Твори (Франко, 1956–1962)/3/Рутенці
| Твори в 20 томах Том III Рутенці |
Рубач ▶ |
|
ТИПИ Й ПОРТРЕТИ
ГАЛИЦЬКИХ ЛЮДЕЙ
із 60-х та 70-х років
минулого віку
Говорити про важність т. зв. руського[1] питання для галицьких справ, особливо серед теперішніх відносин, на мою думку, не веде ні до якого результату. Далеко важніше збирати матеріял для докладного пізнання цеї справи та основного її полагодження. Це й мета оцих моїх нарисів.
Жиючи довгі літа серед різнородних партій та відтінків галицької Руси, мав я нагоду додивлятися докладніше, ніж хто інший, до тої сумішки неконсеквенцій, мрій, непорозумінь та простого нерозуміння, серед якої жиє, ділає та обертається чоловік із руської інтеліґенції. Довгі літа пильних спостережень, розуміється, не без численних розчаровань та помилок із мойого боку, позволили мені нарешті проглянути цю густу мряку, що покриває зовнішню постать тих людей, доглянути їх різні забарвлення відповідно до партій, напрямів та ніби переконань, і ясно зрозуміти той спільний їм усім корінь, ту дійсну основу їх характерів, що лишається незмінною, не вважаючи на партії, напрями, політичні переконання, часто навіть не вважаючи на розмірно вищу освіту. Той корінь, це рівночасно зародок нового суспільного типу, досі ще не сформованого виразно, який про те аж надто виразно дає чути своє зародження серед галицько-руської інтеліґенції, типу відомого під трохи згірдною назвою „Рутенця“.
Що таке Рутенець і в якім значенню заслугує він на назву сучасного суспільного типу? У внутрішнім життю галицько-руської інтеліґенції в останніх роках помалу, але досить виразно доконується важний переворот. Течії західно-европейського життя напливають до нас чимраз обильніше й забарвлюють усе по свойому. Правда, досі вплило їх до Галичини розмірно менше, ніж деінде, тому також їх впливи не могли зарисуватися ще ясно та виразно, не витворили окремого визначного типу. Невиразність, невизначність і половинність, це головна прикмета теперішньої фази розвою галицько-руської інтеліґенції, це рівночасно головна перешкода для постороннього дослідника до пізнання правдивого характеру того розвою. Який цвіт виросте з того зародку, не трудно вгадати. Вся Европа рясно покрита тим цвітом. Галицькі Рутенці — прошу завважити — це не жадна етнографічна ані історична, це чисто технічна назва. Вона обіймає собою збір певних характеристичних прикмет і, як така, являється властиво загально-психологічним терміном. Її основою, на мою думку, треба вважати буржуазні (міщанські) інстинкти. Тип буржуа, що панує серед західно-европейської інтеліґенції, не виробився серед галицько-руської інтеліґенції, не запанував іще гордо та самовладно, але прикмети, характеристичні для буржуа, являються, хоч і вроздріб, і розростаються чимраз сильніше. Осібники, визначені тими прикметами, не знають іще їх суті, хоч і носять їх у собі. Вони не можуть критися зі своїми інстинктами, хоч ті інстинкти ще не доросли до такої сили, щоб могли виявляти себе визначними вчинками. Оце властивість рутенства. Воно — переходовий тип, що зазначує епоху розкладу та перевороту суспільного. Воно проявляється в різнородних видах, різнородне відповідно до різних темпераментів та ступнів освіти, та проте воно все однакове в своїй суті.
В поданих далі нарисах уважний читач здужає розпізнати різні об'яви того нового типу, і може з того, хоч і скупого, матеріялу утворити в своїй уяві загальний нарис типу, який у галицько-руській суспільності чекає ще свойого повного вироблення, але незабаром мусить повстати силою доконечного історичного розвою. Чи довге буде його панування і до чого воно доведе, це зовсім інше питання.
Писано в вересні 1878 р.
——————
- ↑ Цебто — українського.
Рутенці (типи й портрети галицьких людей із 60-х та 70-х років минулого віку).
Передмова |
3 |
| I. | 6 |
| II. | 17 |
| III. | 28 |
| IV. | 39 |
Видаючи окремою книжечкою чотири мої нариси під оцим загальним заголовком, уважаю потрібним подати дещо з моїх споминів про час та обставини, серед яких були написані ті нариси.
