Твори в 20 томах
Том VII

Іван Франко
Лис Микита
Пісня дев'ята
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956

——————

ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА
 

Лис Микита в своїм замку
По обіді меду склянку
Преспокійно спорожнив,
Сів у кріслі, люльку курить,
І нічого ся не журить[1],
Зла мов зроду не чинив.

Втім почув: „Стук! стук!“ до брами.
Скочив, вибіг враз з дітками, —
„Ах, Бабай! Це ти оп'ять!
Ну, здоров, Бабаю! Що ж то,
Ти знать від царя йдеш просто?
Що ж там доброго чувать?“

„Мало доброго! — журливо
Рік Бабай, — та щедре жниво
На погані новини!
Цар присяг тобі загладу[2],

Військо кличе, радить раду,
Будуть тутки за три дні!“

„Тільки всього? — каже Лис. —
Як лиш тільки, не журись,
Друже мій, старий Бабаю!
Тим погрозам ти не вір!
Я з тобою в царський двір
Ще сьогодні почвалаю.

„Вже я вибрешусь, будь певний!
Та тепер, мій любий кревний,
Прошу в хату! Вже пора
Підвечіркувать. Аж в лапах
В'єсь мені печений запах,
Що зготовила стара!“

Ось війшли, сидять, гостяться…
Лисинята стали граться.
„Бачиш, стрику, — Лис сказав, —
Мінка ловить вже курчата,
Міцько ж, бестійка[3] завзята,
Вчора утку сполював“!

„Справді, маєш чим гордиться! —
Рік Бабай. — Та й не дивниця:
В батька й діти удались!“
„Так то, так! Талант — не згірше,
Та виховання ще більше
Тут значить!“ — відмовив Лис.

„Ну, та час нам в путь спішиться!“
„Що? — аж скрикнула Лисиця, —
Ти, Микито, знов кудись?

В царський двір? Та бійся Бога!
Всиротить нас ця дорога!
Скрийся дома, схаменись!“

І сльозами залилася,
І руками вчепилася,
Щоб Микиту не пустить.
Він, її поцілувавши
І від себе відірвавши,
Каже: „Жінко люба, цить!

„Цар не з'їсть мене там преці[4],
А на зустріч небезпеці
Ліпше вийти, ніж в кутку
Дожидать на себе грому!
Я ж держу все по старому
Філософію таку:


„Наше все життя — війна є,
Кожний боресь в ній як знає:
Цей зубами, той крильми,
Третій кігтями міцними,
Інший скоками прудкими…
Чим же боремося ми?

„Ми ні силою не годні,
Ні як Карпи[5] многоплодні,
Ні нічвиди[6] як Сова,
Ані бистрі, як той Заяць,
В нас підмога лиш одна єсть —
Це розумна голова.


„Нею треба нам крутити,
Ум мов бритву нагострити,
Все обдумать в один миг,
Іншим сіті наставляти,
Але добре пильнувати,
Щоб самим не впасти в них!

»Цар ось гро̀зить нам війною.
Хоч то я не маю бою[7]
Перед військом тим його,
Та все ліпше в самій речі
Зразу злому запобічи[8],
Ніж чекать Бог зна чого.

„А на те вже я, небого,
Чую в собі сили много!
До таких я штук привик.
А подумати, як цупко
Я почну брехати, любко,
Аж свербить мені язик!“

Ще раз цілувались в лиця,
І потішилась Лисиця;
Але брами всі замкнуть
Наказав Микита, й жваво
Стежечками вліво вправо
Почвалав з Бабаєм в путь.

Гріє сонце, небо чисте,
Ліс шумить, тріпочесь листя,
Цвіти пахнуть — просто рай!
Лис любуєсь красотою
Та прибитий гризотою
Сумно штильгає[9] Бабай.


„Стрику, що тобі такого“ —
Весело рік[10] Лис до нього. —
„Тьфу, об землю лихом вдар!
Бач, що тут краси довкола!
Блиск який, тепло і воля!
Хто живий, той нині цар!

„Ой, небоже, — рік Бабай, —
Ти так надто не брикай!
Не втечеш ти кари!
Де ж пак Цапу в торбу дати
Зайця голову й послати
Це цареві в дарі!“

„Ха-ха-ха! — смієсь Микита. —
Штучка дешева й сердита!
Дуже нею я горджусь.
Трошки цар мабуть просапавсь…
Поки правди в ній долапавсь…
Та щоб карі буть — а дзусь!

„Нині хто рад жить, не схнути,
Той святим не може бути,
Як в пустині той монах.
Кожний тут держись на тузі,
Хто не хоче по заслузі
Бути другому в зубах!

„Яць скакав поперед мене,
Мов дитя новохрищене,
Мов дражнив: „Ану злови!
Аж мені так стало млісно,
Що я хап його, й незвісно,
Як він став без голови.


„Ну, а Цап! Скажи, будь ласка!
Він на мене в суді траскав[11]:
„Винен, винен! Хай умре!“
А як я вспів відбрехаться,
То він лізе цілуваться!
Хай же чорт його бере!

