рек)“.… Від дикої станції до холодної ночи, від дикої ночи до холодної станції.
Товариш Жучок дістала палива. А дістає так:
— Тьотю, дайте оцю паличку.
— Що?
— Дайте оцю паличку.
— Бери.
Взяла.
— А може ще дасте?
Подивиться „тьотя“:
… Жучок: „кіт у чоботях“.
Іще дає.
Товариш Жучок заливається:
— Ха! Ха! Обдурила тьотю!
А вона зовсім не обдурила, вона просто — жучок!
Ах, ці жучки в чоботях, вони конче не дають мені покою! Коли я буду відомий письменник, тоді я напишу велику драматичну поему: „Кіт у чоботях“.
|
|
…Тріщить чавунна пічка — паливо. За вагоном летить, виє дика фуґа.
Їдемо на Кубань.
— … Отак… не так. (Це товариш Жучок).
Отак… не так…
Біля пічки одиниця вагону — може я, може хто инший, може всі ми.
Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.Але вона каже:
— Дурня нічого валяти. Думаєш, як приїдеш додому, то я з тобою буду і тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!
Вона нам обід варить, вона наша куховарка — і тільки. Вона безпартійна, але вже має в торбинці товстеньку книжку „Что такое коммунизм“ (без автора)… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной армии.
Иноді ми їй кажемо:
— Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?
Тоді ми чуємо:
— Дзуськи!
Ми регочемось, бо знаємо, що не всім „дзуськи!“ — у нас є молодий „пареньок“ — так зветься, так звемо: „пареньок“. Він теж кирпатенький, і ми вже бачили, як він обіймав її, і вона мовчала.
… Ну, то їхнє діло.
… Але вона нас конче дивувала, вона иноді вживала таких слів, вела такі промови, що ми лише роти роззявляли.
Безумовно, коли ми думали тільки про ворога, вона ще про щось думала.
— Чи не скінчила ти бува гімназію? — сміявся дехто.
Вона комічно сплескувала руками:
— Гімназію? Гімназія для панів. А для нас — дзуськи!Тоді один незграбний хохол авторитетно заявив:
— Це паходной Ленін.
— Да руки порепані.
… А за вікном стояла туга і звисала туга з дроту, що йшов, відходив за стовпами невідомо куди.
… Хуртовина, морози, станції з заметеними дзвонами, зрідка туга на дріт, а завжди:
— Д'ех! Революція — так революція!
А потім знову холодні вагони, довгі потяги, потяг, як воли, і раптом:
— Стоп!
— Що таке?
— Нема палива.
Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фуґу, у дикий німий степ.
|
|
Тільки забув я ще сказати:
Частенько, коли потяг зупинявся на станції „на неопредєльонноє врємя“, товариш Жучок, упоравшись біля походної кухні, виходила з вагона невідомо куди, і довго її не було. А відтіля вона приходила завжди в зажурі.
Чого в зажурі?
Це буде видно далі.
|
|
Плака̀ти! Плака̀ти! Плака̀ти!
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!Плака̀ти! Плака̀ти! Плака̀ти!
Схід. Захід. Північ. Південь.
Росія. Україна. Сибір. Польща.
Туркестан. Грузія. Білорусія.
Азербайджан. Крим. Хіва. Бухара.
Плака̀ти! Плака̀ти! Плака̀ти!
Німці, поляки, петлюрівці — ще, ще, ще…
Колчак. Юденіч. Денікін — ще, ще, ще…
Плака̀ти! Плака̀ти! Плака̀ти!
Місяць, два, три, шість, двадцять… ще, ще, ще…
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
|
|
Мчались місяці…
Минуло… я не знаю, скільки минуло: може це було вчора, може позавчора, а може промайнуло двісті літ?
Коли це було?.. А може це васильковий сон?
— Не знаю!
І от — літо, степове літо. Це степи біля Дніпра — недалеко Дніпро.
… Тепер ночі в літніх степах.
Це так чудово, так каламутно!
Знаєте? Сидиш у степу й думаєш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли вона таємно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг!
Це так чудово!Ах, який мене жаль бере, що мої попередники змалювали вже степ уночі. А то б я його так змалював —
— їй право!
… Я приїхав.
На третій день одержую записку: „Товаріщ, ви, кажется, прієхалі єщо в пятніцу. Предлагаю нємєдленно зарегістріроваться в ячєйкє“.
