Твори (Франко, 1956–1962)/3/Рутенці/Звичайний чоловік
| ◀ I. Молода Русь | Твори в 20 томах Том III Рутенці II. Звичайний чоловік |
III. Знеохочений ▶ |
|
— А, як ся маєте, пане Маріяне?
— Спасибі, спасибі! Увійде. А ви як?
Пан Маріян, із яким власне я вітався, по досить довгім небаченню, був від кількох літ моїм, хоч не дуже близько, знайомим. Я пізнався з ним у гірськім селі Л., де він проводив вакації у свойого брата, що мав там власний дім і, як письменний чоловік, робив службу громадського писаря. Пробуваючи кілька неділь у Л., малолюднім гірськім селі, я був майже змушений познайомитися з паном Маріяном, як із одним із немногих інтеліґентних людей у цілій околиці, з яким чоловій, що не мусить день-у-день займатися фізичною селянською працею, міг поговорити, проходитися або заграти партію преферанса. А що я власне тоді вступав у той період життя, коли наклін до обсервовання людей, до в'язання їх мови та поступків із їх думками, характером та темпераментом починає найсильніше розвиватися, тож не диво, що моя увага звернулася також на пана Маріяна.Він належав до тих людей, яких буденна поверхова клясифікація називає «звичайними». Ні одіжжю, ні голосом, ні зверхнім виглядом, ні привичками — нічим взагалі цей чоловік не виріжнювався з-посеред маси тих людей, яких видаємо, з якими розмовляємо та ведемо різні діла день-у-день і по которих у нашій пам'яті лишається зовсім неясне, сіре, безбарвне вражіння. Тому то й звикли ми висловлювати те вражіння такими словами, що хоч ніби зовсім зрозумілі, мають якнайменше значення, і мовимо:
— Та що, звичайний собі чоловік.
І мені також зразу ані в голову не прийшло розбирати поняття «звичайного чоловіка», так сильно зрослося воно в мене з певною групою неясних вражінь. І пана Маріяна, зараз по першій розмові з ним, я зовсім несвідомо втягнув до тої самої рубрики, така млява, нецікава та банальна була та розмова. Аж один зовсім не особливий, та не зовсім щоденний припадок, якого я був свідком, здер відразу заслону з моїх очей і спонукав мене уважніше роздивляти ту масу незначних фактів, яку обіймаємо назвою «звичайні речі». Цей випадок був ось який.
Раз якось вечером, ідучи вулицею здовж села, я проходив попри хату, в якій жили Маріян та його брат. Вона стояла коло самої дороги, відграничена від неї глибоким ровом, через який провадив місток із смерекових кругляків. Перед входом стояли дві старі косматі верби, що майже зовсім закривали вбогу, малу хатину, нічим не відмінну від інших сільських хат. Із тої хатини долітали до мойого слуху уривані, дуже голосно та сердито вимовлювані слова:
— А коли ж бо мені належиться! — чути було голос Маріяна.
— А коли ж бо я не маю! — відповів його брат.
— А мені що до того? Я мушу мати, та й годі!
Брат мовчав.
— Продай корову! Адже маєш їх дві, — мовив Маріян.
— Алеж, чоловіче, чим же я буду жити в зимі? Стільки мойого всього достатку.
— О, так, ти собі тут будеш уживати, а я там, у Львові, гину з голоду.
— Уживати! — підхопив брат Маріяна, немов під вражінням болючого удару. — Уживати…
Затих на хвилю, а потім додав:
— Нехай тобі того Бог не пам'ятає! Щоби тобі ніколи не довелося уживати так, як я уживаю!
— Е, ти вже в почуття лізеш, Бога покликаєш! Але ні, братку, не здуриш фарбованими лисами! Знаємося на тім.
Сухий наружливий сміх Маріяна донісся до мойого слуху. Я пішов, не бажаючи далі слухати тої прикрої розмови. Хоч ледве від кількох день знав я Маріяна, серце якось болюче стиснулося в мене, і я почув щось, ніби гірке розчаровання:
— Гм, а той чоловік видавався таким лагідним, спокійним, тихим, а воно от що! Дивна річ!…
Коли другого дня я зустрівся з Маріяном, він знов був, як звичайно, чемний, лагідний, згідливий, звичайний чоловік. Але тепер уже мені було занадто мало цього означення. Мій ум, подразнений учорашньою сценою, працював, порівнював, розбирав кожне слово, кожний рух Маріяна, і загадка «звичайного чоловіка» помалу почала вияснятися мені.
