Твори (Франко, 1956–1962)/3/Рубач
| ◀ Рутенці | Твори в 20 томах Том III Сім казок Рубач |
Казка про Добробит ▶ |
|
В часі моєї далекої і важкої мандрівки зайшов я в величезний, густий ліс — і заблудив. Лісовий холод, що звичайно так відсвіжує, тепер пригнітив мої груди, як сумнів пригнічує душу. Величезні, чорні гілляки грізно висіли надо мною, зловіщо шелестячи листям. Круте коріння де-не-де виповзало з землі, заставляючи сільця на мої ноги, немов руки таємних демонів пітьми силкувалися вхопити мене в свої кігті. Сухі ломаки тріщали під моїми стопами, а моїй стривоженій уяві здавалося, що це тріскають, ламаються й болюче шепочуть зів'ялі і зісохлі мрії моїх молодощів. А понад тим глуха тиша довкола, переривана хіба стрекотом вивірки на гілляці або риком ведмедя в чагарі.
Я йшов стривожений, безтямний, німий. Буцім якась незрима сила гнала мене наперед, але куди — я не знав. Лісова гущава зовсім заслонювала мені сонце перед очима, та й і без того сонце, той ясний і непохибний небесний мандрівник давно вже перестало бути керманичем моєї земної мандрівки. Серце надсильно билося в моїх грудях; слух, дразнений величезною тишею віковічного пралісу, підхапував якісь непевні шуми, що лунали з найглибшого нутра мойого власного єства: то глухий, давно забутий зойк сільських дзвонів, то болючий, важкий віддих конаючої матері, то дитячі, наївно-сердечні шепти молитов, то відгуки страшенної життєвої бурі, скрегіт тюремних ключів, уривані слова проклять і наруги, тихий плач зрадженої любови, хрип розпуки й холодний усміх резигнації. Під впливом тих внутрішніх голосів, немов під впливом сумовитої материної пісні, помалу западала в дрімоту моя свідомість, тонула в холодній темряві, губилася в лісовій гущавині. Я йшов помалу, чимраз помаліше, але все-таки не переставав іти наперед, усе наперед.
Мій стан був подібний до сну — тяжкого, болючого, тим більше болючого, що без мрій. Якесь глухе почуття, що блуджу, що не бачу виходу перед собою, що швидше чи пізніше мене покинуть сили в тій страшній самоті, що може живцем зроблюся здобичею звірюк, які вітрять кожний запах життя в тім пралісі, — те почуття не покидало мене ні на хвильку, мучило і боліло мене ненастанно, мов тернина встромлена в ногу. Крім цього одного болючого почуття, я не чув нічого більше, — ані жалю, ані надії. Якесь отупіння огорнуло мене і заморозило все, що було в мені людського, крім цього одного, напівзвірячого, почуття болю і тривоги.Зусиллям розпуки перескакував я звалені виверти[1], продирався крізь гнилі дебрі, видряпувався на стрімкі збочі, щоб захопити оком хоч крихітку ширшого овиду. Все надарма. Праліс обгортав мене зо всіх боків і немов шептав мені мільйонами своїх листочків, скрипом своїх гілляк, стрекотанням вивірки й риком ведмедів: «Не втечеш! Не втечеш! Хто тут зайшов, прощай усю надію!»
Стемніло. Виразні обриси довколішних предметів розплилися в темряві, творячи довкола одностайну, непроломану стіну. Я не міг зробити ані кроку далі, почуваючи, що грудьми, головою, ногами вдарюсь о запори. Даремно смертельна тривога майже до разу вирячувала з лоба мої очі: ані одного трепоту світляного промінчика не могли захопити мої зіньки. Змучений, я впав на землю. В тій хвилі вітер, що за дня дрімав під верховіттям дерев, збудився і зойкнув протяжно, жалісно, мов післанець, що несе якусь страшенну новину в далеку країну.
Хвилю лежав я зовсім одубілий, і мені здавалося, що темні демони пустині з тихим шепотом вдоволення обступають мене, похиляються наді мною, простягають довгі руки, щоб притулити їх до моїх грудей і спинити голосне биття серця. Я схопився на ноги, немов від дотику гадюки, і в невимовній тривозі ще раз винатужив зір, чи не побачу якого промінчика рятунку в тій пітьмі.