Кажу:
— Секретар, мабуть, жоха, із старих партійців. Товариш усміхнувся:
— Тебе дивує записка?.. „Это чепуха“. От ти ще понюхаєш дискусію. В печінках мені сидить оця дискусія.
Я зацікавився.
— Що за дискусія?
— Почекай, сам узнаєш. І не сказав.
Я пішов.
— Де кімната ком'ячейки?
— Он!
Входжу.
Дивлюсь — щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж „кіт у чоботях“.
Ото штука!
— Ви секретар ком'ячейки?
— Я…
— Вас, здається, товариш Жучок?
— Так.— Ну, так ми з вами знайомі. Пам'ятаєте?
Вона, звичайно, все пам'ятає, але вперше зареєструвала мій партквиток, а потім уже говорила.
… Ясно: минуло стільки то часу. Товариш Жучок дочитала — прочитала „Что такое коммунизм“ (без автора). Издание N боевого участка рабоче-крестьянской Красной армии. І тільки.
А инше так просто: ходить „кіт у чоботях“ по бур'янах революції і може й сам не знає, що він секретар ком'ячейки, а потім узнає й пише:
„Прєдлагаю нємєдлєнно зарегістріроваться…“
Одно слово, я, мабуть, і не здивувався, тим паче, що минуло так багато часу, а „кіт у чоботях“ і тоді вже був —
— „паходной Ленін…“
І, треба щиро сказати, друге видання Леніна — „паходной Ленін“ — таке ж иноді було суворе й жахне.
От малюнок:
Я завинив.
Товариш Жучок очі драконом:
— Товаришу! І вам не соромно?
— Дозвольте… я ж… їй право… я ж…
Товариш Жучок очі драконом:
— Ваш партквиток!.. Давайте!
Віддаю.
Пише:
„Товаріщ такой-то в таком-то мєсяцє пропустіл столько-то собраній. Получіл виговор от секрєтаря ком'ячейкі с предупрєждєнієм винєсті єго недісплінірованность на обсуждєніє обществєнного мнєнія партії посредством партійного суда на предмєт перевода в кандідати ілі окончательного ісключєнія із нашіх коммуністічєскіх рядов.
Подпісь“.
Точка.
Коротко.
Ясно.
І — трішки того… ніяково.
… Звичайно, як і тоді (тоді — в дикім степу) на ній колір „хакі“, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором „хакі“. Як і тоді величезні чоботи не на ногу. Як і тоді:
— Дзуськи!
Як і тоді, бузиновий погляд, бузиновий сміх і носик — голівка від цвяшка: кирпатенький.
Як і тоді, були ночі, але вже не холодні, а теплі, замріяні — літні степові ночі.
Тільки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лісовики тривожили наш тил. А з півдня насідав розлютований, поранений (добивали) ведмідь з білого кубла великої російської імперії.
А от дискусія (у печінках сидить!).
Є ходяча фраза: треба бути на чеку і не забувати про чеку.
Зробили перефразовку.
— Дискусія — це бути на чеку, щоб не попасти в секретарську чеку.Товариш Жучок каже:
— Сьогодні вечір дискусії!
Ми:
— О-ох! У печінках вона сидить! (це, звичайно, не вголос).
— Товаришу! Дайте мені на хвилину „Азбуку комунізма“.
— Ах, не мєшайтє, товаріщ. От я і забил: как ето? Фу, чорт. Значіт, капіталізм імєєт трі прізнака: найомний труд… найомний труд… найомний труд…
Хтось підказує:
— Монополізація средств проізводства. І…
— І ідіте ви к чорту, сам прекрасно знаю.
… А от на другім краю:
— Камєдія! Как всє заволновалісь. Товаріщ Ларіков, невжелі ви нє волнуєтєсь? Нє вєрю. Нє повєрю, чтоб ви всьо зналі.
Це до одного з тих, що все знають:
— Ну, от, єслі ви всьо знаєте, скажіте: когда Тьєр разбіл велікую французскую комуну — в 71 ілі в 48 году. А? От скажіте.
— А ви, товаріщ Молодчіков, нє хітрітє, нє випитивайтє, скажіте просто, что ви нє знаєтє. І тогда я вам скажу.
Молодчіков червоніє, і я червонію, і багато з нас червоніє, бо більшість із нас — це ті, що нічого не знають, але цього ні в якім разі не скажуть.
— Це ж дурниці — ці дискусії, наче ми шкільники.— І правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освіти. Не достає ще екзамена з інспектором.
Іще чути:
— Да, наконєц, дайте мнє на мінуту „Азбуку комунізма“.
