Твори (Франко, 1956–1962)/8/Коваль Бассім/Пісня одинадцята
| ◀ Пісня десята | Твори в 20 томах Том VIII Коваль Бассім Пісня одинадцята |
Пісня дванадцята ▶ |
|
Ніч. Халіфу знов не спиться,
Все Бассім наяву сниться;
«Що то робить неборак?
Як там смакувала кара?»
Ось він кличе Джіафара
І до нього мовить так:
«Як міркуєш, Джіафаре,
У якім настро́ю варе
Є тепер наш друг Бассім?»
Що такого б я порою
Не бажав собакам всім.
«Вранці сорому наївся,
В п'яти здорово нагрівся,
Шо ще й досі десь пече;
А тепер чуприну чуха,
В тьмі сидить і тільки слуха,
Як помалу час тече.
«Мисль одна у нього старша:
В животі кишки тнуть марша,
Горло страшно пересхло.
Там то десь бурчить та лає,
Нам на голови бажає
Трясцю, гризь і всяке зло!»
Аж збудив ти в мні охоту
Ще й цю ніч до нього йти:
Цьо́го тура у берлозі,
В такій прикрості й тривозі,
Хоч разок підстерегти!»
Хай тобі з скарбниць безмірних
Все добро дає аллах!
Та прошу тебе з сльозами:
Не йди більш до тої ями!
Не наводь на мене страх!
«Бо коли цей розбишака,
Грубіян і забіяка
У добрі таке нам товк,
То чого ж від нього ждати,
Коли буде злий, завзятий
І голодний, наче вовк?»
Та я не боюся згуби,
А бажання не дріма,
Ну-ко, все зладь до дороги,
Це тобі наказ мій строгий,
Сперечатися дарма».
Нині не ходім без дару.
Адже тямиш, вчора він
Нас як скупарів неславив.
Варто взяти дещо страви
Й занести там на поклін».
Радше вислать до вечері
Його самого к чортам,
Таж три ночі він давився,
Їв, і пив, і веселився,
А не дав ні крихти нам!»
Гей, Месруре! Йди в цій хвилі
В нашу кухню й набери
Щонайліпших страв і м'яса.
А вважай набрати маса,
Щоб наїлись хлопи три».
За годинку по тім слові
Страви вже були готові,
А халіф, і Джіафар,
І Месрур знов перебрались
За купців і поспішались
В темне місто на базар.
А з базару далі жваво
Вуличками вліво, вправо
Аж туди, де жив Бассім.
Бачать здалека, і зирять,
І очам своїм не вірять:
Тьху! освітлений весь дім!
Наближаються на волос —
Го, Бассімів любий голос
Аж лунає: «Я Бассім!
Там на небі честь Аллаху,
На землі не маю страху,
Дулі тичу в ніс усім!»
Став халіф. «Що за причина?
Цей поганий пиячина
Чи собі жартує з нас?
Я халіф — і бачте диво!
Моїй владі неможливо
Прикрутить його на час!
«Слухай, любий Джіафаре,
Я дізнатись мушу варе,
Де він гроші нині взяв?
Бач, потвора та безбожна!
Як співа! Сказитись можна!
Взір для всіх таких роззяв!»
Джіафар не рад тій вісті:
До ведмедя в ґавру лізти
Й до Бассіма — все одно.
Та перечитись — не платно.
Він застукав делікатно
У Бассімове вікно.
«Хто там? — чути крізь віконце
Грубий голос. — Щоб вам сонце
Не світило ні на п'ядь!
Певно, знов ті дамасценці —
Трясця їх поганій неньці! —
Лізуть ніч мені псувать!»
Ти на нас не сердься дуже,
Не ганьби нас і не гудь!
Завтра вже нам в путь збираться,
І прийшли ми попрощаться, —
Тож впусти нас, ласкав будь».
От ідіть до чорта в зуби,
Ще й візьміть прощання те:
Хай вам голови облізуть,
Пси по смерті марша ріжуть,
Двір будяччям заросте!»