„Що ж, мій гріх, а його шкода.
Вбивство, помста, та це ж мода
Скрізь загальна у звірів.
І сам Лев грабує чисто,
А не хоче особисто,
Шле Ведмедів і Вовків“.

І всміхнувсь Микита стиха,
Нюх табаки взяв і чиха,
А відтак сказав оп'ять:
„Ет, все байки, мій Бабайку!
Слухай лиш оцюю байку,
Що я хочу розказать.

„Кажуть: кара за грабунок!
Ось тобі такий трафунок,
Як наш брат хтів чесно жить.
Ось товар і грошей досить,
Він не скупиться, ще й просить,
А хоч гинь, не мож купить.

„Раз от я і Вовк Неситий,
Кинувши гостинець[12] битий,
На мандрівку ми пішли.
Ба, зайшли за ліс, за води,
Ні притулку, ні господи,
Лиш степи, луги були.


„Тут нас сонце припікає,
Ба вже й голод дотискає,
Аж тут зирк, Лоша пасеться!
Та таке гладке та любе,
Що мій Вовк аж гострить зуби,
Шкура вся на нім трясеться.

„Сів бідняга, важко сапа.
А з Лошатком мама Шкапа,
Вкрасти же вона не дасть,
Каже Вовк: „Піди, Микито,
Запитай ту Шкапу швидко,
Чи Лоша нам не продасть?“

„Я пішов, вклонивсь їй низько.
„Що, матусю, пасовисько
Тутки маєте незгірш?
Та й Лошатко! От пахолок[13]!
Чей[14] його нам на виховок
Продасте за добрий гріш?“

„Що ж, купуйте, люди Божі!
Я й не що великі гроші,
Буду правити від вас.
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копиті,
Це тобі ціна якраз“.

„Ну, та я не в тім'я битий
До копита підходити!
Шкапі поклонивсь до ніг,
Та й кажу: „Спасибі, мати,
Та не вмію я читати“.
І до Вовка знов побіг.


„Друже, Шкапа ця лагідна,
І Лоша продати згідна,
І ціни не хоче драть,
Каже, в неї цінники ті
Там на задньому копиті —
Жаль, що я не вмів читать“.

„Що — Вовк крикнув, — ти нездаро!
Навіть кінських літер пару
Ти не вмієш прочитать?
Я в письмі тім дуже вчений,
До гімназій, академій
Виходив років аж п'ять“.

І пішов мій Вовк Неситий
Шкапу за Лоша просити.
Шкапа ж відповіла: „На,
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копиті,
Там написана ціна“.

Вовк Неситий нахилився,
До копита придивився, —
Гей, як фрасне[15] Шкапа враз,
Як у лоб не вцідить просто,
А була підкута гостро —
То мій Вовк мов свічка згас.

Шкапа ж як не зарегоче
Та з Лошам і потеркоче,
Що і слід обох пропав.
А Вовчисько добру хвилю
Полежав в такім знесиллю,
Мов зовсім небіжчик став.


Далі очі продирає,
Доокола позирає,
Але встати ані руш.
„Гей, — кажу йому. — Неситий,
Сам Лоша ти з'їв? Лишити
Не хотів мені ні кус?

„Га, ненаїсна прочвало!
З'їв усе, ще й того мало!
Друга на обід не клич!…
Аджеж я, невдячний Цапе,
Перший торг робив у Шкапи.
Заслужив на могорич.

„Ну, скажи так правду гладко:
Дешево купив Лошатко?
Людська, знать, ціна була.
Ви й не довго торгувались,
По-приятельськи розстались —
Втішна щось вона пішла.

„А проспавсь ти смачно, друже!
По такім обіді дуже
Це здорово на живіт.
А як славно ти, Вовчуку,
Вмієш кінськую азбуку —
Справді, чудо на весь світ!“

„Так я з Вовка кпив до ночі,
Він же, витріщивши очі,
Все лежав та лиш: „Ах, ах!“
Далі каже: — „Будь тут чесний!
Що за торг би був чудесний,
А та дич — б'є по зубах!“

„Ой, — сказав Бабай, — Микито,
Не смішний твій жарт, бо скрито

В нім гіркої правди шмат.
А найгірш те, що Неситий
Нині ворог твій забитий,
З світу рад тебе зігнать“.

„Е — рік Лис, — наплюй на нього!
Все у Вовка злоби много,
Але злоба ум сліпить.
Світ би весь пожер він скоро.
Ба, коли не влізе в горло!
А розумний з злоби кпить[16]!“

  1. Ся не журить — не журиться.
  2. Заглада — смерть, знищення.
  3. Бестійка — тваринка.
  4. Преці — адже, однако.
  5. Карп — риба короп.
  6. Нічвида — що бачить у ночі.
  7. Бою — страху.
  8. Запобічи — запобігти.
  9. Штильгає — шкутильгає, плентається.
  10. Рік — сказав.
  11. Траскав — тріщав язиком, брехав.
  12. Гостинець — великий шлях, шоссе.
  13. Пахолок — хлопчак. (Польське).
  14. Чей — може.
  15. Фрасне — ударить.
  16. Кпити — сміятися, глузувати.