І я побачив.Мені видалось, що блідий півмісяць повагом іде лісом, сверлуючи пітьму. Часом мигне і в таку хвилину якийсь глухий лоскіт залунає по пралісі, мов підземний грім, і слідом за ним затріщить лісовий велетень, валячися додолу. А потім знов супокійно, рівно пливе таємний півмісяць по пралісі. Мої очі, спрагнені світла, не могли відірватися від його млявого, але спокійного блиску.
Ось він наближається, ближче, ближче, і тоді я пізнав, що тайна вияснювалася досить природно. По лісі, нетоптаною стежкою, йшов чоловік у грубім, мужицькім сіряці і ніс у руках сокиру, від якої йшов блиск, що здалека видався мені блиском півмісяця. Лиця того чоловіка в потемках я не міг пізнати; в непевних обрисах маячила тільки його могутня стать і дивним огнем серед пітьми блискотіли його очі. В тій тривозі я впав перед ним на коліна і зі здавленого горла міг я видушити тільки ті слова:
— Рятуй заблуканого!
— Ходи за мною! — відповів незвісний мандрівець голосом таким спокійним, лагідним і при тім рішучим, що я відразу почув прилив нових сил у мускулах і нової надії в душі.
І я пішов за ним. Пітьма якось рідшала перед ним — чи то від блиску його сокири, чи від світла його очей, — не знаю. Йшов просто, не схибляючи ні направо, ні наліво, немов бачив перед собою ген-далеко якусь мету, до якої мусить настигнути в означену годину. Йшов, не кваплячись та й не гаючись, рівним, важким, але певним кроком. Порохно світилось у його слідах. Поступаючи за ним, я бачив перед собою тільки темні контури його плечей, рамен, а ті контури чим пильніше я вдивлявся в них, тим більшими видавались мені, виростали перед моїми очима до колосальних, а проте не фантастичних розмірів.
Втім темний стовбур, лісовий велетень заступив нам дорогу. Не вагавшись ані хвилини, мій провідник високо підняв сокиру й обіруч ударив нею в могутню заваду. Зойкнув праліс величезною луною і зі страшенним лускотом повалилося дерево, мов ударом грому звалене на землю, торощачи в упадку свої й чужі гілляки. Закричали сови і круки, що гніздилися в його розсохатій короні, зафуркотіли над нашими головами кажани, що жили в його розщілинах, і довго ще праліс не міг утишитися по страті одного зі своїх синів. Але мій провідник байдужісінько собі, тихо і спокійно подався наперед, а я за ним.
Та ось величезна чорна маса, стрімка скала заступила нам дорогу. Пнуться вгору її грубі бовдури, вирізуються на темному небі дико-фантастичними контурами, тут являють подобу височенних колумн, там готицьких веж, а ще далі якихсь неясних постатей — сфінкса з піднятою лапою, монаха в каптурі, що клячить на молитві, дромадера з простягненою шиєю. І знов супокійно, без вагання, мій провідник підняв сокиру і вимірив могутній удар. Мільйони іскор бризнули з-під вістря, громовий гук затряс землею, і віковічна скала розкололася надвоє, почала тріскати, ламатися і дробитися на дрібні брили, що з глухим лускотом валилися десь у пропасть, то знов з диким хрускотом розколювалися щораз на дрібніші шматки, рівняючи нам дорогу. І дальше спокійно, ані на хвилю не збочуючи зі своєї простої дороги, ступав мій провідник, а я за ним.
Та ось повіяло холодом на моє лице, з перед нами, десь із-під землі, почувся глухий гуркіт, шум, рик розбурханого живла. Ще кілька кроків, і перед ногами мойого провідника позіхнула чорна безодня, прірва стрімкого, скалистого яру, а на дні його шумить і піниться скажена течія. Але й ця перешкода не спинила мойого провідника. Блиснуло вістря піднесеної сокири, затріщало повалене величезне дерево і гепнулось своїм стовбуром півперек безодні, творячи вигідну кладку. В скаженій, безсильній лютості завили внизу демони пітьми і знищення, заклекотіли запінені хвилі, бризкаючи на нас студеною піною, але це не зупинило нас: супокійно перейшли ми по кладці.
Вкінці темрява почала вменшатися і праліс починав рідшати. Невдовзі ми вийшли на чисте поле і мої очі радісно повітали перший проблиск сходячого сонця, що завис на пурпурових, по краях золотом облямованих хмарках. А потім я цікаво почав роззиратися по розстеленій перед нами околиці.