Нас прощать таким докором?
Ми ж по щирості прийшли
На розмову на миленьку
Й невеличку й немаленьку
Ми вечерю принесли»,
Щоб ти по тій правді дихав!
Десь би в лісі вовк іздох!
А втім, що мені до того!
В мене нині доста сво̀го,
Накормив би ще зо двох».
Так помітувать не можем:
Що для тебе принесли,
Того нам назад не брати,
Це вже мусиш ти прийняти,
Щоб задармо ми не йшли.
«А не хочеш нас впустити,
Зволь лиш шнур з вікна спустити,
Ми тобі прив'яжем кіш».
Ну, пристав Бассім, цікавий,
Що приносять ці роззяви!
Певно, огірків за гріш.
Шнур спустив — і тягне живо.
В кіш заглянув: що за диво!
Там фазани, орябки,
Куропатви, мармеляди,
Конфітури для принади,
І горіхи, і сливки.
«Що, — гукнув він, — за помана?
Певно, де в якогось пана
Кухню обікрали ви!
Бо платить за все те гроші,
Це вам, скупарі хороші,
Не прийшло до голови».
Ми є люди гонорові.
Як прийняв наш хліб та сіль,
Гріх би був тобі незмитий
Нас до хати не впустити
І прогнати геть відсіль».
Цим Бассім наш удобрухавсь.
Трохи ще бурчав і чухавсь,
Далі двері він відпер,
Го̀стей запросив до хати,
При столі просив сідати.
«Ну, погостимось тепер!
«Бачте, — мовив, — любі гості:
Й пес не йде на голі кості;
Суха ложка рот дере.
Як до мене ви голіруч,
Я вам тим же, ще й обіруч,
Сиплю мокре за сире.
«А як я сьогодні бачу
Преподобну вашу вдачу,
Що ви люди людяні,
То вже й дурень теє знає:
Сама честь тут вимагає
Бути чемним і мені.
«Прошу, сядьте, пийте, їжте!
Щось веселого повіджте,
Бо я нині дуже рад.
Випить хочеться в компанії,
Заспівати пісні п'янії…
Ну-ко, шулем! Бий вас град!
«Знаєте, сьогодні в мене
Був деньок… Ой рідна нене!
Як живу, в такім не був. —
Як кобеля та за возом,
Я трепався, тратив розум,
Думав: Бог мене забув.
«Та проте Аллах великий
Весь той глум і клопіт дикий
Повернув на благодать.
Головна річ, щоб держаться,
Лихові не піддаваться,
Туск до голови не брать.
«Знаєте, сьогодні в суді
Був я у такій паскуді!..
В п'яти били… фе, скандал!..
Бачилось: згорю зо стиду!
Бачилось: не вка́жу виду,
Десь запа́дусь у провал.
«А проте — тут б'ють, кров бризка,
А в вуха́х, мов муха зблизька,
Пісенька одна дзвенить:
Гарна пісенька, жартлива,
Мов віщує, що ця злива
Зміниться, мине за мить.
«І ця пісня, злота муха,
Не вступається з-над вуха
І дзвенить, бринить весь день.
Прошу, їжте! Я ж, як знаю,
Вам цю пісню заспіваю,
Ось послухайте лишень!»
Був собі султан,
Для своїх підданих
Дуже добрий пан:
У своїй палаті гуляв дні і ночі,
Ніхто його в краю не бачив на очі,
Крім його дворян.
Та одного разу
Всіх султанів взір
Вийшов погуляти
Трохи на простір;
Ходив вулиця́ми, ходив на базари,
Не йшла з ним сторожа, ні жадні жандари,
Лиш один візир.
На однім базарі
Здибав він купця,
Цей прийняв султана,
Знать, за чужинця́,
Привітав їх чемно, проводив часину…
«Прошу вас, панове, на малу гостину
До свого двірця».