— Фу, чорт, снова забил. Капіталізм імєєт трі прізнака: монополізація проізводства… монополізація проізводства…
— От бачите, все ж одно не знаєте.
— Ах, оставьтє мєня, товаріщ…
Нарешті вечір.
Так: за вікном, як і в инших моїх оповіданнях (не всіх) — громи гармат, а десь у травах, а потім на дорозі — кавалерія. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може ворожа кавалерія, може, рейд.
І хтось тихесенько, за травами — „може завтра тут, де ми сидимо, будуть папірці, ганчірки й дух порожнечі, дух побігу, дух крови“.
Але те забувається.
… Доповідач скінчив.
Товариш Жучок:
— Ну, товаришу Бойко, все-таки я нічого не зрозуміла. При чому тут діялектика, коли сказано — історичний матеріялізм? Ви як думаєте?
— Дозвольте, товаришу голова, я собственно слова не прохав.
Товариш Жучок очі драконом:
— Як голова, нічого не дозволяю, а, як товариш, прошу вас сказати.Ми говорили, ми плутались (з нами иноді було навіть дурно).
А все це називалось дискусія.
Товариш Жучок казала:
— Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчіков?
Вона рішуче входила в ролю педагога.
А ми бісились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу куховарку, на сьогоднішнього секретаря ком'ячейки — на „кота в чоботях“.
… Потім вона бігала, метушилась, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленін сказав).
Кричали:
— Геть сем'ю!
— Хай живе холоста женщина!
А для плодючої женщини казали:
— Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачешні й т. д. й т. инш.
— … Товаришу Жучок, можна двох любити?
— Це залежить від того, як ви знаєте історичний матеріялізм. Я його погано знаю, а тому й „воздержуюсь“.
|
|
Так от —
— багато я написав би ще про товариша Жучка, і це заняття вельми цікаве. Та, бачите, зараз пів на п'яту, і мені треба вже спішити на партзібрання, бо там —
— товариш Жучок № 2, а це значить… проте коли ви партійний, то ви сами знаєте, що це значить.
|
|
Вона написала так:
— Товаришу Миколо (це до мене, Микола Хвильовий). Ви, здається, післязавтра будете вже в Таращанськім полку, а я зараз буду в резервній кінноті: там щось махновщина, треба поагітувати. Може, ніколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнівайтесь на мене за дискусію. Я знаю, у вас — самолюбство, але в нас — темнота. А поскільки диктатура наша… Словом, ви мене розумієте: нам треба за рік-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комуністичним привітом Жучок“.
Але вона сьогодні не поїхала, і ми ще побачились.
Побачились от де.
Уявіть — порожня школа, політвідділ. По кутках, на столах сплять. Це — муралі революції. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потім теж поїде в полки, в подиви.
Це бурса революції.
… Було зоряно, а потім стало темно — пройшли хмари.
… Побігла мжичка.Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути.
Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.
— Товаришу, не мішайте спати!
… Мовчанка.
Мжичка тихо одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву — іти на Москву, на північ від ворожих рейдів.
— Товаришу, не мішайте спати.
Мовчанка.
… Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала.
Вона підійшла до мене.
— Ходімте!
Я здивовано подивився на неї.
… Вийшли на ґанок.
Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.
— Ви плакали?
— Так!..
І засміялась:
— Мені трішки соромно… знаєте… буває.
І розказала.
Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок і „кіт у чоботях“, але і їй буває сумно й буває не буває:
— Дзуськи!Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря —
— повісив на ліхтарі козак.
Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко.
Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.
… Я згадав сніговий степ.
… Ішла мжичка.
… Була одна сіра дорога й темні силуети будівель.
|
|
А в тім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке.
Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
А от маленький подвиг — це без сумніву.
А чий? —
— Ви подумайте.
Товариш Жучок № 2,
№ З,
№ 4,
і не знаю, ще скільки є.
Товариш Жучок № 1 нема.
Зник „кіт у чоботях“ у глухих нетрях республіки.
Зник товариш Жучок.
…Ходить „кіт у чоботях“ по бур'янах революції, носить сонячну вагу, щоб висушити болото, а яке — ви знаєте.Так:
— піп охристив Гапка (глухе слово, а от гаптувати — вишивати золотом або сріблом — це яскраво).
Ми назвали —
— товариш Жучок.
А історія назве —
— „кіт у чоботях“.
Кіт у чоботях — тип.
Точка. Коротко. Ясно.
Все.