Твори (Франко, 1956–1962)/8/Пригоди Дон Кіхота/XVII
| ◀ XVI | Твори в 20 томах Том VIII Пригоди Дон Кіхота XVII |
XVIII ▶ |
|
„Відчиняйте замку брами,
Привітайте цвіт лицарства!“
Так деклямував наш лицар,
Лежачи вдовж на ослі.
„Гей, шинкарю! — мовив Санчо. —
Двох небіжчиків прийміте,
Хоч живих ще, та таких,
Що до смерти їм три чверти“.
„Що ж це вам?“ шинкар питає.
„Ет, туман якийсь опутав:
Гримнули ми в пропасть кляту
І страшенно потовклись!“
Добродушний був шинкар,
Ще добріша в нього жінка,
Та не мали де, крім стайні,
Своїх гостей помістить.
Ліг на по̀стелі наш лицар,
А край нього на землі
Санчо Панса на соломі
Під дірявим петеком.
Добродушная шинкарка
Принесла води, оливи
Та шматин, обом помила
Та перев'язала рани.
„Бог вам заплать, ясна пані! —
Мовив лицар. — Ще лиш нині
Ваша поміч нам потрібна —
Завтра й чорт нам не страшний.
„Завтра я не сплю, не їм,
Поки не зварю чудовий
Харабрасовий бальзам
І всіх болів не позбудусь!“
Глянула на Дон Кіхота
Та шинкарка, мов на тура,
Та й питає Санчо Панси,
Що їй видавсь розумнішим:
„Хто це є ваш пан, мій друже?“
„О, мій пан — це славний муж! —
Мовить Санчо. — Найблудніший,
Найхрабріший між лицарством!“
„Чом же це він найблудніший?
Що за гідність це така?“
„О, це гідність страх велика:
Нині буків повні плечі,
„Завтра царство, і корона,
І остро́в для джур вдодатку”.
„Чом же ви, — пита шинкарка, —
Не здобули й графства ще?“
„О, ще час короткий, пані!
Місяця нема, як ми
Їздимо пригод шукати.
Та й пригоди ті, що досі
„Нам лучалися, були
Все дрантиві. Та як Пан Біг
Дасть нам видержать всі біди,
Буки, болі, битви й глум,
„Що нам суджено, то, певно,
Не мине нас царство-панство“.
Так балакав Санчо Панса,
Поки з горя не заснув.
Та не так то легко спати,
Як усі кістки й сустави
Пораховані ломаччям
Та пописані синцями.
Тож, як тільки засвітало,
Пробудився Дон Кіхот,
Пробудився й Санчо Панса,
Але жаден встать не міг.
Довго ще вони чекали,
Розмовляли і стогнали,
Поки не прийшов шинкар
Глянуть, чи вони живі ще.
„Гей, вельможний пане-графе! —
Мовив лицар. — Майте ласку
Дать нам трохи розмарину,
Соли, і вина, й оливи.
Добродушний був шинкар;
Бачить, що людина хора
І плете щось у гарячці —
Дав усе, чого просили.
Ледве-не-ледве зволікся
Дон Кіхот з твердого ліжка,
Замішав свій лік в горшку
І поклав його варити.
Клекотить в горшку бальзам.
Лицар стогне та хрести́ться,
Шепче: „На́ мори, на мори“,
Хуха, дмуха і плює.
Як зварилась мішанина,
Він зілляв її в флящину,
А із решти, що лишилась,
Випив добру половину.
Та й огидний же був смак!
Ледве випив лік свій лицар,
Щось в нім рявкнуло: у-е!
Мов би ложку впхав у горло.
Видав з себе все бідак,
Ще й позавчорашнїй жолудь,
А з страху та задавління
Весь троїстим потом вмився.
„Положіть мене й укрийте!“
Простогнав нещасний лицар,
Але зараз же заснув, —
Спав, як камінь, три години.
Сон, зворушення і піт
Покріпили в нього сили,
Встав освіжений, здоровий,
Що хоч зараз їдь в похід.
Аж в долоні плеснув Санчо.
„Чудо сталось з мо́їм паном!
Очевидно, є це діло
Пречудовного бальзаму!“
І він сміло вхо́пив горщик,
Духом випив аж до дна.
