Вранці-рано засвітало,
Встав халіф і, як пристало,
Зараз в радну залу йде;
Там візири і еміри,
Панства і дворян без міри,
Все це на халіфа жде.
Він на троні сів у хвалі,
Джіафар ввійшов до залі,
Перед троном ниць упав
І володареві вірних
Щастя, радощів безмірних
Многа літа побажав.
«Джіафаре, — рік владика, —
Зачуваєм, що велика
В нас неправда по судах,
Що якісь фальшиві возні
Люд обдурюють, безбожні,
Позабувши Божий страх.
«Тож пішли в оцю мінуту
На́каз і погрозу люту
До всіх комнат судових;
Най там добре припильнують,
Возних зараз розкласують —
Всіх давніших і нових».
«Тим, що здавна труд приймають,
Від батьків уря́д свій мають,
За заслуги військові,
На письмі декрет надати
Із підвищенням їх плати,
Драхм усякому по дві.
«Тим же, що прийшли недавно,
Втислися в уря́д безправно,
Канчуків по двадцять п'ять
На підошви вперіщи́ти,
Їх про приписи повчити
І зі служби геть прогнать».
Так халіф сказав, і в хвилі
На́кази його сповни́ли.
Що ж то діє наш Бассім?
Де вночі перевернувся,
Там заснув, а як проснувся,
Було рано вже зовсім.
Заспані протерши вічі,
Щиро позіхнувши двічі,
Він промовив: «Тьху! Щезни́!
Ранішню проспав молитву,
Ще й у сні я бачив битву…
Боже, лихо відверни!»
Потім вмився, розчесався,
У що краще мав, убрався,
Двері на замо́к запер
І шептав при тій причині:
Дай же Боже, щоб віднині
Возним жив я і умер!»
Так зітхає і міркує
І до суду чимчикує.
Тут якась розправа йшла:
Пан суддя на кріслі суду,
При нім писар, далі люду,
Баб і возних без числа.
Поміж них Бассім вмішався,
Пильно всьому придивлявся,
Як би дещо заробить.
Аж ось в залі шум зробився,
Люд поспішно розступився:
Від царя гонець біжить.
Судії указ ясує;
Цей встає, печать цілує,
Прочитав, зробив поклін,
Преповажний і нескорий,
І папір на знак покори
Верх чола підносить він.
«Всі, хто тут, із уст ні пари!
Принесіть знаряддя кари,
Лавку, фільк[1] і батоги!
Возні, всі тут становіться,
Як покличу, озовіться, —
Річ великої ваги».
Замкнено у залі дверці…
Тьохнуло в Бассіма в серці…
«Боже! — шепнув. — Що це знов?»
Але вже гукнув суддя:
«Перший возний, гей, сюда!»
Возний смирно підійшов.
Руки в хрест на грудь зложивши,
Став він, очі вниз спустивши…
Суддя «Хто ти? Хто твій батько, дід?
Довго в службі зістаєш ти?
Скільки плати дістаєш ти?
Чим заслужений твій рід?»
Возний голову підвів
І спокійно відповів:
«Називаюся Магід;
Батько мій, Салем, був возним
Під Аль-Мамуном вельможним,
Возним Нафа був, мій дід.
«Свій уря́д обняв я в спадку
По своїм діду́ й по батьку,
Вислуживши в війську сам;
Плати в рік беру три п'ястри,
Міх хлібів, медів три плястри,
Плащ хрещатий і турбан».
«Добре сину, — мовив каді[2], —
Твоїй службі всі ми раді,
А від нинішнього дня
Ти декрет одержиш, сину,
І тобі о половину
Вища признаєсь платня».
Возний відійшов від сто́лу,
Другий став до протоколу,
І так далі по черзі.
А Бассім стоїть, стовпіє,
З цеї ха́лепи не вміє
Викрутитись наборзі.
«Ну, а ти! — суддя до нього
Мовив, та Бассім нічого
Не почув і не відрік. —
Гей ти! — крикнув голосніше
Каді, — приступи но ближче!
Хто ти? Що за чоловік?»
Бассім «Я… Бассім… Бассім-коваль».
Суддя «Ти коваль? То чом шустваль,
Молот і кліщі покинув?
Пощо возного вдаєш?
І чи довго зістаєш
В урядовій службі, сину?»
Бассім «В службі — в службі відучора.
Але в мене служба скора…
В мене мудра голова…
Возним, кадім, адвокатом
Чи самому чорту братом
Можу бути на раз-два».
Весь зіпрів Бассім сарака,
Сам не тямив, що балака,
А всі в регіт: ха, ха, ха!
Суддя «Ну, небоже, це негоже.
Чорту братом! Нам би, може,
Не пустить вас до гріха».
Він моргнув на сікуторів,
А вони до служби скорі,
Вже Бассіма потягли
І на лавці розложили,
Литки фільками обвили.
П'яти вгору підняли.
Ну ж же батогами прати,
Аж відразу спухли п'яти,
Кров аж бризла по стіні,
У Бассіма з болю й стиду
Сльози капали по виду,
Та уста були німі.
Кару соромну прийнявши,
Судії поклін віддавши,
Наче п'яний, сам не свій,
Мовчки, скулений до того,
Із будинку судового
Він у дім потюпав свій.
|