Поперед усього я завважив, що всі так природні на селі серед інтеліґентних людей розмови про політику, літературу, або наукові питання дуже нудили Маріяна. Він слухав їх мовчки, з самої чемности, а скоро тільки трапилася нагода, зараз відходив. Далі завважив я, що до карт, а особливо до газардових ігор, мав Маріян дуже велику охоту, і що при картах, з ідеальним супокоєм і без знаку втоми, міг просидіти цілу ніч. Я завважив, що при зеленім столику лице його оживлялося і в нього являвся дар мови, не звичайної товариської, але тої уриваної та конвенціональної[1] картярської. Коли в звичайній розмові він був дуже маломовний, за зеленим столиком Маріян оживав, хоч ані лице, ані голос його не зраджував внутрішньої гарячки; зраджував її тільки незвичайний блиск невеликих сірих очей і мимовільні, несвідомі рухи рук, що від часу до часу стискалися в кулаки, немов хапаючи щось. Не раз, стоячи за кріслом Маріяна і придивляючися тим несвідомим рухам його рук, я задавав собі питання:
— Який же то вогонь горить у нутрі того чоловіка?Пізніші події та спостереження дали мені відповідь на це питання.
— Як же вам ведеться у Львові? — запитав я його раз у ході розмови.
— Увійде, — відповів він. — Останнього року мав я дві добрі лекції, можна було вижити сяк так.
— Ну, а брат допомагає вам дещо?
— А, мусить, — відповів він. — Щоправда, за кожним разом крутиться і в'ється, що не має відки, але все те пусті вимівки. Я не дам заблахманити собі очей.
— Ну, а може справді не має відки? — закинув я. — Бодай із боку не видно нічого. Хатина мізерна, поля мало, одежа на нім не абияка там.
— Е, що мене то обходить! — з лагідним усміхом відповів Маріян. — Аджеж він тут писар на три громади, може з хлопів дерти, скільки влізе, а мені там ні з кого нічого вдерти.
Мені зробилося якось холодно, коли я почув такі терпкі слова, сказані з таким супокоєм, з такою майже дитячою байдужністю, немов би «дерти» в поняттю Маріяна було щось так природне та конечне, як дихати або їсти.
— Ну, — відказав я, — скільки мені здається, з тутешніх хлопів не багато й удерти можна. Всі тут такі вбогі та нужденні, що аж страх.
— То так тільки здається, — відповів спокійно Маріян. — А втім не бійтеся, — додав з усміхом, — хто хоче вдерти, той і з голої липи лика вдре.
І він при цих словах, як при добрім жарті, розсміявся голосно, що в нього рідко траплялося. Іншим разом ми зговорилися якось про львівських товаришів Маріяна, з яких деякі були знайомі також мені з давніших літ. Я забув сказати з самого початку, що Маріян, так само, як і я тоді, був слухачем львівського університету.
— Знаєте припадком пана М.? — запитав я Маріяна.
— О, чому би ні! Ще досі винен мені п'ять ринських. Треба буде допильнувати його, скоро приїде, щоби віддав, бо він, знаєте, до брання скорий, а до віддавання звичайно нема його дома.
— Не знаю, чи нема там у Львові мойого товариша Антона К. Давно бачився з ним, а рад би побачити його тепер.
— То студент філософії, Антін К.? — запитав Маріян.
— Так, той сам.
— О, знаю його також. І цей від півтора року винен мені також 10 ринських. Ховається передо мною. Я вже й рукою махнув на свій довг. — Я питав його за чергою ще про кількох товаришів, і показувалося, що Маріян знав майже кожного з них, і що майже кожний із них був йому щось винен, цей 10, той 5, той менше ринських, аж до кількадесятьох крейцарів.
— Що ж то, — запитав я здивований, — то ви хіба займаєтеся випозичуванням грошей?
— А так, потроху, коли трапиться. Розуміється, на добрий процент, бо студенти, то всі непевні довжники.
Мені знов зробилося холодно. Я перервав розмову, хоч знав, що і в тім, що чув від Маріяна, не було нічого незвичайного, і що майже в кожній гімназії бувають ученики, що потихеньку займаються випозичуванням грошей, чи то зароблених лекціями, чи одержаних від родичів, товаришам, розуміється, на добрий процент.
От так помалу мені вияснювалася загадка вдачі Маріяна. Мене перестав разити контраст між його молодим віком і тим спокійним цинізмом, із яким він виконував свої вчинки, та так виразна вже в нього febris aurea[2], що проявлялася в кожнім його слові та русі. Чим стане колись цей чоловік, коли та жадоба зисків і золота опанує весь його мозок і розвинеться в цілій повноті? Це питання насувалося мені не раз, коли я згадував Маріяна.
Та аж коли скінчилися вакації, і ми з Маріяном вернули до Львова, мав я нагоду наочно бачити, до якої міри сильна була в нім та гарячка. Цілими днями він бігав по місті, чи то з лекції на лекцію, чи то ловлячи своїх довжників. Можна було здибати його на найрізніших вулицях, і все в поспіху, як ішов кудись з напруженим зором, немов бажаючи зайти на умовлену хвилю і немов би від його приходу залежали Бог зна які важні справи.
— Що чувати, пане Маріяне?
— Добре, добре! Тільки вибачайте, не маю часу.
— Куди ж так спішно? Що вас гонить?
