Твори (Франко, 1956–1962)/8/Абу Касимові капці/V
◀ IV. Мокра меланхолія Абу Касима. Він кидає свої капці в ріку Тіґріс, та вони по-злодійськи нічною порою вертають до нього назад | Твори в 20 томах Том VIII Абу Касимові капці V. Рожево-пахуче пробудження Абу Касима, гіркий плач його і рішення — спалити капці у огні |
VI. Собачі герці на даху і їх сумні наслідки внизу. А ти плати, Абу Касиме! ▶ |
|
——————
ГІРКИЙ ПЛАЧ ЙОГО І РІШЕННЯ —
СПАЛИТИ КАПЦІ У ОГНІ
Не злякавсь так Йона того,
Як його з човна сухого
В морську кинули глибінь;
Не в таке впав остовпіння
Беда, як мертве́ каміння
Прорекло йому: „Амінь!“[1]
Не такий філістимля́нів
Страх напав, як стовп той грянув,
Що звалив старий Самсон, —
Як злякався Абу Касим,
Коли брязком-стуком разом
Вдарило йому на сон.
„Боже правий! Боже правий!
Чи то сон такий лукавий,
Чи кругом вали́ться світ?“
Так, прокинувшись, бурчав він,
Сонні очі протирав він,
Щоб довкола поглядіть.
Поглядає — горе! горе!
У покою наче море
Запахуще розлило́сь,
А в тім морі серед хати,
Мов остро́в якийсь заклятий,
Бовваніє чорне щось.
Чи то казка? Чи то сниться?
Щоб зовсім протверезиться,
Він потяг себе за ніс.
„Ні, не сплю! І ось вже дніє.
Та який це холод віє
Крізь віконце? Що за біс?“
Він зриваєсь, з ліжка сходить,
По тім морі босо бродить
По самісінькі кістки;
Раптом скрикнув, мов безумний,
Впав на ліжко, мов до трумни, —
Зрозумів усі звістки.
Він пізнав те чорне диво,
Що близ ліжка гордівливо
У олійку розляглось:
Не остро́в це в океані,
Його капці окаянні
Повернули к ньому ось.
Як пізнав їх дід нещасний,
То йому відразу ясний,
Став весь зв'язок загадок:
Шиба збита, бутля збита
І та річка скрізь розлита —
Весь покій в олійку мок!
«Боже! За що ж стільки кари?
У підлозі всюди шпари,
Весь олійок пропадѐ!“
Скрикнув Касим, серед хати
Скочив, щоб олій збирати —
Але де збирати, де?
Поки там найшов боклагу,
Вже старого скупиндрягу
Кара повна досягла:
Весь олійок втік у шпари.
Окрім запашної пари,
Дошка голая була.
Став наш Касим, страту баче,
І сердечне, ревне плаче,
Бороду на со̀бі рве;
Скільки раз на капці гляне,
Їх клене, що духу стане,
А лютує, аж реве.
„Капці, капці, каро Божа!
Що за демон з Тіґру ложа.
З дна річного вас добув?
На мою тяжку руїну
В нещасливую годину
У вікно мені шпурнув!
„Чом не довершив вже злоби
І мені вас, до хороби,
Не шпурнув на лоб старий,
Щоб я світу більш не бачив,
І не кляв, і не собачив
З горя так, що Боже крий!
„Що ж я буду, бідний діяв?
Всі надії, бач, розвіяв
Лютий ворог в один мах!
Через капці проклятущі,
Наробив з олійку гущі,
Сотню п'ястрів виссав прах!
«Капці, капці, бузувіри!
До якої ж ви ще міри
Дійдете в завзятті злім?
Краще б кров мою ви пили,
А ніж бутлю цю розбили!
Щоб розбив вас Божий грім!»
Але капці серед хати
Розляглися, як магнати, —
Чорні, мокрі та важкі, —
Вид їх бридкий, безугарний,
Та за теє запах гарний,
Бо в олійку по пряжки!
Вид цей — Касимова скрута.
Піднімалась злоба люта
В його серці проти них.
«Стійте, кляті шлапацюги!
За всі шкоди і наруги
Я на вас помщуся вмиг!»
„Мо́їх рук ви не втечѐте,
Марно, гидко пропадете,
Як собаки навісні!
Як купців тих кровопивців,
Єретиків-боговбивців,
Я спалю вас у вогні!“
Цю завзяту постанову
Й грішную її основу
Абу Касим проскрипів,
Потім капці взяв за чу́би,
Щоб задвигать їх до груби,
Та враз став, мов остовпів.
„Мокрі, кляті! Що робити?
Як же мені їх спалити?
Адже треба сажень дров,
Поки шкіра ця розмокла
Висхне — щоб тут нагле здохла! —
Значить, кошт і страта знов!
„Винесу хіба на кришу,
Там на пару день їх лишу,
Най собі на сонні схнуть,
А тоді на славу Божу
Дідьче це насіння вложу
У огонь — та й к чорту в путь!“
Так собі розміркувавши
І на палку капці взявши,
Касим їх на дах поніс.
Верг там, та не бачив того,
Як сміявсь і кпився з нього
Злий збиточник, клятий біс.
- ↑ Беда, знаменитий англійський письменник і проповідник IX віку, осліп на старість, та проте ходив проповідувати від села до села. Раз жартівник-провідник завів його між каміння; Беда виголосив огнисту проповідь, після якої каміння крикнуло; «Амінь!»