Був дворець багатий,
Зала не мала;
От купець приводить
Гостей до стола, —
Свиснув, плеснув, і вже в штири лави
П'ятсот мисок прерізної страви
Служба нанесла.
До купця султан наш
З подивом рече:
«Пане, певно го́стей
Ждеш ти більше ще?»
«Ні, — купець відмовив, — я не жду нікого».
«То хто ж для трьох людей страв смачних так много
Варить і пече?
Тут купець із місця
Схо́пився нараз,
Трахнув султано́ві
Прегіркий ляпа́с.
«Чи ж я тобі, друже, велю все те з'їсти?
Заживай, що воля, про решту не бійсь ти!
Так ведеться в нас».
Аж свічки заблисли
Султанові з віч.
Каже до візира:
«Справедлива річ!
Я спитав нечемно!.. Мусиш пригадати,
Як би йому чемно той ляпа́с віддати
Хоч на другу ніч!»
«Пане — відмовляє
Султану візир, —
Запроси на завтра
Ти його в свій двір
І застав вечерю ще більшу й смачнішу,
А як він здивуєсь, ще йому острішу
Заушку відмір».
На розумну раду
Тут султан пристав
І купця на завтра
К со́бі запрохав.
Надійшов купчина. Цар до столу просить…
Цар дав знак, і служба носить, носить, носить —
Аж тисячу страв.
«О, хвалити Бога! —
Купець промовля. —
От такий достаток
Гідний короля!
У такім достатку дай Бог тобі жити!
Він душу підносить, тілу дає сити,
Очі звеселя!»
І прийнявся їсти
Преспокійно всмак,
А як наситився,
То промовив так:
«Хвала Господеві, господарю слава».
А султан візиру: «Це погана справа!
Так не йде ніяк!
«Мудро він говорить,
За що ж його бить?
А я конче мушу
Свій ляпа̀с помстить.
Як мені не знайдеш доброї причини,
То от тобі слово: ще цеї години
Підеш в землю гнить».
Рік візир: «Як встанеш
Від вечері, вмить
Дай рушник і воду
Йо́му руки вмить.
Він опресь: «Це ж честь вже маю завелику…»
Ти тоді щосили трахни його в пику:
«Не вам мене вчить».
На розумну раду
Тут пристав султан:
Гостю по вечері
Дав рушник і дзбан.
О, спасибі, пане! — мовив гість і вмився. —
Що б потік ласк Божих так на тебе лився.
Чемний з тебе пан!»
Султанові в серці
Аж клекоче злість.
Заставляють каву, —
Сів спокійно гість.
А султан візиру: «Слухай! як в цій хвильці
Не найде́ш притоки дать йому по пиці,
То звір тебе з'їсть».
Рік візир: «Він швидко
Схоче геть іти,
Ти раба покличеш
Його провести.
Винайди причину, вихопи тростину,
Бий раба по плечах, торгай за чуприну,
Кров йому пусти.
«Гість озветься: «Пане,
Вибач бідаку!
Чим же ж він на кару
Заслужив таку?»
Ти тоді порядно хляп його в лице:
«Це мій раб! Я мушу вчить його! Чи ж це
Вам не по знаку?»
На розумну раду
Знов султан пристав
І раба покликав,
Бить його почав.
А гість каже: «Пане, бий, що маєш сили!
Слуги б попсувались, якби їх не били!
Бий, сам Бог казав!»
Та тепер візир вже
Довше не стерпів.
«Друже, май же серце! —
Гостю він повів,—
Попроси у пана, щоб змилосердився!
Бач, нещасний хлопець кров'ю вже облився,
Майже помертвів».
Ех, як до візира
Гість простре кулак,
Як в лице талапне,
Аж візир прикляк!
«Як ти смієш, пане, в цюю річ мішаться?
Пан раба навчає добре справуваться, —
Це похва́лить всяк».
Тут султан не втерпів,
Реготати став.
«Ну, візире бідний,
Ось і ти дістав!