— Прощавайте! Прощавайте! Мушу поспішати.О скільки я міг завважити, школа та шкільні заняття не цікавили його зовсім. Чи вчащав на університет, на який був записаний, цього я не міг знати. За весь час моєї знайомости з ним не чув я від нього ані одної згадки про школу, професорів або науку. Раз-у-раз зайнятий був грошовими справами або лекціями. Говорив іноді, що якби тільки трапилася йому лекція на селі, поїде туди, а потім пристане до війська.
Отак минуло кілька місяців. Десь серед зими я перестав стрічатися з Маріяном. Питаю його товаришів: від місяця вже не бачили його в університеті. Питаю його в помешканню: від місяця вибрався і мабуть виїхав кудись. Куди? — ніхто не знав сказати. Минуло пару тижнів, і я вже почав забувати про Маріяна, коли здибався з одним студентом університету, також знайомим Маріяна, що якийсь час разом із ним жив ув одній кватирі.
— А знаєш, яку штуку встругнув наш Маріянко?
— Ну, яку? Не знаю нічого.
— То ще раз хлопак! Спекулянт, яких мало.
— Алеж говори, що таке?
— Прийшов до мене лист від одного знайомого з села. Пише, що такий та такий обиватель[3] пошукує домашнього вчителя для двох синів, чи то студента університету, чи хоч би ученика гімназії, але тільки відличного[4]. Умови прекрасні: ціле вдержання і 400 ринських річно, не числячи надзвичайних дарунків. Мене якось не було дома, а мій Маріянко розпечатав лист, прочитав і зараз же написав лист до обивателя, прийняв умови, післав свідоцтва, а по кількох днях, одержавши запросини, махнув на село. Я навіть не знав ні про що, не одержавши адресованого до мене письма. Аж учора той сам знайомий пише мені, запитуючи, чому я не поїхав сам, але дав таке корисне місце іншому, хоч, додає, з нього там усі дуже задоволені. Правда, порядний товариш!
Від того часу минуло два роки. Я не чув нічого більше про Маріяна, та за різними життєвими клопотами та турботами зовсім перестав цікавитися тим молодим спекулянтом. Аж недавно припадком я здибався з ним у кав'ярні, де мало місце привітання, наведене в початку оцього оповідання.
Маріян за ті два роки значно відмінився, виріс і змужнів, а його лице покрилося темнуватою, майже олов'яною барвою, що визначає людей, яких ум раз-у-раз займає якась idée fixe[5] і які для неї готові посвятити все. Кожний рух, кожне слово Маріяна свідчило про те, що це в нього вже не гарячка, а постійна, вироблена й усталена прикмета характеру.
Хвилю оба ми мовчали, а потім я почав розпитувати його, як йому поводилося?
— Добре, — відповів з виразом цілковитої певности себе. — Місце маю дуже добре, їда порядна, а крім річних 400 ринських іще різні обривки. Чоловік запомігся трохи.
При цих словах він засміявся тихим горляним сміхом.
Я зирнув на нього уважніше, і справді він виглядав добре, одежа на нім була елеґантна і з досить дорогої матерії. Все на нім свідчило про життя в достатку та в вигоді.
— Ну, а багато заощадили? — запитав я, жартуючи.
— Багато, не багато, а все таки зо дві тисячі. Гроші складаю в касі ощадности, хоч то бестійство, процент малий. До війська мене не прийняли, тому хочу записатися до торговельної школи. Цею дорогою надіюся скоріше добитися чогось, ніж університетськими студіями.
— А що ж ваш брат? Як йому поводиться? — запитав я.
— А чорт його знає! — відповів Маріян, раптом впадаючи в сердитий тон. — Не навідуюся до нього вже від двох літ, та й він до мене не написав нічого. Останній раз я написав йому письмо, жадаючи своєї пайки нашої батьківщини, але не одержав від нього ніякої відповіді. Мусить чоловік давати собі раду в життю, як може, але своєї частки я йому таки не дарую.
При цих словах він знов засміявся сухим, горляним сміхом, немов лихвар, певний того, що його «кавалок» не пропаде.
Ми розсталися.
«Бестійство», «процент», «не дарую», «обривки» та «тисячі» — оці слова бреніли мені в голові по моїм розстанню з Маріяном. Це «звичайний собі» чоловік, шо значить, таких людей у нас багато вже серед молодого інтеліґентного покоління. У них тільки й думки, тільки й мрії — добитися чогось, не дарувати, а то й урвати. І що то буде, коли вони доростуть, розвинуться, діб'ються сили? Чи вистане цілої нашої «святої Руси» на відповідні «кавалки» та «обривки» для них? Холодна тривога на хвилю пройняла мене при думці про будучність. Але зараз же прийшла й розвага, що це конечна фаза суспільного розвою, яку зусильна праця духу може повернути на добро. Розуміється, у таких людей, як Маріян, само собою навіть не виникне в душі питання про загальне добро, про працю для люду та службу для поліпшення його долі. Сама думка про такі ідеї в їх очах — дитинство, смішне та неприличне для розумного чоловіка. Але це тільки одна переходова фаза в розвою суспільности, за якою сила духу та ідей, гуманности та братолюбія мусить узяти своє.
1878 р.
——————