Твори (Франко, 1956–1962)/8/Абу Касимові капці/VI
| ◀ V. Рожево-пахуче пробудження Абу Касима, гіркий плач його і рішення — спалити капці у огні | Твори в 20 томах Том VIII Абу Касимові капці VI. Собачі герці на даху і їх сумні наслідки внизу. А ти плати, Абу Касиме! |
VII. Як Абу Касим спекався останньої любови і який скарб закопав уночі ▶ |
|
——————
ВНИЗУ. А ТИ ПЛАТИ, АБУ КАСИМЕ!
У Багдаді, славнім місті,
Є вулиць не сто, не двісті,
А круті всі та вузькі;
А при них доми маленькі,
Наче при пеньку підпеньки,
А дахи на всіх плоскі.
Наче скрині ті біленькі,
Двері, вікна все маленькі,
Тягнуться доми ті вряд,
Всі до вулиці плечима,
Кожний зиркає очима
На подвір'я та у сад.
Днем народ в домах дрімає,
Доки спека донімає.
Бо там спека що аж страх:
Аж коли повечоріє,
З Тіґра холодом повіє,
Люд гуляє — по дахах.
Там дахи те, що в нас сквери:
І спочинок і спацери,
І сусідський розговір;
Щоб свіженьким подихнути,
І на го́род позирнути,
Всяк спішить на дах, надвір.
Днем, коли пани дрімають,
По дахах лиш пси гуляють,
Як у нас по вулиця́х;
Там для них простору много,
Не значи́ть їм це нічого
Скочити з даху́ на дах.
Там то скоки, там то псоти
Виправляють пси і ко́ти.
Перегони та борні,
Гавкають, немов на ловах,
М'явкають на всяких мовах,
То гризуться, мов дурні.
Гарна річ є жарт дитинний,
Та не кожний жарт — невинний,
Не однако кожний варт:
Хлоп жартує — зарегочеш,
Пан жартує — плакать хочеш, —
Та найгірший песій жарт.
Здибали ось пси багдадці
Абу Касимові капці,
Що там сохли на дасі:
Всі над ними поставали,
Головами знай кивали,
Мов над карпом у вівсі.
Поставали та й не знають,
Що з тим звіром діять мають,
Далі гаркли: дзяв, дзяв, дзяв!
Звір сидить, немов колода.
Пси міркують: ось пригода!
Вже один за вухо взяв.
Гаркнув, тягне — годі рушить!
Ба, вже другий зуби сушить,
Капця торгає за ніс.
Тут і інші скоком, скоком,
Хто встиг просто, а хто боком —
Гей до капців, щоб їм біс!
Гавкають на всякі гласи,
Рвуть за вуха, за обцаси,
Відривають прищіпки,
Торгають, куди попало,
Та всього̀ ще їм замало, —
Розігрались залюбки.
Два, три разом їх чіпають,
Капці вгору піднімають,
Тягнуть, котять, волочу́ть:
Цей упа́де, той прискоче,
Цей гаркоче, той дзявкоче, —
Затягли їх в самий кут.
Та хоч тут їх дотащили,
То в спокою не лишили, —
Міри песій жарт не зна!
Далі рвали і гарчали,
Піднімали і тручали,
Наче пер їх сатана.
Раптом зойкнув псисько з жаху,
Як тяжезні капці з маху
Гримнули з ним враз униз.
Інші пси мов змиті стали,
Вниз хвости всі поспускали,
Потім мовчки розійшлись.
Так злочинець, зло зробивши,
Утікає, хвіст стуливши,
Геть у гори та ліси.
Слухайте ж, яку провину
В нещасливую годину
З капцями зробили пси!
Попри Касимів домище,
Тиснучись к стіні чимближче,
Щоб не впасти де під віз,
Власне цею годиною
Йшла бабуся з дитиною, —
Видно біс її надніс.
Стала баба просто рога,
Задивилася, небога,
Як зчепились два вози:
Коні шарпають та рвуться,
Візники трохи не б'ються,
А пани кричать: «Вези!»
Стала баба, всміхається,
Щось їм радить збирається,
А дитя держить в руках.
Втім гар-гар, гур-гур почулось,
Щось страшне таке метнулось,
Мов увесь звалився дах.
Зглянутись не встигла баба, —
Вже кігтяста песя лаба
Шряб її через лице!
Передерла, мов драбину, —
Баба кинула дитину
Та й кричить: «Ой, що ж оце?»