Це був сумний краєвид. Величезна, безбережна рівнина, якої краї губилися десь далеко в поранковій імлі. Ані горбика, ані корчика, ані сліду живої душі, тільки від півночі чорною стіною простягся величезний праліс від одного кінця обрію до другого. А перед нами степ і степ: дрібна суха трава і пологий повзучий бур'ян, — ось і вся його ростинність. Без перепони бігли очі геть-геть по тій площі, десь у безконечність, рвучи за собою й душу і полишаючи в серці якусь невисловлену тугу, якесь почуття порожнечі, несповнених бажань, неосяжного змагання. Потопаючи в тих важких почуттях, ішов я мовчки за моїм провідником, не озираючися по-зад себе, але тим пильніше ловлячи очима кожну точечку на горизонті, визираючи чогось, що перервалоби цю вбійчу одностайність.
І от мені видалося, що геть далеко на тлі рожевого крайнеба заманячили обриси якогось величезного птаха, що буцім то сидить на степу, простягнувши високо вгору шию і звісивши довгий дзьоб. Чи то журавель на сторожі? Чи степовий орел, пробудившися, зривається до лету? Алеж той птах не зривався до лету, а чим більше ми наближалися до нього, тим довшою робилася його шия, росла і простувалася; не дуже далеко від нього показався другий, далі третій, четвертий… Вони стояли рядом, що, чим ближче, все продовжувався, тягнувся без кінця і краю і пропадав десь далеко у прозірчастій імлі. Мої очі, втомлені одностайністю степу, ані на хвилину не відривалися від тої загадкової істоти. Та чим ближче я підходив до неї, тим тривожніше билося моє серце, тим виразніше я розпізнавав усю страховинність цеї істоти. Довга журавлина шия, це був високий чорний стовп; те, що виглядало мов пташина голова, це була поперечна дилина, а дзьоб звішений додолу, це висільник, що хитався на мотузі за кожним подувом вітру.
Я остовпів у переляку. Вид був страшенний: труп іще свіжий, тільки до половини обдертий із м'яса хижою пташнею; під шибеницею чорні плями крови; на суставах сліди страшних передсмертних мук: очі випалені, руки спалені на вугіль, кості в ногах поламані. Я зирнув на дальші шибениці: той сам вид, тільки що трупи там давніші, голі кістяки або части кістяків, а під шибеницями заржавілі в крові жасні знаряди муки: шруби, кліщі, сорочки зі шпигачками, страшні залізні маски, зубаті колеса, ланцюги і коловороти. А ще дальше висіли на шибеницях самі тільки недогарки черепів, поприбивані цвяхами, висіли смоляні сорочки і тернові вінці, широкі мечі й залізні кігті, а ще дальше — ні! мої очі не могли добігти до кінця цього страховинного ряду, що пропадав, губився десь у безконечності.
— Боже мій! — скрикнув я, закриваючи собі очі долонями, — чи це сами розбійники?
— Ні, — відповів мій провідник, — це самі мученики.
І відложивши на бік свою сокиру, він прикляк під страшним стовпом, просто стіп завішеного трупа. Попертий якоюсь таємною силою, я вчинив те саме.— Це наша жертва, — мовив мій провідник, похиляючи лице. — Молімося, щоб та найсвіжіша жертва, замучена за правду й волю, була остання і щоб відтепер не треба вже було таких жертв.
І припавши лицями до землі, ми молилися духом і чуттям і сльозами, цілуючи землю, скроплену кров'ю мученика. А коли ми встали, мій провідник узяв у руку сокиру і наблизився знов до шибениці.
— Храм наш в дусі і в правді, — мовив.
— Ті, що своєю кров'ю записали її свідоцтво, повинні бути для нас дороговказом, але не божками. Їх побіду, але не їх мощі будемо святити.
І мовлячи це, підняв сокиру і вдарив. Упала й на порох розсипалася шибениця, — впали й розсипалися всі аж до найдальшого краю круговиду. Тільки широкий пояс родючої, буйною зеленню покритої землі визначував слід давно перебутих і похованих страждань і боїв і побід незлічимих людських поколінь. І в мойому серці розвіялось важке, тривожне чуття; з більшою бадьорістю, покріплений на силах ішов я далі за своїм провідником і мені здавалося, що кожний атом тої землі, того повітря вносить нові сили, нові думки, нові, свобідніші почуття в мою істоту. Я почув себе немов членом тої самої сім'ї, одним із витворів і здобутків тих боїв і страждань тисячелітніх, одним із щасливих спадкоємців тих побід.
