Твори (Франко, 1956–1962)/8/Пригоди Дон Кіхота/XVI
| ◀ XV | Твори в 20 томах Том VIII Пригоди Дон Кіхота XVI |
XVII ▶ |
|
Мов залізний вовк, на небо
Вилізло горюче сонце,
Розбудило Дон Кіхота,
Розбудило пастухів.
Поснідавши, що там Бог дав,
Дон Кіхот і славний джура
Поплелися далі шляхом,
Щоб біди собі шукать.
На полудне потомлѐні
В'їхали в лісок, пустили
Росінанта на полянку,
А самі лягли спочить.
Та лихе якесь хотіло,
Що на тій самій полянці
Спочивать лягли янгези,
Славні в краю конюхи.
Коні їх також там паслись.
Що̀ там з ними Росінанте
Мав за діло — Бог це знає,
Та дійшло до п'ястуків —
Чи то до копит. Ударив
Росінант одну коняку,
Так, що та перевернулась, —
Розізлились конюхи.
Збіглись та й давай палками
Молотити Росінанта,
Так що той, приголомшѐний,
Мов небіжчик, ниць упав.
Це побачив славний лицар,
Схо̀пився і виняв шаблю.
„Санчо, — крикнув, — цю зневагу
Мусимо на них помстить“.
„Що̀ там, пане, за зневага, —
Мовив Санчо, — ви дивіться:
Нас тут два, а їх зо двадцять,
Ми їм ради не дамо!“
„Що̀ там двадцять! — крикнув лицар. —
Я один за сто їх стану!“
І, не гаючися довше,
На янгезів налетів.
Гей, як першого тарахнув!
Йор вписав йому на лікті,
Кровця бризнула довкола.
Крикнув з болю той коню̀х.
А тут ззаду й Санчо Панса,
Теж здобувшись на відвагу,
Як не лусне по маківці
Ще одного конюха́!
Спудились мої янгези,
Але бачучи, що тільки
Два якісь на них напали,
Зараз кинулись до них.
Обступили їх довкола
Та й луп-цуп, ізмолотили
Чисто на квасну квасницю
Палицями їх обох.
А побачивши, що лицар
І слуга лежать, мов трупи,
Швидко з кіньми спакувались
Та й дали копитам знать.
Довго, довго ще лежали
Мовчки лицар наш і Санчо
І не рушались, неначе
Пильно слухали джмелів.
Далі обізвався Санчо:
„Пане, пане, Дон Кіхоте!“
„Га? озвався Дон Кіхот.
Дуже здався той чудовий
Харабарсозий бальзам!“
Та кленусь тобі, мій друже,
Не мине два дні, а певно
Будем мати той бальзам!“
Думаєте, пане любий,
Кілько днів мине, заким ми
Зможемо на ноги встать?“
Я сказать цього не можу.
Ну, та сам я тому винен!
Це ж не лицарі були.
„Тільки з лицарями битись
Річ моя, а прочу зграю
Ти, мій друже, сам повинен,
Мов Самсон той, побивать“.
Побивать нікого в світі
Не бажаю і не буду.
Бог із ними з усіма!“
_-_page_302.png)
А остро̀в би хтів дістати?
Але ж там прийдесь, небоже,
Часто бунти усмирять“.
Радше силуймося встати,
Та підняти Росінанта,
Та шукати нічлігу“.
Всі кістки, мов перебиті…
Ні, небоже, я не встану,
Хоч би тут і пропадать“.
Чи то все в лицарськім стані
Отакі гради́ та тучі
Лицарям на плечі йдуть?“
Муки, болі і пригоди
Мусили не раз терпіти
Попередники мої!
„Лицар Амадіс, попавшись
В руки ворога, до сто̀впа
Був прив'язаний і битий
Кінською уздою добу.
„Лицар Феб попався в руки
Ворога, і той дав на́каз
Із піску, кремѐня й льоду
Впакувать йому обід“.
Так балакали нещасні,
Поки врешті Санчо Панса
Змігся йойкаючи встати
Й лицаря підрятувать.
Підняли оба́ коняку.
Та що з того: ані лицар
Сил не мав на нім сидіти,
Ані кінь — його нести.
Отоді то Санчо Панса,
На осла, мов міх полови,
Натерхавши свого пана,
До осла коня прип'яв.
Сам же взяв осла за повід,
І пома́леньку, щохвиля
Проклинаючи лицарство
І янгезів, далі в путь!
Щастя бідним посприяло.
Не проїхали і мильку,
Як натрапили гостинець
І шинок на роздорожжю.
Аж перехрестився Санчо.
Але Дон Кіхот, як тільки
Вздрів шинок, так зараз з нього
Пишний замок ізробив.
Джура, кінь, осел і лицар,
Наче півтора нещастя,
В'їхали у двір шинковий —
Що́ то там спіткає їх?..