Гімназіяльні студії, які пройшов я в Дрогобичі, при всій бідності, серед якої довелося мені жити, як ученикові з-під селянської стріхи, не були для мене таким тяжким часом, як догадувався дехто з тих, хто пробував на основі моїх літературних праць компонувати собі мій життєпис. Шкільна наука ніколи не була для мене страшною, а навпаки, все доставляла мені нові приємності в міру того, як розширявся обсяг мойого знання. Товариське життя між учениками було також таке, що доставляло багато невинних приємностей, а мало дійсних прикростей. Відносини вчителів до учеників у гімназії були звичайно ліберальні, хоч майже ніколи не доходили до тісніших, приятельських відносин, як це буває іноді по наукових закладах. Учителі майже всі дивилися на учеників звисока та не допускали їх до надто близької довірености; лиш деякі відносилися до учеників загально неприхильно.
Ученики дрогобицької гімназії в другій половині 60-тих і в першій половині 70-тих рр. по-за школою жили звичайно кружками, крім тих місцевих, що жили в своїх родинах і переважно не мішалися до кружкового життя. Позамісцеві ученики жили на кватирах (станціях) переважно по різних передмістях у міщан та міщанок, і відповідно до тих кватир творилися між ними кружки. Де жило кілька учеників на одній кватирі, там до них не раз сходилися товариші з інших кватир, що жили одинцем. У таких кружках велися оживлені розмови; в менших кружках, зійшовшися по два або по три, ученики займалися лектурою позашкільних книжок, при чім один читав голосно, а інші слухали. Таким способом я з товаришем Йосифом Райхертом, сином німецького колоніста, в вищій гімназії читав драми Шекспіра, Шіллера та Гете. З його старшим братом Филипом Райхертом, що з самбірської гімназії перейшов до Дрогобича, я один рік жив на спільній кватирі в домі боднаря Корпака.
Формальних кружкових організацій між гімназіяльними учениками в моїй клясі не було. Коли ми з нижчої гімназії перейшли до вищої, т. зн. до V кляси, попробував тодішній перший відличний Антін Шіллер зав'язати позашкільний кружок товаришів без відома вчителів та директора. Після умови ми зійшлися на одній кватирі числом більше як 20, Шіллер отворив зібрання гарною промовою на польській мові, виясняючи в ній задачу кружка — займатися в хвилях свобідних від шкільної науки літературою та писанням літературних або наукових праць, що мали бути відчитувані на зібраннях кружка. Товариші дали собі руки брати участь у тім кружку і держати свою роботу в тайні, але кружок простояв дуже недовго, відбув, здається, не більше як два або три засідання, а потім не сходився більше, та не полишив по собі ані статуту, ані протоколів, ані жодних записок. На однім засіданню того кружка я прочитав початок свойого оповідання, якого потім не продовжав. До кружка належали поляки й русини[1]. Спорів між обома народностями ані в гімназії за моїх часів, ані в тім кружку не було. Так само рівними між нами були й товариші жиди, з яких особливо Ізаак Тігерман, звичайно третій або четвертий відличний, визначався як незвичайно здібний математик.Вже з самого характеру гімназіяльного життя виходило, що ученики, бувши гістьми на своїх кватирах, не могли глибше вникати в життя родинне чи громадське тої людности, серед якої жили. Мені пощастило в наймолодших літах, коли я ще ходив до т. зв. нормальної школи, що містилася в манастирі о.о. Василіян при церкві св. Трійці в Дрогобичі, жити на кватирі у міщанки Кошицької, що вдруге вийшла заміж за столяра Гучинського. Тут живучи протягом трьох літ, я мав нагоду придивитися ближче родинному життю та ремеслу дрогобицьких міщан, і списав дещо з тих своїх вражінь у нарисі «В столярні».
