Півень піє[2] на вербі.
Як би тут його ошвабить[3]
Із верби додолу звабить
І до рук дістать собі?
„І, як стій, я для потреби
Вдав пустинника із себе,
Мимрю: Господи возвах!
Далі під вербу підходжу,
Очі скромно вверх підводжу,
Та й говорю як монах:
„Любая моя дитино,
Дивна, райськая пташино,
Здоровлю тебе цим днем!
Дбаю я про тебе ревне,
Про твоє добро душевне
Дай розмову розпічнем!“
„Півень крикнув сміховито:
„Ой, мій татотчку Микито,
Видко, ти давно не їв!
Любиш ти у мене, певне,
Більш тілесне, ніж душевне!
Зголоднів — то й спобожнів!“
„Не гріши, душе честива!
Я відрікся від м'ясива
Їм лиш мід та корінці,
Піст твердий держу щоднини
І живу собі в пустині
В найтемнішому кінці“.
„Півень крикнув сміховито:
„Ой, мій таточку Микито,
Та й масні ж твої слова.
І язик твій медом капле.
Але зуб твій люто хапле,
Злоби повна голова“.
„Я кажу: „Ой, гарна пташко,
Знов грішиш ти дуже тяжко.
Знай же: за-для тебе я
Із далекої пустині
Вмисно аж сюди йду нині.
Ось до тебе річ моя:
„В сні почув я голос з неба:
„Встань, Микито, живо треба
У село іти тобі.
Ти не гайся й не лякайся,
Якнайшвидше поспішайся, —
Здиблеш Півня на вербі.
„Півень цей — страшенний грішник,
Многоженець і насмішник,
І безбожник. То ж іди,
Розворуш йому сумління,
Змий гріховне затвердіння,
До покути приведи!“
„Синку ти мій гребенястий,
Швидко можеш ти пропасти,
І душа піде в смолу.
Злізь з гілляки, сповідайся,
У гріхах своїх покайся,
Душу збережи цілу“.
„Мовить Півень сміховито:
„Ох, мій таточку Микито.
В чім же той тяжкий мій гріх?
Чи то я краду, грабую,
Чи вбиваю, чи мордую,
Чи тебе беру на сміх?“
„Ей, небоже, — мовлю грізно, —
Кайся, щоб не було пізно!
З серця гордість викинь пріч[4].
У тяжких гріхах конаєш,
А і сам про них не знаєш —
Це погана дуже річ.
„Чи ж не маєш ти, признайся,
По дванадцять, по п'ятнадцять
І по більше ще жінок?
По якому це закону
Ти живеш в грісі такому?
Будеш в пеклі в сірці мок[5]!“
„Тут мій Півень став мов змитий:
Тон мій гострий і сердитий
Зрушив, бач, його нутро.
„Ой, мій таточку Микито,
Бачу ясно і відкрито
Це гріховнеє тавро!
„Та цей раз ще змилостився!
Я. не постив, не молився,
В серці скрухи[6] не збудив.
Кепська сповідь бути може.
То ж лякаюся, крий Боже,
Щоб і тут не поблудив.“
„Грішнику! — ревнув я строго, —
Чорт говорить з горла твого!
Сповіді боїться біс!
Геть жени його! Покайся!
Із покутою не гайся!
Зараз тут до мене злізь!“
„Оттакого то я шваба
Підпустивши[7], цього драба
Таки за печінку взяв.
Звільна з гілки він на гілку
Став злізати і за хвильку
На землі край мене став.
„Тут я хап його та й кличу:
„А, ти тут мені, паничу!
Сповідайсь, не сповідайсь,
А великої покути
Вже тобі не оминути.
Зараз із життям прощайсь!
„Будь я пес, не Лис Микита!
Буде кров твоя пролита,
А жупан червоний твій
Я розмикаю й розкину,
Грішне тіло в домовину,
У живіт спакую свій.“
„Зміркувавши, де попався,
Півень стишивсь, не тріпався,
Звісив голову униз
І промовив сумовито:
„Ой, мій таточку Микито,
Що вже діяти, живись!
„Видко, Бог судив так, любий,
Щоб через твої я зуби
В рай блаженний увійшов.
Так бери ж собі те тіло,
Щоб в зубах тобі хрумтіло.
Поживай і будь здоров!
