Як тут бійку починати.
Бач, як чорт їх розвозив!»
І звернувшись до Бассіма,
Честь йому дав перед всіма
І п'ять драхм йому вручив.
«Друже мій, більдаре царський,
Це за труд твій господарський,
Що ти морес їх навчив.
«А тепер візьми їх трішки
І веди на суд халіфський,
Хай на кару судять їх,
Що прилюдно в день базарний
Тут зчинили бій негарний,
Собі сором, людям сміх».
Та Бассім слова хороші
Ледве чув, він хо́пив гроші
Та й шепоче: «Я Бассім!
Дбає ще аллах за мене!
Світло є, й вино, й печене!
Дзусь тепер халіфам всім!
А борців по тій промові
Хо́пив, мов снопи бобові,
У повітря їх підняв,
Під одну паху одного,
Під другу паху другого,
І поважно поманджав.
Вся юрба за ним, мов лава:
«Гарно! Браво! Слава! Слава!»
Крик, і сміх, і плеск, і плач.
Та борців рідня в більдара
Просить: «Панцю! Вже ж їм кар
Остра! Решту їм пробач!
«Хай погодяться тут вдвійку,
Перепросяться за бійку
І поставлять могорич.
А ти, паночку уштивий,
На халіфський суд страшливий
Не тягни їх і не клич!»
Думає Бассім: «Та й ціло!
І яке мені в тім діло,
Як в тюрму сих двох запруть?»
І ніби́то неохітно
Він пустив їх незамітно
Драпцювати в Божу путь.
Як Бассім їх всіх позбувся
Аж підскочив, аж крутнувся:
«Жив мій Бог! Ще я Бассім!
Ще Аллах за мене дбає,
Його ласка шкандибає
По шляхам моїм усім!
«Цей випадок — це ж недаром!
Знать, судилось, щоб більдаром
Жив я і вмирав, мабуть.
Гей! до царської палати
Сво́їх друзів повітати
Чимчикую, будь-що-будь!»
У халіфа Ер-Рашіда,
Звичай був від батька й діда:
Тридцять гайдуків лишень,
А і з них лише десятку
В денну службу по порядку
Кликали що десять день.
Ось Бассім собі патлатий
Сміло входить до палати,
Де сидить більдарів ряд
В мармуровому підсінню, —
Хто на сонці, хто під тінню,
Ждуть приказів із палат
Руки фертом, вираз строгий,
Широко розкрачив ноги
Та й бурчить собі Бассім:
«Це більдари? Ті хлоп'ятка,
Що цвітуть, мов маку грядка,
Цар наш довіряєсь їм?
«Їм на танці, на зальоти,
Не до царської роботи!
А повбирані! Га, га!
Як паяци! Ні, Бассіме!
Це не твій плац! Тут між ними
Не встоїть твоя нога».
Так бурчить він, і міркує,
І більдарів критикує;
Ті ж на нього і собі ж
Позирають: що за пика!
Ріст який! Постава дика!
Мов між кроликами їж!
Далі капітан від варти
Шепче: «Хлопці, це не жарти!
Певно, це якийсь більдар
Від багатого еміра,
Що десь із пустинь Алжіра
Тут приїхав на базар.
«Нас прийшов він навістити…
Слід би нам його вгостити,
Аби сором нам не був,
Що гостив у нас товариш
І в халіфа жаден ба́риш
Ні пригісник не здобув».
«Справді, був би це нам сором, —
Мовили більдари хором, —
Але чим його вгостить?
Ти, наш любий капітане, —
В тебе діло це не стане,
І не нам тебе учить».
Тут капі́тан від більдарів
Зараз шмигнув між писа́рів,
Що при царськім скарбнику
Їх сиділа повна хата,
І велів їм написати
Резолюцію таку:
«До цукорника Отмана
Наказ: маєш нині зрана
У скарбовий двір прийти
І п'ять тисяч драхм, що винен
Скарбу царському, повинен
В повній сумі принести».
Написавши цю цидулку
Живо, мов з'їв з маслом булку,
Писар підпис скарбника
Зфальшував і ше воскову
Притиснув печать скарбову, —
Це забава в них така!
Капітан папір хапає,
На підсіння поспішає,
Де Бассім все ще стоїть.
«Гей, більдаре! Гей, братище!
Приступи но, прошу, ближче!»
Загукав на нього вмить,
Бассім «Ти мене гукаєш, пане?»
