Твори (Франко, 1956–1962)/17/Украдене щастя/II
| ◀ Дія перша | Твори в 20 томах Том XVII Украдене щастя Дія друга |
Дія третя ▶ |
|
Декорація та сама. День. У печі горить. Микола парить березове пруття і крутить ужівки. Анна то порається коло печі, то помагає йому
Микола. Ну, держи добре, не пускай! Крутить. Так. Тепер давай сюди. Хай його хороба спіткає з його латрами! Плюнув би чоловік на той заробок, а тут ні, їдь знов, щоби того проклятого латра докапарити, щоб він йому стікся[1].
Анна. Та чей[2] нині легше їхати, ніж учора. Бач, випогодилося!
Микола. Ага, випогодилося! А вчора замело зо шумом, що й сліду не найти. Ні, я таки не поїду сьогодні. І себе збавлю й худобу, а за що? Нехай він пропаде зі своїми латрами.
Анна. Та то певно, що ліпше не їхати, ніж по снігах з тягарем копатися. Латри не втечуть, а робота й дома найдеться. Ой, якби ти був учора мене послухав та не їхав!
Микола. Або що?
Анна. Та нічого. Але моє серце чує якусь біду. Яка мені нині погань снилася, то нехай Бог боронить! Десь ніби я коралі сію по хаті, по оборі, по цілім селі, та такі грубі та червоні…
Микола немов сам до себе. Коралі — то сльози.
Анна. А далі десь ніби на нашу хату з усіх боків пси гавкають, у двері лізуть, у вікна голови пхають, та такі люті та розжерті…
Микола. Люті пси, то напасть.
Анна. А далі десь ніби мене до шлюбу вбирають, а в саме біле: білі черевики, білу спідницю, білу перемітку.
Микола. Свят, свят, свят! Що тобі, жінко? Хай Бог відвертає від нас усе лихе! Що ти говориш?
Анна. Та що таке? Хіба це що значить?
Микола. Та… бодай у лиху годину не згадувати! Господи! Сон, мара! На все Божа воля. Не треба ніколи забігати поперед батька в пекло, ось що! Крутить далі. Гм, і що його робити з тими латрами й сам не знаю?
Анна. Може би піти спитати Бабича, чи він їде?
Микола. То правда. Як він їде, то ніяково мені лишатися. Як тільки сани налагоджу, то зараз піду до нього. Кидає готові ужівки й сідає на лаві. Ой, крижі болять! Господи, проробив чоловік свою силу на чужих людей, а тепер для себе лиш останочки лишилися. Анно!
Анна коло печі. Чого тобі?
Микола. Що цей шандар так рано схопився? Я й не бачив, коли вийшов.
Анна. Казав, що мусить, служба…
Микола. А знаєш, я як його побачив, то зразу одеревів на місці. В таку годину, в тім мундурі — зовсім здавалося, що це мертвець з тамтого світу до нас приходить. А тим часом, бачу, він живий.Анна. А хіба ж ти не знав, що він у наших сторонах?
Микола. Я? Та відки я мав знати? Я був певнісінький, що він давно вже зогнив у Боснії. Аджеж твій брат присягався передо мною, що його нема на світі, навіть карту з війська показував. Тільки то біда, що я неписьменний, то й не міг прочитати.
Анна. Значить, тебе так само одурили, як і мене.
Микола. Не знаю, пощо їм так конечно забаглося випхати тебе на десяте село.
Анна. А я знаю. Не хотіли мені нічого дати з вітцівщини. Ну, а якби я була пішла за Гурмана, то той би їм був з горла видер. Ти знаєш, який він був чоловік. Боялися його, то й постаралися разом із війтом, щоб його, одинака в матері, випхано на війну, а потім скористали з часу, щоби мене також випхати в інший бік. Ось і вся мудрість.
Микола. Господи, а я й не догадувався, куди стежка в горох! Чоловік з багачами кумпанії не водив, то й на багацьких штуках не розуміється. Анна проходить коло нього, він ловить її, прихилює й цілує в чоло. Бідна ти, моя небого! А ти дуже любила цього Михайла?
Анна спалахнувши. Ну, що вже про це говорити? Любила, чи не любила, тепер нема що й згадувати. От радше йди сани ладь! Обід уже готов. Поки ти там упораєшся, то вже вистигне як слід.
Микола. Твоя правда, Анно! Встає й бере ужівки. Не час бідному згадками бавитися, треба роботу робити. Наливай лишень, я зараз буду готов!