„І жупан оцей червоний,
Що ним часто во дні они
Я пишавсь серед Курок,
Рви, шматуй, — я не жалію,
Тільки дай мені надію,
Що в смолі не буду мок.
„Лиш один ще жаль сердечний
В світ загробний, безконечний
Понесу з собою я,
Жаль тяжкий для серця мого,
Бо й для тебе шкоди много
Принесе та смерть моя.
„Бачиш, голос мій чудовий
Так сподобався попові,
Слава скрізь о нім така,
Що в єпископськім соборі,
При архиєрейськім хорі
Мав я стати за дяка.
„Ось тепер, коли я гину,
Мали у твою пустиню
Три каноніки прийти,
Закінчить твоє злидарство
Запросить на паламарство
І завдаток принести.“
„Я артист є, любий стрику!
Кожне слово в мні велику
Силу вражінь підійма.
Тож як вчув слова такії;
Розгулялись в мене мрії;
Скокнула душа сама.
„Рот роззявивши без тями,
Живо сплеснувши руками,
Мовлю: „Оттакий пан Лис!“
А в тій хвилі Півень злюка
Скочив, пурхнув мов гадюка,
Та й на гілку тільки блис.
„Ой, мій таточку Микито, —
Мовить відтам[8] гордовито, —
Так ти паном буть забаг?
Для мерзкого паламарства
Зрікся б ти і неба й царства!
А мене ти мав в зубах!“
„Тьфу, та й згадувати годі.
Як із мене кпив цей злодій,
Як пишавсь, мов генерал!
Я звір тихий і рахманний[9],
Все дарую, бійку, рани, —
Та до смерти мщу скандал“.
Оттакеє розповівши,
Враз з Бабаєм півня ззівши
І спочивши під містком,
Наші любі подорожні,
Мов святії та побожні,
Далі тюпали пішком.
„Кажеш, стрику: Півень — сила,
Мав протекцію в Бурмила
І в Цариці в ласку вліз?
То то й є наш лад, нівроку:
Без протекції ні кроку!
Щоб вас Божий грім розтріс!
„Чи ти вчитель, чи фахо̀вець,
Чи урядник, промисловець,
Чи поет, чи ремісник, —
Будь ти здібний, пильний дуже,
Без протекції, мій друже,
За весь труд свій маєш пшик.
„Ласка панська, вплив жіноцтва
Вищі понад всі свідоцтва;
Шепне слово пан барон,
Чи прийде білет княгині —
Ввесь твій труд в одній хвилині
В пил розсиплеться, мов сон.
„Так то, любий мій Бабаю!
Сили тут я добре знаю,
А як знаю — не боюсь.
Аджеж я не в тім'я битий,
І для себе вмів зробити
Там протекційку якусь.
„При дворі там коло Цариці
Має місце фельдшериці
Малпа Фрузя, удова:
Ніби лікарка потрошка!
Ніби знахорка, ворожка!
А вродлива, як Сова.
„Хоч давно вже не панянка
І страшна емансипантка[10],
Всіх ненавидить мущин,
А до мене потихенько
Чує щось її серденько!
Звісно, що не без причин.
„Правду рікши, там у Цариці
Я їй місце фельдшериці
Виєднав — і дуже рад;
А тепер вона, небоже,
Все в дворі зробити може!
Всіх на свій звертає лад.
„Та хоч би мене й не знала,
То за мною би обстала,
Бо не любить Вовка — страх.
Чом не любить — це я знаю,
І скажу тобі, Бабаю,
Швидше нам минеться шлях.
„Ще як з Вовком мандрував я,
Раз в чужину заблукав я
Аж на море, в Малпин край.
Змучені оба, голодні,
Нічого зловить не годні, —
Хоч лягай та умирай.
„Глянь — між скалами криївка,
Малпи Фрузі це домівка.
От Неситий повіда:
„Йди, Микито, в цю хатину,
Може нас приймуть в гостину,
Бо тяжка нам тут біда“.
„Йду я, входжу — серед хати
Малпа наче чорт лапатий,
Вколо неї діточки,
Та такі вам обридливі!
Чортенята всі правдиві,
Що аж страшно, бідочки.
„Визвірились всі на мене,
Аж пробігло щось студене[11]
Попід шкіру — тьфу, пропадь!
Очі всі повитріщали,
Зуби так понаставляли, —
Думалось: от-от з'їдять.