Ну, подай же руку! А ти, купче, другу!
Прощаю непослух, а тобі наругу,
Бо ти слушність мав».
Не коро̀тко це тривало;
Тішився халіф немало
При Бассімових піснях;
Перші півні вже пропіли,
Зорі блідли й червоніли,
Теплий вітер з моря тяг.
Півгодинки ще — і всі ми
Розійдемось, і бозна,
Чи побачимось коли ще!
Тож прошу тебе, вволи ще
Просьбу, що в нас єсть одна.
«Розкажи, які ти нині
Перебув пригоди дивні!
Свою добрість доверши!
Щоб тебе нам не забути,
Добрим словом все спімнути,
В сво́їм сидячи коші!»
Ваші очі засклепило,
От що я скажу тобі!
Через ваші кляті очі
Вся біда мене толочить,
Мов собаку у юрбі.
«Двадцять літ я жив, як в раю,
Ні про що було не дбаю,
Лиш про власне ремесло, —
Аж нараз все щезло к кату,
Скоро вас в мою кімнату
Якесь лихо наднесло.
«Ви врекли мене, палу́би!
Через вас той кривоклубий
Наш халіф мене ганя,
Мов з попівського закляття,
Від заняття до заняття,
Мов піскарського коня.
«Але дзусь вам всім у вічі!
А халіфу дзусь і двічі!
Ось я вип'ю! Ось і з'їм!
Всі нещастя і пригоди
На добро мені виходять,
І я все собі Бассім.
«От і нині! Таж, їй-богу,
Ще ніколи ні на кого
В одній днині не сплило
Стільки зла і стільки щастя!
Слухайте — наскільки дасться
Розказать, як що було!
І, розсівшися вигідно,
Зуби вмивши відповідно,
Він почав усе казать,
Як спіткала в суді кара,
Як убрався за більдара
І як драхм дістав аж п'ять.
«А таку діставши плату,
Я в халіфову палату —
Будь-що-буде, — почухрав
От де я навидівсь дива!
Не повіриш, хоч правдива
Буде повість мо́їх справ.
«У великому салоні
Сам халіф сидів на троні,
А від нього блиск аж б'є.
Чемний пан, хоч і мій ворог, —
Перед ним лизати порох —
Ні, це діло не моє.
«Джіафар при нім був бравий.
Із лиця собі й постави
Подобав на тебе він.
Звісно, дрібку! Він пан, дука,
А ти го́лиш, підла штука,
Костогриз і макогін.
«І Месрур там вештавсь чорний,
Весь у золоті, моторний,
На устах приязний сміх —
Не такий, як це страшило,
Що лиш би тарахнуть в рило
Й зав'язать, мов чорта, в міх».
Так він плів їм теревені
Про гонори незміренні,
Які там йому були,
Як халіфськії більдари
Йому почесті складали
І пригістника дали.
Повідав, як грав роль пана,
Як гостився у Отмана, —
Аж халіф трохи не тріс
Зо сміху; скінчив словами:
«Бог зі мною! Дідько з вами!
А халіфу дуля в ніс.
«І це все мені недаром!
Від сьогодні я більдаром
Так і лишусь при дворі.
Хай халіф що хоче мовить,
Але тут мене не зловить,
Наче рака у норі».
«Славно, славно, любий друже!
Це придумав зручно дуже, —
Так халіф йому сказав. —
Ну спасибі! Звеселив нас!
А тепер коб ти пустив нас!
Нам прощатись час настиг».
«З Богом! З Богом! І без прощі!
У болото, в дебри й трощі
Йдіть, де ваш проклятий дім!
Хай вам Бог не дасть потіхи,
На дорогу бід три міхи,
Хай за вами лусне грім!»
Так чемненько попрощались
І регочучи забрались
Від Бассіма гості геть,
А він двері ще засунув,
Відвернувся, сильно плюнув:
«Тьху, щезайте в очерет!»