Анна наливає борщ у миску, насипає у другу фасолю й ставить на стіл. Чи дуже любила цього Михайла? Здається що дуже, коли й досі вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. А може більше боялася його, ніж любила. У, сила у нього! Вола за роги хопить та й на землю кине. Господи, таких як мій, то йому ніщо двох ув одну жменю. Самим поглядом, здається, наскрізь тебе прошибає, мов розпаленим дротом. Ох, та й боюсь я його тепер! Боюсь як найтяжчого ворога! І певно, що як він на нас завзявся, то зітре нас на порох, знищить, зруйнує. Бо хіба ж мій чоловік зможе з ним боротися?
Микола за сценою. Анно, гов, Анно!
Анна. А чого тобі?
Микола. Де ти рептюх поділа? Най коням сіна накладу.
Анна. Та рептюх осьде в сінях; я давно сіна наклала. Ходи їсти. Вигортає вогонь із печі.
Микола. Зараз, тільки ще лещети поладжу. Десь два лещети випали.
Анна. Та лиши лещети на потім, не втечуть! Ой, Господи, чим далі, тим чогось гірше мені робиться, що ось-ось якесь нещастя…
Микола скрипнув дверми, входячи. Н-ну!
Анна схапується від печі. Ох! Це ти?
Микола. А тобі що такого, жінко? На тобі лиця нема!Анна. Нічого, нічого. Щось мені недобре зробилося. Це мабуть від печі… Я трошки загоріла та голова крутиться. Сідай лишень та їж, я нап'юсь води, то мені легче буде.
Микола сідає за стіл, христиться й бере ложку. Та ходи й ти обідати. Мені якось самому страва в рот не лізе.
Анна. Е, що там! Не прибагай собі нічого, їж! А я тим часом піду до Бабича, та спитаю його, чи їде він у ліс.
Микола. Га, коли так, то йди. Трохи пройдешся, то чей і голова перестане боліти. Іди, йди! Їсть.
Анна накидає на голову хустку й направляється до дверей. В тій хвилі двері відчиняються. Входять жандарм, війт, Бабич, присяжний і ще один селянин.
Війт входячи. Слава Ісусу Христу!
Микола. Слава навіки. Просимо до обіду!
Війт. Обідайте з Богом святим, хай Бог благословить!
Микола. Сідайте, пане війте. Що вас сюди до нас приводить?
Війт сідає на ослоні плечима до столу, жандарм на лаві, присяжний і селянин стоять і роззираються по хаті. Гм, так собі. Маємо до вас маленьку справу.
Микола. До мене? А то що такого?
Війт. Ви вчора сказали пану шандареві, що були вночі в корчмі на Купінню?
Микола. Та був. Не в корчмі, а під корчмою.
Війт. І пізно вночі?Микола. Та пізно. Вже за мною, бачу, ніхто не їхав.
Війт. Ви приїхали додому закривавлений?
Микола. Та… та… так.
Жандарм. Що? Ви й додому закривавлений приїхали? Я цього від вас не чув. Господине, правда це?
Анна. Та правда. Я сама його обмила.
Жандарм. О, це важна річ. Пише в книжечці. А ви ж сказали, що в лісі скалічились ще, як латри брали. Значить, ви й до міста їхали закривавлений і з міста вертали у крові?
Війт. Він вам так казав? Ну, це неправда. Він у місті був здоровісінький і зовсім чистий. Я прецінь його сам бачив на жупі.
Микола. Скажіть же всю правду, пане війте!
Війт. Яку всю правду?
Микола. Аджеж це ви самі мене так покривавили.
Жандарм схапується. Що, що, що?
Війт. Брешеш, Миколо! То правда, що ми трохи з тобою перемовилися за ті поліна, але покривавити тебе я ані гадки не мав.
Микола. Я маю на те свідків. Я навмисне не змивав крови з себе й додому так приїхав, щоби вас до суду завдати.
Війт. Ха-ха-ха! Мене! До суду!
Жандарм. Яких маєте свідків?
Микола. Та от кум Бабич також там були, то можуть посвідчити.
Бабич скробається в голову. Та бути я був, то нема що казати; але того я не бачив, аби вас кум начальник покривавив. Ударив вас поза вуха, то правда, але щоби вас оттак подряпав, то я того не можу посвідчити.
Селянин. І я також не можу.Жандарм. Миколо Задорожній, я вас арештую. Видобуває з торби залізні ланцюжки з наручниками. Давайте сюда руки й не думайте опиратися, бо вам гірше буде.
Анна. Ой, горечко моє!
Микола. Арештуєте? Мене? За що?
Жандарм. Ви самі певно ліпше знаєте, за що. Вчорашньої ночі на Купінню в корчмі всіх жидів вирізано.
Микола. Ой, Господи! То я би мав у тім бути?
Жандарм. Я не знаю. Дай Боже, щоб ні. Але скажіть самі, чи проти вас усе не свідчить? Коли ви невинні, то не маєте чого боятися, на суді ваша правда покажеться. Але я мушу своє зробити. Давайте руки!
