В царський двір? Та бійся Бога!
Всиротить нас ця дорога!
Скрийся дома, схаменись!“
І сльозами залилася,
І руками вчепилася,
Щоб Микиту не пустить.
Він, її поцілувавши
І від себе відірвавши,
Каже: „Жінко люба, цить!
„Цар не з'їсть мене там преці[4],
А на зустріч небезпеці
Ліпше вийти, ніж в кутку
Дожидать на себе грому!
Я ж держу все по старому
Філософію таку:
„Наше все життя — війна є,
Кожний боресь в ній як знає:
Цей зубами, той крильми,
Третій кігтями міцними,
Інший скоками прудкими…
Чим же боремося ми?
„Ми ні силою не годні,
Ні як Карпи[5] многоплодні,
Ні нічвиди[6] як Сова,
Ані бистрі, як той Заяць,
В нас підмога лиш одна єсть —
Це розумна голова.
„Нею треба нам крутити,
Ум мов бритву нагострити,
Все обдумать в один миг,
Іншим сіті наставляти,
Але добре пильнувати,
Щоб самим не впасти в них!
»Цар ось гро̀зить нам війною.
Хоч то я не маю бою[7]
Перед військом тим його,
Та все ліпше в самій речі
Зразу злому запобічи[8],
Ніж чекать Бог зна чого.
„А на те вже я, небого,
Чую в собі сили много!
До таких я штук привик.
А подумати, як цупко
Я почну брехати, любко,
Аж свербить мені язик!“
Ще раз цілувались в лиця,
І потішилась Лисиця;
Але брами всі замкнуть
Наказав Микита, й жваво
Стежечками вліво вправо
Почвалав з Бабаєм в путь.
Гріє сонце, небо чисте,
Ліс шумить, тріпочесь листя,
Цвіти пахнуть — просто рай!
Лис любуєсь красотою
Та прибитий гризотою
Сумно штильгає[9] Бабай.
„Стрику, що тобі такого“ —
Весело рік[10] Лис до нього. —
„Тьфу, об землю лихом вдар!
Бач, що тут краси довкола!
Блиск який, тепло і воля!
Хто живий, той нині цар!
„Ой, небоже, — рік Бабай, —
Ти так надто не брикай!
Не втечеш ти кари!
Де ж пак Цапу в торбу дати
Зайця голову й послати
Це цареві в дарі!“
„Ха-ха-ха! — смієсь Микита. —
Штучка дешева й сердита!
Дуже нею я горджусь.
Трошки цар мабуть просапавсь…
Поки правди в ній долапавсь…
Та щоб карі буть — а дзусь!
„Нині хто рад жить, не схнути,
Той святим не може бути,
Як в пустині той монах.
Кожний тут держись на тузі,
Хто не хоче по заслузі
Бути другому в зубах!
„Яць скакав поперед мене,
Мов дитя новохрищене,
Мов дражнив: „Ану злови!
Аж мені так стало млісно,
Що я хап його, й незвісно,
Як він став без голови.
„Ну, а Цап! Скажи, будь ласка!
Він на мене в суді траскав[11]:
„Винен, винен! Хай умре!“
А як я вспів відбрехаться,
То він лізе цілуваться!
Хай же чорт його бере!
„Що ж, мій гріх, а його шкода.
Вбивство, помста, та це ж мода
Скрізь загальна у звірів.
І сам Лев грабує чисто,
А не хоче особисто,
Шле Ведмедів і Вовків“.
І всміхнувсь Микита стиха,
Нюх табаки взяв і чиха,
А відтак сказав оп'ять:
„Ет, все байки, мій Бабайку!
Слухай лиш оцюю байку,
Що я хочу розказать.
„Кажуть: кара за грабунок!
Ось тобі такий трафунок,
Як наш брат хтів чесно жить.
Ось товар і грошей досить,
Він не скупиться, ще й просить,
А хоч гинь, не мож купить.
„Раз от я і Вовк Неситий,
Кинувши гостинець[12] битий,
На мандрівку ми пішли.
Ба, зайшли за ліс, за води,
Ні притулку, ні господи,
Лиш степи, луги були.
„Тут нас сонце припікає,
Ба вже й голод дотискає,
Аж тут зирк, Лоша пасеться!
Та таке гладке та любе,
Що мій Вовк аж гострить зуби,
Шкура вся на нім трясеться.
„Сів бідняга, важко сапа.
А з Лошатком мама Шкапа,
Вкрасти же вона не дасть,
Каже Вовк: „Піди, Микито,
Запитай ту Шкапу швидко,
Чи Лоша нам не продасть?“
„Я пішов, вклонивсь їй низько.
„Що, матусю, пасовисько
Тутки маєте незгірш?
Та й Лошатко! От пахолок[13]!
Чей[14] його нам на виховок
Продасте за добрий гріш?“
„Що ж, купуйте, люди Божі!
Я й не що великі гроші,
Буду правити від вас.
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копиті,
Це тобі ціна якраз“.
„Ну, та я не в тім'я битий
До копита підходити!
Шкапі поклонивсь до ніг,
Та й кажу: „Спасибі, мати,
Та не вмію я читати“.
І до Вовка знов побіг.
„Друже, Шкапа ця лагідна,
І Лоша продати згідна,
І ціни не хоче драть,
Каже, в неї цінники ті
Там на задньому копиті —
Жаль, що я не вмів читать“.
„Що — Вовк крикнув, — ти нездаро!
Навіть кінських літер пару
Ти не вмієш прочитать?
Я в письмі тім дуже вчений,
До гімназій, академій
Виходив років аж п'ять“.
І пішов мій Вовк Неситий
Шкапу за Лоша просити.
Шкапа ж відповіла: „На,
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копиті,
Там написана ціна“.
Вовк Неситий нахилився,
До копита придивився, —
Гей, як фрасне[15] Шкапа враз,
Як у лоб не вцідить просто,
А була підкута гостро —
То мій Вовк мов свічка згас.
Шкапа ж як не зарегоче
Та з Лошам і потеркоче,
Що і слід обох пропав.
А Вовчисько добру хвилю
Полежав в такім знесиллю,
Мов зовсім небіжчик став.
|
_-_page_140.png)
_-_page_148.png)