„А Малпиця, та прочвара[12],
Підступа мов чорна хмара:
„Що вам треба? Хто ви є?“
Ну, я їй давай брехати:
„Я прийшов, щоб вам віддати
Ушановання своє.
„Із далекого Підгір'я
Богомільний, чесний звір я,
І, мабуть, свояк ваш єсть.
З прощі йду, та чувши масу
Про красу і мудрість вашу,
Я прийшов віддать вам честь“.
„Подобріла Малпа зараз,
Від тих слів аж облизалась.
„Прошу сісти! Так, значить,
Ви про мене щось чували?“
„Пані, ах, які похвали
Фама[13] скрізь про вас кричить!
„А сі любі янголятка —
Ваші діточки? А татка,
Певно, дома десь нема?“
„Ох, мій пане, я вдовиця!
Та вам може б поживиться?
Зараз зладжу я сама“.
„О, спасибі, люба пані!
(А в кишках мов в барабані
Пусто, марша тне живіт!),
Їсти в вас я не посмів би!
Вашим любим словом хтів би
Ум свій, серце напоїть!“
„Бачу, друже, що ти чемний
І розумний і приємний, —
Любий гість мені такий!
Будем говорити много
Та проте поперед всього
Зараз їж мені і пий!“
„І метнулась до комірки,
Принесла аж три тарілки
М'яса, шницлів[14], ковбаси;
Перед мене все приносить,
Потім сіла та ще й просить:
„Їж! Чом більше не їси?“
„Ну, я їм, аж хата ходить!
Малпа тим часом розводить
Теревені всі свої
Про жіночі нерви ніжні,
Про мущин чуття побіжні,
Про рабство жінок в сім'ї.
„Про „небіжчика“ спімнула
Та й тяженько тут зідхнула:
„Він мене не розумів!“
Далі скочила в культуру,
Ворожбу, літературу,
Стрій[15], політику і спів.
„Я потакую й смакую,
Та для форми десь якую
Суперечку підведу;
Малпа спорить, гарячиться, —
Бачу, потік не скінчиться,
То ж, наївшись, більш не жду.
„Пані люба, я щасливий,
Що такий тут скарб правдивий
Несподівано знайшов!
Тут скріпив я тіло й душу,
Та простіть, спішити мушу,
Та прийду швиденько знов“.
„Малпа щось там ще плескала,
Я не слухав, як дам драла,
Коло Вовка опинивсь.
„Ах, Микито, я тут гину,
А ти там цілу годину!
Ну, приніс що? Пожививсь?“
„Пожививсь, — говорю, — брате,
Та з собою страву брати
Не подоба, просто стид.
То ти йди до хати, друже,
Малпа гостям рада дуже,
То й тебе вона вгостить“.
„Вовк у хату. Я це бачу,
Добре знаю вовчу вдачу,
То під стінку притуливсь,
Слухаю. Ось Вовк вітаєсь,
Малпа щось його питаєсь,
Вовк на лавці розваливсь.
„Дай обідать, Малпо глупа!
А це що? Чортяток купа?
Ну, та й погань, Боже крий!
Та бо й ти — хай дундер свисне[16]!
Глянеш — молоко аж кисне…
Ну, а де твій чорт старий?“
„Так Вовчисько ляпав здуру.
А в тім Малпа цеглу з муру
Як ухопить, як шпурне
В саму морду — Боже любий!
Висипала штири зуби…
Мій Неситий як ревне!
„Був би Малпу вбив на місці,
Ба, коли Малпи звинніщі[17],
Як не скочать діточки:
Цей камінням Вовка пражить,
Той знов очі видрать важить.
Двоє хапле[18] за дрючки.
„Лущать, б'ють без милосердя!
Ледве-неледве відпер я
Двері й крикнув: „Вовче, йди!“
От він вискочив в тій хвилі,
Бо були б його убили,
Ніби Гамана жиди.
„Відтоді у Малпи Фрузі
Став я в ласках по заслузі,
Вовк же гірший полину.
То ж я вірю щастю свому:
Серед бурі, серед грому
Інші тонуть, я сплину“.
Оттака велась розмова,
Поки шляхом Лис до Львова
Враз з Бабаєм дочвалав:
Саме в пообідню пору
На майдані просто двору
Він на суднім місці став.
|
_-_page_154.png)