Микола. Бог видить мою душу. Я невинний. Робіть зі мною, що хочете. Подає руки, жандарм заковує його.
Жандарм. Так, то розумно. А тепер скажіть мені, де ті чоботи, що ви вчора мали на собі?
Микола. А онде стоять у запічку.
Жандарм. Присяжний, подайте їх сюди! Присяжний подає, війт і жандарм оглядають їх до вікна. Є! Ось кров!
Війт. І ось тут є!
Жандарм. То сумно. Відложіть на бік!
Микола. То з мене кров, як я їхав.
Жандарм. Це вже будете в суді толкувати, це до нас не належить. Ви мали з собою сокиру? Де вона?
Микола. Он під лавою.
Жандарм. Присяжний, подай її сюди! Присяжний подає, жандарм і війт оглядають. Є й тут кров. Ось на, товаришу.
Війт. І ось на обусі. І ось на лѐзі.Жандарм. Відложіть на бік. А тепер покажіть кожух! Оглядають кожух. Є й тут. Відложіть на бік. Іде до постелі й шукає під подушкою в соломі. До Анни. Відчиніть скриню!
Анна весь той час стояла, мов остовпіла, не рухається з місця, тільки глядить на нього.
Жандарм. Чуєте, жінко, відчиніть скриню! Коли вона не рухається, він виймає їй із-за пояса ключ, відчиняє скриню і разом з війтом починають перешукувати все. Ну, тут нема нічого. Пане війте, присяжний і ви, свідки, йдіть з ним і перешукайте все обійстя, шопу, комору, стодолу, всякі скритки! А я тут переслухаю господиню.
Війт. Ну, Миколо, ходи з нами!
Микола. Господи, ти знаєш, за що на мене такий тяжкий хрест посилаєш, нехай буде Твоя воля! Виходить, за ним війт, присяжний і селянин.
Жандарм по відході хвилю мовчить, стоячи недвижно серед хати напроти Анни, яка стоїть коло вигаслої печі. Відтак він випростовується й підносить голову. Гостро. Анно!
Анна підносить голову, глядить на нього з невисказаною тривогою й опускає очі.
Жандарм. Сюди ходи!
Анна підходить до нього й зупиняється.
Жандарм. Ближче, ближче! Гляди мені в очі! Просто!
Анна силується глядіти, тремтить уся, потім кидається перед ним на коліна. Михайле! Михайле! Не муч мене! Не можу глядіти на тебе! Ти такий страшний!Жандарм. Дурна! Чого тобі боятися? Для злодіїв, розбійників я можу бути страшний, це моя служба. Ти не бійся!
Анна. Але ж він нічого не винен? Клянусь тобі, він не винен!
Жандарм. Хто він? А, твій Микола! Ну, а може й винен?
Анна. Ні, ні, ні! Ніколи! Він такий добрий, він хробака дарма не розтопче, не то щоб чоловіка вбив!
Жандарм. А мене вбив! Мене зробив нещасливим! Ні, не говори мені про нього! Яке мені до нього діло? Я йому не ворог, а трапилися такі сліди, що свідчать проти нього, то я його мушу арештувати. Мушу, чуєш? Це моя служба. Коли він невинен, то в суді його правда покажеться.
Анна. Так чого ж ти від мене хочеш? Я прецінь з ним не була, нічого не знаю. Лиш то знаю, що приїхав кривавий і казав, що його війт побив.
Жандарм. Байдуже мені про це. Будеш те в суді говорити. Я про що інше хочу з тобою побалакати. Анно, дивися мені в очі! Бере її плечі і вдивлюється їй в очі. А ти ще гарна, молода, свіжа! Анно, любиш мене?
Анна тремтить. Михайле, пусти мене?
Жандарм. Ні, не пущу! Скажи зараз, любиш мене?
Анна відвернувшись. Ні, ні, не люблю! Ти страшний! Не люблю!
Жандарм грізно. Гляди мені в очі, чуєш! Анна дивиться йому в очі. Скажи тепер, любиш мене?
Анна. Михайле! Братчику мій, не муч мене! Коли отак впираєш у мене свої очі, то мені так важко, так страшно! Сама не своя стаю!Жандарм. Дурниці! Говори, любиш мене?
Анна ледве чутно. Люблю.
Жандарм. Ще раз скажи! Голосніше!
Анна. Люблю.
Жандарм. Пам'ятай же. І будеш моєю? Стій просто, не трясись! Знай, що від мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз мені щастя всміхнулося по тільких роках, то вже я тепер не випущу його! Зубами в нього віп'юся, а не випущу. Говори, будеш моєю?