Та ось якась темна, величезна хмара, з блискучими, гострими шпилями виросла на сході, простерлася грізно і закрила перед нами сонце. Хвилину здавалося, що потопить нас у цілковитій пітьмі, але це їй не вдалося. Навпаки, чим ближче ми підходили до неї, тим вона меншала, стягала свої обриси і вкінці ми побачили, що це не хмара, а тільки величезна статуя серед рівнини. На п'єдесталі з чорного мармуру сиділа на склублених хмарах мармурова фігура мужа з довгою, кучерявою бородою, блискучими очима і з в'язкою золотистих стріл у високо піднесеній правиці. Його голова була окружена вінком золотистого проміння, а ліва рука держала випуклий щит. П'єдестал був, мов гора, що перегатила нашу дорогу, а колос на тім п'єдесталі, бачилось, уперся головою в хмари. А перед статуєю ми побачили незлічиму силу народу в найрізніших одягах і поставах. Одні вдягнені в довгі, білі плащі, з вінками на головах, танцювали під дзенькання монотонної музики; інші на розпалених кострах палили жертви; знов інші зі стурбованими лицями, на колінах лізли по гострім камінню, щоб устами доторкнутися до того чорного мармуру; а з боку заковані в кайдани невільники з похиленими лицями чекали, чи скоро поведуть їх на заріз на честь того колоса.
— Хто це такий? — запитав я свого провідника.
— Символ. Закаменілий виплід їх власної уяви, що зробився їх володарем, їх тираном. Для нього їх танці й кадила, їх сльози і кров. В ім'я будучого, якого не знають, убивають теперішнє, те що бачать і чують. Щоб спасти себе від терпінь фікційних, непевних, завдають собі і своїм братам дійсні, безмежні муки. Але настав уже час свободи. Глянь, як танцюри покинули танці і, кепкуючи, сміються самі з себе. Глянь, як жертводавці гасять огонь. Глянь, як ті, що йшли благати милосердя у чорного мармуру, випручуються й кидають на нього камінням. Глянь, як опадають кайдани з невільників, призначених на криваву жертву. В пору приходимо.
І мовивши це, мій провідник обіруч хопив сокиру і вдарив нею в чорний п'єдестал. Захиталася величезна будівля, затремтів до самого вершка кам'яний колос і з грюкотом пообпадало позолочуване проміння з його голови і стріли з його рук. А потім розлягся страшенний гук і гепнувся додолу колос і розстріскався на кусні, далеко й широко покриваючи землю відломами свойого кам'яного тіла. Здивовані й перелякані купи народу стояли мовчки, тільки люди, прибрані в святочні одежі, з вінцями на головах, підняли страшенний репіт, викрикаючи:
— Зруйнований порядок світу! Розвалені основи всього існування! Горе, горе!
Але мій провідник, не звертаючи уваги на їх голосіння, мовив до народу:
— Не турбуйтеся! Зумійте бути вільними, і будете вільні! Забажайте бути братами, і будете братами. Зумійте жити, і будете живі.
І пішов, промощуючи собі дорогу поміж руїнами. З німим подивом ішов я за ним:
— Хто ти такий? — запитав я вкінці.
Тоді він уперве обернув до мене своє лице й промовив ласкаво:— Чи ж не пізнаєш мене?
Я не відповів нічого. Мені видалось, немов із цього боку зійшло сонце, і я мусів похилити очі перед тим блиском могутности, тріумфу й надії, що йшов із його лиця.
— Пізнаю тебе всім серцем, усею кріпостю моєю, але ім'я твого висловити не можу, — відповів я.
— Я рубач, що рубає запори на шляху людськости, запори, покладені дикістю, темнотою і злою волею. Ти бачив частину моєї праці?
— Бачив.
— Знаєш, в чім моя сила?
— Чую… Догадуюся.
— Пізнаєш її. І мету розумієш?
— Розумію і бажаю хоч іздалека побачити її відблиск.
— Зумій зректися цього бажання, то мета буде найближчою до твойого духу. Не бачити тобі судилося, але простувати стежки правди і свободи. Хочеш ставати до цеї праці?
— Хочу.
— Підеш без вагання тернами?
— Піду.
— То йди ж!
І він дав мені сокиру.
1886 р.
——————
- ↑ Виверт — повалене вітром чи бурею дерево.