Незвичайними розривками в життю дрогобицьких гімназіястів бували екскурсії під проводом деяких учителів у околиці міста, або до трохи віддалених місцевостей. Такі екскурсії в моїх часах і з моєю клясою устроювали вчителі природничих наук, Емерик Турчинський, що спеціяльніше займався ботанікою, та Іван Верхратський, що з замилуванням займався ентомологією, мав великі та дуже гарно виконані збірки хрущів та мотилів, і надто займався також збиранням матеріялів до пізнання народнього язика та його діялектів. З важніших екскурсій, устроєних обома тими вчителями, згадаю тільки кілька прогульок до Урича. Одна з них під проводом професора Верхратського складалася майже з самих тільки русинів, і дала йому досить багату збірку рідких хрущів, які вспіли знаходити різні ученики, шниряючи сюди й туди по лісі, біля джерел та потоків. У самім Уричі члени екскурсії оглядали оба величезні камені, що мають на собі сліди людської праці; до одного з них, що лежить оддалік у лісі і до якого дуже рідко доходять звичайні гості, що відвідують Урич, показав нам стежку тодішній парох Урича, о. Охримович, у якого ночувала часть учасників екскурсії з проф. Верхратським. У темнім льоху головного великого каменя проф. Берхратський зловив тоді малесенького лилика-підковця, найменший із відомих у нас родів лиликів, що, немов нічний мотиль, у рідкій пітьмі кам'яного льоху раз-у-раз літав попід стелею. Таких самих лиликів я бачив пізніше також у Бубнищі, як літали в сутінку між двома височенними кам'яними стінами.З інших екскурсій, які довелося мені робити в товаристві проф. Верхратського, згадаю дві екскурсії до мойого рідного села Нагуєвич, у яких збірка проф. Верхратського збагатилася також деякими незвичайними хрущами та незвичайно великим примірником ядовитої змії.
Маючи від дитинства замилування до збирання грибів у лісах та до ловлення риб у річках та потоках, я також із Дрогобича в неділі та свята, або, коли був вільний час, то й серед тижня, при погоді ходив чи то сам, чи з товаришами в околиці міста, до лісу, званого Гіркою, до другого, званого Тептюж, зложеного з самих дубів, а також до ріки Тисьмениці, що пливе з південного боку міста Дрогобича, в якій ученики в різних місцях купалися. Із моїх товаришів, що визначалися особливим талантом до риболовства, згадаю Паславського, що йшов вище від мене в школі, був значно старший і вже дорослий мущина, та, не скінчивши гімназії, пішов до війська, а потім став жандармом, і Теодора Савулу, селянського сина з Опарів, що в молодих літах мав дуже гарний голос і був добрим співаком, але як ученик ішов дуже слабо, так що під кінець року товариші звичайно випрошували в професорів, щоби перепустили його з кляси до кляси. Оба ті мої знайомі мали незвичайний талант ловити риби руками. З Паславським я перший раз ходив до потоку, що пливе за Тептюжем; там у глибоких вирах під корчами Паславський руками зловив кілька кленів, коли натомість я решетом, окрім дрібної риби, міг зловити ледве одного. В тім самім потоці Савула зловив руками під корчами двох величезних кленів у такім місці, де я решетом не міг зловити ані одної рибки.
До менше невинних розривок у життю гімназіястів належали гостини в пиварнях, яких у Дрогобичі було небагато. Треба завважити, що порядної реставрації в роді тих, яких так багато у Львові, в Дрогобичі, не вважаючи на його многолюдність, не було тоді і нема й досі ані одної. Була тільки одна цукерня русина Височанського, та тепер її також нема. Учителі збиралися звичайно в коріннім склепі Баєра, що шинкував також пивом, а ученики ходили на пиво до жидівської пиварні на північно-східнім розі ринку, якої назву я вже забув. Особливо в останнім році гімназіяльної науки наша кляса збиралася досить часто вечерами в тій пиварні, де при повних склянках ішли веселі розмови та товариські співи. Раз тільки, згадується мені, ми були таким більшим товариством у винній торгівлі Штернбаха. Син властителя тої торговлі, також ученик дрогобицької гімназії, що йшов роком нижче мене, мав незвичайний талант до клясичної філології і живе тепер у Кракові, як професор університету і член польської Академії Наук. Коли зібрані студенти хотіли вечером повечеряти щось, то йшли до трактієрні Єґера, в якій одначе можна було крім пива дістати тільки свинину.