Анна. Ради Бога, Михайле! Не говори цього! Я шлюбна жінка! Я присягала. Гріх мені таке слухати, гріх думати про таке!
Жандарм. А не гріх було дати мені слово, а потім вийти за другого? Не гріх украсти моє щастя?
Анна. І моє вкрадено, голубе мій! І моє серце розбито, і мене з нелюбом спаровано! З туманом отаким, що з ним ні в кут, ні в двері, що з нього люди сміються, що хіба хто не хоче, той з нього не глузує! А ти ще дорізати мене хочеш!
Жандарм. Дарма, дурне говориш! Коли це правда, що ти кажеш, то будь моєю! На злість тим, що нас розлучили. На перекір тим, що вкрали наше щастя. Ми його відокрадімо, наше щастя!
Анна. Бог нас покарає, Бог!
Жандарм. Не слухай того! Бог нашої муки не потребує. А трапилась нам нагода, то й поживімо свобідно та покуштуймо щастя.
Анна. Чи довго воно потриває?
Жандарм. Щастя ніколи довго не триває. Щастя все — день, година одна, хвилина.
Анна. А потім?Жандарм. Потім? Мені те в голові, що потім буде! Досі бідували та мучились і потім те саме буде. Овва, велика невидальщина. Хіба тобі страшно?
Анна не зводячи з нього очей, ледве чутно. Ні, не страшно.
Жандарм. Так хочеш бути щасливою?
Анна так само. Хочу.
Жандарм. Так будеш моєю?
Анна так само. Буду.
Жандарм. Пам'ятай же! Держу тебе за слово. А як і тепер мене одуриш, то горе тобі! Я страшно помщуся на тобі й на нім.
Анна так само. Ні, не одурю.
Жандарм. Ну, продрухайся! Що це ти мов крізь сон говориш? Потрясає її за плечі. Ось вони надходять. Плач, ламай руки, щоби нічого не догадалися. Проси мене, щоб я його помилував. А як відведуть його до міста, то я до тебе навідаюсь.
Анна з заломаними руками стоїть мовчки коло печі.
Жандарм. Ну що ж, війте, найшли що підо̀зреного?
Війт. Нічогісінько, пане шандаре. Тільки на санях двох лещетів нема, а на третім трохи кров'ю замазано.
Жандарм. Ага, це також важно. Записує в книжці. Ну, а тепер ведіть його. І оці речі заберіть. Лещет із саней вийняли?
Присяжний. Я вийняв, ось він.Жандарм. Добре. Візьміть, та пантруйте, аби кров не стерлася. А ви, війте, форшпан[3] для нас вистарайте. По снігу тяжко буде арештанта аж у місто пішки гнати. А може в нього спільники є, то щоб де в лісі не напали та не відбили.
Микола. Господи! Що це зо мною діється? За що на мене така кара тяженька?
Війт скробається в голову. За форшпан, пане шандаре, тяжко буде нині. В кого є тягло, то всі потягли на заробок, то до латрів, то до кльоців[4]. От, хіба би його власні, Миколові коні взяти і в його сани запрягти.
Жандарм. А що ж — і це можна.
Війт. То тут може хто небудь з вами присісти: буде кіньми гнати й потім приїде назад.
Жандарм. Дуже добре. Мені ще й так мабуть прийдеться сюди вернути, за спільниками шукати.
Війт. То ще й ліпше. Ану, куме Бабичу, йдіть та запрягайте! Бабич відходить.
Микола, що досі сидів на ослоні та рукавом витирав сльози. Анно!
Aнна мов остовпіла. Чого тобі, Миколо?
Микола. У тебе чиста душа, невинна… Молись Богу, щоб швидко й моя невинність виявилася.
Анна. Чиста душа… А хіба ж твоя менше чиста?
Микола. А господарства пильнуй! Небагато в нас тої мізерії є, то щоб і те не пропало. А на адукатів не траться, щоби мене боронили. Маю в Бозі надію, що й без них мене Отець милосердний із того нещастя вийме.
Анна. Га, коли так кажеш…
Микола. Так, так, так, не роби того. Здайся на Бога. А тільки… Тремтить, його лице кривиться до плачу, руки судорожно обіймають її. Анно! Аннице моя! Тільки ти… не забудь мене! Втирає очі.
Анна. Ну, що ти, Миколо! Чи слід тобі при чужих людях плакати? Вспокійся! Бог нас не лишить.
Микола. Га, Божа воля! Най він з усіма нами робить, що задумав. Ходімо, люди добрі! Цілує Анну й виходить, за ним жандарм, війт та інші. Анна по його відході хоче кинутися до дверей і зупиняється, хапає себе за голову, відтак ламає руки. От тобі й ангели Божі понад хатою перелетіли!
——————