Твори (Франко, 1956–1962)/8/Пригоди Дон Кіхота/XVIII
| ◀ XVII | Твори в 20 томах Том VIII Пригоди Дон Кіхота XVIII |
XIX ▶ |
|
——————
Пражить сонце, як найняте,
Утруджені і нещасні,
По безлюднім шляху їдуть
Санчо Панса й Дон Кіхот.
Аж нараз знялась на шля̀ху
Перед ними величезна
Курява, мов сіра хмара,
Валом по степу лягла.
„Санчо, друже! — скрикнув лицар. —
Ось талан наш, наше щастя!
Бачиш, військо величезне
Виступає проти нас!“
„Пане, гляньте, — мовив Санчо, —
Онде є, мабуть, і друге!“
І вказав на другу хмару,
Що наближувалась збоку.
„Так і є! — промовив лицар. —
Це два війська, два ворожі,
Тут на битву виступають.
О, я знаю, знаю їх!
„Глянь, ось проти нас надходить
Аліфанфарон-поганєць,
Цар остро́ва Тапробани,
І з ним тридцять шість язик[1].
„А це з боку йде з ним биться
Цар Пента́полін, володар
Гарамантів — християнську
Він релігію держить.
„Є дочка у нього гарна.
Аліфанфарон доконче
Хтів її за жінку взяти,
Та Пента́полін не дав.
«Відречися Магомета,
Попали Коран фальшивий,
То тоді дочку дістанеш»,
Так казав Пентаполін“.
„Добре мав! — озвався Санчо. —
Отакому пану, певно,
І допомогти не жаль!“
„Так і зробимо! — рік лицар. —
„Та ми їдьмо на цей горбик,
Щоб докладно озирнути
Армії обі й лицарство,
Що надходить в їх рядах“.
Стали. Курява страшенна
Все змагалась, наближалась;
Нічогісінько крізь неї
Видіти не мож було.
Та в уяві Дон Кіхота
Все снувався безконечний
Ряд героїв — в тім тумані
Він побачив їх усіх.
„Глянь, о Санчо, онде лицар
В жовтій зброї, це Лоркалько, —
А тамтой в плащі зеленім —
Міколембо це страшний.
„Онде велетень могучий
Брандабарабан з Боліша,
А гетьман оцеї купи —
Тімонель із Каркахони“.
І пішов наш лицар купу
Імен, гербів і країв
Вичисляти; Панса слухав,
Обзирався — і не бачив.
„Пане! — скрикнув він нарешті. —
Де у біса ті герої,
Велетні, і зброї, й ге́рби?
Я не бачу нічогісько!“
„Як то? — мовив Дон Кіхот. —
Чи ж не чуєш: сурми грають,
Коні ржуть, кітли гукають,
Барабани торохтять?“
„Я лиш чую, — мовив Санчо, —
Як блеють ягнята й вівці,
Дзвонять дзвоники на шиях,
Туцкаються барани“.
Так воно й було на ділі.
Ті два війська — то були
Дві овечі турми, — Санчо
Аж тепер це розглядів.
„Боягуз ти, любий Санчо, —
Мовив лицар, — це лиш страх
Перед битвою два війська
В барани тобі змінив.
„Та сиди ось тут! Я сам
Кинуся в ту битву люту.
Меч мій вистарчить, щоб славу,
На наш бік перехилить…
Шпигонувши Росінанта,
Дон Кіхот пустився дочваль
Просто між овече стадо
Та й давай рубать, колоть!
„Гей, за мною, ви, герої,
Пентаполіна дружино!
Биймо Аліфанфарона
І його полки погані!“
Бачучи такеє диво,
Вівчарі вжахнулись зразу, —
Далі видять, що наш лицар
Коле, топче баранів.
„Гей, ти, мой! — вони скричали. —
Чи сказився? Що ти робиш?
Дай спокій! Це наші вівці!“
Але лицар мов не чув.
„Де ти, Аліфанфароне?
Покажися, стань до бою!
Дон Кіхот тебе ось кличе! —
Трусе підлий, гинь, пропадь!“
І він сік, колов, товкмачив
Баранів, немов це кровні
Вороги його, аж лютість
Верх взяла у вівчарів.
Гей же вхо̀пили за пращі
Та й давай бомбардувати
Дон Кіхота камінцями
Завбільшки, як п'ястуки.
Вмить один у бік тарахнув,
Так, що аж в нім дух заперло;
_-_page_322.png)
Лицар думав, що смертельну
Рану хтось йому завдав.
Хопив фляшечку з бальзамом, —
Тількищо почав був пити,
Як не лусне другий камінь —
Вибив фляшку з рук йому.
Та не лиш самую фляшку —
Вибив з п'ять зубів із рота,
Так що лицар, наче горстка,
З Росінанта вниз упав.
Вівчарі перелякались,
Думали, що лицар вбитий, —
Похапавши баранів
Поране́них, гей же втеки!
У страху надбіг і Санчо.
Він на горбику аж тріскав,
Так кричав на свого пана,
Щоб дав спокій баранам.
„Ви живі ще, пане! пане!
Чи ж я не остерігав вас,
Що це барани? Ой Боже,
Що ж ви наробили, га?“
„Тихо, Санчо, — мовив лицар, —
Це той чарівник проклятий
Знов зробив нам цього збитка,
Військо в барани змінив.
„Та я ще йому досолю!
Л тепер коли б води де!
Бач, у мене кров із рота
Як дзюрчить — зубів нема!“
I, на Росінанта сівши,
Держачися за болючі
Вилиці, поплівся лицар
Вслід за Санчовим ослом.
- ↑ Племен.