Ой, та швидко неборака
Світ весь і бальзам прокляв.
Як почав той вар огидний
В животі його лоточить,
Нудить, мучить і млоїти —
То він з болю вивсь, як в'юн.
Почало щось підступати
То під серце, то під горло,
Так що Санчо справді думав,
Що вже смерть його прийшла.
„Санчо, синку! — мовив лицар,
За чоло його держачи. —
Що з тобою? Ой, а може,
Це тому, що ти не лицар?“
„Горе мому всьому роду! —
Зойкнув Санчо. — Ви ж це знали,
Що цей вар лиш для лица́рів,
То пощо ж мені дали?“
Та в тій хвилі вже бальзам
Переміг натуру Санча,
І експльозія страшенна
Все нутро його стрясла.
Довгий був, страшенний вибух
І не покріпив він Санча,
Але змучив так, що, бідний,
Ледве на ногах державсь.
Та не ждалось Дон Кіхоту.
Сам він осідлав коняку,
Зануздав осла і Пансі
Сісти на сідло поміг.
Ой не встиг наш славний лицар
З місця рушити хоч кроком,
Аж ось вийшов пан корчмар
І низенько поклонився.
„Пане графе, — мовив лицар, —
Славно ви нас угостили.
Чим же б міг я вам віддячить?
Будьте ла́скаві, скажіть.
„Може, є у вас який
Ворог, кривдник, супостат,
То вкажіть його, а сили
Мо́їх рук він не мине“.
„Пане лицарю, — відмовив
Тут корчмар, — яким у біса
Графом я вам показався?
Я корчмар собі та й годі.
„Сили ваших рук не треба, —
З кождим ворогом і сам
Я собі вже раду дам,
А ви, пане, заплатіть!“
„Що, платити? — крикнув лицар —
Це не замок, як я думав,
А шинок собі звичайний?“
„Так, шинок“, сказав корчмар.
„Та, як так, то знай, корчмарю,
Що блукаюче лицарство
Не плати́ть ніде ніколи
За гостину по шинках.
_-_page_312.png)
„Всі його гостять безплатно
За ті тру̀ди, невигоди,
Що воно терпи́ть по світі,
Щоб невинність боронить“.
„Все те, панцю, чиста байка, —
Рік корчмар. — У мене так є:
Хто ночує, їсть і п'є,
Мусить за це все платити“.
„Е, ти дурень!“ скрикнув лицар,
Дав остроги Росінанту,
Вискочив за браму й хутко
Геть у поле почвалав.
„Он як! — закричав корчмар. —
Ну, чекай же! Втік пан лицар,
То вже не втече пан джура.
Гей, ти, мой! Плати за все!“
„Я? — озвіривсь Санчо Панса. —
Я платити? Як мій пан
Не платить, то й я лицарське
Право не буду ламать“.
„Хло, та я тобі всі кості
Поламаю“, рік корчмар.
„Хоч січіть мене живого,
А я й феника не дам!“
На цю сварку позбігались
Інші гості, що в тій корчмі
Ночували — шаповали,
Ковалі та шматярі!
Вчувши, про що річ зайшла,
Скочили нараз до Панси,
І стягли його з осла,
І лиш моргнули по собі.
Зараз принесли із корчми
Грубий коц, простерли добре,
По краях забрали в руки,
Пансу бухнули на коц.
В тій же хвилі розмахали —
Гуп! і Санчо, мов ворона,
З розмахом летів угору —
Гуп! і знов на коц упав.
Гей, як стануть опалати!
Мов опука, бідний Санчо
То літає, то спадає,
А кричить, кричить, кричить.
Вчув цей крик могучий лицар,
Обернувся — Боже милий!
Розпростерши руки й ноги,
Санчо, наче птах, літа!
Рушив джурі на підмогу,
Та була заперта брама,
Перелізти ж через мур
Заслабий був бідний лицар.
Сидячи на Росінанті,
Він одно зробив, що міг:
Кляв, ганьбив катів поганих,
Але ті лиш реготались.
Аж набавившись доволі
І втомившися, пустили
Санчо Пансу; вирвавсь, бідний,
З корчми, мов з керниці кіт.
_-_page_316.png)