Розуміється, був іще співацький хор, без окремої організації, який складався з учеників вищих кляс, охочих та здібних до співу. Цей хор із природи речі був виключно український, бо ученики латинського обряду, що ходили на службу Божу щонеділі та свята до латинського костела, слухали там гри органів та співу органіста, і не потребували свойого власного хору. Русини дрогобицької гімназії за моїх часів мали досить гарний хор, якого традиція тяглася ще від часів давніших, від моєї шкільної науки. За моєї пам'яти ще з нормальних шкіл, диригентами гімназіяльного хору були Стеців, Ничай (теперішній директор «Народньої Торговлі»), Коростинський, Гапонович, Дрималик, Янишин і, нарешті, мій шкільний товариш Кароль Бандрівський. Із визначніших співаків, що за моїх часів співали в дрогобицькім гімназіяльнім хорі, згадаю ще басів Танчука та Коростинського, тенора Закревського, пізнішого оперового співака в Москві, рік чи два мойого шкільного товариша з нижчої гімназії — Демкова, що покинув гімназію, не скінчивши її, та Тиханського, що мене та деяких моїх товаришів учив початків нотного співу. Основателем того гімназіяльного хору був Стеців, що прийшов до Дрогобича з Перемишля, де при гімназії вчив співу Нанке, німець, що полишив по собі деякі композиції також українських церковних співів. Стеців, прибувши до вищої гімназії до Дрогобича, зібрав деяких шкільних товаришів, здібних та охочих до співу, навчив їх початків нот, і таким способом оснував ученицький хор, якого традиція тяглася до моїх часів і далі.
Не буду тут ширше розводитися над першими роками моїх університетських студій. На це прийде час, може, колись пізніше. Тут тільки згадаю, що в р. 1876 у мене зародилася думка дати ряд коротких образків із життя різних верств нашої суспільности п. з. «Галицькі образки», яких одну серію я написав прозою, а другу віршами. В р. 1878, вийшовши з в'язниці і приступаючи разом із М. Павликом до видавання місячника «Громадський Друг», я дав для першого числа того місячника нарис «Патріотичні пориви», що трохи пізніше сплодив у мені намір, у ряді образків змалювати деякі типи та появи з життя галицько-руської інтелігенції. В тім самім році я познайомився з польським письменником та поетом Миколою Бернацьким, талановитим перекладачем та сатириком, що підписував свої твори псевдонімом M. Rodoc, та з властителем польської книгарні Бартошевичем, що давав наклад на польський тижневник «Tydzień literacki, artystyczny, naukowy і społeczny». Той тижневник виходив тоді вже п'ятий рік, а панів Бернацького та Бартошевича можна було тоді вважати фактичними його видявцями, хоч вони й не підписувалися. Оба вони були лібералами і признавали себе республіканами, а Бернацький, родом із Конгресівки, що, виїхавши з Росії, по кільколітнім побуті в Кракові одержав австрійське горожанство, в своїх поетичних творах та перекладах виявляв недвозначні радикальні симпатії. Для того тижневника я й написав восени 1878 р. чотири нариси під спільним заголовком «Rutency», та тільки три з них були оголошені друком у тім письмі, а четвертий, що мав титул «Demokrata», застряг десь у редакційній теці.
Видаючи пізніше окремими книжками свої оповідання, я даремно шукав того річника «Tygodnia», в якім містилися мої нариси, щоби в перекладі на нашу мову подати їх до відома нашої публіки. Тільки при кінці 1912 року мені пощастило знайти такий примірник у антикварні Ґрунда, який був ласкав визичити мені його для доконання цього перекладу.
Переклад робив я сам, доконуючи деяких змін супроти польського тексту, які, надіюся, не вийдуть на шкоду літературній вартості тих нарисів. Хоч писані так давно, в моїй молодості, вони, здається мені, ще й тепер не стратили своєї вартости, а може разом із іншими моїми писаннями послужать невеличким антидотом супроти привички деяких молодших наших письменників черпати теми до своїх творів із власної чистої або й зовсім нечистої фантазії, а не з живої дійсности, яка все і скрізь одиноко може бути джерелом живої та плодючої поетичної творчости.
Писано дня 17/ХІІ. 1912 р.
——————
- ↑ Тоб-то Українці.