На дитину ж ту нещасну
Впали капці рівночасно,
Мов із неба лютий грім:
По головці як дістало,
То лиш дрібку запищало,
Та й уже було по нім.
Тут вже ґвалт і крик зробився!
Перед домом люд стовпився,
Всі кричать, мов на живіт.
Баба кров з лиця втирає,
Мов безумна, знай питає,
„Що це, чи валиться світ?“
Та дитя як мертве вздріла,
То страшенно заревіла:
„Ой ягідочко моя!
Моя внучечко єдина!
Що ж без тебе, сиротина,
Та почну на світі я?“
Люди слухають, зітхають.
„Що тут сталося? — питають. —
Хто це, як дитину вбив?“
Та як капці угледіли,
В один голос заревіли:
„Ось він! Ось хто це зробив!
„Га, це ж Касимові капці
Вбили внучечку тій бабці,
Ще й самій роздерли твар!
Абу Касим! Гей, чи чуєш?
Капців сво́їх так пильнуєш?
Де він, клятий той скупар?»
Абу Касим наш нужденний,
Вчувши галас той страшенний,
Весь поблід і помертвів,
Весь затрясся, мов трепета,
Бо вже чує, що в тенета
Біс його зловити вспів.
_-_page_46.png)
Вийшов мов на суд злочинець,
Гнеть якийсь там челядинець,
Здоровенний, аж горить,
Хап його за руку живо:
„Ось де, пане, ось те пиво,
Що ви вспіли наварить!“
І притяг його до баби,
Абу Касимові лаби
Її кров'ю обмаза́в.
„Бачте! Бачте кров невинну!“
Потім вбитую дитину
В руки Касиму поклав.
„Нате, пане, понесіте!
Або хоч собі зваріте!
Саме добре у окріп!
Певно, цього ви бажали,
Як ті капці заставляли,
Мов на вовка в лісі сліп“[1].
„Га́ньба! Га́ньба! — крикнув разом
Тлум весь. — Га́ньба, Абу Касим,
Що забулись ви аж так:
Баб та діти розбивати!
Бо нащо ж би пакувати
В капці стільки каміняк?»
„Людоїде з серцем драба! —
Скрикнула кривава баба. —
Ти не думай це собі,
Що свою тяженьку рану,
Свою внучечку кохану
Подарую я тобі.
«Люди добрі! Присвідчі́те!
І зі мною враз ведіте
До судді його як стій!
Всяк щоб знав його провину,
Най він сам несе дитину,
Капці ж двом тра взять на кій!“
Абу Касим, як заклятий,
Слова ще не вспів сказати,
Спам'ятатися не міг,
Як усе те, мов невольна
Візія якась пекольна,
Так його і збило з ніг.
Весь він кров'ю обагрений,
Мов розбійник навіжений,
А мертве́ дитя в руці,
А при нім кривава баба,
Перед ним два крепких драба
Носять капці на дрюці.
А довкола тлум-громада!
Отака чудна парада
Вулицями потяглась.
Крики знай гудуть завзяті;
При судейській ось палаті
Вся ота юрба зляглась.
Пан суддя вже жде на ґанку.
„Абу Касим! А, коханку!
Ми знайомі вже мабуть.
Ну-ко, що ти вдрав нового,
Що людей привів так много?
Що це так вони ревуть?“
Довгу хвилю це тривало,
Напотів суддя немало,
Поки розпитав як слід,
Хто й яку зробив провину,
Хто і як убив дитину
І роздряпав бабі вид.
Та судці хоч ясно стало,
Що було в тім ділі мало
Абу Касима вини,
Та вже мав на нього пік він
І для того так орік він:
„Поєлику капцани,
„Що зробили всю ту страшність, —
Абу Касимова власність
І її повинен він
Пильнувати, зберігати, —
То й одвіт повинен дати
За дитини цеї скін.
„Поєлику ж ця дитина —
Баби внучечка єдина,
Вся надія її дому,
То, крім кари за убійство,
Має Касим це злодійство
Відплатити по закону.
Мусить з нею подружитись,
На нове дитя розжитись,
Щоб її не вигас рід.
А за кару п'ястрів двісті,
Других двісті тій невісті
За каліцтво дати слід“.
Так премудро розсудивши,
Двісті п'ястрів получивши,
Пан суддя потяг домів, —
Касим же, мов громом вбитий,
Став, не знає, що робити, —
Остовпів і занімів.
- ↑ Сліп — прилад до вбивання великих звірів, зроблений на подобу мишачої пастки.