Капітан «Так. Дільце тут не погане…»
Бассім «Що прикажеш, я готов».
І, покірно поклонившись
Чемно в землю задивившись,
Він близенько підійшов.
Капітан «Любий друже, я бажаю,
Щоб про нас ти в сво́їм краю
Словом спом'янув незлим, —
Тим то на́ тобі дарунок,
Цей скарбовий форлядунок, —
Слухай, що зробити з ним.
«Цей Отман — то мусиш знати —
Це цукорник пребагатий,
А ця картка — то указ,
Щоб у царськую шкатулу
Довг зі звісного титулу
Здав — п'ять тисяч драхм сейчас.
«Ну, більдарську службу знаєш…
Трошки там купця полаєш,
Та не надто вередуй.
Вже він живо покориться,
А як трохи розщедриться,
Все приймай і не гордуй.
«Надіюся, любий брате,
Що не будеш кривди мати, —
Тільки картки не забудь
Від Отмана відібрати
І на куснички порвати!
Ну, прощай же! В Божу путь!»
Гей, як взяв Бассім ту карту,
Мовби хто його без жарту
На три коні посадив!
Із палати гордо суне,
Через губу вже не плюне,
Руки в пояс вгородив.
Пішки йти? Ara! Як возний?
Він тепера пан вельможний.
«Гей, осла сюди!» гукнув.
І погонич, що на площі
Із ослом стояв, чимборше
До услуг йому чкурнув.
У Багдаді, хто не мусив
Пішки йти, той омнібусів,
Ані фякрів не дістав,
А лиш крикнув до віконця,
Мав осла і ще й погонця,
Що провадив і свистав.
Погонич «Де поїдем, прошу пана?»
Бассім «До цукорника Отмана.,
Знаєш, де його шукать?»
Погонич «О, хай тільки пан сідають!
Його всі тут в місті знають, —
Відси вуличок зо п'ять».
На ослячій худобині,
Мов стіг сіна на драбині,
Гордо їде наш Бассім,
Аж до самої цукорні,
Де Отман сидів проворний,
Позір даючи за всім.
«Тут Отманові пороги?»
Закричав Бассім з дороги,
Не злізаючи з осла.
«Тут», сказав Отман, хитнувся,
Але з місця не рухнувся,
Річ мов не про нього йшла.
Бассім «Я Бассім-коваль, і править…»
Та Отман не слухав навіть,
До пекарні обернувсь,
Це Бассіма аж шпилькує, —
Щось челядникам толкує, —
Ось він випрямивсь, надувсь…
Бассім
(піднесеним голосом) «Править я прийшов від тебе
Для халіфської потреби
Довг, що в скарбі винен ти.
Ось візирова цитац'я:
Зараз маєш ти збираться
І п'ять тисяч драхм нести».
Як почув Отман те слово,
З місця схо́пився раптово,
Страшно випулив баньки,
Потім низько поклонився,
До Бассіма наблизився,
Взяв папір з його руки.
Взяв папір, на знак пошани
Цілував, а там руками
Вище голови підняв,
Прочитав потім тихенько
Й до Бассіма покірненько
Ось які слова сказав:
«Прелюбезніший більдаре!
Бог мене возславив варе[2],
Що тебе тут присила!
Я твій раб, слуга покірний,
Слушний на́каз цей і вірний —
Та, будь ласка, злізь з осла!»
Зараз вибігли з цукорні
Два челядники моторні,
Щоб Бассіму помагать;
А цей оха, стогне, фука,
Мов Бог зна яка то мука
На ослі чимчикувать.
Потім в чересі пошпортав
І півдрахми, наче лорд, дав
Осляреві за прогін.
А Отман аж потерпає,
Що за пан такий вступає!
Низький дав йому поклін.
Він веде його до хати,
Просить ла́скаво сідати,
Ставить льоди і шербет.
«Панцю любий, не згордуйте!
Освіжіться, покоштуйте,
Поки вирушимо гет».
Бассім «Друже любий, не в гостину
Я прибув сюди! Причину
Мого ходу знаєш сам.
Дяка за слова хороші,
Та ти зараз лагодь гроші,
Щоб нам швидше бути там».
Отман «О найстарший із більдарів,
Дрібку лиш цих Божих дарів
Покоштуй, а то бігме,
Буду думать, що гордуєш,
|
_-_page_170.png)
_-_page_180.png)